"Голос України"
2006.02.18
ЗА ЛАШТУНКАМИ ХХ З’ЇЗДУ КПРСВолодимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України, академік НАН України
14—25 лютого 1956 року в Москві працював ХХ з’їзд КПРС. Усі попередні і наступні з’їзди партії, яка створила радянську наддержаву, є тепер предметом зацікавленості тільки професійних істориків. Усі, крім цього! Чому ж 50-та річниця ХХ з’їзду зосереджує на собі увагу громадян у країнах, які були частиною цієї наддержави? Чому — у цьому неможливо сумніватися —це траплятиметься знову і знову: в 100-ту річницю з’їзду, в 150-ту? Таке запитання потрібно ставити перед собою й шукати відповіді на нього.
1. “Десять негренят”
Усі пам’ятають дитячу лічилку з надпопулярного трилера режисера Станіслава Говорухіна, створеного на Одеській кіностудії в 1987 році. Дев’ятьох негренят спіткала трагічна доля, і тільки одне залишилося при житті. Вижило якраз те, яке в найбільш зручний для себе спосіб розпорядилося долею всіх інших.
Історія КПРС — це не придуманий трилер, вона завжди вирувала живим життям. У ній теж мав місце епізод з десятьма негренятами, але вони зникали з політичного небосхилу за іншими законами. На поверхні політичного життя залишився найбільш нешкідливий, а першим зник найбільш небезпечний. Доля особливо небезпечного виявилася найбільш жахливою. Мабуть, читачі вже здогадалися, що мова йде про долю наступників Йосипа Сталіна.
Вождь став причиною смерті мільйонів людей, і тому над усе цінував своє власне життя. Він мав двоєдине завдання, яке ставлять перед собою майже всі диктатори: померти природною смертю, залишаючись при владі. Одним із заходів, вжитих для цього, була реконструкція найвищої інстанції в ієрархії влади. У жовтні 1952 року ХІХ з’їзд КПРС поміняв назву “політбюро ЦК” на “президію ЦК” і збільшив персональний склад останньої з 10 до 25 осіб. Чим більше діячів опинялося на вершині владної вертикалі, тим меншим було політичне значення кожного з них. Кожного, крім самого вождя.
Сталін помер природною смертю 5 березня 1953 року о 21-й годині 50 хвилин. Така точність необхідна, тому що плин часу при агонії диктаторів різко прискорюється, а життя на імперському Олімпі стає особливо наповненим.
Орган з керівництва країною, в якій панувала тоталітарна диктатура, не міг складатися з 25 осіб. У свій час, у березні 1919 року, В. Ленін створив неформальний орган влади для поточного управління —політбюро ЦК. Так само після ХІХ з’їзду КПРС Сталін створив допоміжний орган влади — бюро президії ЦК. До нього входили люди, які довгі роки перебували у складі політбюро ЦК, і вождь міг з ними радитися, а міг і не радитися, приймаючи свої рішення. Щоб підкреслити неофіційний характер і невизначеність персонального складу цього органу, Сталін міг радитися лише з деякими, і кожного разу іншими людьми у своєму політичному оточенні.
4 березня 1953 року, коли стан здоров’я Сталіна став безнадійним, зібралося бюро президії ЦК, щоб домовитися про узгоджені дії. Ініціативу взяла в свої руки трійка у складі Л. Берії, Г. Маленкова і М. Хрущова. Підозрюючи один одного у намаганні обійти інших і стати одноосібним вождем, вони утрьох сконструювали разовий орган, на якому мав відбутися поділ влади між ними. Цей орган — Спільне засідання пленуму ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і президії Верховної Ради СРСР — розпочав роботу о 20-й годині 5 березня, коли Сталін ще дихав. Ошелешені високопосадовці, які достеменно не знали причин термінового виклику в Кремль, схвалили всі пропозиції, внесені їм на розгляд трійкою вождів другого ешелону. Найголовнішим рішенням було відновлення роботи політбюро ЦК КПРС у складі, який існував до ХІХ з’їзду партії. Встановлену цим з’їздом назву найвищого неформального органу влади в партії і державі змінювати не стали, а до персонального складу президії ЦК внесли поправки: замість померлого А. Андреєва і усунутого О. Косигіна були введені М. Сабуров і М. Первухін.
