Віче
2003. - № 2. - С. 3 - 8.
Володимир ЛИТВИН:
ЛЮБОВ ДО ВIТЧИЗНИ Є ДIЯ ЯСНОГО РОЗУМУ
Виступ Голови Верховної Ради України
пiд час вiдкриття третьої сесiї Верховної Ради України
четвертого скликання 4 лютого 2003 рокуТретя сесiя Верховної Ради України четвертого скликання, з вiдкриттям якої я вiтаю усiх вас, покликана посiсти в новiтнiй вiтчизнянiй iсторiї особливе мiсце. Шановний Президенте України!
Шановний Прем’єр-мiнiстре!
Шановнi народнi депутати!
Шановнi гостi!
На це є чимало причин, головнi з яких, вважаю, такi. По-перше, гранична важливiсть етапу, в який вступає Україна, та роль, яку має вiдiгравати Верховна Рада нинi i, головне, в майбутньому; по-друге, складнiсть, масштабнiсть i, без перебiльшення, знаковiсть завдань, що постають перед депутатським корпусом, насамперед в основнiй сферi його дiяльностi – законодавчiй.
Зрештою, вiд нас з вами великою мiрою залежить, – i в цьому найперша, головна особливiсть третьої сесiї, – що буде з Україною i якою вона буде щонайменше до кiнця першого десятилiття нового столiття.
Пiдстав для такої постановки питання достатньо.
Сподiваюся, кожному ясно, що за цей перiод чiткiше окреслиться, викристалiзується полiтична структура українського суспiльства. Її значною мiрою визначатиме i на неї накладатиметься полiтична та партiйна конфiгурацiя Верховної Ради. Реальнiстю є i те, що парламентське середовище навряд чи зможе вже виштовхувати, виносити на полiтичну авансцену нових лiдерiв, а видозмiнюватиме свою конфiгурацiю пiд вiдомi особистостi.
Немає сумнiву, що вiдправним моментом i визначальним чинником цього процесу будуть наступнi президентськi вибори. Їх наближення вiдчувається дедалi бiльше, вiдкрита кампанiя почнеться де-факто задовго до визначеного законодавством термiну. I передовсiм – у Верховнiй Радi.
Отже, повторюю, парламентарiї, їхнiй вибiр та орiєнтацiя, полiтична поведiнка i громадянська вiдповiдальнiсть визначать дуже i дуже багато. I насамперед – можливiсть здiйснення Україною прориву у своєму розвитку.
Нам треба вийти на дорогу бiльш пряму, широку i гiдну, бiльш людяну, закрiпивши та примноживши позитивнi зрушення в органiзацiї державного життя.
На моє тверде переконання, такi шанси в держави є. Але для того, шоб сповна i з максимальним ефектом їх використати, маємо постiйно думати над тим, хто прийде до влади i як ця влада буде органiзована та збалансована. А також як вiдповiдатиме суспiльним потребам та очiкуванням людей.
Наголошувати на цьому доводиться знову ж таки з очевидних мотивiв: полiтика в Українi надто персонiфiкована. Тобто на вже традицiйне для нас запитання – куди i як iде Україна, що буде з нею завтра – вiдповiдатимуть насамперед особистостi.
Треба бути реалiстами i не виключати будь-якi, аж до однозначно небажаних, сценарiї розвитку подiй. Наприклад, прихiд до найвищої посади людини, за якої процвiтатиме фаворитизм. Або зайняття владного олiмпу цинiчними полiтиками-безбатченками олiгархiчного замiсу.
У першому випадку державна полiтика буде пiдмiнюватися пiдкилимною метушнею особливо наближених осiб, у другому – розкраданням країни, коли вiд усiх нас вимагатимуть жити за законами, а самi керуватимуться зручними для себе примiтками до них.
Усе це надто серйозно, щоб знову не порушити питання про вiдповiдальнiсть парламенту, – полiтичну, партiйну, моральну. I пiдкреслю, не тiльки за свою каденцiю, а й за те, шо буде пiсля неї.
У цьому ще один з головних аргументiв на користь важливостi й невiдкладностi полiтичної реформи. Нам життєво потрiбно збалансувати, роззосередити владу, що, крiм усього iншого, знiме ажiотаж навколо неї через появу нових, зiставних за вагою прiоритетiв, забезпечить систему стримувань та противаг, стабiльнiсть державних процесiв.
