Виступ
Голови Верховної Ради
України Руслана Стефанчука до 35-ї річниці Незалежності України
Дорогі
українці!
Шановні
народні депутати першого
скликання!
Дорогі
колеги-парламентарі
дев’ятого скликання!
Шановні
Голови Верховної Ради
України!
Високі
гості! Поважні наші
міжнародні партнери!
Сьогодні
в цій залі зустрілися не просто
два покоління українських парламентарів. Сьогодні в цій залі зійшлася
наша
історія.
Історія
парламентаризму України.
Поруч,
один біля одного, сидять
парламентарі, які відновили Незалежність України та парламентарі, на
долю яких
випало захищати цю Незалежність у найбільшій війні у нашій сучасній
історії.
Тридцять
п’ять років тому, коли світ ще
вагався, а стара імперія намагалася втриматися мертвою хваткою, до цієї
зали
зайшли Люди.
Люди,
які мали мужність узяти на свої
плечі долю мільйонів Українців.
Люди,
які мали сміливість реалізувати
споконвічну мрію багатьох поколінь.
Я
достеменно пам’ятаю ті кадри. Їх
пам’ятає вся країна. 24 серпня 1991 року. 18:00.
346 —
за. Рішення прийнято.
На
табло у цій залі було висвітлено не
просто результати голосування.
Тут
було встановлено факт відновлення
Української державності.
І це
був вчинок.
Вчинок,
який визначив долю країни.
Вчинок,
який країна сьогодні гідно
вшановує.
Вчинок,
за який ми вдячні вам.
Дорогі
колеги!
Я хочу,
щоб сьогоднішній день запам’ятався
не лише як чергова річниця. Уперше в історії українського
парламентаризму ми
присвоюємо народним депутатам, які ухвалили Декларацію про державний
суверенітет України, а згодом – Акт проголошення незалежності,
особливий статус
– статус Засновника сучасної держави Україна.
Це не
просто визнання.
Це —
акт відновлення історичної
справедливості.
Історична
справедливість має не лише
пам’ять.
Вона
повинна мати імена.
І
відсьогодні ці імена отримують особливе
місце в історії Української держави.
Саме
тому зараз я підписую відповідне
Розпорядження про присвоєння статусу Засновника сучасної держави
Україна і
прошу Апарат невідкладно здійснити всі необхідні процедури для його
реалізації.
Дякую
вам за Україну!
Дозвольте
нагадати слова, з яких усе
почалося. Акт проголошення незалежності України відкривається так:
«Виходячи
із смертельної небезпеки, яка
нависла була над Україною… продовжуючи тисячолітню традицію
державотворення в
Україні, — виходячи з права на самовизначення… Верховна Рада...
урочисто
проголошує незалежність України та створення самостійної української
держави —
УКРАЇНИ».
Зверніть
увагу на ці слова — «продовжуючи
тисячолітню традицію державотворення».
Тисячолітню!
Так, у
1991 році ви точно знали, що
Україна не народилася у 1991 році.
У 1991
році вона відновила свою
Незалежність.
За нами
— Київська Русь.
За нами
— Галицько-Волинське князівство.
За нами
— козацька держава та Конституція
Пилипа Орлика.
За нами
— Українська Народна Республіка та
Універсали Центральної Ради.
За нами
— роки визвольних змагань.
За нами
— покоління людей, які навіть
тоді, коли Української держави не було на політичній мапі світу,
зберігали її у
своїй пам’яті, у своїй мові, культурі, вірі.
А перед
нами… Перед нами — майбутні
покоління українців.
І тому
ми з вами — лише одна ланка у
величезному тисячолітньому ланцюгу української державності.
Минуло
тридцять п’ять років.
За
мірками понад тисячолітньої історії
українського державотворення — це лише мить. Але ця мить вмістила у
собі нові
сторінки боротьби, надій, втрат, перемог і рішень, що визначали долю
країни.
24
серпня 1991 року ви зібрались у цій
залі та проголосили Незалежність України.
А вже
24 лютого 2022 року рівно через 30
із половиною років в цій залі з самого ранку вже збирались інші люди,
аби
скласти іспит на зрілість українського парламентаризму та вірність
своїй
присязі.
Я
ніколи не забуду той ранок. Запах гару.
Гуркіт вибухів. Гнітючу невизначеність, яка нависла над країною.