Уперше персональний склад цього органу влади було оприлюднено 7 березня. Ось ці “десять негренят”: Г. Маленков, Л. Берія, В. Молотов, К. Ворошилов, М. Хрущов, М. Булганін, Л. Каганович, А. Мікоян, М. Сабуров, М. Первухін. Порядок прізвищ визначався не алфавітом і не стажем перебування в політбюро (президії) ЦК КПРС, а рішенням самої десятки. Він більш-менш відповідав політичній вазі членів десятки в державі і партії на початку гонки за одноосібне лідерство.
Першим з дистанції зійшов Л. Берія. 26 червня 1953 року його заарештували прямо на засіданні президії ЦК КПРС. У день арешту голова президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов підписав указ, за яким Берія позбавлявся повноважень депутата Верховної Ради, посади першого заступника голови Ради Міністрів СРСР, усіх звань і нагород. Дивна іронія долі: Берію розстріляли як “агента міжнародного імперіалізму” і “заклятого ворога народу”. Це були ті самі заяложені штампи, які використовував сам Берія при розстрілах безневинних людей.
Другим підковзнувся на слизькій дорозі до одноосібної влади Г. Маленков. На січневому (1955 року) пленумі ЦК КПРС його звинуватили у співробітництві з уже добряче демонізованим пропагандою Берією, а також в організації ряду політичних процесів у повоєнний період, які закінчилися розстрілами визначних діячів партії і держави. Друге звинувачення цілком відповідало істині.
У 1955 році були позбавлені високих державних посад В. Молотов і Л. Каганович. Молотова зняли з посади міністра закордонних справ СРСР. Кагановича призначали на посади, вага яких зовсім не відповідала рангу члена президії ЦК КПРС, — спочатку головою державного комітету з питань праці і заробітної плати, а потім —міністром промисловості будівельних матеріалів.
Серед десятки наступників Сталіна, яка стала дев’яткою після арешту Берії, ключову роль відігравав М. Хрущов. Йому вдалося у липні 1955 року ввести до складу президії ЦК КПРС двох людей з свого оточення —О. Кириченка і М. Суслова. Однак у президії ЦК Хрущов міг покластися, крім них, тільки на А. Мікояна і, до певної міри, на главу радянського уряду М. Булганіна. Цього не вистачало, щоб вивести з президії ЦК противників його політичного курсу.
Оскільки президія ЦК тримала під своїм колективним контролем визначення кандидатур у члени ЦК, які обиралися партійним з’їздом, ХХ з’їзд КПРС не спромігся зробити змін у складі ЦК й відповідно — у складі президії ЦК. Незважаючи на “малосолідні” державні посади, з’їзд залишив міністра промисловості будівельних матеріалів Л. Кагановича, міністра електростанцій Г. Маленкова і міністра державного контролю В. Молотова у складі президії ЦК КПРС.
Вирішальна проба сил у вищому компартійно-радянському керівництві відбулася в липні 1957 року. Тоді більшість членів президії ЦК усунула М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС. Однак скликаний одразу після цього пленум ЦК КПРС не підтримав такого кадрового рішення. Хрущов залишився переможцем і негайно скористався цим. З дев’ятки наступників Сталіна одразу п’ятеро — Л. Каганович, Г. Маленков, В. Молотов, М. Первухін і М. Сабуров — були оголошені антипартійною групою і викинуті з президії ЦК КПРС. Хрущов став, нарешті, повноцінним вождем і провів цілком очікуване кадрове рішення: поповнив найвищий орган влади одразу дев’ятьма своїми висуванцями. Загальна кількість членів президії ЦК КПРС досягла 15 осіб.
Курс на політичне винищення колишніх конкурентів тривав навіть після того, як Хрущов домігся цілковитої перемоги. У 1958 році він усунув М. Булганіна з президії ЦК КПРС і забрав собі його посаду голови Ради Міністрів СРСР. У липні 1960 року був усунутий з президії ЦК і позбувся своєї посади голови президії Верховної Ради СРСР 79-річний К. Ворошилов. Під час політичної кризи 1957 року цей популярний в народі політичний діяч був на боці “антипартійної групи”. Але Хрущов тоді не наважився розправитися з ним.
