"Голос України"
2006.02.11
Володимир Литвин:
“Потрібно шукати нові підходи до організації суспільного життя”Відбулася зустріч Голови Верховної Ради Володимира Литвина з колективом “Голосу України”. Ми вже повідомляли про основні напрями розмови. Пропонуємо докладніше ознайомитися з її змістом.
— Володимире Михайловичу, кілька запитань з приводу політреформи. Як відомо, Президент визнав, що вона діє з першого січня. Водночас говорив, що плануватимуться зміни. Яка ваша оцінка нинішньої ситуації, прогноз розвитку подій? І врешті, що політреформа дасть пересічному громадянинові, чи то буде просто битва за перетягування владних повноважень?
— Хотів би почати з пересічного громадянина. Зрештою, люди не хочуть вникати в суть цієї проблеми, їх обсідають інші думки і клопоти. Водночас ми діємо за старою звичкою: коли не можемо щось вирішити, то перекладаємо це на людей. Наприклад, газову проблему. Відразу намагалися підвищити ціни на газ для комунальних потреб. А це не мало не багато — 3,5 мільярда гривень.
І що цікаво. Коли запитали Юрія Єханурова, чому порушено постанову Верховної Ради про заборону підвищення цін, він сказав: “Добре, то ми її тепер не будемо порушувати”. Потім Президент України виступає з нагоди річниці своєї інавгурації й урочисто проголошує, що уряд виконав свою обіцянку не підвищувати ціни на комунальні послуги. Через кілька днів чую виступ ще одного з керівників: “Ми скасували своє рішення про підвищення тарифів. Хоча недолуга Верховна Рада не розуміє, що тарифи треба підвищувати? Сподіваємося, що здоровий глузд таки зійде на депутатський корпус, і ми ціни підвищимо”. У мене виникає запитання: виконали обіцянку не підвищувати тарифи чи скасували рішення про підвищення під тиском Верховної Ради?
Чому ж уряд дозволяє собі ігнорувати рішення вищого законодавчого органу країни?
Коли розмовляю з дипломатами, вони кажуть: “Ось у вас політична криза”. Я їм у відповідь: “У нас немає політичної кризи”. Треба дати визначення, що це таке. Є політичне ускладнення. Але в мене зустрічне запитання: якби ваш парламент прийняв відповідне рішення і уряд його проігнорував, як до цього поставилися б? Кажуть: “У нас це просто неможливо”. А в нас можливо. От давайте саме тут і шукати причини конфлікту, що виник.
Про політреформу. Чи потрібна вона? Цілком очевидно, що та політична система, яка була сформована, мала перехідний характер, коли з території ми повинні були витворити державу. Ось вранці прокинулися — незалежні! Армія — 1,3 мільйона. Немає своїх спецслужб, немає служб дипломатичних. Немає завершеного циклу державного управління. Цілком очевидно, що потрібно було мати персоніфіковану систему, щоб одна особа брала на себе відповідальність. Інше питання — як вона це робила.
У принципі нині немає підстав сумніватися, буде Україна державою чи ні. Вона державою вже є. Питання в іншій площині лежить — якою державою вона буде. Для того щоб її збудувати, внутрішньо облаштувати, нам слід, очевидно, шукати нові можливості, нові підходи до організації свого життя. Це якщо брати політичну складову. А якщо взяти інший аспект, то ми фактично до межі вичерпали весь ресурс, на якому розвивалися. Тобто той, який перейшов нам у спадок.
Згадаймо із підручників історії КПРС, що таке соціалізм? Це система, яка розвивалася на базі попередній, капіталістичній. І, отже, несе на собі її родимі плями. А що таке розвинений соціалізм? Він розвивається вже на своїй власній основі. Чи розвивався. Такі були визначення.
Отже, дотепер ми розвивалися на попередній основі. А сьогодні можна сказати, що Україна розвивається на своїй власній основі. І всі проблеми, з якими стикаємося, — то вже породження нашого часу.
Ми не можемо до краю експлуатувати сировинні можливості України. Не можемо без кінця говорити про невичерпні можливості аграрного сектору, які стрімко звужуються. Нам потрібно, по-перше, приймати відповідні закони глибинного характеру, переходити на новий щабель та рівень розвитку загалом. Потрібно збільшувати базу відповідальності і зацікавленості в управлінні державою.
Не менш важливий чинник — якою хочемо бути державою. Ми проголосили шлях в Європу. Щоправда, нам чемно відмовили, щоб не ставили питання про вступ, а розвивали співробітництво на основі сусідства.
