"Голос України"
2010.07.31

---

ОБСЄ: з минулого в майбутнє

(35-річчя Організації з безпеки й співробітництва в Європі очима історика)

«Майбутнє починається сьогодні, а не завтра»
(Папа Іван Павло ІІ).

«Уже давно визнано, що ключовою ланкою захисту прав людини є широко розповсюджене розуміння людьми того,
які їхні права і як вони можуть їх захистити».
(Бутрос Бутрос-Галі, 6-й Генеральний секретар ООН).

1 серпня 35 років тому в крилі конгресів концертного залу «Фінляндія» у Гельсінкі, де проходив безпрецедентний міжнародний саміт, зненацька запанувала цілковита тиша на довгі 17 хвилин. 35 світових лідерів, котрі сиділи пліч-о-пліч на подіумі, мовчки спостерігали, як кожен з них ставив свій підпис під об’ємним документом у зеленій шкіряній оправі, що одержав назву Гельсінкського Заключного акта.
Ніхто з них не міг знати, яка доля чекає цей документ, що чекає їхні держави й народи в майбутньому, як, зрештою, складеться їхнє власне життя, як політиків і просто людей. Проте всі вони добре розуміли, що разом «творили історію». У світовій історії знайдеться не так багато документів, які б дали старт таким тектонічним історичним процесам і політичним змінам на величезному просторі від Ванкувера до Владивостока.
 

Історія створення Заключного акта Гельсінкі й народження ОБСЄ сягає корінням у післявоєнні 1950-ті й аж ніяк не вичерпується сьогоденням. Будь-який історичний матеріал витканий, як правило, із фактів, подій, явищ і доль, і набагато рідше — із цілісних процесів, що, як історична субстанція, знаходять свою власну долю й генерують нові історичні факти, події та явища. Саме таким творцем новітньої історії і став Гельсінкський процес.
Уперше ідею розробити договір терміном на 50 років за участю всіх європейських держав, який би опирався на постійно діючу структуру, СРСР висловив ще 1954 року. Ідею було покладено під сукно, бо вона передбачала визнання НДР, блокувала шлях у НАТО для ФРН та ізолювала безпеку Європи від безпеки Америки. Радянське вторгнення в Угорщину, зведення Берлінського муру та інші події 1960-х років перекреслили й нову спробу СРСР у середині 1960-х провести нараду з європейської безпеки, де пропонувалося прийняти документ правового характеру, який би закріпив сформовані в Європі післявоєнні кордони і відкрив можливості для широкого економічного співробітництва між Сходом і Заходом. І тільки після горезвісного вторгнення радянських військ у Чехословаччину в серпні 1968 року, що поклало кінець політичним реформам «празької весни», Захід погодився взяти участь у такій нараді на певних умовах. Ці умови передбачали, що рівноправними учасниками наради будуть Канада і США, що буде підтверджено правовий статус західного Берліна, і що порядок денний наради включатиме обговорення проблем неядерного роззброєння в Європі та цілий комплекс питань дотримання прав людини.
Утім, цьому сприяло багато подій кінця 1960-х, зокрема, у ФРН прихід до влади соціал-демократів на чолі з Віллі Брандтом ознаменувався новою «Східною політикою», результатом якої став Московський договір 1970 року, що зафіксував непорушність кордонів, відмову від територіальних претензій (Східна Пруссія) і декларував можливість об’єднання ФРН і НДР.
У 1969 році президентом США стає Р. Ніксон, перед яким постали як проблеми врегулювання відносин з Варшавським блоком, так і економічні наслідки війни, що тривала у В’єтнамі. 22—30 травня 1972 року відбувся перший офіційний візит президента США до СРСР, який став одним з найважливіших моментів брежнєвської розрядки. Перед зустріччю, 11 квітня, було підписано угоду між СРСР і США про обміни та співробітництво в науково-технічній, освітній і культурній сферах. А в ході московських переговорів Л. Брежнєва з Р. Ніксоном були підписані Договір щодо ПРО, ОСО-1 та інші численні найважливіші угоди. Крім того, на неофіційному рівні Ніксон неодноразово обговорював із Брежнєвим можливість розширення еміграції євреїв у Ізраїль як однієї з неодмінних умов подальшого співробітництва. Чимало цікавих і маловідомих фактів того десятиліття читач відкриє в новій книзі есе, інтерв’ю і спогадів «Ці дивні сімдесяті, або втрата невинності».