Нарешті у жовтні 1964 року надійшла черга відходу у політичне небуття для того, хто поставив себе над усім компартійно-радянським політикумом. Висуванці першого секретаря ЦК КПРС, у тому числі вихідці з України — Л. Брежнєв, М. Підгорний і П. Шелест, попрацювали з кожним членом ЦК, скликали пленум найвищого за партійним статутом органу, звинуватили Хрущова у волюнтаризмі і поклали край його бурхливій, але безсистемній діяльності.
На поверхні політичного життя залишився останній з десятки наступників Сталіна — 70-річний Анастас Мікоян. Він поставив вражаючий рекорд політичного довголіття, перебуваючи у складі найвищого органу влади з липня 1926 року (спочатку як кандидат у члени політбюро ЦК) до квітня 1966 року, тобто впродовж 40 років. Після ХХІІІ з’їзду КПРС, коли Мікоян пішов, нарешті, на заслужений відпочинок, дотепники одним реченням, позбавленим злостивості і навіть іронії, сформулювали основний сенс його життя: “Від Ілліча (Леніна. — Авт.) до Ілліча (Брежнєва. — Авт.) — без інфаркта і параліча”. І справді, А. Мікоян цілком благополучно пережив обидва періоди боротьби за вищу владу в Кремлі — після смерті Леніна і Сталіна. Він не гнався за примарою вищої влади, а спокійно і кваліфіковано робив свою справу: організовував постачання населення СРСР товарами широкого вжитку і продовольством. Беручи до уваги орієнтацію радянської економіки на першочергове задоволення потреб воєнно-промислового комплексу, це була дуже нелегка справа.
2. Віч-на-віч з народом
12-річний (1953—1965 рр.) період політичного життя безпосередніх наступників Сталіна становить окрему епоху в історії СРСР. За цілковитої відсутності громадянського суспільства, при абсолютній політичній та економічній залежності громадян від держави роль можновладців Кремля у визначенні основного змісту цієї епохи мала б бути вирішальною. Чи була вона такою? У цьому слід розібратися.
Наступники Сталіна досягли вершин влади у попередню епоху саме через те, що служили вірою і правдою одному з найбільш кривавих тиранів в історії людства. Майже за кожним з них тягнувся довгий шлейф вражаючих злочинів. Молотов і Каганович були організаторами Голодомору 1932—1933 рр. в Україні і на Кубані. Берія довгий час очолював колосальну корпорацію сталінських чекістів. Ворошилов був у передвоєнні часи організатором масових репресій у Червоній Армії, Хрущов — в Україні, а Маленков у повоєнні часи — в компартійно-радянському апараті. Ці люди керували роботою ХХ з’їзду КПРС і залишилися при владі після нього. Чи можна за цих умов глорифікувати з’їзд партії, яка була насправді тоталітарною структурою?
Та суть справи не в глорифікації компартійного з’їзду. Він цікавий нам як найвища інстанція влади у радянській наддержаві. Він прийняв доленосні для народів Радянського Союзу, країн Центрально-Східної Європи і всього світу рішення необоротного характеру. Байдуже, що ці рішення приймалися Берією, Молотовим або Кагановичем. У ситуації, що склалася, дії керівників КПРС були вимушеними.
Ці керівники, мов павуки у склянці, боролися один з одним за абсолютну владу, але розуміли, що сидять на вулкані, який ось-ось прокинеться і поглине їх усіх. Патрона, який їх виховав і витяг на поверхню політичного життя, вже більше не було, а тільки за його спиною вони почували себе у безпеці. Від 5 березня 1953 року вони опинилися віч-на-віч із народом. Сталін, який наводив жах чвертьвіковими безперервними репресіями, пішов з життя, і тепер вони мусили відповісти за його злодіяння, скоєні їхніми руками.