Якщо все-таки тримаємо курс на європейський орієнтир, то потрібно вибудовувати відповідну модель. А в нас модель азійська. Погляньмо на весь пострадянський простір. Там президенти зі збільшеними повноваженнями колишніх перших партійних секретарів. З усіма наслідками, що звідси випливають.
Цілком очевидно, що рано чи пізно ми були приречені приймати рішення, подібні до реформи. Бо десь навіть інтуїтивно відчували об’єктивні потреби суспільного розвитку.
Водночас не обійшлося без підходів у стилі реваншу, який кожний бачив по-своєму. Згадаймо, як було поставлено питання після президентських виборів 1999 року. Почали напрацьовувати низку проектів, але кожна сторона виходила здебільшого із свого уявлення про бажані для неї зміни до Конституції. Одні старалися заради того, щоб обмежити повноваження Кучми, другі — щоб утриматися при владі в іншій іпостасі. Скажімо, частково передати прем’єрові президентські повноваження й очолити після цього уряд. Прізвищ не називатиму. Треті, які брали участь у підготовці відповідних законопроектів, “забивали” місце собі — якщо не перше, то й не друге.
Сьогодні, за великим рахунком, не Президент хоче ревізувати політреформу, борючись за свої повноваження. Борються ті, кого вже звикли називати командою.
Повірте, мені добре відомі механізми функціонування, скажімо, адміністрації Президента. Розстановка кадрів у чому полягає? Водять людей коридорами, заводять до керівника, який починає багатозначущу розмову, — щоб у підсвідомості кандидата залишилося, кому він має завдячувати за майбутню посаду. А потім нагадати ще й телефонним дзвоником, у кого той був на співбесіді і хто останнім візував документ про його призначення. Усе це перетворилося на цілий ритуал. І от уявіть собі, що сьогодні багато кому доведеться відмовитися від такого бачення своєї ролі та роботи на державній службі. Тому вони й носять папери, висувають аргументи, розказують, як люди у масі своїй не сприймають політичну реформу і підтримують наміри її переглянути.
Повторюю: йде просто боротьба за повноваження. І не перших осіб, а тих, які вже звикли і здатні лише виступати “від імені і за дорученням”. Сьогодні очевидно, що деякі підрозділи треба або ліквідувати, або скорочувати. Але зверніть увагу: загалом адміністративний апарат у нас росте, наче опара в діжці.
Я не хотів би, щоб це розглядалося як певні нападки. Але знаю, що в деяких начальників до 40 помічників, радників та консультантів, і практично під кожного треба дати машину.
Суспільно назріла потреба у політичній реформі була значною мірою дискредитована способом, у який вона готувалася і здійснюється. Немає узгодженого бачення, в основі якого лежали б інтереси країни. Кожен намагається вкласти щось своє.
Про перспективи перегляду. Моя позиція чітка й однозначна: не можна весь час жити минулим і весь час провадити його ревізію. Врешті-решт треба жити сьогоднішнім днем і бажано думати про день завтрашній.
Чи можливе скасування політреформи? Можливе, якщо Конституційний Суд прийме про це рішення. Президент України висловив компромісну пропозицію: до 26 березня він не вноситиме до Конституційного Суду подання про оцінку змін до Конституції. Хоча це, ясна річ, не виключає, що реалізують ініціативу стосовно цього 45 депутатів. Але сам перегляд означатиме втягування України у стан невизначеності та глибокого протистояння. Тим більше коли врахувати, що парламент буде складним за своєю структурою. Не буде домінуючої політичної сили — у тому сенсі, що ніхто не матиме контрольного пакета акцій. А може бути, і буде правляча коаліція, причому з незначною перевагою. І опозиція, що постійно її атакуватиме. А це вноситиме елемент нерівноваги. Ось чому таке значення матимуть результати виборів.
Загалом вважаю, що за умови порозуміння і політичної відповідальності було б достатньо тієї Конституції, яка працювала до внесення змін. Якби було прийнято конституційні закони, — а їх потрібно ухвалити не менш як 50, зокрема про Президента і про Кабмін, — то можна було б дати чітке визначення конституційним приписам.
Зрештою, треба мати якісь правила гри хоча б на певний період. А то сьогодні доводиться чути, що найкращий спосіб змінити чинну Конституцію — це прийняти нову. То, може, простіше записати у перехідних положеннях, що кожний новий Президент приймає нову Конституцію?
Основний Закон не можна без кінця змінювати. Його треба виконувати. А сьогодні мусимо сказати, що Конституція не діє. Бо Президент сказав, що він не визнає рішення Верховної Ради, і Кабінет Міністрів заявив, що не визнає рішення Верховної Ради. Один з міністрів зазначив, що його статус підтверджено підписанням за дорученням Президента семи міжнародних угод. Але принаймні він сам мусив би знати (якщо інші цього не розуміють), що в Конституції записано: укладення міжнародних договорів України належить до повноважень Президента. І є ще один пункт: Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Нехтувати цим правилом почали не сьогодні. Але ж нині кажемо, що ми за закон, за диктатуру закону, за порядок.
