"Голос України"
21 січня 2015
Вивести суддівство з неволіУ останній сесійний тиждень цього скликання Верховна Рада прийняла за основу два законопроекти, які стосуються судової реформи. Один із них розробляли в адміністрації Президента, інший напрацьовували народні депутати із представниками громадськості. Заступник голови адміністрації Президента Олексій Філатов перед голосуванням назвав підготовлений за його участю документ «гарним».
Однак громадські активісти виступили проти такого варіанта удосконалення системи, мотивуючи це тим, що запропонований документ реально мало що змінює, створюючи натомість нові щілинки для корупції. Депутатський законопроект є по суті альтернативним, однак обидва законопроекти вже схвалені в першому читанні. Тепер парламентаріям треба об’єднати ці два документи так, щоб узяти з них найпотрібніше. Чи вдасться це народним обранцям і що чекає на українську судову реформу? Про це в розмові з одним із авторів депутатського законопроекту, заступником Голови Верховної Ради Оксаною СИРОЇД.
Позбутися впливу
— Оксано Іванівно, яким ви бачите сучасне судочинство і якими сьогодні вимальовуються його перспективи?
— Чому маємо такий інтерес до судової реформи? Чому навколо цього питання точаться дебати і в суспільстві, і в парламенті? Здавалося б, вузька тема, яка мала б цікавити тільки фахівців, а вона викликає таке збурення. Подивимося в природу цього інтересу: з часом те первинне, з чого все почалося, стирається. Але пригадаймо свої рефлексії річної чи дворічної давності. Думаю, тоді всі ми відчували неймовірне приниження. Хтось, можливо, сам мав справу із судом і розумів своє безсилля, коли в обличчя просто насміхались і давали зрозуміти, що рішення вже прийнято. Хтось захищався від рейдерських атак, чи боронив власну недоторканність, як це було під час Майдану. Страждали навіть ті, хто не був особисто в залі судового засідання. Ми спостерігали, як слухалися політичні справи. І якщо зазирнути собі всередину, гадаю, всі ми зрозуміємо, що в ті моменти пережили глибоке приниження. Саме це й змусило суспільство вимагати змін. Хоча сама по собі людина ніколи не цікавилася судовою системою. Яке кому діло до того, які там суди чи органи суддівського самоврядування?
Відповіді на запитання, якою має бути реформа, треба шукати, виходячи з усього цього. У її результаті повинен з’явитися суд, який захистить людську гідність. І тут варто замислитися: що призвело до ситуації, яку сьогодні маємо? Кажуть, суди корумповані. І це правда. Служителі Феміди не є незалежними. Це також правда. Але якщо вибудувати алгоритми в пошуках кореня зла, все зведеться до політичного впливу на судову систему.
Так було закладено давно. На жаль, з 1996 року Конституція визначає, що Президент призначає суддів на п’ятирічний термін, а Верховна Рада — безстроково. Це два політичні інститути — глава держави і парламент. Вони ж формують Вищу раду юстиції, яка відповідає за призначення та звільнення суддів. Маємо залежну систему, яка, виконуючи політичні замовлення, призводить до приниження людської гідності. Тому, щоб здійснити реформу, треба вивести суддівство з політичної неволі. Як у біблійній формулі: відпустити «народ», щоб він 40 років ходив пустелею. Нам варто відпустити суддів, нехай, можливо, недосконалих. Вони мають пройти свою пустелю, свої 40 років і повернутися до українського суспільства обличчям. Звісно, кажу про умовні 40 років. Але це те, без чого всі решта зміни є косметичними і не дадуть змістовного, якісного ефекту для кожної людини.
— У яких моментах законопроекти, запропоновані Президентом і народними депутатами, розходяться?
— Власне, саме в цих моментах і були певні розбіжності. Група, яка працювала над законопроектом, зареєстрованим депутатами, у тому числі й за моїм авторством, це експерти, які працювали над цією темою десять років, починаючи із 2005-го. Усе, чого ми намагалися максимально досягти, — мінімізувати цей політичний вплив. Ми не можемо його повністю забрати, бо це суперечить Конституції. Водночас, у законопроекті, запропонованому Президентом, є дуже багато хороших ідей, але там немає якісного відштовхування суддівства від політики. У цьому й були основні розбіжності.Самоврядування для служителів Феміди
— На чому ще наполягатимете у подальшій роботі над законопроектом про судову реформу?
— Є кілька основних інститутів, які роблять систему якісною і незалежною. Перше — добір суддів. Маємо розуміти, кого обираємо, на основі яких критеріїв і відповідно до яких процедур. Ці моменти непогано прописані в обох документах. Вони досить сумірні. Друге — процедури дисциплінарної відповідальності. Наш законопроект у цьому сенсі вважаю якіснішим, бо він пропонує більше критеріїв і чіткіше виписує підстави для звільнення суддів. Адже звільнення за порушення присяги, як сьогодні записано в Конституції, залишається свавільним. Ми намагалися зробити це положення об’єктивованим, щоб воно мало вимірність, щоб не можна було його трактувати, як «я вважаю, що цей суддя порушив присягу», а існували для цього чіткі підстави.