У свою чергу Радянський Союз змушений був погодитися на умови Заходу під пресом двох головних чинників. По-перше, важкий тягар «холодної війни» і її виснажливої гонки ядерних озброєнь у технологічно відсталій, економічно ослабленій та соціально небагатій країні невблаганно проявлявся в стрімко зростаючій стагнації «суспільства розвиненого соціалізму». Плакатні ідеологічні догми, гасла і заклики дедалі безглуздіше суперечили дійсності сірих буднів, породжували атмосферу масового песимізму й соціальної пасивності, ескейпізм радянської інтелектуальної еліти від суспільних реальностей, наростання дисидентських настроїв серед моральних авторитетів у всіх радянських республіках. Другим і вже згадуваним потужним чинником, що підштовхує на діалог, стало створення «опорних точок» майбутньої політики розрядки міжнародної напруженості: набрання чинності Договором про нерозповсюдження ядерної зброї та підписання договору між СРСР і ФРН про визнання післявоєнних кордонів у Європі в 1970 році, укладання Договору ОСО-І в 1972 році, заходи, спрямовані на нормалізацію двосторонніх відносин зі Сполученими Штатами Америки і ключовими західноєвропейськими державами.
Заключний акт Гельсінкі, що його згодом охрестили «Великою хартією розрядки», розроблявся в дуже складних дипломатичних переговорах у три етапи і тривав 32 місяці — з листопада 1972-го по 1 серпня 1975 року. Принагідно зазначу, що закінчилася розрядка 27 грудня 1979 року, коли палац Х. Аміна було взято штурмом, а самого його вбито: почалося вторгнення СРСР в Афганістан.

Заключний акт і його «десять заповідей», так званий Гельсінкський Декалог, став таким несподіваним історичним проривом у майбутнє, що ці унікальні міжнародні документи не відразу зрозуміли, їх було піддано жорсткій критиці по обидва береги Атлантики. «Нью-Йорк Таймс» у своїй передовиці, наприклад, писала в 1975 році: «Нарада з безпеки й співробітництва в Європі за участю тридцяти п’яти націй, що наближається до кульмінаційного пункту після тридцятидвомісячного семантичного словоблудства, взагалі не повинна була мати місце. Ніколи ще так багато людей не боролися так довго за справді незначні речі. І якщо вже занадто пізно відкликати Гельсінкську зустріч у верхах... то варто докласти всіх зусиль як публічним, так і приватним порядком, щоб запобігти ейфорії на Заході».
А Маргарет Тетчер узагалі розцінювала цю подію як спробу напустити туману. «Розрядка» була для неї те саме, що «політика умиротворення», яка велася між двома світовими війнами, коли так хотіли, всупереч очевидному, бачити «в Гітлері джентльмена» і намагалися йому у всьому поступатися, не заганяти в глухий кут, а також якось виправдати його безумства.
Тому перед від’їздом прем’єр-міністра Гарольда Вільсона до Гельсінкі вона зверталася до нього з попередженням: «Потік слів, що їх вимовлятимуть під час зустрічі у верхах (саміту), не означатиме геть нічого, якщо він не буде супроводжуватися якимись позитивними діями радянських керівників, які показують, що їхня поведінка справді змінилася». Цей епізод, описаний Ж. Л. Тьєріо в книзі «Маргарет Тетчер: Від бакалійної крамниці до палати лордів», — ще одне свідчення глибокої невіри політичних центрів на Заході в домовленості з СРСР.
А в Москві в партійних і дипломатичних колах панувала атмосфера розгубленості та занепокоєння. Анатолій Адамишин, колишній заступник міністра закордонних справ СРСР, який брав участь у Гельсінкському процесі з самого початку, згадував через тридцять років після Гельсінкі: «Для мене досі залишається загадкою, як Заключний акт з його гуманітарними «єресями» успішно пройшов через Політбюро ЦК КПРС. Там просто недооцінили вибухонебезпечність тієї «міни», яку «третій кошик» (третя група рекомендацій Заключного акта із співробітництва в «гуманітарній та інших сферах») закладав під радянську ідеологічну конструкцію».
Відповідь на цю загадку дав Анатолій Добринін, посол СРСР у США протягом майже чверті століття і член ЦК КПРС з 1971 року, який був прямим свідком того, чим послуговувалося вище радянське керівництво, приймаючи саморуйнівне рішення: «Багато членів Політбюро вважали неприйнятним взяття на себе міжнародних зобов’язань з питань, які досі Москвою розглядались як суто внутрішні. Справді, йшлося про прийняття Кремлем нелегкого для нього принципового рішення... Зрештою, на заключному засіданні в Політбюро взяла гору «компромісна» точка зору Громика. Його аргументація зводилася до такого. Головним питанням для СРСР є взагалі визнання післявоєнних кордонів і сформованої політичної карти Європи... Що стосується гуманітарних питань, то регулювання ступеня їх виконання у конкретних справах, говорив Громико, однаково залишалося б у руках Радянського уряду. «Ми господарі у своєму власному домі». Коротше, заздалегідь негласно визнавалася можливість нехтування окремих гуманітарних зобов’язань».
Проте Кремль, як з’ясується пізніше, втратив від Гельсінкської наради набагато більше, ніж демократичні країни, бо в підсумку Заключний акт надав усім учасникам, включаючи Сполучені Штати, право голосу в питаннях політичного устрою Східної Європи.