Ті, хто
чекав нашого падіння за 72 години,
думали, що влада розбіжиться, а державні інституції впадуть.
Але
перше, що зробив парламент — зібрався
тут, під цим куполом.
Без
вагань. Без зайвих слів. Дивлячись у
вічі небезпеці.
Народні
депутати прийшли у цю саму залу.
Прийшли,
щоб голосувати.
Прийшли,
щоб держава продовжувала працювати.
Прийшли,
щоб ухвалювати рішення, від яких
залежало її виживання.
І вони
робили це не один день.
Не один
місяць.
Вони
роблять це вже п’ятий рік великої
війни з моменту повномасштабного вторгнення.
І
сьогодні я хочу звернутись до своїх
колег.
Сьогодні
ми маємо зробити все для того,
щоб Україна жила.
Найважливішу
оцінку нам з Вами складе лише
історія України.
І вона
вже дивиться на нас.
І вона
вже пише ваші імена поруч із
іменами тих, хто сидить сьогодні із вами у цій залі.
І тому
я хочу сьогодні сказати ще одне
«Дякую!» народним депутатам дев’ятого скликання.
Між
першим і дев’ятим скликанням
Українського Парламенту — тридцять п’ять років.
Але
насправді між нами немає великої
відстані у часі. Між нами є непорушний міст — міст інституційної
пам’яті, традицій
парламентаризму та безмежної відповідальності за державу.
Перше
скликання відновило нашу
незалежність.
Дев’яте
скликання разом з усім народом
виборює й береже її у Війні за Незалежність.
І це не
просто символічна паралель.
Це та
сама робота, тільки в різні епохи й
різною зброєю.
Тоді —
голосуванням у залі під загрозою
перевороту.
Сьогодні
— голосуванням у залі під
сиренами повітряної тривоги, дроновими атаками та ракетними обстрілами.
Тридцять
п’ять років тому історія
поставила Вашому поколінню питання: «Чи наважитесь ви проголосити
Незалежність?». І ви відповіли: «Так!».
Тридцять
п’ять років потому історія
поставила нашому поколінню питання: «Чи здатні ви вберегти цю
Незалежність?». І
ми також відповіли: «Так!».
Коли ви
відновлювали незалежність, за цією
трибуною піснею звучала «Ой, у лузі червона калина!».
Цю ж
саму пісню ми зробили сьогодні гімном
боротьби за нашу незалежність у цій війні.
24
серпня 1991 року ви внесли до цієї зали
синьо-жовтий прапор Незалежності — величне синьо-жовте полотнище —
прапор, що
став символом воскресіння нації.
А вже
24 лютого 2022 року мені, разом з
керівником Апарату та моєю командою довелось винести цей прапор із
будівлі
парламенту. Разом із ним — примірник Акта проголошення незалежності та
Конституцію України.
У ті
перші тижні вони були з нами. У моєму
звичайному рюкзаку. Щодня в іншому місці ночівлі, але тут, у Києві. Бо
ми чітко
усвідомлювали, цей прапор, цей Акт і ця Конституція ніколи не можуть
потрапити
до рук російського окупанта. А коли ворога відкинули від Києва, прапор
Незалежності повернувся сюди. На своє місце. Де і буде стояти назавжди.
Прошу
Почесну варту внести прапор
Незалежності до сесійної зали.
Але
крім того, що ми повернули наш прапор Незалежності,
1 липня 2022 року ми внесли до цієї зали ще один синьо-жовтий прапор —
прапор
Європейського Союзу — знамено, що стало символом повернення України до
нашого
спільного європейського дому.
Дорогі
колеги першого і дев’ятого
скликань!
Ми —
різні покоління.
Різні
випробування.
Але
одна відповідальність.
Одна
Україна.
Дорогі
колеги!
І
сьогодні, говорячи про Незалежність, ми
повинні назвати тих, завдяки кому вона є не лише словом в Акті від 24
серпня
1991 року.
Завдяки
кому вона є реальністю 24 серпня
2026 року.
Передусім
— наші відважні воїни.
Збройні
Сили України та всі складові сил
безпеки й оборони — всі ті, хто щогодини платить найвищу ціну за те,
щоб ця
зала могла сьогодні зібратися на урочисте зібрання, а не мовчати під
російською
окупацією.
