"Голос України"
2012.10.06
Адам МАРТИНЮК: «Потрібно будувати нову Україну — на засадах справедливості, соціальної рівності та гуманізму»
— Адаме Івановичу, вас називають «віртуозом ведення парламентських сесій»... У цьому зв’язку — цілий комплекс запитань: що, на ваш погляд, головне у цьому вмінні? Як вдається «тримати» аудиторію з діаметрально протилежними політичними поглядами, інтересами, послідовниками різних партійних програм? Якою мірою і як вам, переконаному комуністу, вдається знаходити компроміс під час прийняття тих чи інших законодавчих актів?
— Почну з немаловажного попереднього зауваження. На жаль, у багатьох наших виборців складається враження, що керівники Верховної Ради — начальники для депутатів. Це зовсім не так. Ми маємо точно такі права, як і інші парламентарії. Завдання керівництва Верховної Ради — організовувати її роботу, і ми маємо більше можливостей тільки в одному: праві ведення засідань. Покарати, вказати, наказати, заборонити, присилувати, змусити — всіх цих наказових способів стосовно народних депутатів України немає й бути не може.
Як удається «тримати» сесійний зал? Напевно, це приходить із досвідом, з роками... Немаловажно й те, що я за базовою освітою — вчитель. З другого боку, щоб переконати депутатів різних політичних поглядів підтримати те або інше рішення, потрібно бути гранично аргументованим у своїх доводах, оперувати знанням законів і насамперед Регламенту Верховної Ради. Авторитету можна добитися лише за умови, що все, що ти кажеш, відповідає наявній правовій базі. На жаль, це не завжди вдається, оскільки під час розгляду політичних питань будь-яке бажання, будь-які знання норм Регламенту, психології аж ніяк не є гарантією ухвалення рішення. Якщо питання ідеологічне, то переконати ту чи іншу сторону зали дуже й дуже важко.
Що стосується знаходження компромісу... Мабуть, його можна й потрібно шукати там, де вона, ця розбіжність, на межі... Гадаю, що за глибокої ідеологічної розбіжності ні мені, ні будь-кому іншому досягти його під час обговорення політичних питань навряд чи вдасться. А в обговоренні законопроектів, де або немає політики, або вона десь на задньому плані, а є насамперед економіка, справді, за рахунок уміння володіти аудиторією, «тримати її в руках», компроміс потрібен і можливий. Якщо ж депутатський корпус відчуває, що ведучий «плаває», не знає предмета розмови, бачить його невпевненість, сумніви в тих або інших питаннях, то... І такий момент. За грамотного ведення засідання депутатам набагато простіше визначитися, вони легше піддаються логіці, переконанню. Це тим більш важливо, що останнім часом, чого гріха таїти, значна кількість депутатів дедалі менше ознайомлюються з тими законодавчими актами, які ми приймаємо. Не вникаючи в суть документа, депутат очікує авторитетного слова — чи то від промовців, чи то від ведучого засідання.
— Чи можна сказати так: те, що ми бачимо по телебаченню, — це лише незначна частина верхівки айсберга, тобто всього процесу законо-творчої діяльності?
— Безперечно. Не можна йти на засідання, не будучи готовим до нього, не перебуваючи, що називається, у всеозброєнні, не знаючи, які порушуватимуться питання. Перед тим, як формується порядок денний, іде щонайширше його обговорення на різних рівнях. І ми вже знаємо, які питання, які проблеми можуть виникнути під час його затвердження.
— Ви прогнозуєте виникнення «позаштатних», критичних засідань на парламентських сесіях?
— Звичайно. Якщо це чисто економічні питання, то можна з великою часткою ймовірності спрогнозувати ті або інші підходи з погляду різних економічних теорій. Що ж стосується ідеологічних питань, то алгоритм їхнього розгляду проглядається ще легше. Разом з тим видима легкість і спокій під час проведення засідань — результат тривалої й кропіткої попередньої роботи. Та й хід розгляду питань вимагає зосередженості, не дозволяє в жодному разі відволікатися й тим паче розслаблятися, змушує весь час шукати ту «родзинку», що дасть змогу або прийняти законопроект, або відхилити його — виходячи і з ідеологічних концепцій, і знання життєвих реалій.