Новаторський характер Наради з безпеки й співробітництва в Європі виявився за кількома напрямами. По-перше, в епоху міжблокового протистояння НБСЄ зібрала безпрецедентно широкий склад учасників із часів Віденського конгресу 1814—1815 років, що визначив нові європейські кордони після наполеонівських воєн. До того ж усі держави брали участь у Нараді як «суверенні й незалежні держави в умовах цілковитої рівності». По-друге, у той час, коли для більшості переговорів і організацій з питань безпеки був характерний фрагментарно-вибірковий підхід до її забезпечення, підхід НБСЄ був всеосяжним, що стало одним з найбільших досягнень Наради. По-третє, рішення на Нараді приймалися консенсусом, через що сам процес прийняття рішень найчастіше набував не менш важливого значення, ніж самі рішення. По-четверте, рішення НБСЄ були політично, а не юридично обов’язковими, що наділяло НБСЄ значною гнучкістю.
Відкривши багатобічний канал міждержавного спілкування на просторах Євро-Атлантики в наявній тоді біполярній системі, Гельсінкський процес завдав нищівного удару по кригам «холодної війни». До того ж головним інструментом майбутніх змін став саме Декалог — десять основних принципів Гельсінкі, які держави-учасники зобов’язалися «поважати й застосовувати у відносинах кожного з них з усіма іншими державами-учасниками, незалежно від їх політичних, економічних і соціальних систем, а також їх розміру, географічного положення та рівня економічного розвитку». Ці принципи включали: 1. Суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; 2. Незастосування сили або загрози силою; 3. Непорушність кордонів; 4. Територіальна цілісність держав; 5. Мирне врегулювання суперечок; 6. Невтручання у внутрішні справи; 7. Повага прав людини та основних свобод, у тому числі свободу думки, совісті, релігії й переконань; 8. Рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; 9. Співробітництво між державами; 10. Сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права.
Крім того, Заключний акт закріпив робочі галузі НБСЄ, що охоплюють усі сфери міждержавних відносин. Спочатку вони одержали назву гельсінкських «кошиків», а нині йменуються «вимірами». До першого кошика — військово-політичному виміру — належать питання політичної безпеки й контролю над озброєннями, попередження й розв’язання конфліктів. Другий кошик — економіко-екологічний вимір — охоплює проблеми співробітництва в галузі економіки, науки, техніки й навколишнього середовища. До третього кошика — людського виміру — належать співробітництво в гуманітарних та інших сферах (інформація, культура, освіта), а також права людини.
Через відомі обставини він і вийшов на перший план у взаєминах СРСР із західним світом. Мало того, привів до поступового вивільнення свідомості в замкненому, надідеологізованому соціалістичному соціумі, до формування якщо не інакомислення, то зародження в масовій свідомості сумніву в правильності шляху, яким ішла країна, і до критичного освоєння навколишньої дійсності.

На початку серпня 1975 року текст Заключного акта Гельсінкі був повністю опублікований у радянських центральних газетах і журналах, окремими брошурами, причому мовами всіх республік СРСР, загальним накладом 20 млн. примірників. Мільйони радянських громадян практично вперше прочитали в «Правде» та інших партійний газетах слова «права людини» без звичних лапок і традиційної приставки «так звані».
Заключний акт і сам Гельсінкський процес без перебільшення зробили революцію в міжнародному праві, визначивши людський вимір, права людини і фундаментальні свободи визнаними предметами міжнародного діалогу та переговорів між Сходом і Заходом. Відбулася своєрідна легітимізація прав людини у сфері міжнародних відносин, їх переведення з категорії моральної в категорію політичну. При цьому сьомий принцип Гельсінкських «десяти заповідей» про повагу прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії й переконань, нез’ясовно «вживався» із шостим принципом «невтручання у внутрішні справи», на якому наполягло радянське партійне керівництво. Оскільки жодних додаткових роз’яснювальних дефініцій обидва принципи не отримали, а також не визначили межу, за якою вимога поваги прав людини могла розцінюватись як «втручання у внутрішні справи», у демократичних держав з’явилися широкі можливості нав’язувати вкрай невигідний для комуністичної партійної олігархії порядок денний фактично без порушення принципу міжнародного права про невтручання у внутрішні справи держав Східного блоку.
НБСЄ в такий спосіб швидко перетворилася на центр міжнародних стандартів прав людини, прагматичний інструмент «матеріалізації» Загальної декларації прав людини ООН, визнаної всіма й не дотримуваної багатьма. Незабаром після прийняття Підсумкового документа Віденських переговорів (листопад 1986 р. — січень 1989 р.), що поклали кінець «холодній війні» в гуманітарній сфері, і Паризької хартії для нової Європи (листопад 1990 р.) НБСЄ створила свої інститути в галузі людського виміру — Бюро з демократичних інститутів і прав людини, офіс Верховного комісара з прав національних меншин, пост Представника ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації.