Уявіть собі, надходить такий документ до Верховної Ради України на ратифікацію. Як їй бути в такому разі? Або взяти таке. У Конституції України не передбачено, що виконувати обов’язки Прем’єр-міністра може не член Кабінету Міністрів. А в нас таких випадків було аж два.
Пропоную: давайте врешті-решт всі почнемо читати закони, Конституцію. А якщо є якісь дискусійні моменти, то слід виробити спільне бачення тих чи інших позицій, тих чи інших статей. Щоб потім не смішити людей і не втягувати їх у політичні розбірки.
Чи може бути проведений референдум про політреформу? Може. Проте останнє слово залишається за Верховною Радою. Але сюрприз, яким порадував нас Конституційний Суд, полягає в тому, що люди можуть виходити на референдум з питаннями конституційного устрою. Не давши при цьому визначення, що ж таке цей конституційний устрій. Рішення, які ми приймали, стосуються не його, а, кажучи простою і зрозумілою мовою, розмежування повноважень між гілками влади. І річ навіть не в референдумі і не в тому, якими будуть його результати. Результати вийдуть такі, як сформулювати питання. Головне в іншому — як їх реалізувати, у тому, що називається імплементацією.
Прогноз? Нас очікують доволі складні політичні процеси. На них накладається невизначеність в економічній сфері. Бо замість програми економічного та соціального розвитку, яку Кабінет Міністрів так і не спромігся подати до Верховної Ради, відбувається презентація якогось плану заходів. А ми знаємо, що це означає вже звичну риторику — розшити вузькі місця, засукати по саму шию рукава і вжити вичерпних заходів.
Тому я, отримавши цей документ, звернувся до уряду з пропозицією виконати конституційну та бюджетну вимоги і подати до Верховної Ради програму економічного і соціального розвитку України.
Чому вважаю, що нам треба убезпечити себе від невизначеності в економіці? Сім відсотків приросту ВВП у 2006 році ми не отримаємо — це цілком очевидно. Тим більше що Міністерство економіки цей прогноз уже відкликало.
Бюджет, як відомо, було розроблено на тій базі, що ціни на енергоносії будуть стабільними. Сьогодні зростання цін на газ зачіпає його поки що меншою мірою, але якщо подорожчає вся продукція — а вона подорожчає на вісім-десять відсотків — то це, зрозуміло, відчутно і не в кращий бік позначиться на бюджеті. Зросте інфляція: за поданням уряду, в бюджеті її було визначено у межах 8,7 відсотка. Та не встиг ще Президент підписати, як Кабмін каже: інфляція буде за 10 відсотків. Це, до речі, об’єктивне і наочне свідчення того, що в нас не вистачає розрахунків, аналізу і прогнозування стану справ в економіці. Не кажу вже про те, що не знаємо балансів: що в Україні було, що є і що залишиться.
Тому бюджет доведеться переглядати. Нині цього ніхто, зрозуміло, робити не хоче, бо йдуть на вибори. І всі кошти, які є, мобілізуються на соціальні виплати, а розписи на розвиток економіки віднесено на четвертий квартал.
А далі все відбудеться так, як було торік. У 20-х числах грудня видали кілька десятків постанов про виділення коштів. Фактично відразу казначейство рік “закрило” і списало паперові “суми” — начебто вони були отримані, але не використані. Тобто і бюджет ніби виконано, і кошти не надійшли. Ефект не просто нульовий — від’ємний: люди остаточно втрачають віру.
Тому, повторюю, все залежить від наступних виборів та їхніх результатів: чи будуть вони прогнозовані, чи будуть це останні вибори у 2006 році. Якщо сформована коаліція виявиться нестійкою, сяк-так збитою лише для того, щоб розподілити посади, а потім знову не буде ніякої роботи, то країна цього просто не зможе витримати.
— Якими ви бачите підсумки парламентських виборів: скільки і які політичні партії та блоки потраплять до парламенту, хто буде лідером? Якою ви бачите і якою хотіли б бачити конфігурацію сил у Верховній Раді?
— Звісно, хотілося б, щоб вона гуртувалася довкола Народного блоку. Аналізуючи те, що відбувається в суспільстві, шукаю пояснення оцінкам, рейтингам, можливостям. Адже кожний, природно, хоче бачити свій рейтинг якомога вищим. І в разі чого каже: “Ну, так сталося, що під час опитування наші прихильники не потрапили в число тих, кого опитували”.