Я хочу
сьогодні подякувати кожному і
кожній.
Від
солдата в окопі — до сержанта, який
веде за собою відділення.
Від
бойового командира роти й батальйону
на нулі — до офіцерів штабів і генералів, на чиїх плечах лежить
стратегія нашої
оборони та відсічі ворогу.
Я дякую
усім, хто зі зброєю в руках, за
пультом, за кермом, у небі, на морі, у шпиталі, у штабі — боронить
Україну.
Бо в
усі часи за великими словами про
держави, кордони, геополітику і міжнародне право зрештою стояла
звичайна
людина.
Людина,
яка вказувала напрям російському
кораблю.
Людина,
яка стояла в черзі до воєнкомату.
Людина,
останніми словами якої були:
«Слава Україні!».
Саме
український воїн сьогодні проводить
найважливішу межу на карті Європи.
Межу
між свободою і рабством.
Між
правом і насильством.
Між
цивілізацією і варварством.
І кожен
наш ранок починається лише тому,
що десь на сході, на півдні, на півночі України хтось не спав цієї ночі.
Низький
уклін вам, українські воїни.
І вічна
пам’ять тим, хто віддав за Україну
найдорожче — своє життя.
Окремі
слова вдячності я хочу сьогодні
сказати Президенту України Володимиру Зеленському.
Конституція
називає Президента гарантом
державного суверенітету і територіальної цілісності України.
Але
бувають моменти в історії, коли
конституційна норма перестає бути лише рядком Основного Закону.
Коли
вона стає особистою відповідальністю.
24
лютого 2022 року саме такий момент
настав.
Пане
Президенте!
Дякую
Вам за те, що в найтемніші години Ви
залишилися зі своєю країною.
За
рішення, які доводилося ухвалювати
тоді, коли ціна помилки могла бути ціною державності.
За те,
що Україна говорила зі світом
щодня.
За те,
що український голос почули у
Вашингтоні й Лондоні, Брюсселі й Берліні, Парижі й Римі, Варшаві й
Токіо — у
парламентах, урядах і суспільствах усього демократичного світу.
У
перший день великої війни ми всі мали
різні посади.
Але
насправді в усіх нас була одна посада
— громадянин України.
І одна
відповідальність — зберегти
державу, ім’я якій — Україна.
Окрема
повага і вдячність — усім, хто
забезпечив безперебійну роботу українського державного організму.
Дякую
Кабінету Міністрів України та всім
органам державної влади. У часи, коли ворог намагався паралізувати наше
управління, ви втримали економіку, соціальні виплати, функціонування
критичної
інфраструктури та життєдіяльність країни в умовах щоденних ударів.
Окрема
шана — нашим українським громадам,
кожному місту, містечку, селищу і селу! Кожному міському, селищному й
сільському голові, місцевим депутатам та працівникам громад, які не
покинули
своїх людей і продовжують підтримувати життя на місцях. Сила нашої
держави — у
силі кожної окремої громади!
Особлива
подяка Апарату Верховної Ради
України. У найважчі дні ви забезпечили безперервність парламентської
роботи:
правову точність рішень, зв’язок, безпеку, протокол і організацію. Ваша
щоденна
праця часто лишається непомітною для широкої аудиторії, але без неї
робота
парламенту була б неможливою. Дякую за ваше служіння Державі!
Я хочу
подякувати і нашим міжнародним
партнерам.
Сьогодні
я хочу звернутись до кожного
парламенту, кожного уряду і кожного народу, який протягнув нам руку
допомоги у
найважчий час нашої історії.
Ми всі
кажемо вам з цієї трибуни: СЕНК Ю!
(США, Велика Британія, Канада, Австралія)
ДАНКЕ!
(Німеччина, Австрія)
МЕРСІ!
(Франція, Бельгія, Люксембург,
Швейцарія)
ГРАЦІЄ!
(Італія) ГРАСІАС! (Іспанія)
ДЗЄНКУЄ!
(Польща)
ТАК!
(Данія, Норвегія, Швеція)
ДАНК Ю
ВЕЛ! (Нідерланди)
КІІТОС!
(Фінляндія)
ПАЛЬДІЄС!
(Латвія)
АЧЮ!
(Литва)
АЙТАХ!
(Естонія)
ДЄКУЄМЕ!
(Чехія, Словаччина)
ХВАЛА!