Думаю, що ми все ще погано знаємо радянське суспільство 50-х років ХХ ст., так би мовити, “із середини”. У споминах і записках колишніх комуністів або антикомуністів, написаних не тільки в минулому, але й в наші дні, продовжують вирувати пристрасті. Вони все ще далекі від наукової об’єктивності. Тільки тепер історики наближаються до розуміння настроїв, бажань і переконань покоління, якого вже нема. Відтворення суспільно-політичної думки піввікової давності — це дуже трудомістка робота внаслідок обмеженої кількості надійних джерел. У дослідженні цієї теми неможливо спиратися на підцензурні документи. Зацьковані чекістами люди могли розкритися тільки у спілкуванні зі своїм щоденником. Та скільки таких щоденників дійшло до нас? Трагічну долю академіка Сергія Єфремова багато в чому визначив знайдений чекістами і тепер відомий всім нам щоденник. Люди тієї доби добре зрозуміли небезпеку і старалися не залишати речових доказів, особливо після 1937 року.
Можна скільки завгодно називати КПРС відірваною від народу тоталітарною структурою, як стверджують антикомуністи, і це відповідатиме істині. Та водночас КПРС була багатомільйонною політичною партією, в якій — і тільки в ній — могла виявлятися ініціатива і самодіяльність соціально активних людей. Можна засвідчувати причетність КПРС до масових репресій, але мільйон членів цієї партії теж загинув у полум’ї сталінських репресій.
Можна скільки завгодно твердити про зацькованість суспільства масовими репресіями, і це буде правдою. Але у пекельному вогні репресій сформувалася економічно потужна і культурно розвинена країна, яка врятувала світову цивілізацію від гітлерівського “нового порядку”.
Сталін ще міг у повоєнний період здійснювати масові репресії. Будь-хто після Сталіна не зміг би наважитися на продовження таких репресій. Така політика була просто нереальною.
Історія радянського суспільства знає дві десталінізації. Першу з них здійснював Микита Хрущов, другу — Михайло Горбачов. Десталінізація Горбачова була набагато радикальнішою, тому що повернула народу суверенне право обирати персональний склад влади на вільних виборах. Але десталінізація Хрущова була набагато важчою, тому що суспільство в його часи ще не прокинулося від летаргічного сну.
Сучасні історики можуть сперечатися, яке твердження з двох сформульованих вище є справедливим: чи то наступники Сталіна сиділи на вулкані, готовому прокинутися, чи то вони мали справу з суспільством, зануреним у летаргічний сон. Мені здається, що справедливими є обидва твердження. Прокинутися може той, хто спить. Історичне значення ХХ з’їзду КПРС полягало в тому, що він своїми рішеннями зробив менш вірогідною перспективу раптового стихійного виплеску соціальної енергії. Силою свого політичного авторитету він легітимізував курс реформ, які усунули загрозу революційного розв’язання назрілих проблем. Не випадково, що ХХ з’їзд КПРС ініціював появу цілого покоління так званих шестидесятників.
3. Напередодні з’їзду
Сформульовані вище тези стали можливими з відстані в півсотні років. Ніхто з тодішніх керівників КПРС не переймався роздумами про історичне значення з’їзду, який вони готували і провели в лютому 1956 року. У них були зовсім інші, більш приземлені цілі.
У березні 1953 року десятка керівників Радянського Союзу опинилася перед необхідністю визначити з-поміж себе одного найголовнішого — на заміну померлому Сталіну. Знову, як у 20-х роках, газети наповнилися панегіриками на честь “колективного керівництва” партією і країною. Проте мало хто з цієї десятки щиро прагнув колективного керівництва. Більшість вождів другого ешелону бажала взяти в свої руки одноосібну владу. Кожний розумів, що запорукою його політичного успіху стане популярність у народі.
Під час поділу влади між трійкою лідерів Берія зробив ставку на радянські структури влади (як і Маленков), передусім — на каральні органи. Він став на чолі колосального монстра — об’єднаного відомства, яке складалося з міністерств внутрішніх справ і державної безпеки. 26 березня 1953 року новий міністр внутрішніх справ подав до президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій стверджувалося, що наявність великої кількості ув’язнених у таборах, тюрмах і колоніях (2526 тисяч осіб) не викликається державною необхідністю. На підставі цієї записки уже наступного дня президія Верховної Ради СРСР видала указ “Про амністію”, за яким на волю вийшло близько мільйона осіб, засуджених на строки до п’яти років. Політичних в’язнів серед них було мало, їм давали більші строки.