— Ви підходите до столу президії, сідаєте... Як правило, спокійний, урівноважений, підтягнутий... У вас є якісь секрети «настроювання» на засідання? На кшталт тих, що їх практикують спортсмени перед великими змаганнями?
— Не сказав би, що я в житті такий спокійний, як видаюся під час засідань. Бувають різні моменти... Сутність питання полягає в тому, що ти один, а депутатів багато, і ти повинен постійно перебувати на своєму робочому місці — на відміну від будь-якого іншого колеги — народного депутата, котрий навіть може сказати якісь зовсім не інтелігентні слова, скривдити... А потім вальяжно йде, щоб для заспокоєння випити чашечку кави або ж улаштувати невеликий перекур. А ти мусиш брати себе в руки, розуміючи: що більше тебе зможуть вивести з-під контролю, то гірше і для тебе, і для вирішення тих питань, які вимагають свого розгляду. Тут, зрозуміло, потрібно мати міцні нерви, зберігати спокій, віру й переконаність у тому, що в остаточному підсумку все повинно бути так, як потрібно, а не так, як хочеться комусь із депутатів. А це дуже й дуже нелегко. З усією відповідальністю можу сказати, що іноді в десять разів простіше виконати якусь фізичну роботу, ніж займатися тією, що на поверхні здається спокійною, легкою й навіть безтурботною. Подумаєш — дав слово, забрав слово, поставив на голосування, оголосив його підсумки, закрив питання... Повторюю: за всім цим стоїть досить напружена праця, особливо коли розумієш, відчуваєш, що ті або інші законопроекти потрібно обов’язково прийняти — виходячи в тому числі і з політичної доцільності, й із ситуації, що реально складається. А з другого боку, чудово розуміючи при цьому, яка буде протидія. Й особливо коли бачиш, що обговорення йде «на межі»...
— У вас є політичні лідери — зразки для наслідування? Як серед померлих, так і нині живих?
— Про тих політиків, хто нині здраствує, мені говорити складно, оскільки ріс із ними, знаю їхні сильні і слабкі сторони. Тому мені не хотілося б давати оцінку нині живим, тому що вони поки що діючі особи у великій політиці. А от що стосується інших... Хотів би назвати Володимира Васильовича Щербицького. Я не знав його близько, але багато чув про нього з розповідей тих, хто з ним безпосередньо працював: про його цілеспрямованість, послідовність, виваженість, стриманість, інтелігентність, велике знання життя. Володимир Васильович багато років очолював республіканську партійну організацію, отже, керував всією Україною. Він міг дуже мудро вплинути на вирішення того чи іншого питання. Нині стає відомо, як він умів відстоювати інтереси України, в тому числі й перед вищим політичним керівництвом Союзу РСР. Якщо ж говорити про більш далекі часи, то, безперечно, це творець Комуністичної партії і Радянської держави Володимир Ілліч Ленін. Він блискуче втілив теорію в практику, створивши першу у світі соціалістичну державу. Згадаємо: через 21 рік після свого офіційного проголошення СРСР практично сам протистояв у жорстокій сутичці озброєній до зубів Європі й уже здійснив докорінний перелом під час Великої Вітчизняної війни. І його Перемога не викликала ні в кого сумніву. Тепер порівняйте з 21 роком існування нашої незалежної держави... Досі за жодним показником не досягнуто рівня 1990 року...
— Адаме Івановичу, які людські якості є для вас визначальними? І які — зовсім неприйнятні?
— Серед визначальних людських якостей на перше місце поставив би порядність, відданість справі, якій служиш. Звідси — довіра до людини, впевненість у тім, що в будь-яких ситуаціях можна спиратися на його послідовність у відстоюванні своїх поглядів, принципів. Знаєте, політика — дуже складна штука. Що більше я нею займаюся, то більше переконуюся, що далеко не завжди вона робиться чистими руками і з чистими помислами.