Як мені здається, у нас поки що надто невеликий суспільний потенціал для компромісу і порозуміння. Переважають крайні позиції. А отже, політичні сили, які обстоюють те, що доконечно, життєво потрібне сьогодні Україні — стабільність, поміркованість, передбачуваність, у багатьох випадках ще як слід не почуті й не затребувані.
Пам’ятаєте, на минулих президентських виборах багато людей голосувало не так “за”, як “проти”? У багатьох, повторюю, випадках. Хоча, безперечно, і з одного, і з другого боку було й чимало переконаних та твердих прихильників. Фактично на дві політичні сили, на двох політиків-суперників працювала в сукупності вся країна. І за рік так швидко відсотки популярності впасти не можуть, навіть якщо нічого не робити. А з другого боку, і це теж має своє пояснення, коли люди голосували “проти” і не голосували “за”, то нині вони розчаровуються надзвичайно швидко і йдуть у протилежний бік. Є потенційна база, де не сприймається державна політика, причому здебільшого в економічній сфері. Один лише приклад: у східному регіоні (Донецькій чи Дніпропетровській областях) середня заробітна плата удвічі більша, ніж, скажімо, на Хмельниччині. Там 1100 гривень, тут — 660. Чи треба пояснювати, як це позначається на настроях людей, їхніх політичних орієнтаціях?
У принципі я довіряю соціологічним дослідженням. Але водночас думаю, що півтора місяця, які залишилися до виборів, стануть періодом великої розумової роботи, хвилювань і тривог у людських душах: що ж буде в Україні далі? А далі потрібно насамперед долати кризу управління, яка переростає у кризу державності. Потрібно докорінно змінити кадрову роботу і кадрову політику. Потрібно вжити нагальних і рішучих заходів для економічної та фінансової стабілізації. Потрібно чітко окреслити програму роботи у 2006 році, розрахувавши її умовно на 200 днів — термін після того, як буде сформовано уряд. Потрібно докорінно переглянути податкову систему зі зменшенням податкового тиску та розширенням бази оподаткування.
А головне — кардинально переглянути практику формування бюджету. Сьогодні на місцях немає зацікавленості і мотивації до ефективної роботи, бо все централізовано спрямовується нагору. А необхідно перейти на принцип: 60 відсотків коштів залишається на місцях, 40 — іде до центру. Тоді там думатимуть, як і в чому ці 40 відсотків матеріалізувати, наповнити реальним змістом, щоб вони вагомо й результативно працювали на виконання загальнодержавних функцій і повноважень.
Про те, якою буде коаліція в парламенті. Вона може бути і пропрезидентською, і антипрезидентською. Поки що шанси розкладаються приблизно порівну. А щодо того, куди пристати тій чи іншій політичній силі, то це, думаю, треба робити на основі програмних засад, а не розподілу посад.
Не можу сприйняти висловлену і поширену останнім часом пропозицію про формування коаліції на базі “Нашої України”. Принцип там закладається один і вже відомий — поділити країну. А також розділити все і вся, незважаючи на закони та Конституцію. Як і навіщо, скажімо, перепризначати Рахункову палату, коли її недавно затверджено і вона має працювати у такому складі ще мінімум п’ять років? Недавно призначено й Уповноважену з прав людини. Звичайно, якщо
Н. Карпачова піде до парламенту, буде вакансія. Але це не означає, що домінуюча політична сила повинна мати під собою ще й омбудсмена. Навпаки, керуючись політичною логікою, треба віддати цю посаду опозиції — щоб вона контролювала владу.
Про доцільність перегляду складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Її також сформували недавно. Не кажу вже про шість суддів Конституційного Суду від Верховної Ради. Але двоє з них працюють і мають таку можливість до завершення своєї каденції. А взагалі як визначатися з цими поділами за квотою? Виходить, треба у такий спосіб ділити і судову систему. Хоча б демонстрували людям ознаки пристойності і цивілізованості. Цього немає, панує цинізм.
Розумію, кажучи такі слова, наражаюся на критику. Та хтось повинен про це сказати. Давайте зупинимося. Інакше і міністерства та відомства поділять між собою, і області. Записують: одній партії — одну область, другій — іншу. А партії вирішать, кому їх очолювати. А може, не в усіх з них знайдуться люди, придатні до таких посад? Але ж квота... Потім встановимо її ще на повітря, на воду і теж віддамо у розпорядження тих чи інших політичних сил.
Говорити про якісь прогнози сьогодні важко, бо не можна спрогнозувати поведінку наших політичних сил і політиків. Здебільшого вони живуть розрахунком на короткий результат. Якщо хочете — “на хапок”. Раніше було як — украв, прогуляв і сів. А тепер — украв і бігом в опозицію.
