Сільські вісті
4 грудня 2009 року

Вибори-2010
Володимир Литвин: «Живу селом. Чим більше мені років, тим більше стаю його патріотом»

Андрій СТАРУН.

 З батьками.

Нечасто у Голови Верховної Ради Володимира Литвина випадає вільна хвилина. Та як вона з’являється, мчить він до батьківського дому у селі на Житомирщині, щоб побачитися із найдорожчими у світі людьми – мамою та батьком.

Нашому кореспонденту пощастило разом із Володимиром Михайловичем побувати в його батьківській оселі, поспілкуватися з його рідними – мамою Ольгою Андріївною та старшою сестрою Надією Михайлівною — без пафосу й офіційних церемоній. Розмова вийшла простою й щирою: саме в родинному колі відкривається суть будь-якої людини.

«Коли стаємо старшими, починаємо розуміти, чим є сім’я»

— Володимире Михайловичу, що відчуваєте, коли ступаєте у батьківський дім?

— Піднесення. У мене виникає бажання вистрибнути з автомобіля і бігти додому з траси за три кілометри. Здається, швидше добіжу, ніж доїду.

— Ольго Андріївно, як часто у вас збираються всі ваші діти з родинами?

— Обов’язково збираємося на Першу Пречисту 28 серпня. З’їжджаються всі діти, беруть своїх дітей, наших онуків. Приїздять також і на мій день народження, і на батьківський. Знаходять час.

— Не кожна жінка сьогодні наважиться, як Ви, Ольго Андріївно, народити четверо дітей, хоча й виплачується немала допомога при народженні дитини… Володимире Михайловичу, що треба зробити, аби в Україні зростала народжуваність?

— Насамперед, показувати власний приклад. Мама моєї мами була, по-нинішньому, матір’ю-героїнею. А в мене права вчити інших немає, бо маю тільки двох дітей. Відверто кажучи, нині з цього приводу жалкую. А як кажу про це своїй дружині, вона відповідає: треба було менше вітру мати в голові у молодості. Справді, коли стаємо старшими, більше розуміємо, чим є сім’я.

Якщо серйозно, то у суспільстві треба відродити наші національні сімейні традиції, треба повернути людям віру в Бога. Треба, щоб прогнозованим і нормальним стало життя. Плодити злидні ніхто не хоче, це нормально. Батьки не повинні постійно ламати голову, де взяти гроші на дитину. Вони мають бути впевнені, що дитина буде забезпечена.

Також батькам треба з дітьми і в дитинстві про багато речей розмовляти по-дорослому. Вони тоді виростатимуть самостійними й відповідальними.

— Надіє Михайлівно, а ви як старша сестра допомагали мамі доглядати дітей?

— Я передовсім допомагала по господарству, у мене змалечку були свої обов’язки. Петра ми справді гляділи разом з Володею. Батьків слухалися. Та й не прийнято тоді було не слухати батьків, сперечатися з ними.

«Немає школи – село вмирає»

— Чим займався маленький Володя в дитинстві, що було тоді розвагою для сільських хлопчаків?

— Я робив собі дерев’яну зброю, майстрував її в проміжках між роботою, якої було дуже багато. Головна гра — у «війнушки»: копали окопи, захоплювали «штаби». Перед початком довго сперечалися, кому бути «німцями». Ми ж виховувалися на тогочасних фільмах, всі, як один, воліли бути «нашими» героями. Коли кіномеханік привозив у клуб фільм, то я завжди бігав почитати афішу. Кіно — це було свято. Пам’ятаю, як просив у батьків 5 копійок на квиток. Та можна було розрахуватися і яйцем, яке коштувало тоді 7 копійок. Знаю, що квиток у кіно для дорослих коштував аж 20 копійок.

— Школу закінчували в рідному селі?

— Ні, в сусідньому, бо в нас тоді середньої школи не було. У дев’ятий-десятий класи бігав у сусіднє село — Старо-Романівку. Як навпростець — то це три кілометри в один кінець по сухому. А ранньої весни й пізньої осені дорога виростала до п’яти кілометрів, бо розливалися болота. Ніхто ж тоді навіть не знав, що може бути шкільний автобус. Та це була не відстань. Я, до речі, ніколи не ходив, весь час бігав. Я і зараз живу з відчуттям, що нічого не встигаю, і себе картаю – минув день, а я чогось не встиг зробити. Зараз школа у моєму селі вже є. Вдалось мені так селу допомогти. Тепер це школа-гімназія – одна з кращих в області...