Концепція прав людини, як нової категорії міжнародних відносин, виявилася так само несподіваною для радянської політичної еліти, як вона була й довгоочікуваною для населення Радянського Союзу, особливо національних республік, у тому числі України.

У 1960—1970 роках суспільна атмосфера в Україні була особливо задушливою, а життя декількох тисяч правозахисників першої хвилі руху за десталінізацію суспільства перетворилося на справжнє пекло. До 70-х років остаточно визначилася роль України як «випробувального полігона» для каральних органів. Чітко простежувалося, що нові методи переслідувань спочатку апробуються в Україні, а потім поширюються на інші республіки. Це очевидно з подальшої історії переслідувань Української Гельсінкської групи. Уже перший її Меморандум навів дані про те, що від 60 до 70 відсотків усіх політичних ув’язнених у СРСР були українцями.
За даними московського товариства «Меморіал», дисидентський рух у сімдесяті роки можна розділити на три етапи: а) розширення (1970—1972), б) криза та її подолання (1972—1974) і в) «Гельсінкський» період (1975—1979).
Підписання Радянським Союзом Заключного акта Гельсінкі не тільки вдихнуло нове життя в радянський, особливо український правозахисний рух, а й відкрило шлюзи для правового прозріння суспільства, розбудило правосвідомість і розуміння людьми свого безправного становища. Формально погодившись із нормами про повагу прав людини й визнавши цінність політичних свобод, Кремль змушений був погодитися й з тим, що недотримання цих прав і свобод перестало бути тільки його внутрішньою справою, але перетворилося на предмет міжнародної політики. Уже в листопаді 1976 року, слідом за оголошенням академіком А. Сахаровим про створення Московської гельсінкської групи, 9 українських правозахисників і лідерів суспільної думки, у тому числі письменник-фантаст О. Бердник, генерал П. Григоренко, Л. Лук’яненко, письменник М. Руденко та інші, створили Українську гельсінкську групу. УГГ проіснувала лише п’ять років і була остаточно розгромлена в 1981 році, коли всі її члени опинилися за ґратами. Однак її голос в ім’я національного пробудження (до кінця 1980 р. УГГ випустила 30 декларацій і звернень, у тому числі 18 меморандумів і 10 інформаційних бюлетенів), посилений передачами українською мовою семи закордонних радіостанцій, був почутий в Україні й за рубежем, породжуючи ефект «снігової кулі».
Українське суспільство швидко прокидалося і вчилося думати самостійно без опори на спрощені й затерті ідеологічні штампи, а його активний сегмент — творча й технічна інтелігенція, академічне середовище, студентство — шукали й знаходили нові авторитети, носіїв нової моралі, яка б корінилася на демократичних цінностях, а не тільки на «кодексі будівника комунізму».
Заслуговує на увагу, наприклад, думка журналіста А. Зоріна про інтелігенцію, представлену у ВПК: «Саме ця верства стала радянським «середнім класом» з певними стандартами споживання, досягнутими в 1970-ті роки. Саме ця соціальна група протиставила себе радянській системі, саме вона зламала їй хребет, по суті, знищила її. Саме вона рухнула першою, загинула під її уламками. Це приголомшлива шекспірівська драма...»
Мислячим українцям ставало очевидним, що не держава є носієм моралі, а її громадяни, які повинні змусити державу прийняти й поважати моральні стандарти суспільства, а не навпаки. Саме в цей час на повну силу зазвучали голоси нових моральних авторитетів і негласних лідерів громадської думки України, таких як Ліна Костенко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Віталій Коротич, Іван Драч, Василь Стус та багатьох інших, хто вірив, що «краще запалити свічку, ніж проклинати пітьму».
Узагалі, приклад УГГ, як, утім, і всього Гельсінкського процесу, ще раз підтвердив правоту мудрості великого французького романіста Віктора Гюго: «вторгнення армій можна зупинити, ідею, чий час настав, — зупинити неможливо». Недарма положення Заключного акта про поширення, доступ і обмін інформацією перетворилися в Гельсінкі на справжнє поле бою для радянських вождів, які інстинктивно відчували, чим вільний рух ідей та інформації загрожує радянській «залізній завісі» проти правди й обміну ідеями. У записах розмов колишнього державного секретаря США Г. Кіссінджера з радянським міністром закордонних справ О. Громиком є цікавий епізод, що показує побоювання радянських перемовників і невіру їхніх західних партнерів у силу ідей. Відповідаючи на уїдливе зауваження Громика про те, що гельсінкський «третій кошик» — шлях до «відкриття кабаре в Москві», Кіссінджер, який довгий час скептично ставився до Гельсінкського процесу в цілому, відбувся смисловим жартом: «Радянська система виживає вже понад 50 років, і навряд чи вона зміниться, якщо в декількох кіосках у Москві будуть у продажу західні газети».