Можливо, я чогось не відчуваю чи не розумію в новочасних віяннях. Коли, наприклад, починають кричати про триклятий злочинний режим. Слухаєш і дивуєшся. Адже практично всі, хто кричить, — діти, а то й стовпи того ж таки режиму. Немає питань, коли з цього приводу висловлюється Левко Лук’яненко, у нього є на те всі підстави, чи хтось інший такого ж плану. А то дехто при Кучмі в області працював, у Кабміні, щось очолював і де тільки не був — а нині розповідає, який це був злочинний режим.
Конкретний приклад. Іде засідання РНБО, обговорюється питання про вплив зовнішніх чинників на внутрішньополітичні процеси в Україні. Говоримо про чорноморські маяки. Лейтмотив такий: корінь зла і причина конфлікту — у безкраватковій дипломатії, що в нас була, і загалом у всьому попередньому режимі.
Критикувати у принципі є за що. Але у своєму виступі я мусив сказати: тут, у цій залі, сидять люди, які були при владі, коли в 97-му році підписували угоду з Росією. Але в угоді, у так званому великому договорі, було передбачене підписання окремого документа, який регламентував би належність та використання навігаційного обладнання. І ось ті люди, які побували з 1997 по 2004 роки на немалих посадах, зокрема віце-прем’єрів, двоє колишніх прем’єрів, ціла обойма міністрів, відповідали за цю тему. Можливо, хтось заважав їм забезпечувати виконання укладених з Росією угод? Але покажіть, кажу, принаймні один документ або хоча б номер, за яким він був зареєстрований: що кудись чи до когось зверталися, щось вимагали чи пропонували. Немає нічого.
І ще слушне, вважаю, запитання: невже ця тема не була відома раніше? Де ж усе-таки вагомі пропозиції? Якщо їх вносили, а російська сторона з ними не погоджувалася, то треба було все це опублікувати — щоб наші співгромадяни бачили, як ми турбуємося про Україну, дбаємо про її національні інтереси. Зрештою, апелювати до міжнародних структур. Але нічого подібного знову ж таки не сталося.
Тож, вважаю, треба вагомо й аргументовано заявити свою позицію, а не демонструвати імпульсивність, рефлексивні метання на межі істерії. Позиція має бути чіткою й однозначною: все, що на українській території, — українське. Це наша власність. Якщо її передано комусь в оренду, то маємо достеменно знати: на який термін, за яку ціну і що взагалі отримує від цього Україна. А коли щось комусь продали, то теж треба володіти всією інформацією: кому і за скільки, в чому для країни сьогоднішня вигода і що буде в перспективі.
Це, вважаю, нормальний, здоровий підхід.
— Які потрібно зробити перші кроки після виборів, щоб людина повірила у своє майбутнє? Чи є у вашому оточенні люди, здатні це зробити?
— Перше: потрібно різко підняти рівень заробітної плати. У ціні продукції її частка занадто низька. Ми недоплачуємо людям, завдяки чому і тримаємось на ринку. На 60% приріст економіки забезпечується експортом. 40% того, що отримуємо від експорту, — метал у первинній обробці. Зараз ціни на нього підуть униз, і будемо чимало втрачати.
Уже торік обсяг імпорту перевищував в Україні експорт на 1,3 мільярда доларів. Це втрати валового внутрішнього продукту, втрати національного багатства. Якби з-за кордону завозилося високотехнологічне устаткування — це було б вигідно для країни. А надходить переважно “ширвжиток”, продукти харчування та вироби легкої промисловості доволі невисокої якості.
Зараз виникла проблема збуту української молочної продукції в Росії. Ми не можемо наситити нею внутрішній ринок. Подивіться, що маємо в магазинах!
Другий необхідний на даний момент крок — захистити свій ринок. Бо частину законів про вступ до СОТ прийняли, частину — ні, преференцій не отримали жодних, оскільки до СОТ Україну не прийнято, а втрат зазнали великих. Причому тоді був страшенний тиск з боку уряду: давайте приймемо зміни до митних тарифів, зменшимо їх. Тоді, мовляв, зростуть митні збори.
Зменшили. А результат? Легка промисловість практично зупинилася. У 2004 році приріст у цій галузі становив 13,6%. Минулого року — 0,3%.
Вважаю за необхідне перейти на погодинну заробітну плату. Це конче потрібно і тому, що в нас Пенсійний фонд не витримує. Торік його дефіцит сягнув разом з кредитами 40%. У 2004 році заклали до нього з бюджету 16 млрд. гривень, у нинішньому — тільки 7 мільярдів. Відрахування ж повинні надходити сюди за рахунок заробітних плат. А в нас пенсія вища, ніж заробітна плата.