На початку квітня президія ЦК КПРС одержала від Берії докази фальсифікації за розпорядженням Сталіна “справи лікарів”, 3 квітня вона змушена була реабілітувати заарештованих лікарів у кількості 37 осіб. Вони звільнялися з-під варти, а натомість працівники МДБ СРСР притягувалися до карної відповідальності. Повідомлення ТАРС про це рішення ЦК КПРС припинило розкручувану з січня 1953 року огидну антисемітську кампанію і викликало шок у суспільстві. Нитки у “справі лікарів” пішли від МДБ у ЦК КПРС і безпосередньо до Маленкова. Грунт під ногами Маленкова захитався.
20 травня президія ЦК КПРС обговорила записку Берії про становище в західних областях України. По записці було прийнято рішення, в якому засуджувалося репресування 500 тисяч осіб з числа громадян західних областей України за період з 1944-го по 1952 рік. Перший секретар ЦК КП України Л. Мельников усувався з посади, на його місце був призначений О. Кириченко.
Після арешту Берії “колективне керівництво” змушене було підхопити з його рук естафетну паличку десталінізації. З ініціативи Хрущова, який продовжив розпочату Берією справу компрометації Маленкова, у березні 1954 року президія ЦК КПРС прийняла постанову про “ленінградську справу”. Ця справа розпочалася з поїздки Маленкова у Ленінград у 1949 році. Зловісна пов’язаність Маленкова з репресіями ленінградських керівників відділила його кам’яним муром від партійного апарату, який перебрав у свої руки важелі влади після арешту Берії і його найближчого оточення. Після цього Хрущову вдалося відібрати у Маленкова ключову посаду голови радянського уряду.
М. Хрущов почав фактично контролювати партійний апарат з березня 1953 року. Кілька місяців він знаходився у невизначеному становищі, тому що соратники не бажали затверджувати його офіційно на посаді першого секретаря ЦК КПРС. Лише вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС узаконив його перебування на цій посаді.
Більшою мірою, ніж будь-хто у “колективному керівництві”, М. Хрущов домагався скликання чергового партійного з’їзду. Йому потрібно було підтвердити авторитетом найвищого партійного форуму права і повноваження першого секретаря ЦК КПРС. Одночасно він прагнув понизити в очах делегатів з’їзду і обраних ними членів ЦК авторитет інших політичних олігархів. Берія визначив найлегший шлях до цього: обтяжити конкурентів виною за участь у сталінських репресіях.
Сотні тисяч звільнюваних з ГУЛАГу в’язнів, мільйони їх рідних та близьких, десятки мільйонів громадян країни бажали знати, хто винен у репресіях, чому вони стали можливими. Готуючи з’їзд, треба було відповідати на це запитання. Радянські люди звикли, що з’їзди державної партії дають відповіді на всі назрілі питання.
З’їзд був призначений завдяки старанням Хрущова на лютий 1956 року, тобто на вісім місяців раніше строку, який передбачував статут. Від попереднього партійного з’їзду його відділяв строк у три роки і чотири місяці. В грудні 1955 року, коли в апараті ЦК КПРС почалася безпосередня підготовка з’їзду, перший секретар ЦК запропонував створити “комісію з розслідування діяльності Сталіна”. Молотов, Каганович і Ворошилов виступили різко проти, аргументуючи неможливістю відповісти на природне запитання соратників по партії: “А де ж ви були?” Насправді вони боялися іншого запитання — про власну участь у репресіях. Хрущов, який сам брав участь у репресіях у передвоєнній Україні, не наполягав на такій постановці питання і пообіцяв обмежитися тільки справами про “порушення соціалістичної законності”.
У процесі цих перемовин виник і утвердився юридичний термін “реабілітація”. Це був облудний термін, тому що держава спочатку репресувала, а потім реабілітувала, стверджуючи, що за жертвою державної сваволі не було жодних порушень закону. Те, що закони порушувала сама держава, не бралося до уваги. Справи про “порушення соціалістичної законності” розглядалися десятками тисяч, але сама держава-порушник уникала відповідальності перед своєю жертвою.