Отже, третя сесiя має стати усвiдомленим реальним кроком у вирiшеннi масиву проблем, пов’язаних iз пiдготовкою змiн до Конституцiї, ухваленням вiдповiдних законiв.
Потреба в такому кроцi – не якесь раптове осяяння чи прозрiння. Усiм нам важливо зрозумiти, що вчора ставити це питання було б передчасно, а завтра може бути запiзно.
Нинiшня система, за всiх її вад, виконувала своє призначення за досить складних, а часом i критично напружених полiтичних та соцiально-економiчних умов. I вже практично вичерпала себе.
Тепер, коли ситуацiя вiдчутно змiнилася, створено певну основу, базу для подальших назрiлих перетворень, коли напрацьовано й випробувано певний досвiд, можна i треба переходити до нового етапу розвитку. Маючи при цьому на увазi: справа настiльки складна, а завдання, наслiдки та цiлi настiльки далекосяжнi, що потрiбнi граничне точнi, хiрургiчно вивiренi рiшення комплексного характеру. I якщо ми вважаємо себе вiдповiдальними полiтиками, – а ми себе такими вважаємо, – то не повиннi вiд них ухилятися або пiдходити до них не iз загальнодержавною мiркою.
По-новому вибудована й органiзована система влади повинна позбутися запрограмованої в нiй конфлiктностi, забезпечити розвиток країни за цивiлiзованим i прогнозованим порядком, сталу й гарантовану життєдiяльнiсть держави. Бо поки що складається враження, що наше життя та робота – i парламент тут не виняток – часто грунтуються на якихось примхах, випадкових i суб’єктивних чинниках. У результатi трясе, лихоманить не тiльки владнi структури, а й всю державу, суспiльство.
Українi, народовi треба дати спокiй, вiдчуття стабiльностi й передбачуваностi. А отже – можливiсть нормально жити i працювати.
Те, що полiтична реформа iнiцiйована Президентом i у бiльшостi своїх принципових положень близька до позицiй та’ поглядiв у Верховнiй Радi або й збiгається з ними, вселяє надiю на спiльну роботу з її проведення. Як i на те, що саме такi точки дотику можуть ставати пiдгрунтям для порозумiння та консолiдацiї у парламентi.
Друга особливiсть цiєї сесiї пов’язана з тим, що нам належить визначитися з мiсцем України у свiтi з урахуванням утверджуваної на мiжнароднiй аренi матрицi переважно негативного її сприйняття.
Не будемо говорити про полiтичну упередженiсть, мiфи та спекуляцiї. Усе це є. Але давайте чесно й вiдверто скажемо i про те, що багато в чому, якщо не головним чином, виннi ми самi. Ми хочемо, щоб нас полюбили, щоб нам без кiнця спiвчували за складну i трагiчну долю. Невiру у власнi сили компенсуємо постiйним плачем, iсторично повторюваними i такими ж iсторично провайьними спробами прихилити голову до когось, заручитися пiдтримкою десь, а не у власного народу. Внутрiшнi проблеми обов’язково виносимо за межi країни, обливаючи при цьому брудом одне одного i намагаючись довести зарубiжним партнерам, що всi негаразди України, все те, що ставлять їй на карб, лежать у площинi “парламент i – або – Президент”.
Ця тенденцiя зберiгається i навiть посилюється, хоча щоразу пiдтверджує вже давно вiдому iстину: цiлячи у Президента, Верховну Раду чи уряд, неодмiнно влучають, i дуже боляче, у державу, в український народ. Не кажу вже про нашi добровiльнi напрошування на мiжнароднi санкцiї та рiзнi монiторинги, про те, що подеколи члени офiцiйних делегацiй наче змагаються у тому, хто дошкульнiше скаже за кордоном про Україну. А що буде з розгортанням президентської кампанiї?
Наївно сподiватися, що накладенi санкцiї автоматично знiмуться з України зi змiною влади. У великiй полiтицi, мiжнародних i мiждержавних стосунках так не буває.
Захопившися дебатами навколо зовнiшньополiтичних орiєнтирiв та стратегiчних лiнiй України, переважно в системi координат “Європа чи Росiя”, ми виснажилися, i, схоже, довизначалися до того, що втрачаємо iнтерес до себе з боку i Європи, i Росiї.
Проблеми полiтичної репутацiї України у свiтi потрiбно розв’язувати в Українi i своїми власними силами. Тiльки так можна гiдно й упевнено почуватися на мiжнародному просторi, де маємо реалiзувати свої європейськi та євроатлантичнi устремлiння й амбiцiї, розширювати i поглиблювати спiвпрацю в рамках СНД, особливо стратегiчне партнерство з Росiйською Федерацiєю, використовуючи, зокрема, головування України у Спiвдружностi.