Ще потрібно мати визначеність. Таке відчуття — і, сподіваюся, не лише у мене — наче все, що відбувається, тимчасове, непевне. Не можна нічого навіть приблизно спрогнозувати, прикинути на якийсь період. Весь час живемо в суцільному негативі. Випуски новин нагадують фронтові зведення: там когось убили чи хтось загинув, там щось згоріло, ще десь щось вибухнуло чи обвалилося.
Мова, ясна річ, не про повернення назад, у часи, коли нам вселяли соціальний оптимізм на фоні величезних черг і тотального дефіциту. Але і так, як зараз, жити не можна. Головним свідченням невизначеності та складної атмосфери є такі чинники, як зростання смертності та спад народжуваності. Потрібно заспокоїти суспільство, вселити в нього впевненість та віру в майбутнє не обіцянками, а конкретними, реальними й осмисленими заходами, практичними справами.
Я думав, що люди заспокояться, психологічно відійдуть після президентських виборів мінімум на 10 років, що будемо жити за законом, без суцільних переслідувань, навішування ярликів. Не можна ж, приміром, вважати і стверджувати, наче всі вчителі — корупціонери або що корупція присутня у кожному медичному кабінеті.
До надзвичайно складних і важливих сфер сьогодні слід віднести житлово-комунальне господарство. Його стан та шляхи наведення порядку будуть розглядатися у Верховній Раді, і я не хотів би, щоб обговорення вийшло емоційно-імпульсивним.
Це нині, без перебільшення, питання національної безпеки. Якщо умовно взяти бюджет міста за 100 гривень, то 80 з них — це заробітна плата, а 20 — комунальні послуги. Про який розвиток, які ремонти та підтримання мереж можна за таких умов вести мову?
Далі — про житло. Потреба в ньому дуже відчувається і в Верховній Раді. У нас близько 700 працівників апарату стоять на квартирному обліку при загальній їх чисельності 1200. Чому така велика черга? 120 працівників обслуговують тільки фракції; як правило, на роботу беруть іногородніх. Це мають бути довірені люди фракції. Така ж ситуація і в комітетах. Якщо відверто, то комітет — це в ряді випадків продовження політичної сили, яку представляє його голова.
Перше, що потрібно зробити для вирішення житлової проблеми, — обмеження прибутків будівельних компаній. На даний момент вони сягають за 300%. Хоча достатньо було б і 25%. Правда, там кажуть, що тоді перестануть будувати взагалі.
Шалених грошей за рахунок споживачів, покупців не повинно бути, їх треба заробляти. Потрібні конкурси на отримання земельних ділянок. Причому, на моє глибоке переконання, у Києві не можна допускати, щоб приватні компанії одержували під забудову цілі території. Адже вони дивляться на все тільки з точки зору свого зиску. Дитячі майданчики, інші об’єкти, потрібні людям, їх не цікавлять.
Замовником на будівництві має виступати місцева влада. Кредити для людей — під невисокі проценти, перший внесок — не більше 10%, термін виплати — 25 років. Тоді квартири зможе купувати і молодь.
Це з досвіду, який я бачив у Казахстані. У них величезні конкурси на будівництво. Причому будують компанії з усього світу. А в нас як? Ціни — європейські, а будівництво — наше.
Ще одна життєво важлива сфера — медицина. Її фінансування слід щонайменше подвоїти, тому що в нас вимирають люди. Багато в чому це викликане відсутністю профілактики та належної діагностики. Необхідно запровадити паспорти здоров’я людей у кожному селі, районі та місті, навести порядок у закупівлі медичного обладнання та апаратури, обдумано й ефективно витрачати кошти, які на це виділяються. Бо нерідко виходить так, що привозять якийсь апарат до районного центру, а він там не використовується взагалі. То, може, спершу подумати, що і де справді потрібне?
В усіх без винятку регіонах людей пригнічують і гублять їхнє здоров’я негаразди з екологією. Потрібні відповідна паспортизація і введення плати для підприємств зі шкідливим виробництвом — хімічних, металургійних, які вже здебільшого державі не належать.
Нині не припиняються активні спроби приватизувати такі підприємства, як “Зоря-Машпроект” або Одеський припортовий завод. Тобто ті, які працюють успішно, прибутково. І нікому не потрібні інші, що, як то кажуть, лежма лежать. Тоді як ці об’єкти потрібно віддавати за символічну ціну в одну гривню під інвестиційні зобов’язання.