Вони обоє помилилися у своїх розрахунках та оцінках.

Історичні періоди і процеси, як правило, виміряються століттями, утворюючи невблаганний макропроцес всесвітньої історії, що відображає поступальний і нелінійний розвиток людства по висхідній. Гельсінкський процес — рекордсмен у прискоренні історичного часу. Він задав небачені раніше темпи дозріванню й становленню нових політичних утворень, ерозії й остаточному руйнуванню геополітичних блоків і сфер впливу.
Лише через 14 років у буквальному й переносному сенсі впав «Берлінський мур», що здавався непорушним. Розвалилась як картковий будиночок горезвісна «доктрина Брежнєва», що наділяла СРСР правом обмежувати суверенітет учасників Варшавського блоку і втручатися у внутрішні справи своїх союзників. На зміну доктрини обмеженого суверенітету прийшла нова «доктрина Френка Сінатри», жартома названа на честь знаменитої пісні американського співака «Я зробив це по-своєму». Зміст її слів відображав неминуче почергове падіння комуністичних режимів у Східній Європі та нездатність СРСР будь-що втримати ці країни у сфері свого політичного, оборонного, економічного та ідеологічного впливу. Восьмий основний принцип Гельсінкі, який зобов’язує поважати повну рівність народів і їх невід’ємне право розпоряджатися своєю долею, спрацював, як пусковий механізм для складних трансформаційних суспільно-політичних процесів і явищ у країнах Східної Європи.
У сусідніх з Україною східноєвропейських країнах послідовно наростала девальвація панівної ідеології, засоби масової інформації крок за кроком звільнялися від пут цензури та ідеологічного контролю, почалася переоцінка власної історії, масово виникали неурядові організації, що стали основою громадянського суспільства, народжувалася нова генерація політичних і громадських лідерів, моральних авторитетів і реформаторів, таких як Вацлав Гавел у Чехословаччині, Лєх Валєнса в Польщі, Андрій Сахаров у Росії і В’ячеслав Чорновіл в Україні.
Набагато повільніше й латентніше, але також упевнено ці процеси зароджувалися й розгорталися в радянській Україні. Саме з Гельсінкського процесу починалася незалежна Україна і становлення громадянського суспільства в нашій країні, а зовсім не з «помаранчевої революції», як стверджують деякі українські політичні персонажі, що прийшли до влади в 2004—2005 роках. Наприклад, до літа 2005 року в реєстрі Міністерства юстиції України вже значилося 127 політичних партій і більш як 2000 всеукраїнських і міжнародних громадських організацій, 108 профспілок, 728 благодійних організацій. А кількість українських неурядових організацій з місцевим статусом перевищила 22 тисячі. Цей процес неможливо зупинити і він продовжує наростати. Приміром, у реєстрі 2010 року Мін’юсту України вже зареєстровано 182 політичні партії, 3140 всеукраїнських і міжнародних громадських організацій, 1703 благодійних організацій. А кількість українських неурядових організацій з місцевим статусом у 2010 році перевалила за 35 тисяч і продовжує щорічно збільшуватися на 2000—3000 НУО.
Через 16 років після підписання Заключного акта вінцем Гельсінкського процесу став розпад СРСР. Його крах радикально змінив усю політичну ситуацію у світі й вилився в повне переформатування політичних, економічних і військових альянсів у глобальному масштабі. «Холодна війна» закінчилася, біполярний мир перестав існувати, а на карті Євразії з’явилися десятки нових незалежних держав і країн з політичною системою, що змінилася.
Було б наївно, звичайно, вважати, що тільки Гельсінкський процес став головною причиною розвалу Радянського Союзу та тектонічних історичних трансформацій, що настали за ним на Євразійському континенті. Всі основні причини крилися в порочній природі СРСР, що являла собою модифіковану імперію ХХ століття, завуальовану ідеологією і «найдемократичнішою» Конституцією під «добровільний союз рівних». Головними руйнівниками Радянського Союзу стали такі чинники, як відірвана від потреб населення внутрішня політика; руйнівні диспропорції екстенсивної економіки; авторитарний характер радянського суспільства і моноцентризм прийняття рішень внутрішньої та зовнішньої політики; панування однієї ідеології, ідеологічна зашореність без вільного обговорення альтернатив, що в підсумку обернулося розвалом політичної системи.
