"Голос України"
2006.02.08
За суспільний діалог, рівновагу, передбачуваність
З виступу Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на відкритті дев’ятої сесії Верховної Ради України четвертого скликання 7 лютого 2006 року
Не вперше і не востаннє в історії України будуть сесії Верховної Ради, виразно позначені і пройняті виборчим змістом.
Не вперше і не востаннє наші погляди і настрої, політичні уподобання й незгоди виплескуватимуться у крутій і гарячій, до гострих зіткнень, полеміці.
Водночас особливість нинішнього періоду в тому, що вслід за президентськими виборами має бути вперше легітимно сформоване керівництво держави на всіх рівнях.
По суті, це вибір майбутнього. І вже сьогодні очевидно, що він може датися нам високою ціною і потребуватиме особливої відповідальності.
Тому цілком природно і зрозуміло, що у Верховній Раді, нинішній її діяльності домінуватиме політична складова.
Наше завдання — зробити все, щоб вона слугувала підтриманню суспільного діалогу, атмосфери рівноваги та передбачуваності у країні.
Наше завдання — упередити й не допустити будь-яких стихійних чи свідомо організованих збурень, нецивілізованих виявів.
Доречно нагадати, що пропорційна виборча система покладає неабияку відповідальність на лідерів партій та блоків, парламентських фракцій.
Сьогодні від вас, шановні колеги, як ніколи, залежать працездатність депутатського корпусу, налаштованість та результативність роботи всієї Верховної Ради.
Не закликаю підписувати чергові меморандуми чи інші документи, ціна яких уже добре відома. Давайте просто дотримуватися неписаного кодексу професійної честі, порядності та колегіальної доброзичливості.
Звертаюся насамперед до тих, хто вбачає свій основний політичний та креативний ресурс у безпардонній критиці парламенту, часткою якого є сам. Якщо це просто прощання, то робиться воно не кращим чином.
Ми маємо право й підстави сказати: і сьогодні, і завтра нам не буде соромно дивитися людям у вічі за дії Верховної Ради, особливо в останній період.
І за те, насамперед, що не стали маніпулятивним парламентом.
І за те, що у дні справді політичної кризи, жорсткого протистояння не схибили в оцінках ситуації та виборі засобів її нормалізації, відведення від України реальної загрози громадянського конфлікту.
Не спокусившись на поради сторонніх, парламент продемонстрував і довів незалежність своїх позицій, самодостатність і найвищу державну сутність.
Переконаний, що ми здатні витримати таку лінію і зараз. Витримати всупереч і нинішній кампанії з дискредитації Верховної Ради, і непростим процесам, що їх несуть з собою виборчі перегони.
Головне — щоб люди мали змогу зробити усвідомлений вибір. А те, що вони сьогодні хочуть змін, засвідчує висока прогнозована явка на виборчі дільниці.
У зв’язку з цим важливо, щоб Верховна Рада не піддалася на вже традиційні заклинання і не дала втягнути себе у ритуальні процедури, начебто спрямовані на забезпечення чесних, демократичних і прозорих виборів, на осуд та недопущення адміністративного ресурсу.
Подивіться: скільки вже про це говориться й пишеться, а понад 80 відсотків людей все ж залишаються при думці, що наступні вибори відбудуться з порушеннями. Очевидно, для цього є підстави.
Для того, щоб слова і надалі не розходилися з реальною практикою, маємо застосувати всі парламентські можливості.
До них я відношу, зокрема, утворення спеціальної комісії з моніторингу виборчого процесу. Пропоную, щоб її очолили такі поважні й авторитетні люди, як Георгій Крючков та Ігор Юхновський. Додатковою гарантією об’єктивності їх роботи буде те, що обидва прийняли рішення завершити свою парламентську діяльність.
Хотілося б бачити у складі цієї комісії також представників інститутів громадянського суспільства, ЦВК, суду, правоохоронних органів — звісно, за їхньої згоди.
Характерною особливістю нинішньої ситуації є і те, що в нашій у черговий раз поспіхом перереформованій і через це ще далеко не впорядкованій державі на політичному рівні загострюється дискусія щодо повноважень та взаємовідносин гілок влади, рівня їхньої відповідальності за долю України. Подеколи доходить до тремтіння і праведного гніву в голосі: мовляв, зраджуються національні інтереси, мають місце антинародна діяльність та економічні диверсії — і все інше у тому ж ключі.
При цьому вже не помічається, що в Україні наростає криза управління, яка може перерости у кризу державності.