Тепер про команду. Хочу підкреслити, що організовую роботу з тими, хто є на даний момент. Зверніть увагу: прийшовши до Верховної Ради України, я не замінив жодної людини в її апараті. І працювати гірше парламент не став. Просто до людей треба ставитися по-людськи.
Я знаю, що таке посади Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради. Мене посадою не вразиш і не здивуєш. Вражає до болю інше: реалії повсякденного життя. Мені давно вже гірко та соромно, буваючи в селі, слухати одні й ті ж новини — хто й коли помер та що у кого вкрали. Важко зустрічатися з делегаціями в Україні і їздити за кордон, бо вони завжди питають: коли ж ми почнемо, нарешті, нормально жити. Доводиться відбуватися розповідями про перспективи, про те, який у нас потужний потенціал, які розумні люди та родючі землі, яка велика історія. Але ж український народ хоче гідно жити не колись, не в майбутньому, а вже сьогодні. І має на це повне право.
Якось Нурсултан Назарбаєв сказав таке: він послав у всі наші області своїх економістів, які вивчили стан справ і дійшли висновку: Україна сьогодні — це Казахстан рівня 1996 року. Яким був той рівень, відомо. А зараз, скажімо, мінімальна стипендія в них еквівалентна 50 доларам. У наших університетах — 139 гривень.
Ми повинні спрямовувати всю свою енергію на розв’язання подібних проблем, наближення до кращих європейських та світових стандартів. Коли збудуємо таку державу, тоді й можна буде проголошувати себе Європою.
— Володимире Михайловичу, ви вже зачепили газове питання. На вашу думку, проблема вже вирішена чи ні? Якого підтексту тут більше: політичного чи економічного?
Чим ближче до виборів, тим вище на політичний щит піднімається питання російської мови — як другої державної. Що ви з цього приводу думаєте?
— У нас не сприймають розважливих розмов, переважають крайнощі. Якщо почати з другої частини запитання, то у східному регіоні прийнято вважати, що введення другої державної мови — російської — стане мало не панацеєю від усіх бід. А на заході України ніхто про це, ясна річ, і слухати не хоче. Причому дана тема завжди виходить на пік під час виборчого процесу.
Є два взаємовиключні погляди:
— витіснити російську мову з України взагалі;
— надати їй статус державної мови. Або офіційної — що практично те саме.
Коли гіпотетично припустити, що буде прийняте рішення про другу державну мову, то державною стане одна мова — російська. Інших не буде. Водночас сказати, що російська — це мова національної меншини, я не можу. Бо історично склалося так, що в нас були дві мови: українська існувала, а російська домінувала. І з цим треба рахуватися всім, незалежно від позицій у мовному питанні. А оскільки воно незмінно знаходить відгук та резонанс у суспільстві, то вважаю за необхідне — і хотів би, щоб на це пристали всі мовоборці — винести його за дужки передвиборної кампанії, а потім провести широку дискусію.
Перше й авторитетне слово в цій дискусії має бути надане науковцям та фахівцям-практикам — мовознавцям, історикам, освітянам. Бо поки що на даній проблемі педалюють багато з тих, хто не знає до ладу ні української, ні російської — жодної. А коли до полеміки долучаються політики, то специфічні, власне мовні її аспекти відтісняються на задній план. Традиційно виходить банальна ідеологізована перепалка, що не веде ні до істини, ні до згоди — тільки в черговий раз розсварює. Перевірено, що називається, практикою.
Підтримувати українську мову маємо не адмініструванням, не якимись обмеженнями чи заборонами. Адже бачимо, що українських книжок на ринку майже немає. А тим нечисленним, що є, не просто пробитися до читача, бо в нас практично зруйновано системи розповсюдження літератури, поповнення бібліотечних фондів тощо. Негативних чинників не перелічити, і потрібен справді комплексний підхід, щоб хоч якось нейтралізувати їх дію.
Згадаймо, врешті-решт, і візьмімо за орієнтир стару та мудру настанову: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.
Про українсько-російські стосунки. Ми пам’ятаємо, як вони ускладнилися свого часу, коли російський парламент прийняв рішення про місто Севастополь. Але тоді зуміли вийти з цієї непростої ситуації. Виходить, можемо, якщо захочемо? А зараз іде накопичення різного роду чинників, які в кінцевому підсумку можуть зробити відносини між двома державами стабільно складними. Чого не можна допустити за жодних обставин.
Це стосується і газової проблеми. Вважаю, що її ще не вирішено. Принаймні ясності та прозорості як не було, так і немає.
Як пересічний громадянин, я розмірковую: у 2004 році було підписано протокол до угоди. Ним, як відомо, передбачалося, що ставка в 1,09 долара за транспортування тисячі кубометрів газу на 100 кілометрів, а також ціна 50 доларів за тисячу кубометрів, які ми отримуємо, залишаться незмінними до 2009 року і не можуть змінюватися без згоди обох сторін.