Комісію з реабілітації було створено 31 грудня 1955 року на чолі із секретарем ЦК КПРС П. Поспєловим. У поданій пізніше доповіді комісія формулювала свої функції так: “виявити, яким чином стали можливими масові репресії проти більшості складу членів і кандидатів ЦК ВКП(б), обраного ХVІІ з’їздом КПРС” (Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945—1991, М., 1998. — С.139).
Отже, зміст терміну “масові репресії” обмежувався лише репресіями, яких зазнали вищі представники компартійно-радянського апарату, після вбивства С. Кірова. За його рамки були виведені мільйони інших людей сталінської доби.
ХVІІ з’їзд КПРС історики назвали “З’їздом розстріляних”. На ньому противники Сталіна зробили досить наївну спробу позбутися вождя за допомогою механізму таємного голосування при виборах членів Центрального Комітету. Мовляв, якщо Сталіна не оберуть членом ЦК, то не зможуть обрати до політбюро ЦК і зробити генеральним секретарем ЦК. За спогадами тих, хто голосував проти Сталіна, знайшлося близько трьох сотень. Жодних слідів такого голосування у стенограмі з’їзду не виявлено (вона публікувалася в журналі “Известия ЦК КПСС”, який виходив у часи М. Горбачова). Але Сталін справді не зміг визначити, хто конкретно голосував проти нього. Тоді він зробив дуже просто: у 1937—1938 рр., коли масові репресії досягли свого апогею, вождь заарештував 1108 делегатів ХVІІ з’їзду з наявних 1966 делегатів. Деяких заарештованих відправили в ГУЛАГ, але основна маса (848 осіб) була одразу розстріляна. На волі залишилися або представники робітничо-селянської громадськості молодого покоління, які не втручалися в справжню політику, або ті представники компартійно-радянської номенклатури, яких Сталін добре знав і безмежно їм довіряв.
П. Поспєлов вказував, що головним винуватцем репресій був Сталін, дії якого не контролювалися партією в ситуації “культу особи”, а виконавцями його інструкцій виступали Єжов і Берія. Проте і в такій специфічній інтерпретації “масових репресій”, і в такому варіанті доповіді судження про безпосередніх винуватців не влаштували Молотова, Кагановича, Ворошилова і Маленкова. Молотов і Маленков пропонували здійснювати “мовчазну десталінізацію”, тобто виправляти те, що можна виправити, без оприлюднення інформації про скоєні злочини. Маленков додав до цього, що доповідь комісії з реабілітації може викликати в народі відчуття невдоволення і створить труднощі для КПРС на міжнародній арені, а також для братніх марксистсько-ленінських партій. Тим самим він опосередковано визнав, що радянській владі не вдасться сховатися за спинами Сталіна, Єжова і Берії. Каганович під час обговорення доповіді Поспєлова запропонував заново вивчити питання і перенести його розгляд на чотири роки пізніше, тобто на наступний партійний з’їзд.
М. Хрущова і комісію П. Поспєлова підтримали ті члени президії ЦК КПРС, які не мали прямого відношення до сталінських репресій: А. Мікоян, М. Булганін, М. Первухін, М. Сабуров, О. Кириченко і М. Суслов. Отже, з 11 членів “колективного керівництва” більшість у 7 членів набиралася.
Проект регламенту ХХ з’їзду, який був підготовлений відділом партійних органів ЦК КПРС, не містив жодної згадки про доповідь Хрущова на тему сталінських репресій. Порядок денний на всі дні роботи з’їзду, який роздавався делегатам, теж не містив такої інформації. Внаслідок цього циркулює легенда про те, що знаменита доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна була наслідком його власної ініціативи. Насправді це не так. За день до відкриття роботи з’їзду відбулося засідання президії ЦК КПРС, на якому більшістю голосів схвалили рішення: внести на пленум ЦК пропозицію про те, що президія ЦК вважає необхідним на закритому засіданні з’їзду зробити доповідь про культ особи і затвердити доповідачем М. Хрущова.