Ці самогубні процеси розвивалися в радянському суспільстві поволі, приховано й без видимого впливу на масову свідомість мільйонів громадян. Однак із середини 80-х «пара невдоволення» вирвалася з вируючого казана і змусила здригнутися все радянське суспільство. Першою публічною точкою відліку в розвалі СРСР, напевно, стала нечувана в історії техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС. Не вдаючись до аналізу причин катастрофи та масштабів економічних, екологічних і міжнародних наслідків Чорнобиля, зупинюся тільки на тому ударі-нокауті, якого трагедія «мирного атома» завдала по політичній системі Радянського Союзу. Чорнобильська катастрофа враз перекреслила загадкову, як НЛО, політику М. С. Горбачова, що будувалася на політичних фантазіях на кшталт «перебудови» і «гласності», «соціалістичного плюралізму» і «соціалістичної правової держави», за допомогою яких новий радянський лідер намагався врятувати обличчя комуністичної системи. «Батько гласності» цілком замовк аж на 18 днів після 26 квітня 1986 року. А населення величезної країни, особливо мільйони українців, залишалися в невіданні та інформаційному вакуумі про ступінь загрози їхньому життю та здоров’ю їхніх дітей, масштабам потенційних наслідків для укладу їхнього життя на десятиліття. Улюблене гасло Горбачова — «Не треба боятися свого народу! Гласність і є соціалізм!» — луснуло як мильна бульбашка. Наростало масове розуміння не тільки брехливості байок про «гласність» і волаючої безвідповідальності влади перед народом, а й її неспроможності оперативно аналізувати ситуацію, захистити власну інформованість від «відомчого переляку», контролювати керованість у державі, швидко й ефективно реагувати на загрози безпеці й здоров’ю народу. Фактично Чорнобиль оголив і продемонстрував усьому світу, і передусім з особливою ясністю народу України, повну зношеність політичної системи СРСР.
Другим і не менш значущим руйнівником Радянського Союзу стала катастрофа міфу про «ленінську дружбу народів». Кричуща нерівність, політична й економічна «другосортність» одних народів стосовно інших наприкінці 80-х — початку 90-х вилилися в криваві сутички із союзним урядом у Вільнюсі й Тбілісі, Алма-Аті й Баку, Карабасі й Ферганській долині. Відцентрові тенденції на тлі міжнаціональних протиріч і відкритих конфліктів практично на всій території країни підірвали СРСР зсередини і поховали його під «парадом суверенітетів» у 1988—1991 роках після 70 років спільної історії «Союзу непорушного республік вільних».
Не менш нищівного удару Гельсінкський процес і його принципи «людського виміру» завдали по комуністичній ідеологемі та практиці заперечення індивідуальності й цінності людської особистості. Покоління радянських людей вирощувалися в атмосфері примусового колективізму та індоктринованого патріотизму, навчалися мислити, як малозначущі «одиниці» колективу, спільності, народу. Особистість поступово деградувала в «homo sovіetіcus» — статистичну одиницю, безстатеву, байдужу, покірну і керовану істоту, яка жертвує своїми інтересами, поглядами, переконаннями та віруваннями в ім’я єдиної мети, до визначення якої вона не мала щонайменшої причетності. Ця маловивчена історико-моральна проблема, характерна для всіх тоталітарних суспільств, таїла в собі дрімаючі, але не скорені сили, які й стали головними рушійними силами майбутніх суспільних трансформацій. Канонізувавши в міжнародних відносинах права і фундаментальні свободи людини, ідеї Гельсінкі озброїли «гомо совєтікус» інструментами для того, щоб повернути свою індивідуальність, відчути себе особистостями, обстояти свої права, інтереси, переконання та вірування.

В історичному вимірі міжнародні угоди й організації рідко бувають довгожителями, якщо перестають зважати на реальності історії, що швидко змінюються, і вступають у протиріччя з ними. Як образно сказав один з найяскравіших американських президентів Джон Кеннеді: «Зміни — закон життя. Якщо дивитися тільки в минуле й сьогодення, можна проґавити майбутнє». На долю ж Гельсінкського процесу випав без перебільшення час історичних перемін. Закінчення «холодної війни» і кінець біполярного миру; розвал політичних, оборонних та економічних блоків; крах СРСР і поява на карті Європи і Євразії нових держав; надскладні й конфліктні процеси формування молодих націй, що досі перебувають у стані транзиту з тоталітарної політичної системи в демократичну — ці й багато інших викликів вимагали адаптувати НБСЄ до велінь часу.
«Паризька хартія для нової Європи» (1990 р.) стала першим багатостороннім документом, що підбив підсумки епохи «холодної війни» і проголосив початок нової ери в європейській історії. Хартія надала постійний статус уже існуючим і створила низку нових інститутів НБСЄ, ініціювала створення парламентського виміру Гельсінкі — Парламентської асамблеї. У результаті багатьох інституціональних перетворень НБСЄ фактично перетворилася з процесу в організацію, що логічно привело до її перейменування з Наради в Організацію з безпеки та співробітництва в Європі. Організація швидко виросла і поповнилася новими членами за рахунок держав, що вперше з’явилися на політичній карті континенту. Сьогодні членами ОБСЄ є 56 держав, у тому числі Україна, яка приєдналася до ОБСЄ і Парламентської асамблеї у січні 1992 року.
В останні роки вже оновлена ОБСЄ зіштовхнулася з новими викликами, здатними паралізувати всю її роботу.