Цим я хочу, крiм усього iншого, повторити не новий, але нестарiючий постулат про найтiснiший взаємозв’язок i найпотужнiший взаємний вплив мiж внутрiшньою i зовнiшньою полiтикою держави, пряму i безпосередню залежнiсть її мiжнародного авторитету та iмiджу вiл внутрiшньої ситуацiї, рiвня демократiї, стану справ у всiх сферах суспiльного життя.
Треба зробити все, щоб третя сесiя стала пiдтвердженням практичної євроiнтеграцiйної налаштованостi України та її парламенту. Наголошую: практичної, бо переважає риторика на цю тему.
Головне – прийняття вiдповiдних законiв, гармонiзацiя нацiонального законодавства з європейським. Тобто сесiя має бути оптимально використана для поглиблення на законодавчому та практичному рiвнях спiвпрацi з ЄС та НАТО, для повного виконання зобов’язань перед Радою європи.
Скажу бiльше: ми просто зобов’язанi створити всi передумови для того, шоб поставити питання про зняття монiторингу з нашої держави. На вiдмiну вiд деяких полiтикiв, я вважаю, що Україна вже здатна обходитися без милиць.
Верховна Рада може i повинна використати форми i засоби, що є в її розпорядженнi, для лiквiдацiї або принаймнi вiдчутного зменшення розходжень, якщо не розриву, в усвiдомленнi i сприйняттi українським суспiльством цiнностей, норм i стандартiв свiту, який у нас називають захiдним.
Про що йдеться?
Донедавна українському народовi була притаманна цiлiснiсть свiтоглядних установок. Вiдкрившися свiтовi, ми її деформували, якщо не зруйнували. Вийшло так, що європейськi цiнностi не проникли достатньо в народ i не оволодiли його свiдомiстю, толi як верхнi прошарки суспiльства засвоїли їх i зробили визначальними для себе.
Такi розбiжностi меншою мiрою стосуються економiчної сфери, бо нашi спiвгромадяни вже поставленi перед ринковими реалiями. А головна лiнiя вододiлу, якщо хочете, роздвоєностi пролягає переважно через моральнi засади, спосiб життя, через стосунки мiж людьми.
Нам належить сприяти подоланню суспiльної кризи, зняттю внутрiшньої напруженостi в суспiльствi, яка уподiбнює його до нерiвномiрно нагрiтого скла, що врештi-решт дає трiщини.
Я вважаю це вирiшальними передумовами реалiзацiї курсу на входження в європейську спiльноту. В цьому питання нашої iсторичної перспективи, нашої долi.
Тут аж просяться слова iсторика Ключевського з його працi “Захiдний вплив у Росiї пiсля Петра”, якi цiлком можна застосувати i до сьогоднiшньої України: “Захiдна культура для нас аж нiяк не є предметом вибору: вона нав’язується нам iз силою фiзичної доконечностi. Це не свiтло, вiя якого можна сховатися, – це повiтря, яким ми дихаємо, самi того не помiчаючи. Але i в повiтрi не все гаразд, i ним слiд умiти дихати, вiдстежувати його хiмiчний склад i температуру,.. для того, щоб життя своє облаштувати краще, анiж воно протiкає на Заходi, – ось шо вiд нас залежить, це – справа нашої волi та розуму”.
Те, як ми облашто вуватимемо своє життя надалi, в якому напрямку рухатимемося, залежить вiд Верховної Ради. Вiл виконання нею головного з конституцiйних повноважень – визначення засад внутрiшньої i зовнiшньої полiтики. Тож зробiмо це хоча б протягом нинiшньої сесiї.
Третя її особливiсть лежить у площинi взаємовiдносин з виконавчою владою.
Через рiзнi причини Україна була i залишається заручницею невизначеностi цих стосункiв, хоча не раз робилися спроби надати їм чiткiшого, бiльш визначеного характеру, ввести в конструктивне русло – починаючи з Конституцiйної угоди.
Такi намагання – нехай незграбнi, половинчастi, не в усьому виваженi – розширити базу порозумiння та консенсусу у Верховнiй Радi, налагодити реальнi дiалог та спiвпрацю з Кабiнетом Мiнiстрiв тривають i тепер. Але через вiдсутнiсть належної правової основи, недостатню структурованiсть парламенту – шо знову-таки актуалiзує необхiднiсть конституцiйної реформи -ми отримуємо лише результат на нетривалий час.