— Не кожному селу повезло із своїм Литвином, сьогодні в селах здебільшого закривають школи, а не справляють їхнє новосілля...

— Я живу селом. Чим більше мені років, тим стаю його більшим патріотом. І я знаю, що як тільки в селі закривається школа, воно починає невблаганно вмирати. А треба, щоб воно жило. Навіть якщо є декілька учнів, школа має залишатися. Зруйнувати її — розуму багато не треба. А от відродити згодом, як виникне потреба, стане практично неможливо.

Переконаний, неда­ле­ко­ той час, коли люди поїдуть з великих міст знову в село. Не всі в місті себе знайдуть, зможуть себе там прогодувати, пристосуватись до шаленого ритму життя, страшної екології. Отож треба, щоб у селах збереглася необхідна інфраструктура — дороги, електропостачання, газ, школа, бібліотека, хоча б ФАП. Тоді людям буде де жити й куди повертатися.

«Мої діти привчені бути самостійними»

— Надіє Михайлівно, чи багато дівчат крутилося навколо такого перспективного парубка, як Ваш брат? Чи був він, як кажуть, «першим хлопцем на селі»?

— Скажете таке... Був звичайним собі хлопцем. Друзі в нього не лише серед хлопців були, він і з дівчатами товаришував. А вже як почав парубкувати, то мене більше непокоїло, щоб його десь за дівчат не побили.

— Володимире Михайловичу, а як Ви познайомилися зі своєю дружиною Тетяною?

— Сталося це в Києві, в гуртожитку університету. Я вже закінчив вуз, працював. В одного із аспірантів саме був день народження, а він родом із села, звідки батьки моєї дружини. Вона також була серед гостей. Так і познайомилися. Зустрічалися років зо два, а потім я дозрів. Весілля гуляли двічі. Спочатку — у столиці, а потім повторили його у моїх батьків.

— У Вас дочка Олена та син Іван, чим займаються? Чи допомогли Ви їм влаштуватися у житті?

— Не допоміг, хоч і, як кожен нормальний батько, хотів. Коли донька закінчувала навчання, я їй запропонував влаштуватися на роботу в одному з дипломатичних представництв. Вона ж закінчила Інститут міжнародних відносин Київського національного університету за спеціальністю міжнародне право. Донька відповіла, що сама влаштує своє життя.

Мої діти привчені бути самостійними. Вони знають, що з батьком на ці теми краще не говорити.

Син — студент ІV курсу того ж вишу. Він вчиться і працює. Мені імпонує, що Іван став самостійним. Діти пішли набагато далі, ніж ми. Головне, вони знають, чого хочуть в цьому житті. Ми, в їхньому віці не знали.

Я намагаюся бути їм другом.

«Мене ображає розкіш на тлі відсутності книжок»

— Ольго Андріївно, а хто підказав Вашому синові стати істориком?

— Я йому точно не підказувала. Він сам собі пробивав дорогу, це його власне бажання. Я навіть не знала, куди він буде вступати. Володя сам собі зібрав торбу та й поїхав до столиці.

Ми з батьком дали йому із собою лише 25 карбованців. Більш не було, бо ми будували будинок, а зарплата тоді була 40 чи 60 карбованців на місяць. Я хотіла піти десь ще позичити, а Володя сказав: не йдіть, мамо. Коли він вступив, дуже зраділа. А ще — він став першою дитиною з нашого села, яка вступила до університету.

— Чому обрали саме історію, Володимире Михайловичу?

— Я її в школі найбільше любив, а ще — багато читав. Здебільшого гуманітарну літературу. Та звичку багато читати я не забув і сьогодні. Похвалюся, маю дуже пристойну власну бібліотеку, яку постійно поповнюю. У мене навіть у гаражі облаштовано стелажі, бо вдома всі книги не поміщаються, а викинути книжку я не можу. Тому дивуюся, коли буваю в гостях у декого з наших високих політиків: бачу кричущу розкіш у їхніх оселях, але не бачу жодної книжки чи хоча б журналу. Мене це ображає.