Президія ЦК мала право виносити рішення, які ставали рішеннями ЦК (тобто рішеннями, прийнятими повним складом членів ЦК — пленумом). Так велося з 1919 року, тобто з часу утворення політбюро ЦК. У даному разі рішення було настільки важливим, що президія ЦК не наважилася скористатися своїми повноваженнями.
Аналізуючи це рішення президії ЦК, підтримане пленумом, слід пам’ятати, що схвалювався не текст доповіді, яка виносилася на партійний з’їзд, а тільки ідея її, що мала бути озвучена першим секретарем ЦК КПРС. Хрущов міг зачитати текст, підготовлений комісією П. Поспєлова, але міг скористатися іншим текстом, підготовленим вже під час роботи з’їзду. Такий карт-бланш керівникові секретаріату ЦК вочевидь виходив за рамки існуючих канонів партійного життя.
Доповідь про культ особи, як вона була названа під час оприлюднення, виносилася за рамки з’їзду (саме через те вона не передбачалася проектом регламенту). З’їзд повинен був вислухати її (без обговорення) вже після обрання керівного органу партії — Центрального Комітету, після першого пленуму ЦК, на якому обиралися члени президії ЦК і перший секретар ЦК. Формально попередній склад президії ЦК не мав права доручати Хрущову проголошення доповіді, тому що новий склад ЦК, обраного з’їздом, міг обрати інших членів президії ЦК та іншого першого секретаря ЦК. Але у партійному житті такого трапитися не могло. Партійний з’їзд відбувався за регламентом, наперед розписаним у відділі партійних органів ЦК КПРС.
4. “Культ особи” в матеріалах з’їзду
На Заході війну 1914—1918 рр. називали (називають і тепер) Великою війною. Війну 1939—1945 рр. там називають, як і у нас, Другою світовою. Але у Радянському Союзі звичною назвою для війни 1914—1918 рр. була тільки одна — Перша світова. Така нумерація ніби освячувала чекання Третьої світової війни. І справді, у першому повоєнному десятилітті (1946—1955 рр.) було багато розмов, у тому числі на найбільш високому рівні, про невідворотність нового глобального конфлікту між світом капіталізму і світом соціалізму. Щоправда, після цього йшли запевнення відносно того, що людство перейде до нової фази розвитку, і в усьому світі переможе комунізм.
Очікування війни було настільки звичною нормою, що заява М. Хрущова у звітній доповіді ЦК ХХ з’їздові про відсутність фатальної неминучості війни мала величезний суспільний резонанс. У лютому 1956 року нове керівництво Радянського Союзу заявило всьому світові, що протистояння воєнно-політичних блоків (“холодна війна”) може бути подолане шляхом переговорів, що в основу своєї зовнішньої політики Кремль кладе курс на мирне співіснування. Ще до з’їзду, починаючи з 1954 року, керівники СРСР розпочали поїздки в різні країни світу, надаючи звичайно перевагу так званому Третьому світові — країнам, що не визначилися, яким шляхом їм треба розвиватися.
Однак після всіх сенсаційних повідомлень про злочини сталінської доби, які почали з’являтися в пресі з 1953 року, громадяни СРСР і міжнародна громадськість з особливою увагою вчитувалися у звіти про роботу ХХ з’їзду КПРС, намагаючись знайти відповідь на запитання, що непокоїли їх: хто винен у масових репресіях?
У звітній доповіді М. Хрущов відзначив лише, що “ЦК рішуче виступив проти чужого духові марксизму-ленінізму культу особи”. Вказувалося на те, що потрібна перевірка ряду “сумнівних справ”, щоб реабілітувати “невинно засуджених” людей. Порушення “соціалістичної законності” пов’язувалося з діями “банди Берії”. Прізвища Сталіна у цьому контексті Хрущов не назвав жодного разу.
У виступах делегатів з’їзду під час обговорення звітної доповіді ЦК КПРС та інших доповідей ім’я Сталіна практично не згадувалося. Єдиним винятком був виступ А. Мікояна. На з’їзді він заявив, що марксизм-ленінізм не можна вивчати тільки за сталінським “Коротким курсом історії ВКП(б)”. Торкнувшись того, як висвітлює проблеми громадянської війни в Україні “один московський історик”, Мікоян із співчуттям згадав уже реабілітованих українських діячів партії —В. Антонова-Овсієнка і С. Косіора. У виступі містилася також критика ідей, покладених в основу останньої праці Сталіна “Економічні проблеми соціалізму в СРСР”.