Політика — досить тонкий рівень можливого й неможливого. Я, наприклад, як політик, надзвичайно прогнозований — в тому плані, що моя позиція з того чи іншого питання завжди відверта, завжди не на півтонах. Скажу прямо: у багатьох сьогоднішніх політиків усе, що говориться або пишеться, на жаль, насправді далеко не так, як є в дійсності. Людина начебто каже правильні речі, які цілком сприймаються в загальнолюдському контексті, але насправді...
Чого я абсолютно не приймаю, то це непостійності, зовсім спокійного й байдужого ставлення до своїх колишніх переконань, можливості в будь-який час діаметрально змінити їх — залежно від того, звідки, як-то мовиться, вітер дме. Це найголовніше, тому що ти віриш людині, сподіваєшся на неї, довіряєш їй, її послідовності у відстоюванні своїх принципів, переконань. А завтра раптом з’ясовується, що їй до цих принципів байдуже, а виходить вона з якихось зовсім інших уявлень і, звісно, цілей.
Дуже важко сприймаю неправду в будь-яких її проявах, коли людина, виходячи з якихось своїх корисливих цілей, обманює і на словах, і, найголовніше, у своїх діях. Хитання, словоблудство, постійний пошук тепленького містечка... Не терплю й не знаходжу цьому ніякого виправдання.
— Які найскладніші моменти роботи як Першого заступника Голови Верховної Ради ви можете згадати? Коли й чому було особливо важко?
— Багато чого було... Але якось одразу спливли в пам’яті події кінця 1999-го — початку 2000 року, коли відбувся переворот — без лапок! — у Верховній Раді. Уперше в історії український парламент, вірніше, досить сумнівна його більшість, засідав не в стінах Верховної Ради, а в іншому будинку, в нашому випадку — в Українському домі, де й вирішувалися питання, пов’язані зі зміною керівництва парламенту -виходячи з підсумків виборчої кампанії. Мушу сказати відверто — і про це мало хто знає, але, напевно, цим сьогодні можна поділитися, — що мені, як тодішньому Першому заступникові Голови Верховної Ради, була пропозиція підтримати переворот, який затівали. Більше того, я не тільки залишався б на своїй колишній посаді, але мені гарантувалося місце Голови Верховної Ради. Я найкатегоричнішим чином відмовився, виходячи насамперед з того, про що в нас уже йшла мова: порядності й принциповості. Я не міг зраджувати своїх товаришів, у тому числі й тодішнього Голову Верховної Ради Олександра Миколайовича Ткаченка. Це перший — чисто людський аспект. А другий — відданість своїм ідеологічним принципам, принципам партійним, які полягали в тому, що ми в жодному разі не могли піти на такі рішення.
Це були дуже важкі моменти, тому що відчував несправедливість, неправедність, безсовісність тих, хто затівав цей переворот. Тоді вперше за весь час перебування у великій політиці я зрозумів, що є політика на виду, і є політика підкилимна, яку далеко не завжди проводять на чесній основі і чесних принципах.
Але найбільше мене, пам’ятається, вразило те, що все це було здійснено за мовчазної, зовсім спокійної згоди суспільства, коли людям було абсолютно байдуже, що й чому відбувається. Як, до речі, і в 1991 році...
Не можу не сказати й ще про одне. І хоч би з ким мені доводилося про це говорити, всі без винятку підтримують мене, проте вважаю цей свій учинок аж ніяк не правильним. Я маю на увазі те, що в нас відбулося з Ляшком... Мене як людину, яка повинна тримати себе в руках, яка повинна бути вище Ляшка і йому подібних, такий учинок, переконаний, не красить... І скажу відверто: я б стримався, якби він не сказав тих підлих слів, які ніхто, крім мене, не почув... Проте сталося те, що сталося, і мені досі психологічно важко, що я опинився на тому ж рівні, що й він...
Багато складностей виникає й тоді, коли вже досягаються домовленості з тих чи інших питань, але тільки-но справа доходить до конкретного рішення, через ті або інші обставини, до того ж далеко не завжди від тебе залежні, воно не приймається. Це теж важко переживається, весь час повертаєшся до розгляду, вибираєш різні варіанти, припускаєш, що можна було б усе-таки зробити по-іншому, але... Не вийшло...