«Від політики у мене рубці на серці»

— Ольго Андріївно, як Ви ставитеся до того, що Ваш син зараз – політик? Звісно ж, чуєте критику на його адресу, претензії до нього?

— Ясно — це й мені здоров’я не додає. Таке вже про сина набалакали — замучили геть. А в мене душа болить. Володя каже – менше дивіться телевізора.

— Володимире Михайловичу, а Ви вже звикли до наших політичних реалій?

— До них звикнути не можна. В мене від них самі рубці на серці. Але й покинути політику просто так не можна. Часто думаєш: все — піду, почну по-справжньому жити. Я вже багато досяг у житті. Та якщо піду, як це буде оцінено? І відповідаю я не лише за себе, а й за людей, які поруч зі мною.

Сподіваюся, люди бачать, що я не приймаю деяких правил гри, намагаюся зробити нашу політику цивілізованою й відповідальною. Я ніколи не виставляю ультиматумів, завжди намагаюся порозумітися і з окремими політиками, і з сесійною залою в цілому.

— Важко бути Головою Верховної Ради?

— Це все одно, що керувати 450 президентами, прем’єрами або спікерами. Не кажу вже про потенційних міністрів, бо амбіцій у народних депутатів не бракує. Як сказав мені недавно Президент Білорусі Олександр Лукашенко: «Що таке голова парламенту в Україні? Це той же депутат, але сидить за окремою трибуною».

Мене часто запитують, чому ти не примусиш депутатів працювати? Як пояснити, що я можу їх тільки вмовляти? Інколи це вдається, інколи — ні, бо беруть гору дріб’язкові амбіції, а не державні інтереси. Люди, мабуть, зрозуміли, що в мене терпіння безмежне. Жодна інша людина не витерпіла б того, що я там терплю.

Коли бачу, що парламент на межі, зараз буде вибух, блокування, мені доводиться маневрувати, відступати, примирювати. Та я бачу, що людям від цього не легше, їм хочеться швидкого результату, злагодженої роботи усіх гілок влади. Я цього також хочу, а інші — ні. Бо живуть у стихії скандалу, протистояння, надуманої боротьби.

— Як і під час передвиборної кампанії 2004 року, Ви знову Голова Верховної Ради. Тоді було непросто, але Ви врятували країну від громадянської війни. На що чекати країні зараз?

— Для мене то дуже був складний період, який і я ще остаточно не осмислив, а суспільство — тим паче. Ті події стали великим і неочікуваним дивом, бо країні, яка балансувала на межі громадянського конфлікту, вдалося в нього не вскочити. Мені справді довелося брати на себе відповідальність. Та про те не шкодую.

І дуже не хочу, щоб ми знову пережили щось подібне. Тому робитиму все в законних межах, навіть за межами людських можливостей, щоб таке не повторилося. Якщо тоді вдалося все залагодити, розрядити ситуацію, знайти вихід, то зараз ситуація може вийти з-під контролю: ставки надзвичайно високі. Тим паче, після першого туру вже почнеться битва без жодних правил і моральних норм.

— Чому Ви йдете в Президенти?

— Не хочу, щоб в Україні знову переміг черговий фінансово-олігархічний клан, а до двох таких і схиляють нині людей. Та люди, якщо піддадуться цьому, програють і в першому випадку, і в другому.

Давайте поставимо всіх кандидатів в один ряд і скажемо чесно: хто за рівнем освіти, досвідом, за рівнем моральності (всі політики – циніки, але є межа, за яку не можна заступати) гідний бути Президентом? Сьогодні людям не дають цього побачити, навіюють: є тільки два кандидати, а інших — просто не існує. Уже задіяні різноманітні маніпуляції з рейтингами, ще з літа в Україні оселилися закордонні політтехнологи, котрі не гребують нічим — це ж не їхня країна, і їм байдуже, що з нею буде після виборів. Для них наші люди – піддослідні кролики, на яких випробовуються усі, включаючи побічні, ефекти технологій. Виборцем маніпулюють як хочуть, щоб подати свій товар у вигляді кандидата, якого вони обслуговують.

Але ж — кандидатів не двоє. Люди стоять не лише за двома «рейтингоносцями». А політиці обох є альтернатива. Тому й я прийняв рішення брати участь у виборах. Країна має отримати шанс на відродження, початок розбудови нормального життя.