"Голос України"
2006.04.29
Виступ Голови Верховної Ради Володимира ЛИТВИНА
на урочистому засіданні,
присвяченому 100-річчю Державної Думи
м. Санкт-Петербург, 27 квітня 2006 рокуСпільна парламентська діяльність — внесок у загальне історичне надбання
Шановні учасники засідання!
Пані та панове!
Потрібно було ціле століття, щоб гідно оцінити значення Державної Думи як етапного кроку в розвитку традицій парламентаризму на Русі та в Росії.
Віддаючи належне ювілейній даті, треба підкреслити, що ідея всестанового народного представництва була близька і прийнятна і для українців, чиї представники причетні до діяльності першої і наступних Державних Дум.
Спільну парламентську діяльність ми розглядаємо як вагомий внесок у загальне історичне надбання наших народів.
Для мене особисто знаковим є той факт, що серед сорока чотирьох депутатів першої Державної Думи, котрі утворили український парламентський клуб, був мій однофамілець, а може, і предок — Литвин. До того ж, зазначу, обраний від України за селянською квотою.
Наш видатний історик і державний діяч Михайло Грушевський високо оцінив першу Думу, побачивши в ній не спробу залишатися в рамках скромної конституційної декорації, а прагнення бути могутнім рушієм політичного і соціального руху, дедалі більше революціонізуючи громадськість своїми виступами проти урядової системи і своєю проповіддю докорінних соціальних реформ.
І це справді так. Дума не тільки скинула із себе із самого початку запропонований їй тісний одяг “законодорадчого” органу, а й стала в очах суспільства своєрідним Ноєвим ковчегом, що втілює споконвічну народну мрію про гідне життя, про вільну людину в непростому і неспокійному, з бурхливими пристрастями життєвому й політичному морі.
Сьогодні, через багато десятиліть, мимоволі переймаєшся почуттями і настроями росіянина патріота Віктора Обнінського, який писав у ті дні:
“З’їхавшись серед майже п’ятисот чоловік до Петербурга, розмістившися на лавах Таврійського палацу, за інстинктивною спонукою, групами, відповідно до спорідненості мови, племені чи віри, депутати повинні були вже першого дня помітити, що он там сидить “польське коло”, поряд з ним литовські депутати; українці тісняться до жителів півдня, тюбетейки татар видніються поруч з характерними профілями представників східної окраїни, чорнокудрі кавказці щільно сіли на крайній лівій, і, нарешті, обширний центр Росії з її двома столицями, зайняв і тут усю середину зали.
Справжня жива етнографічна карта Росії! Проходячи вздовж цих лав, ви на відстані ста кроків і двох хвилин часу бачили типи всіх народів, що населяють імперію, чули десяток різних мов. Потім, коли розмістилися за партіями, це угруповання геть порушилося, але перше враження вже не могло стертися з пам’яті”.
Саме Державна Дума стала тією сферою і тим інструментом, завдяки яким здобули громадське звучання і були поставлені на твердий легітимний ґрунт проблеми, зокрема національні, які до того не виходили за рамки нелегальної діяльності.
Історія, як відомо, не визнає умовного способу. Та все-таки ризикну припустити: якби тоді було реалізовано пропозиції щодо основ майбутнього устрою Росії зі збереженням її державної єдності й одночасно забезпеченням прав окремих націй, вона могла б мати зовсім іншу перспективу.
Ці пропозиції виходили від Союзу Автономістів, що об’єднував у різний час до третини всього складу Держдуми.
Уперше так широко, публічно було поставлене питання про державну децентралізацію і потребу законодавчо забезпечити громадянам право на культурне і національне самовизначення, ліквідувавши всі привілеї і обмеження, пов’язані з віросповіданнями.
Запропонована тоді беззаперечно гуманна національна ідеологія, здається, була б затребувана і в наші дні, коли такі потрібні міжнаціональне взаєморозуміння, взаємоповага, толерантність.
Доказом розуміння глибини, делікатності й одночасно фундаментальності таких проблем стала реакція Думи на урядову заборону святкування 100-річчя Тараса Шевченка. 26 лютого 1914 року тут було прийнято терміновий запит із приводу того, що Міністерство внутрішніх справ “з очевидним перевищенням влади” перешкодило святкуванню ювілею поета, а духовне відомство видало “образливе для всіх віруючих християн” розпорядження, котре забороняло служити панахиди за Т. Шевченком.
Це були приголомшливо наочна відсіч неповазі до почуття національної гідності, викриття страху перед вільно вимовленим словом.
Про потребу політичного такту і розуміння до українського народу яскраво говорив у своєму виступі депутат А. Александров: “Тепер Росії належить розв’язати величезну політичну і історичну проблему — чи повинен державний народ великоросійський русифікувати, дратувати, знищувати і денаціоналізувати, чи він мусить іти іншим шляхом... Ви прекрасно розумієте, що системою зневажання честі, доброго імені, іноді обпльовування, запідозрювания цілого народу в найтяжчих гріхах, ви ніколи могутньої держави не створите, ви лояльного громадянського почуття не виховаєте. Не смійтеся з мови, не глузуйте з національності!.. Не боріться з тим, що ви неспроможні побороти, що є кращого і у вас, і в інших ваших громадян. Ставлення уряду до пам’яті великого слов’янського поета не тільки уявляється величезною політичною безтактністю, воно є прагненням розпорошення і роз’єднання навіть дружніх народів”.
Екстраполюючи ці судження на сучасність, важко втриматися від думки про відповідальність парламентів за стан і майбутнє українсько-російських відносин.
Якщо через різні обставини не завжди можуть знайти спільну мову уряди і глави держав, то активніше, частіше і чіткіше мають говорити вищі представницькі органи влади.
На те вони і вищі представницькі, щоб виражати, артикулювати волю народів, котрі їх уповноважили.
“Наша сила і порятунок у єднанні, а не ворожнечі. Але і між братами бувають такі обставини. Ця ворожнеча сіється тепер між російським і українським народами”.
Нам, шановні колеги, треба розділити біль і тривогу цих слів, сказаних одним із думців майже сторіччя тому. Розділити і переплавити в системні, осмислені практичні дії, вища мета яких — усувати непорозуміння, розбіжності, відчуження між народами України і Росії. А ще краще — не допускати, відвертати все, що заважає нашому взаєморозумінню і співробітництву.
Шановні друзі!
З висоти 100-літнього ювілею Державної Думи чіткіше видно те, що стрижнем, сутністю представницької демократії є функціонування парламенту — інституту, через який активно взаємодіють держава і суспільство.
Дума не “грала в парламент” — вона була ним з першого дня свого існування. У цьому — її історичний зміст і призначення. Водночас треба пам’ятати, що головна особливість демократії — у згоді народу жити за правилами, запропонованими чинною владою, готовності свідомо дотримувати її вимог, не піддаючись закликам на барикади.
Апелювати до моральних підвалин і совісті співвітчизників, будити їхню історичну пам’ять, зміцнювати твердиню національної духовності, служити правовим оплотом державності — такий далеко не повний перелік твердих принципів і незаперечних заслуг Думи, покладених на вівтар російської історії.
Переконаний, що життя дасть об’єктивну, справедливу оцінку і нашим зусиллям зі збереження і збагачення великих парламентських традицій, проведення демократичних реформ, оптимізації системи організації державної влади в руслі суспільних очікувань, сподівань і запитів.
Нехай ця оцінка буде заслужено висока.
Дякую за увагу.
"Голос України" 2006.04.29