(Хорватія, Словенія)
БЛАГОДАРЯ!
(Болгарія)
МУЛЬЦУМЕСК!
(Румунія, Молдова)
ЕВХАРІСТО!
(Греція, Кіпр)
ОБРІҐАДУ!
(Португалія)
АРІҐАТО!
(Японія)
КАМСАХАМНІДА!
(Республіка Корея)
ТЕШЕККЮРЛЕР!
(Туреччина)
І так
ще багатьма мовами світу, бо слово «дякую»
від України різними мовами звучить настільки ж щиро, як і слова «Слава
Україні!», якими Ви, дорогі міжнародні партнери, різними мовами,
різними
акцентами завершуєте кожну вашу промову.
Тому ми
дякуємо всьому вільному світу.
Дякуємо
за зброю, яка захищає наших людей.
За
системи протиповітряної оборони, які
рятують українські міста.
За
боєприпаси.
За
літаки.
За
фінансову підтримку.
За
санкції проти агресора.
За
прихисток для наших людей.
За
підтримку нашого європейського
майбутнього.
Але
особливо — дякуємо за віру в Україну.
Бо у
найважчі дні нам потрібні були не
тільки ракети і снаряди.
Нам
було важливо знати: ми не самі.
Українці
ніколи не забудуть тих, хто стояв
поруч, коли вирішувалася доля нашої держави.
Історія
має добру пам’ять.
Але
найособливіші слова вдячності сьогодні
я хочу адресувати ще одному великому герою цієї війни.
Українському
народові.
Не як
абстрактному поняттю з Конституції.
А
мільйонам конкретних людей.
Тим,
хто 24 лютого прокинувся від вибухів
— і мужньо взяв на себе відповідальність за країну.
Тим,
хто волонтерить.
Хто
донатить.
Хто
плете маскувальні сітки.
Хто
здає кров.
Хто
приймає у своєму домі переселенців.
Хто
сплачує податки.
Хто
виховує дітей, поки чоловік або
дружина на фронті.
Матерям
і батькам наших воїнів.
Дружинам
і чоловікам.
Дітям,
які чекають маму чи тата з
війни.
Українцям
на тимчасово окупованих
територіях, які вірять в Україну.
Українцям
за кордоном, які допомагають
армії.
І,
нарешті, нашим дітям.
Дітям,
які навчилися розрізняти звук
ракети і «шахеда» раніше, ніж мали б узагалі дізнатися, що таке війна.
У
Конституції записано, що захист
суверенітету і територіальної цілісності України є справою всього
Українського
народу.
Мабуть,
ніколи в нашій новітній історії ці
слова не були настільки буквальними.
Бо
державу сьогодні справді тримають усі.
Воїн —
зброєю.
Лікар —
руками.
Учитель
— знаннями.
Енергетик
— світлом.
Фермер
— хлібом.
Підприємець
— працею.
Дипломат
— словом.
Волонтер
— небайдужістю.
Мати —
молитвою.
Дитина
— своєю вірою в майбутнє.
А всі
разом — Україною.
Тому
сьогодні, у 35-ту річницю нашої
Незалежності, я хочу сказати найпростіші слова.
Дякую
тобі, Український народе!
За те,
що вистояв.
За те,
що не скорився.
За те,
що здивував світ.
За те,
що в найстрашніший момент нашої
новітньої історії мільйони людей не запитували: «Що Україна зробить для
мене?»
Вони
запитали: «Що я можу зробити для
України?»
Саме
тому Україна вистояла.
Саме
тому Україна бореться.
І саме
тому Україна переможе.
Дорогі
колеги!
Імперії
розсипаються в порох.
Диктатори
гниють на смітнику історії.
Але
Україна — залишається.
Вона
була задовго до нас.
Вона є
сьогодні.
І вона
буде після нас.
Бо
Україна — це не просто земля, яку ми
отримали від наших предків.
Це
держава, яку ми взяли в борг у наших
дітей.
І ми
повернемо її їм —
вільною,
сильною,
європейською.
Честь і
довічна слава тим, хто відновив
Українську державу!
Низький
уклін і вічна слава Героям, хто
віддав за неї життя!
Слава
незламному Українському
народові!
З Днем
Незалежності, Україно!
Слава
Україні!
Пресслужба
Апарату Верховної Ради України.