"Голос України"
2011.05.19
Українське чиновництво 150 років тому і тепер шанувати Шевченка мусить, поважати не хоче, а пропагувати боїться
Виступ заступника Голови Верховної Ради Миколи Томенка150 років тому, 18 травня за новим стилем, траурна процесія з тілом Тараса Шевченка прибула до Микільської слобідки на лівому березі Києва. Чиновники розгубилися: заборонити прощання неможливо, дозволити — страшно. Лише на ніч жандармерія та чиновники дозволили провести панахиду із забороною промов у церкві Різдва Христового, яка відбулася 19 травня. Десятки тисяч людей прощалися цього дня з Тарасом Шевченком у Києві та 21 і 22 травня — у Каневі.
Минуло рівно 150 років, а українське чиновництво, як і тоді, шанувати Тараса Шевченка мусить, поважати не хоче, а пропагувати боїться.
Сумний парадокс: делегація Верховної Ради на чолі з Володимиром Литвином спільно з керівниками російського і казахського парламентів у Петербурзі вшанували Шевченка і делегація трьох парламентів зараз їде останнім шляхом поета. Натомість виконавча влада і органи місцевого самоврядування в Україні взагалі нічого не зробили... Є указ Президента, є постанова Верховної Ради щодо вшанування 150-річчя перепоховання Т. Шевченка в Україні, але жоден пункт з цих документів не виконаний. Лише Національний банк випустив монету «Останній шлях Кобзаря». А уряд не спромігся провести жодного засідання оргкомітету. Щоправда, кажуть люди, в селі Пекарі є вертолітний майданчик, який збудували за десятки мільйонів бюджетних коштів. І він буде офіційно відкритий біля могили Шевченка до 150-річчя перепоховання Кобзаря. Це в тих Пекарях, де Шевченко мріяв купити землю та збудувати хату, а «собачий син», як казав Тарас Григорович, черкаський справник Табачников, написав на поета донос і після цього Шевченка вислали в Петербург.
Отож як хтось з українців збереться поїхати на Чернечу гору 22 травня, то побачить по дорозі біг-борди з «малими і великими вождями» та кілька скромних плакатів «Кобзар єднає Україну», написаних з граматичною помилкою. Ще ближче до Канева побачить розбиту дорогу і фундаментальний вертолітний майданчик. Шевченко, очевидно, з Чернечої гори погляне і скаже: «Тільки сльози за Украйну... А слова — немає...».
Нічого не змінилося в чиновників у ставленні до Тараса Шевченка. Нинішні українські чиновники, нинішні «табачникови» і далі пишуть доноси на Україну, і далі не шанують Тараса Шевченка. Але я переконаний, що ми змінимо ситуацію. І 9 березня 2014 року, коли святкуватимемо 200 років з дня народження Великого Тараса, — згадаємо інші рядки Кобзаря: «І забудеться срамотня давняя година, І оживе добра слава, слава України».