Повторюю: буквально кожна сесія — за максимально можливої підготовки до неї! — обов’язково підносить ті або інші «сюрпризи», які призводять до міток на серці... Утім, це те життя, котре я сам вибрав...
— Дуже непросто проходило прийняття Закону «Про основи державної мовної політики»...
— Можу сказати одне: так, справді, певні порушення були. У тому розумінні, що цей документ не розглядався у другому читанні за підсумковою таблицею. Проте ті, хто мав готувати таблицю, всіляко саботували це. Загалом зрозуміло: профільний комітет очолюють затяті опоненти цього закону. І вони в жодному разі не допустили б його розгляду так, як це передбачає Регламент: з порівняльною таблицею. Є й ще один важливий момент, який полягає в тому, що треба було прийняти закон саме зненацька, тому що ті, хто відстежував, як він приймався в першому читанні, не могли не бачити, які великі баталії відбувалися не тільки в сесійній залі, а й за його межами. І якби це питання розглядалося планово, якби його політичні опоненти знали, коли саме це відбуватиметься, боюся, все могло б закінчитися трагедією... У тому числі й у сесійній залі, тому що наближаються парламентські вибори, а разом із цим радикалізуються настрої, посилюється боротьба за те, щоб сподобатися тим чи тим виборцям... Не буду називати прізвища тих радикально налаштованих депутатів, які у відповідь на зовсім резонну вимогу відмовитися, нарешті, від кулаків як засобу парламентської боротьби, зовсім серйозно відповідали: «А що я скажу своїм виборцям, якщо не буду цього робити?».
Ще раз підкреслю: якби друге читання закону проходило планово, боюся, ситуація була б набагато складніша, ніж під час першого читанні. І, повторюю, не тільки в сесійній залі. Та й уявіть собі: розглядати дві-три тисячі виправлень... І це — за три дні роботи? За постійного тиску, виривання мікрофонів, з гучними мегафонами, захопленнями трибуни та іншими неминучими атрибутами «цивілізованого» розгляду. Нескладно спрогнозувати й те, як реагувала б «вулиця»... Не можна було унеможливити й нові спроби захоплення будинку Верховної Ради найагресивнішими пронаціоналістично налаштованими силами. Ситуація була надзвичайно складна, тому довелося виходити з того, що краще трохи порушити ті чи інші правила і зберегти відносно спокійну обстановку процесу прийняття закону, ніж свідомо довести справу до серйозного політичного протистояння, що цілком могло б завершитися плачевно і для його учасників, і для авторитету України загалом як держави.
— Зрештою, закон прийняли, і, як з’ясувалося, взагалі нічого страшного не сталося.
— Саме про це я й хочу сказати, оскільки, справді, Закон «Про основи державної мовної політики» жодною мірою не знижує ролі єдиної державної мови — української. І навіть найлютіші опоненти його прийняття чітко знають, що в їхніх регіонах він не матиме жодного значення, тому що для того, щоб запровадити на цих територіях якусь іншу регіональну мову, потрібно, щоб там мешкало не менш як 10 відсотків його носіїв. А до західних областей України — крім Чернівецької та Закарпатської — це не має жодного стосунку через їхню мономовність, що ще раз свідчить про те, що всі «антимовні» настрої були тільки формою передвиборної агітації. Вона легко лягає і на душі певних верств виборців, і тих, хто там балотується. Справді, набагато легше витійствувати про такі «щиросердечні» проблеми, ніж говорити про проблеми економічні і тим паче про те, чим вони, перебуваючи у владі, конкретно займалися й до чого привели регіон. Але ж у владі вони перебували понад двадцять років... І не тільки в регіонах. На найвищих щаблях влади протягом тих-таки двох десятиліть перебували представники правих, націоналістичних сил. То розкажіть же ж ви тоді людям не про мову, а про те, чому не зуміли побудувати ту державу, котру хотіли!..
Повірте, навіть сьогодні під час зустрічей люди практично не ставлять «мовних» запитань. Ну зникла тема, немає її! Прийнятий закон виходить з основних європейських цінностей, одна з яких та, що громадянин повинен мати можливість і право користуватися
тією мовою, яку вважає рідною. Водночас — і це теж позиція Компартії — всі громадяни держави повинні володіти державною мовою. Хоча, впевнений, обов’язково поставатиме питання про надання російській мові статусу другої державної, про що постійно говорила й говорить Компартія України. І жодним чином це не може загрожувати українській державності.