Останнiм часом у цьому напрямi зроблено взаємнi обнадiйливi кроки. Головним i найбiльш об’єктивним критерiєм їх ефективностi стануть розгляд i схвалення Програми дiяльностi Кабiнету Мiнiстрiв, що слiд зробити пiсля щорiчного Послання Президента України до Верховної Ради. Будемо сподiватися, що це стане добрим пiдгрунтям для дальшої спiльної роботи.
Водночас нам належить, i чи не насамперед, взаємодiю Верховної Ради з урядом убезпечити вiд впливу суб’єктивних чинникiв, якi, по сутi, її торпедують.
Якщо хтось iз нас ще не усвiдомив до кiнця всю небезпеку подiбних iгрищ, то скажу прямо: Верховна Рада буде або Верховною Радою, або нiчим.
Переконаний, що на останнiй варiант ви не погодитеся. Верховна Рада буде Верховною Радою!
Подолання вiдiрваностi вiд життя, його реальних вимог, потреб та запитiв вважаю четвертою особливiстю сесiї. Владi загалом, а парламенту зокрема й особливо, треба вщiйти вiд замкненостi на собi, своїх специфiчних суперечностях та iнтересах. I позбутися нарештi iлюзiй, нiби проблеми, що витають на Печорських пагорбах, – це проблеми всiєї України, якi хвилюють чи не кожного пересiчного українця.
Принципово важливо, щоб до сесiйної зали не були знову привнесенi мiтинговi пристрастi, сплески i спалахи, якi обiцяє нам уже найближче майбутнє. Тобто щоб партiйнi, корпоративнi чи особистi проблеми та проблемочки не видавалися за загальнонароднi думи й устремлiння. Давайте будемо займатися цим, так би мовити, у позаробочий час.
Полiтична компонента в дiяльностi парламенту не повинна переважати над законотворчою. Це природно i зрозумiло. Особливо якщо зважити на величезний обсяг роботи на третю сесiю.
Уже на сьогоднi вимальовується така цифра – майже 800 законопроектiв.
Законодавче обличчя третьої сесiї мають визначити Податковий кодекс та базовi пенсiйнi закони, якi ми зобов’язанi врештi-решт прийняти. Гадаю, немає потреби доводити просто-таки пекучу потребу в їх ухваленнi – про це було вичерпно сказано пiд час минулої виборчої кампанiї. Тож треба реалiзувати обiцянки й аванси.
Проблема номер один – якiсть законотворчостi. Надто вже великий холостий хiд у нашiй роботi, це треба визнати.
З усiх законодавчих актiв, прийнятих Верховною Радою України вiд самого першого її скликання, нових “повновагових” законiв або ухвалених у новiй редакцiї – лише 508. Досi керуємося дев’ятьма актами, ухваленими ще за Української РСР. Решта – поправки.
Як це є на практицi, можна судити з таких прикладiв. Тiльки протягом третього-четвертого скликань змiни до закону про податок на додану вартiсть вносили 71 раз, до закону про оподаткування прибутку пiдприємств – 65. А якщо взяти всю багатостраждальну долю цих документiв з часу прийняття, то на них уже, що називається, живого мiсця не залишилося.
Створюється враження, що дехто з керiвникiв органiв виконавчої влади починає свою дiяльнiсть на новому посту з намагань пристосовувати вiдповiдне законодавство пiд себе. Перечитуючи закони, вони щоразу роблять якiсь вiдкриття i несуть їх до Кабiнету Мiнiстрiв, Верховної Ради. Звiдки ж тодi вiзьметься час для виконання цих актiвi
Хибуємо на це i ми, шановнi колеги. У результатi виходить, що додаємо роботи Президентовi, Кабiнету Мiнiстрiв i, звiсно, Верховнiй Радi.
Мова не про непотрiбнiсть. другоряднiсть змiн та доповнень до чинного законодавства – життя не стоїть на мiсцi i диктує свої корективи. Мова про те, що коефiцiєнт корисної дiї парламенту може i повинен бути значно вищим.