Нормально? Цілком. І раптом 28 березня минулого року керівництво нашого “Нафтогазу” заявляє, що російській стороні запропоновано перейти на нову, грошову, систему розрахунків. Росіяни того ж дня відповідають, що вони ці пропозиції підтримують і вивчать.
Пам’ятаєте народну мудрість “не буди лихо...”? Саме з цього незрозумілого кроку взяли початок і непослідовність українських учасників “газових” переговорів, і непередбачуваність та сумнівність результатів, які маємо на даний момент.
23 серпня 2005 року заступники керівників “Нафтогазу” та “Газпрому” підписують протокол, в якому зафіксовано пункт: українська сторона виступає ініціатором припинення чинності відповідного протоколу 2004 року в частині стабільності поставок за певними параметрами до 2009 року. Сподівалися, що російська сторона вивчить пропозицію та поінформує українських партнерів про свої висновки. Але надії так і залишилися надіями, а нові документи вже є. Ніхто не дав з цього приводу хоч якихось зрозумілих пояснень — як і не несе жодної відповідальності.
Коли ми розглядали та приймали бюджет на 2006 рік, було лише головне питання: яку ціну на газ у ньому врахувати? Під час зустрічі з Президентом Російської Федерації я виклав своє бачення ситуації, навів ряд аргументів проти підвищення ціни на газ. Ішлося, зокрема, про те, що непрофесіоналізм окремих політиків та чиновників не можна обертати проти України, бо від цього будуть страждати не посадовці, винні у прийнятті хибних рішень, а прості люди.
По-друге, я звернувся з такою пропозицією: передбачити постачання за невисокими, до 40 доларів за тисячу кубометрів на кордоні, 300 млн. кубометрів газу для Севастополя.
Оскільки в стосунках уже відчувалося напруження, пропонував і українським, і російським урядовцям: відмовитися від ультиматумів, продовжити конструктивні переговори, спільно заявити про те, що Україна не потерпатиме від нестачі газу, а Європа може бути спокійною за російські його поставки та український транзит. Тобто про врахування інтересів усіх сторін, для чого були — і залишаються — реальні можливості.
На нинішній рік нам потрібно 76 млрд. кубометрів газу, на перший квартал — 32 мільярди. Нагадаю: ми задекларували, що маємо 40 млрд. кубометрів туркменського газу по 50 доларів. Де ж він? Якщо був — значить, його передали російському “Газекспорту”. А якщо його не було, тоді навіщо вводити в оману народ?
По суті, через що виник конфлікт? Ми хотіли мати чітку гарантію, що в другому півріччі ціна на газ не перевищуватиме 95 доларів. Переконливої відповіді з цього приводу не отримали. А от тарифи на транзит газу залишаються незмінними на цілих п’ять років.
Вчора мене вітав Президент Румунії з укладенням такого “вигідного” контракту. Вислухавши, я сказав, що вони нас майже переконали: платити по 230 доларів краще, ніж 50.
— Чи будуть переглядатися угоди до виборів?
— Не знаю. Схоже на те, що газову угоду вже підписано. Питання про транзит газу повинне вирішуватися виключно на рівні урядів. А угоду між ними має ратифікувати Верховна Рада України, як це було зроблено в 2001 році.
— Книжковий ринок “Петрівка” — найбільший контрабандний книжковий ринок в Україні.
У вівторок ви в парламенті відкриваєте форум видавців. Це сигнал про зміну ставлення законодавчої влади до вітчизняного книговидання? Чи змінювати щось уже пізно?— Потрібно не лише констатувати проблеми видавничої справи в Україні, а предметно братися за практичне їх розв’язання.
Стосовно Петрівки. Куди ж можна поїхати іще, щоб придбати книги, які людина хотіла б мати у своїй бібліотеці? Наскільки там присутня контрабанда — не знаю. Інколи на ринку починають раптово і дружно зачинятися кіоски. Це означає, що під’їхали податківці. Не виключено, що контрабандна, піратська продукція, судячи з усього, там є — диски, відеофільми тощо.
Хотів би ще раз наголосити: Україну, суспільство, кожного з нас обсіло багато проблем. Однак це, як правило, проблеми росту, становлення держави — хоча їх могло б бути значно менше. Ми необоротно створюємо сучасне, економічно розвинене, зорієнтоване на добробут людини суспільство. І ця мета варта спільних, злагоджених зусиль українського народу.
— Дякуємо, Володимире Михайловичу, що завітали до нас.
"Голос України" 2006.02.11