Запитаємо себе: чому «мовний закон» найбільше стурбував наших письменників, які постійно висловлюють претензії із приводу того, що люди більше купують книжки російською мовою, а їх навіть не видають? Та просто потрібно краще писати! Якби українською мовою з’являлися твори високого світового рівня, невже б люди їх не купували й не читали? На жаль, творців уже в нас майже немає... І тиражів відповідно немає — на відміну від радянського часу, коли створювалися твори, котрі дотепер в усьому світі вважають класикою, що видавалися масовими тиражами на багатьох мовах світу.
— Чим, на ваш погляд, відрізняються чотири останні депутатські каденції?
— Гірко зізнаватися, але парламент із кожним скликанням дедалі більше деградує. Раніше до Верховної Ради обирали людей, які набагато краще знали реальне життя, набагато сумлінніше ставилися до своїх депутатських обов’язків і, нарешті, дуже рідко прогулювали сесійні засідання. З кожним скликанням, на жаль, усе менше стає людей, для яких головна робота — це парламент, і все більше тих, хто вважає, що головне — їхній бізнес. А парламент для них — це щось наче хобі або пошук можливості сховатися від закону за депутатською недоторканністю. З другого боку, ми спостерігаємо буквально вал законодавства... Величезне число ухвалених законопроектів! Але хіба справа в кількісних показниках? Адже ці законопроекти здебільшого — виправлення до вже прийнятих законів. А як уникнути тієї очевидної істини, що для прийняття кожного закону потрібна професійна, дуже відповідальна, ґрунтовна попередня робота? Не така, як буває: розглянули за кілька хвилин, ухвалили... Згадаємо, які під час попередніх каденцій точилися дискусії навколо тих чи інших законопроектів, особливо в другому їхньому читанні! А сьогодні багато депутатів думають: та що там витрачати час на їхнє вивчення, коли все одно буде команда, як потрібно голосувати, що треба, а що не треба підтримувати!..
Що стосується фракції комуністів, то вона обов’язково збирається перед кожним пленарним тижнем, детально вивчає й обговорює пропоновані законодавчі акти. Вислуховуються всі точки зору, і на їхній основі виробляється колегіальне рішення.
Я впевнений, що необхідно добитися того, щоб у парламент приходили люди для роботи в ньому — виконувати означені Конституцією держави завдання. І люди ці повинні розуміти високу місію, котру на них покладає народ. На жаль, сьогодні багато народних депутатів частенько займаються не тим, чим вони повинні займатися. Головне завдання кожного парламентарія — створювати закони й контролювати їхнє виконання. Розуміння цього й повинно лягти в основу професіоналізму парламентської роботи.
Проте, погоджуючись із тими, хто критикує роботу Верховної Ради, я під час своїх зустрічей з людьми обов’язково ставлю зустрічне запитання: «А хто ж, скажіть, обрав цей парламент? Само-
званців у нас немає. Жоден із 450 народних депутатів не прийшов з вулиці і не сказав: «Запишіть мене в депутати». Адже за кожного з них хтось голосував, правильно? І кожного з них підтримала певна кількість населення».
Я б дуже хотів, щоб кожен виборець усвідомив: парламент такий, який він є, яким його обрали. А якщо це так, то ми повинні десятки разів подумати, перш ніж проголосувати за того чи того кандидата.
— У цьому зв’язку — ваша думка про можливе відкликання народного депутата і про те, як можна ще підвищити ефективність діяльності Верховної Ради?