Мабуть, найскладнішим випробуванням не тільки для ОБСЄ, а й для всієї міжнародно-правової системи після Косова і війни в Іраку стала ерозія світового порядку, заснованого на балансі сил, взаємному визнанні та колективних договорах. Біполярний мир розвалився, поховавши під своїми уламками Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин штучного розділу світу на сфери впливу двох наддержав і двох політичних систем. Виходячи з цієї логіки, міжнародне право, що забороняло силове втручання, не санкціоноване Радою Безпеки ООН, оголошувалося застарілим, таким, що не відповідає потребам сучасної світової політики і її моральних імперативів. Після Косова залунали пропозиції замінити міжнародне право, що розуміється як право суверенних держав, на принципово інше, глобальне комунітарне право («конституційне право народів»), що базується на ідеях глобальної конституції та відродження принципів давньоримського «права народів».
Центром прийняття рішень у цій новій моделі світу ставала не ООН, а співтовариство демократичних країн. Тепер не резолюції РБ ООН, а рішення, прийняті шляхом глобального демократичного консенсусу, визнавалися б підставою для політичних і воєнних дій. Класичне міжнародне право опинилося в паралічі. Прихильники глобалізації наполягають на тому, що ветхі й затріпані одежі-норми міжнародного права виявилися малозастосовними в епоху глобалізації людського суспільства й уже не відповідають вимогам невблаганного процесу всесвітньої економічної, політичної, технологічної і культурної інтеграції та уніфікації. Тому, стверджують правознавці, котрі дивляться в майбутнє, право має бути «глобалізовано», щоб заповнити «вакуум» у міжнародному праві.
Багатоголосся нових членів організації, недосконалість механізму прийняття рішень, певні диспропорції в пріоритетах діяльності ОБСЄ, і особливо конфлікт інтересів і підходів до принципів невтручання у внутрішні справи і до зобов’язань у гуманітарній сфері загрожували і продовжують загрожувати заблокувати роботу ОБСЄ. Принцип консенсусу — основи прийняття рішень ОБСЄ — перейшов у режим холостих обертів в умовах багатополюсності й неймовірного різноманіття думок і позицій членів організації, звести які воєдино стало неймовірно складно. Наприклад, ситуація в Україні в 2004 році стала головним каменем спотикання на засіданні міністрів закордонних справ у Софії, яке у результаті так і не змогло прийняти свій основний документ — Загальнополітичну декларацію.
Особливо тонкою матерією стають мутації в гуманітарному вимірі ОБСЄ, який з перших днів став своєрідним «коником» Гельсінкського процесу. XXІ століття розсунуло рамки уявлень про права людини, наповнило цю сферу протиріччями між традиційними судженнями про мораль, усталеними звичаями, релігійними цінностями та вже визнаною багатьма країнами так званою політикою толерантності до «нетрадиційних» прав людини, наприклад, права на евтаназію, зміну статі, одностатеву любов і одностатевий шлюб, виховання дітей у такому шлюбі.
В ОБСЄ з усією очевидністю назріла нова хвиля реформ і змін, які б допомогли посилити її роль і значення у розв’язанні найскладніших проблем безпеки, економічного й гуманітарного співробітництва на величезному просторі від «Ванкувера до Владивостока».
Спеціально створена «Група мудреців» у червні 2005 року, а Парламентська асамблея місяцем пізніше представили Постійній раді ОБСЄ свої висновки й рекомендації з реформування організації. Рекомендації «Групи мудреців» і ПА багато в чому схожі й підтвердили історичну правильність принципів Заключного акта Гельсінкі — неподільність і всеосяжну природу безпеки, тісно пов’язану з трьома вимірами: політико-військовим, економічним і екологічним, а також людським виміром безпеки. Визнавши недосконалість організації і її структури, обидва пакети рекомендацій бачать необхідність надати їй повного міжнародно-правового статусу (ОБСЄ досі не має статусу міжнародної організації і свого Уставу); посилити взаємозв’язок між всіма трьома магістральними напрямами безпеки в діяльності організації; зміцнити в інтересах синергії відносини
ОБСЄ з іншими міжнародними організаціями, наприклад, ООН і Радою Європи; зберегти консенсусне прийняття рішень; чітко визначити правила і стандарти моніторингової діяльності ОБСЄ; зробити ефективнішою і чітко прописаною у правовому відношенні діяльність її «польових місій» і багато чого іншого.
ПА ж зробила особливий акцент на посилення ролі парламентського виміру організації аж до затвердження її бюджету, а також принципово відкинула критику про «крен» у бік людського виміру на шкоду проблемам військово-політичного характеру та співробітництва в економіці, науці й техніці, охороні навколишнього середовища.