Ще один важливий момент — суддівське самоврядування. Дехто ставиться до таких реформ, можливо, навіть упереджено, побоюючись створити суддівську касту, корпоратизувати їх. У мене є зустрічне запитання: ми ніколи не мали суддівського самоврядування, і за ці 20 років незалежність суддів тільки погіршувалася. То, може, все-таки спробувати піти від протилежного, використати інший метод? Навіщо боятися корупційної незалежності, якщо вона й так існує? Гірше вже, мабуть, не стане. Я з цього приводу абсолютно спокійна ще й тому, що є теорія влади. Як математика має свої певні формули, так і юридична теорія має свої формули. Одну з них я озвучую для себе так: повноваження може бути тільки там, де є відповідальність за його виконання. Якщо Верховна Рада і Президент не несуть відповідальності за якість діяльності суддів, то для чого їм повноваження? Зрештою, ми ж не в глави держави чи в депутатів запитуємо: «чому судді працюють неякісно?». Тому повноваження стосовно призначення і звільнення мають здійснюватися саме через органи суддівського самоврядування. Вони формуватимуться із суддів знизу, а не через верх, як зараз. Ми кажемо, що це мають бути делегати, котрі збираються на з’їзд. На ньому формують раду суддів, а та вже створює всі решта органи, бере участь і в законодавчому процесі суддівського самоврядування. Тоді й знатимемо, з кого запитувати.
— Роз’ясніть, будь ласка, детальніше, як саме працюватиме це самоврядування.
— У Конституції прописано, що Вища рада юстиції формується Президентом, Верховною Радою і три представники обираються з’їздом суддів. Це — найвищий орган самоврядування. Його вплив є надзвичайним — він призначає трьох членів ради юстиції і шість членів вищої кваліфікаційної комісії суддів. Ці два органи нині призначають суддів, притягають їх до дисциплінарної відповідальності.
Згідно із законом про судоустрій і статус суддів, прийнятим 2010 року, до з’їзду суддів входить майже 90 осіб, призначених тією ж радою юстиції. Тобто фактично це те корпоративне замкнене коло, про яке ми вже говорили. Ми стоїмо на тих засадах, що судді, котрі обіймають адміністративні посади (ані голови, ані заступники), взагалі не можуть бути членами суддівського самоврядування і не можуть брати участь у роботі з’їзду. Натомість кажемо, що кожен суд повинен мати змогу делегувати свого учасника і пропонуємо, як саме. Якщо там буде 400 делегатів замість 100 від 8,5 тисячі суддів, це буде достатньо репрезентативно. І вже вони обиратимуть представників до вищої кваліфікаційної комісії і Вищої ради юстиції. Тут суттєва відмінність. Одна справа, коли голови судів вибиратимуть когось комфортного зі свого середовища, а інша — коли зберуться судді районного суду. У них буде зовсім інше розуміння і бачення. У період між з’їздами суддівське самоврядування здійснює рада суддів, сформована на з’їзді. Вона призначає етичні стандарти, має можливість робити експертизу законопроектів і оцінювати їх, брати участь у бюджетному процесі від імені суддівства. Це був завжди ручний орган і буде таким, поки не зробимо його незалежним.
Скажу більше: один суддя безголосий. Він має право виступити публічно тільки зі своїм рішенням і не може нічого коментувати. Значною мірою наша система є такою, бо її хіба що ледачий не зневажав. Почалося це за часів Президента Ющенка, коли суддів публічно принижували і глава держави, і прем’єр, і народні депутати. Це свідчить про надзвичайно низький рівень політичної культури. Один суддя не може нічого заперечувати, його захисником має бути суддівське самоврядування. Так мало би бути в ідеалі, але тут, звісно, дуже багато залежить від того, хто саме буде суддею.
— Ви підвели до дуже важливого питання. Нині багато говорять про те, що суддям потрібно пройти переатестацію. Нібито це створює передумови для корупції, і хабарники все одно залишаться на своїх місцях.
— Наша позиція полягала якраз у тому, щоб не проводити атестації. Вона відображена в іншому законопроекті. Я не є прихильником такого підходу саме з тих міркувань, про які ви кажете. Тому що великою мірою це може стати підтвердженням людини на посаді, й тоді вже ніхто не зможе мати до неї претензій, вона отримає імунітет у вигляді атестації. Ми пропонували йти іншим шляхом — через зміни до Конституції, через перехідні положення змін до Конституції. Фактично ми хотіли перепризначити суддівський корпус. Увільнити їх від виконання своїх обов’язків. Ті, хто хоче, нехай подають заяви про призначення наново, але вже відповідно до нових критеріїв і за іншими нормами — політично незалежними. Як на мене, цей механізм ефективніший, бо ми всіх урівнюємо в правах. Може, хтось зрозуміє, що краще не пробувати своїх сил вдруге. Якби нині йшлося про виведення із системи 20 відсотків суддів, можливо, якась перекваліфікація мала б сенс, але коли ми кажемо, що в нас навпаки 80 відсотків людей, несумісних з високим званням судді за своїми людськими і професійними якостями... Кого ж переатестовувати? Гадаю, було б добре знайти в нашій судовій системі бодай тих 20 відсотків, які зможуть залишитися за рівнем своїх знань, чеснот і професійних якостей, а решта знайде нових людей. Розумію, що це буде непросте рішення для політиків, але готова переконувати всіх колег у парламенті: якщо хочемо колись отримати якісно інший суддівський корпус, ми повинні на це зважитися.Маленькі речі можуть зробити життя людини гідним
— Часто можна побачити в новинах чи кіно, як маленький європеєць або американець виграє в суді справу, яка вирішує ті чи інші його побутові проблеми. Коли й українці зможуть так просто обстоювати свої права, а не опускати руки перед бюрократичною машиною?