— Компартія про це заявляє постійно. У виборців повинно бути не лише право обирати депутатів всіх рівнів, а й відкликати тих, хто не виправдовує довіри народу, не реалізує програму, з якою йшов на вибори. Безперечно, це підвищить відповідальність депутатів. На жаль, сьогодні таких правових норм немає. Сподіватися на те, що парламент нового скликання буде інший, поки що теж дуже складно, оскільки до нього балотуються 345 нині діючих народних депутатів із 450. Та й ті, які балотуються по мажоритарних виборчих округах, на мою думку, навряд чи зможуть внести кардинальні зміни в роботу парламенту. Напевно, потрібні якісь більш радикальні заходи. Наприклад, піти на скорочення кількості парламентаріїв, хоча це — конституційна норма... Можливо, ввести норматив, відповідно до якого Верховна Рада може позбавити мандата того чи того народного депутата, якщо він з неповажної причини пропустив певну кількість сесійних засідань. Загалом потрібно шукати й робити якісь кардинальні кроки, а головне — переконати суспільство в тому, що воно повинно делегувати в парламент тих, хто збирається працювати як депутат і не буде вважати це якимсь додатковим, зовсім необов’язковим факультативним заняттям.
— У чому, на ваш погляд, полягає специфіка нинішньої виборчої кампанії?
— Напевно, в тому, що деякі політичні сили, насамперед це стосується так званої об’єднаної опозиції, більше думають не про 2012 рік, а про 2015-й, коли відбуватимуться чергові президентські вибори. Я дозволю собі висловити таку думку: на моє глибоке переконання, лідери «опозиції» не дуже й хочуть перемоги на нинішніх парламентських виборах. А причина цього проста: якщо, не дай Боже, звалиться перемога й буде в них більшість, у що, відверто кажучи, слабо віриться, то їм доведеться відповідати за ситуацію. І це неминуче позначиться на виборах 2015 року. Хоча й «партія влади» теж чудово розуміє, що від жовтня 2012 року залежать вибори 2015 року...
Особливістю нинішньої виборчої кампанії є й те, що цього року її як ніколи активно проводить Комуністична партія. Хоча це, швидше, не активна виборча кампанія, а активний наступ наших ідей. І це відзначають не тільки наші однодумці.
Важливо констатувати й те, що ми повернулися до змішаної системи виборів. По-різному можна це трактувати — і далеко не завжди однозначно. Так, справді, для структурування суспільства важливе було голосування за партійними списками, але суто для виборця набагато важливіше бачити «свого» депутата, що представляє його, виборця, мажоритарний округ. Ми вже говорили про те, що в суспільстві фігура народного депутата сприймається ширше, ніж у ракурсі його законотворчої діяльності. Він для них насамперед захисник, помічник у справі розв’язання якихось суто життєвих проблем. І хоча завдання депутата вищого законодавчого органу країни зовсім інше, проте уникнути цієї звичної ситуації не вдасться.
І ще одна особливість: широкий підкуп виборців. Ґрунтується це на тому, що люди сприймають кандидата не в тому плані, що він колись щось зробить, а в тому, що зробить саме сьогодні, а не завтра або післязавтра. Треба сказати, що особистісна налаштованість виборців з кожним роком посилюється, і вона лежить в основі кричущої нерівності у проведенні виборчої кампанії. Одна справа, коли за мандат бореться представник партії, що не має жодного стосунку до підприємництва, й інша — коли на вибори йде людина з великого бізнесу.
— Про які найбільш характерні свої проблеми найчастіше розповідають люди під час зустрічей із вами?
— Їх дуже й дуже багато — робота, комплекс соціальних питань, загальна розруха, байдужість влади, повсюдна несправедливість... Але ось що характерно: буквально зі сльозами на очах люди, особливо старшого покоління, кажуть про гуманітарну складову нашого буття. Вони не можуть зрозуміти, на якій підставі приймаються в західних областях рішення про те, що героями є не ті, хто захищав Батьківщину зі зброєю в руках, а ті, хто стріляв цим визволителям у спину. Дуже багато, особливо у східних областях, ставиться запитань про те, чому учасникам бандерівського руху доплачують пенсію за рахунок дотацій, що даються з державного бюджету. Одна з головних проблем — захист людини. Люди буквально криком кричать, що їм просто нікуди й немає до кого звернутися по допомогу. Їхні заяви лежать без руху, в місцевої влади немає жодного бажання звертатися до них, надавати конкретну допомогу. Йде повсюдне нехтування всіма гілками влади потреб людини. До судових органів по захист своїх прав людям похилого віку звертатися взагалі не має сенсу... А проблеми дітей війни... Сумно говорити про все це, а ще сумніше усвідомлювати, що не можеш повною мірою допомогти людям...