Свою доповідь “Про культ особи та його наслідки” М. Хрущов читав на заключному засіданні з’їзду, постійно відволікаючись від завчасно підготовленого тексту. Посланців комуністичних та робітничих партій (були присутні делегації від 55 країн світу) на це засідання не запросили. Натомість у Великому Кремлівському палаці були присутні репресовані і реабілітовані діячі партії, що створювало особливу атмосферу. Хрущов стояв на трибуні близько чотирьох годин. Жахливу інформацію, яку він вкидав у зал великими порціями, слухачі не встигали засвоювати. За свідченням Іллі Еренбурга, кілька депутатів знепритомніли. Жодного разу доповідь не переривалася оплесками. Після доповіді всі мовчки розійшлися. Для багатьох делегатів з’їзду ця доповідь була найбільшим переживанням у житті.
Оцінюючи доповідь Хрущова через 50 років, ми не знаходимо в ній нічого сенсаційного. Навпаки, ми бачимо прагнення доповідача пом’якшити картину. Хрущов засуджував зовнішні прояви тоталітаризму (“культ особи”) і найбільш вражаючі випадки репресій, які торкалися передусім компартійно-радянського апарату. Ні терор голодом проти сільського населення України і Кубані, ні депортації малих народів, ні багато інших випадків терору в цій доповіді не згадувалися. Історія радянського суспільства розглядалася, по суті, у відповідності з канонами “Короткого курсу історії ВКП(б)”.
Проголошений з трибуни текст не вважався офіційним. Опрацювання офіційного тексту затяглося до 5 березня, після чого у відповідності з існуючою тоді практикою доповідь мала бути розтиражована і розіслана по райкомах партії, щоб бути зачитаною в усіх первинних організаціях. За наполяганням Хрущова президія ЦК прийняла постанову про ознайомлення з доповіддю “Про культ особи та його наслідки” не тільки членів партії, а й комсомольців, а також “безпартійного активу робітників, службовців і колгоспників”. 28 березня було прийнято рішення ознайомити з текстом доповіді представників зарубіжних компартій. Саме через цей канал відбувся витік інформації, який в Кремлі прийняли без особливого занепокоєння.
Як пізніше виявилося, з надісланого в Польщу примірника була знята копія і переправлена в Ізраїль, а вже з Ізраїлю — в США. Державний департамент США опублікував текст 4 червня 1956 року окремою брошурою. Радянські посадові особи завжди відмовлялися визнати автентичність брошури офіційному тексту, але ніколи не полемізували із західними журналістами з приводу фактів, що містилися в ній. Уперше в СРСР текст доповіді М. Хрущова був опублікований в журналі “Известия ЦК КПСС” у 1989 році.
Для керівників партійних комітетів, починаючи з первинних організацій, які все своє свідоме життя прожили під впливом сталінської пропаганди, висновки закритої доповіді Сталіна були надто радикальними. Зрозумівши це, Хрущов пішов на компроміс. 30 червня 1956 року ЦК КПРС прийняв постанову “Про подолання культу особи та його наслідків”. Це був більш поміркований документ, ніж доповідь на з’їзді. Культ особи оголошувався проявом особистих недоліків Сталіна.
***
Безумовно, що внутрішня і зовнішня політика Кремля стала іншою не з ХХ з’їзду КПРС, а з часу смерті Сталіна. Але до з’їзду ця політика могла як завгодно змінюватися через непевність “колективного керівництва”. В лютому 1956 року новий політичний курс був закріплений в рішеннях з’їзду. Після цього вносити до нього істотні корективи стало неможливо. Радянський Союз став розвиватися шляхом реформ.
Про реформи Хрущова слід говорити окремо. Щось залишилося назавжди, щось швидко було відкинуте. Та головним залишається те, що поштовх реформам дав ХХ з’їзд КПРС.
"Голос України" 2006.02.18