Головним критиком недосконалості й проблем ОБСЄ, наполегливим застрільником її реформи в останні роки залишається Росія. Ця критика навіть одержала своє відображення в Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, де твердо заявлено, що «Росія виступає за реформу ОБСЄ й повернення організації первісної компетенції у сфері безпеки». Росія неодноразово обвинувачувала ОБСЄ в політиці «подвійних стандартів», «гуманітарному перекосі» її роботи, упередженості інститутів і структур організації стосовно Росії, «географічному перенесенні» центру ваги діяльності на пострадянський простір, у країни СНД і Балкани.
Поділюся своїм баченням природи загальнополітичних проблем організації і її певним чином схематичним підходом у відповідях на виклики двох останніх десятиліть. Розпад СРСР, Югославії і Варшавського блоку, формування на цьому просторі незалежних держав, що переслідують свої національні інтереси в зовнішній і внутрішній політиці, істотно підірвав «переговорну» могутність і систему аргументації Росії. Пріоритети російських національних інтересів почали дедалі менше враховувати в процесі прийняття рішень в ОБСЄ, змушуючи Росію дедалі частіше блокувати консенсус. При цьому в останнє десятиліття в геометричній прогресії наростала складність діяльності організації, якій довелося зіштовхнутися з не відомими раніше геополітичними потрясіннями і викликами, чреватими новими загрозами загальноєвропейській безпеці.
Буквально на очах «перелицьовувалася» політична карта Європи, сфери впливу «мігрували», а внутрішні конфлікти в новостворюваних державах несли серйозну загрозу безпеці Європи. Неминучі порушення прав людини та обмеження свобод у конфліктних зонах усупереч прийнятим державами зобов’язанням у рамках третього гельсінкського «кошика» призвели до того, що дедалі частіше зазвучали вимоги застосувати принцип брежнєвської противаги «невтручання у внутрішні справи». Чи змогла ОБСЄ гідно відповісти на ці виклики бурхливого часу утворення нових держав і формування в них нових політичних систем? Очевидно, не повною мірою. Чи змогли ці держави, у тому числі нова Росія, дати об’єктивну оцінку історичним процесам, що розгорталися, вписати свої національні інтереси в рамки цих неминучих трансформацій і запропонувати шлях конструктивної адаптації ОБСЄ до вимог часу і геополітичних змін? Відповідь така ж очевидна.
Не випадково президент Росії Дмитро Медведєв висунув амбіційну ініціативу щодо створення нової архітектури безпеки в Європі і юридично зобов’язуючого Договору про європейську безпеку. Проект російського президента не розрахований на негайний результат, він ініціює переговорний процес, якщо хочете, дискусію про нове бачення сучасної концепції безпеки, яка пропонує позаблоковий і невоєнний механізм узгодження різних інтересів і розходжень між країнами, у тому числі розходжень світоглядних та ідеологічних. *** Через 35 років після підписання в Гельсінкі Заключного акта для ОБСЄ знову «майбутнє починається сьогодні, а не завтра», говорячи словами Папи Івана Павла ІІ. Змінитися самій сьогодні заради майбутнього 56 держав на просторах від канадського Ванкувера до російського Владивостока — виклик, гідний Історії Європи.
Сьогодні ОБСЄ потрапила в сезон тривалої стагнації і пошуку виходу з глухого кута: 11 років не проводилися саміти організації, реформи настоюються, як вино, з 2005 року, критика стає дедалі жорсткішою... Як усяка ідея потребує автора, так само й ОБСЄ потрібний лідер, здатний розсунути горизонти сьогодення і побачити перспективи майбутнього організації. Історія знає чимало прикладів того, як політик, спрямований у майбутнє, ставав батьком-засновником засад нового світового порядку, цілої системи міжнародних відносин. Таким провидцем тільки в ХХ столітті був, наприклад, 28-й президент США Вудро Вільсон, який висунув ідею Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин і ініціював створення Ліги Націй. Авторство ідеї про створення й назву ООН належить іншому американському президентові Франкліну Рузвельтові, якого відразу ж підтримав Й. Сталін. Небагато, щоправда, знають, що їхнім опонентом у створенні ООН виступав третій учасник «Великої трійки» — англійський прем’єр Уїнстон Черчілль. Йому, до речі, належить авторство ідеї «холодної війни» і терміна «залізна завіса». І все-таки саме «Велика Трійка» заклала основи так званої Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, що проіснувала більш як півстоліття. Як і в ті переломні моменти історії, криза ОБСЄ сьогодні наполегливо потребує великого лідерства, яке б сміло повело за собою нації, що розділяють основні цілі й принципи організації, окреслило б її нові обрії в глобальному світі та прискореному історичному часі.
Тільки так ОБСЄ зможе продовжити свою власну історію в новому сторіччі, відповісти на нові загрози й виклики, залишаючись головним інструментом раннього попередження, запобігання конфліктам, регулювання криз і постконфліктного відновлення. Тільки відроджена і перетворена ОБСЄ в наступні десятиліття зможе служити народам надійною трибуною і каналом міждержавного діалогу в ім’я безпеки та співробітництва на континенті.

Володимир ЛИТВИН

---