— Насправді, ця проблема розв’язується і комплексно, як я вже говорила, аж до змін у Конституції, і, водночас, дуже простими речами. Зокрема, у законопроекті, який ми готували, є дуже проста норма, що забороняє повертати заяву, якщо її подано не до того суду. У нас часто відмовляються розглядати ту чи іншу заяву, опираючись на те, що вона належить до іншої юрисдикції. Оця малесенька норма змусить суд просто переспрямувати заяву туди, де її розглянуть, а заявника про це поінформувати. Такі великі клопоти можуть врегульовуватися такими простими речами. Це стосується і запровадження електронного документообігу для суддів. По-перше, це економить папір, по-друге — робить усю систему прозорою. Уже не треба вистоювати годинами під кабінетами, щоб отримати якийсь папірець. Для цього не треба змінювати Основний Закон чи суддівський корпус. Але це унеможливлює фальсифікування.
Є дуже багато речей, які можуть зробити життя людини навіть не простішим, а гідним. Часто громадяни не звертаються до суду, щоб не зазнавати приниження. Можу навіть із власного досвіду описати схожий класичний випадок. Мене притягнули до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху. Зробили це дуже недобросовісно, в останній день кварталу, коли, як відомо, інспектори ДАІ знімають данину. На трасі, яку я знаю, як свої п’ять пальців, прибрали знак, що вказував на головну дорогу. Питання було не в 240 гривнях, а виключно в сатисфакції. Окрім того, справа порядку адміністративного судочинства, і мені було цікаво подивитись, як працюють судді, котрих я вчила (так чи інакше, читала курси практично в усіх суддів, які працюють нині в системі адміністративного судочинства). У першій інстанції районного суду мого позову не задовольнили, і я прийшла в київську апеляцію. Три години чекала, коли розпочнеться розгляд моєї справи, бо судді спізнювалися. Їх у колегії було троє — усі мої слухачі, яких я навчала принципам адміністративного судочинства. Намагалася пояснити їм свою позицію, посилалася на норми кодексу, доводила правоту своїх дій. На що суддя, не соромлячись запису, сказав: «Оксано Іванівно, це вам не Америка». На цьому засідання закінчилося. Тривало воно хвилин 20. Секретарі дивувалися. Мовляв, так довго ще ніколи не було, бо зазвичай усі «вилітають» за п’ять хвилин. Коли йшла туди, випадково зустрілась із суддею вищого суду, який порадив передусім випити валер’янки. Думала, він пожартував. Але після 20 хвилин того родео заспокійливе таки знадобилося. Я — людина підготовлена. А з яким почуттям і в якому стані опиниться простий громадянин? Усього за п’ять хвилин його гідність повністю знищать.
— Коли ж, на вашу думку, ми зможемо достойно ходити в суди?
— Це залежить від кожного з нас. Я, як депутат, маю зробити все, щоб закон був якомога якіснішим. Усі учасники політичного процесу повинні попрацювати над змінами до Конституції. Щось можемо зробити зараз, на щось треба буде час. Бо зміни до Основного Закону потребують двох скликань, а отже, не менше року. Але залежить це й від кожної людини. Колись один з адвокатів сказав, що завжди заохочує суддів за гарне рішення. Він щиро вважає, що за законні рішення треба віддячуватися. Його ж до цього не змушують ані Верховна Рада, ані Президент. І від юриста, і від простого громадянина, від їх готовності стояти на родео до кінця багато що залежить. Якщо прийде кілька скажених, які там вистоять, то, можливо, і судді по-іншому подивляться на ситуацію. А якщо люди самі шукають способів, як домовитися, то їм ніхто не допоможе.
І ще один важливий чинник. Судді (і нинішні, і колишні) мають відчути відповідальність за те, що система зробила людям, особливо впродовж Євромайдану. Нині вони цього повністю зрікаються Але вони мусять визнати це і спокутувати. Прийде колись нова рада суддів, і вони від імені усієї судової влади мають попросити в людей прощення. От коли зійдуться усі ці чинники, тоді зможемо сказати, що маємо новий суд.
— Дякую за розмову.
Надія СМІЯН.