— Такі настрої наших співгромадян неминуче спричиняють сплеск радикалізму, прагнення розв’язувати свої проблеми силовими акціями. Звідси, мабуть, несподіване зростання рейтингу партії «УДАР» з її просто-таки екстремістським гаслом «Настав час удару!».
— Справді, люди перебувають біля останньої межі, тому так і сприймають радикальні заяви «УДАРу». До речі, дуже добре сприймається й гасло Компартії «Повернемо країну народу!». Але робиться це дуже своєрідно: хочуть, щоб хтось повернув країну народу, а вони посидять, подивляться. Але ж добитися цього без участі, підтримки кожного не можна. Йдеться про те, що повернути країну народу можна спокійно, без радикалізму й барикад. Потрібно тільки прийти 28 жовтня на виборчі дільниці, взяти бюлетень, знайти в ньому партію під номером 3 — Комуністичну — і спокійно за неї проголосувати. А потім знайти в іншому бюлетені прізвище кандидата-комуніста по мажоритарному округу й так само спокійно проголосувати й за нього. Якщо буде підтримка народу, то реальним стане те, на що люди нині сподіваються і що хочуть бачити.
Що ж стосується «УДАРу»... Здається, багато в чому його рейтинг тримається за рахунок підтримки молоддю відомого спортсмена, ім’я якого постійно на слуху. Не думаю, однак, що за нього голосуватимуть люди старшого покоління. Це в чистому вигляді проект, розрахований насамперед на кумира. А от який він буде політик? Подивимося... Але якщо судити з того, що він уже не один рік очолює фракцію свого імені в Київраді, то навряд чи доведеться говорити про нього як про людину нового мислення, що здатна завдати проголошуваний «удар». Боюся, що шанувальників Кличка у цьому плані — в разі його обрання до Верховної Ради — чекає велике розчарування.
— І, завершуючи наше інтерв’ю, таке запитання. Не могли б прокоментувати вашу нещодавню заяву про те, що «головною помилкою комуністів було те, що вони бездарно віддали владу»? Історія не терпить умовного способу, але, однак: чи була в України в 1991 році можливість іти іншим шляхом?
— Я назву такі цифри: якщо 1 грудня 1991 року 90 відсотків людей проголосували за розвал Союзної держави й незалежність України, то, за даними соціологічних досліджень торік, точно так само проголосували б лише 44,5 відсотка. А це означає, що альтернатива нинішньому курсу була — й досить реальна. І не тільки для України, а й для всього Радянського Союзу. Але партія комуністів, правляча партія, дозволила піти цим збитковим, тупиковим, якщо не сказати більше, шляхом. Безперечно, свою роль зіграло в цьому вище керівництво партії, передусім останній генсек Горбачов. З одного боку, добре, що партія будувалася за військовим зразком, але з другого — це призвело до того, що самостійність, ініціативність простих комуністів було зведено до мінімуму. І навіть споглядаючи розвал країни, вони не бачили необхідності в самостійних діях. І, звісно, не вживши заходів для виправлення ситуації, покірливо підкорилися партійним «верхам», які здебільшого виявилися зрадниками й одразу переметнулися до тих, з ким лише вчора так люто на словах воювали.
Гадаю, що альтернативу нинішньому курсу України можна було реалізувати, якби наших лідерів підтримували не лише партійні маси, а й увесь народ. Однак у свідомість людей досить успішно було кинуто тезу про те, що якщо не буде комуністів, то все стане зовсім по-іншому. У цьому вони не помилилися: усе стало, справді, по-іншому... І це величезна трагедія, котра посилюється ще й тим, що дороги назад у нас немає. Але є інший шлях: повернути країну народу. А це означає, що потрібно будувати нову Україну — на соціалістичній основі, тобто на засадах справедливості, соціальної рівності та гуманізму, які люди, на щастя, ще пам’ятають.Інтерв’ю провів Олег ШИЛІН.
«Голос України» публікує ексклюзивне інтерв’ю Першого заступника Голови Верховної Ради України Адама Мартинюка газеті «Київський вісник».