Висновок очевидний: усiм суб’єктам законодавчої iнiцiативи, а головне, найбiльшим постачальникам законопроектiв – урядовi i народним депутатам – слiд iстотно пiдвищити вiдповiдальнiсть за якiсть усього, з чим вони входять до парламенту. А комiтетам Верховної Ради – за якiсть продукцiї, яку вони пропонують до розгляду,
Усе це має сконцентруватися в системi законотворчих робiт на 2003-й i наступнi роки.
Шановнi народнi депутати!
Шановнi гостi!
Пiднiмати i загострювати цiлу низку питань мене змушує i те, що Верховна Рада – найвищий представницький орган держави, який найбiльш адекватно вiдображає суспiльнi настрої, – має найнижчий рейтинг.
Причин багато, але деякi з них лежать, як то кажуть, на поверхнi.
Перша – незмiнно негативне ставлення до Верховної Ради аж нiяк не рядових представникiв iнших державних i полiтичних структур, якi не перестають вправлятися в iнвективах на її адресу, що потiм охоче пiдхоплюється, тиражується i доноситься до суспiльного загалу.
Друга – вогонь на ураження, якщо можна так висловитися, з нашого власного середовища, який ведеться декотрими депутатами.
Треба вiддати належне: тонкощi парламентського життя, а надто “кухнi”, дiючi тут пружини, механiзми та “стимули” вони знають. Одначе мiряють усе це на свiй власний копил, своє власне бачення i свiтосприйняття, говорять i дiють однобоко, упереджено i тенденцiйно. Вiдповiдно Верховна Рада видається в очах людей, i не тiльки в Українi, збiговиськом нероб, невiгласiв i корупцiонерiв.
I все це часто пiдноситься як хиби, що властивi їй iманентно, тобто внутрiшньо, за самою природою, а тому практично нездоланнi i невилiковнi.
Це до питання про полiтику i моральнiсть.
Ставлення, рiвень довiри до Верховної Ради – то ставлення i рiвень довiри до влади загалом, а зрештою i до держави.
Тим, хто прагне якомога нижче опустити цей показник, не варто аплодувати самим собi. Опускається передусiм планка, “стеля” самих цих полiтикiв – уже належно оцiнених й уцiнених.
Нарощуючи та прирощуючи народну вiру й довiру до Верховної Ради, ми можемо i повиннi добитися, щоб вона вiдповiдала кожному слову, духовi й лiтерi свого конституцiйного призначення та покликання.
Звичайно, це набагато важче i складнiше, нiж перейти на нове парламентське лiточислення. Завдання стоїть так: витворити нову лiнiю поведiнки, спiввiдносну з сьогоднiшнi, ми реалiями i завтрашнiми завданнями. Iнакше кажучи, стати повнокровною i повноцiнною гiлкою влади.
Що для цього потрiбно?
Вiдповiдальнiсть i ще раз усвiдомлена вiдповiдальнiсть – усiх i кожного з нас.
Професiоналiзм i ще раз професiоналiзм.
Консолiдацiя та солiдарнiсть – людська i загальнонацiональна.
Ми любимо i шануємо своїх великих попередникiв, тож прислуховуймося до них. Скажiмо, до таких слiв Бориса Грiнченка: “Ми до того не солiдарнi промiж себе, до того iндивiдуалiстичнi, що часом i найпростiшого дiла гуртом не можемо зробити...”.
Екстраполюючи на нашу парламентську сучаснiсть цей докiр класика (а про нього колись казали, що вiн бiльше працював, нiж жив), дозволю собi додати хiба що одне.
Третя сесiя має принести, окрiм конкретних i вагомих, а ще краще – якiсно нових – зрушень у законотворчiй роботi, й докорiнний перегляд кожним iз нас свого ставлення до органу, куди нас делегував український народ i за який ми несемо всю повноту вiдповiдальностi.
Це може здатися надто високими словами, але парламент справдi покликаний бути на вiстрi утвердження iдеологiї реального й дiяльного патрiотизму, iдеологiї вiдкриторо суспiльства та прозорої економiки, безкомпромiсної протидiї корупцiї та плановостi, iдеологiї чесностi та порядностi, iдеологiї належностi України до європейської спiльноти, цивiлiзованого спiвжиття з сусiдами i стратегiчними партнерами, iдеологiї любовi до Батькiвщини в сучасному глобалiзованому свiтi.
Я хочу завершити виступ побажанням кожному з нас i всiм разом – слiдувати давнiй, простiй i мудрiй iстинi: любов до Вiтчизни є дiя ясного розуму.
Нехай ця любов завжди буде з нами, а розум нiколи нас не зраджує.
Дякую за увагу.