Час уже врешті-решт виходити з того, що відповідальність передбачає, окрім усього іншого, і здатність до об’єктивних оцінок, до визнання власних помилок без їх приховування або перекладання на інших. І до усвідомлення необхідності говорити правду — суспільству і самим собі.
Сьогодні в Україні маємо неймовірну та неприйнятну з усіх точок зору колізію.
Верховна Рада прийняла — відкрито і законно — рішення щодо Кабінету Міністрів. З причин, які всім нам, сподіваюся, зрозумілі й очевидні, робиться вигляд, наче нічого не сталося. Більше того, розгорнулися масовані нападки на найвищий представницький орган українського народу. У стилі, який мимоволі навіює недобрі асоціації — з навішуванням ярликів на кшталт “п’ята колона”, “деструктивні антинародні сили” тощо.
І, звісно, з організованим публічним осудом.
Ця “війна слів” закладає міну вже і під майбутній парламент, обмежуючи чи й унеможливлюючи в ньому перспективи блокування, діалогу та співпраці. А в широкому плані це є не що інше, як знак відсутності адекватного розуміння та цивілізованого сприйняття ролі політичних і державних інститутів.
Треба просто визнати, що Конституція в Україні сьогодні не діє. Більше важать суб’єктивізм, вказівки й директиви.
Хоча, як колись було сказано, не треба плутати Вітчизну з начальством.
Сьогодні, думається, той піковий момент, коли особливо потрібні як консолідована позиція парламенту, так і вміння відповісти на суспільну потребу в стабільності та передбачуваності практичними і результативними діями на всіх напрямах розвитку держави та суспільства. А також, і це хотілося б підкреслити особливо, виписати таку партитуру для наступного складу Верховної Ради, яка дозволила б йому органічно увійти в повноцінну роботу.
Для цього потрібно:
Перше. Прийняти рішення з усіх президентських та урядових законопроектів і щодо ратифікації міжнародних угод, а також розглянути закони, до яких Президент України застосував право вето.
Друге. Зажадати від Кабінету Міністрів невідкладного представлення програми економічного та соціального розвитку України на 2006 рік і не підмінювати її якимись сурогатами. На цій основі розпочати роботу над комплексним внесенням змін до Державного бюджету на 2006 рік.
Пам’ятаючи при цьому, що в Україні має набути особливого звучання тема дорогої робочої сили і, відповідно, високих соціальних стандартів.
Третє. Проаналізувати, предметно й об’єктивно, виконання Державного бюджету за 2005 рік і організацію виконання Державного бюджету на 2006 рік. Це потрібно й тому, щоб суспільству не нав’язувалися маніпуляції замість очевидних реалій, щоб не плутали бюджет з виборами, а тим більше не розглядали його як виборчий інструмент, діючи за принципом: після 26 березня — хоч потоп.
Четверте. Приступити до перегляду Бюджетного кодексу України. Не можна й надалі тримати області, міста і райони на короткому бюджетному повідку, домагаючись у такий спосіб лояльності до влади.
П’яте. Розглянути питання, що набули особливого звучання і стають ключовими чинниками національної безпеки: житлово-комунальне господарство, агропромисловий комплекс та енергетична сфера. Алчевськ сьогодні стукає у кожний населений пункт, це сигнал тривоги для всієї України.
Шосте. Опрацювати закони, що зумовлені новими конституційними реаліями. Зокрема: про Кабінет Міністрів, про Президента, про референдум. Прискорити роботу над новим Регламентом Верховної Ради. Усе це має мінімізувати можливі негативні наслідки виборів.
А загалом пропонується розглянути протягом двох місяців більш як 450 питань. З них половина має виразний соціально-економічний характер.
Кому, як не нам, шановні колеги, продемонструвати, що Україна може і повинна розвиватися, що називається, штатно і прогнозовано, на основі прагматизму, почуття міри і здорового глузду, без постійного навертання до минулого та перегляду його оцінок, без імпульсивних рефлексій, метань від одних векторів до інших — як у внутрішній, так і у зовнішній політиці.
Хіба не зрозуміло, що рецепти державного розвитку слід шукати не за Чопом чи Хутором-Михайлівським, а в себе? Вони в Україні, і в цій залі, і на Банковій та на Грушевського, і в науково-освітніх та трудових колективах. Вони у серцях і помислах наших людей.
Хіба не зрозуміло, що розбурханій країні незмірно потрібніші загальнонаціональний консенсус та порозуміння для вибудови гідного життя, аніж безуспішний поки що стукіт у європейські двері та випрошування безвізового режиму на й без того переповненому остарбайтерами західному напрямку?
Чи, може, на користь нашій державній і суспільній справі підуть завзяті підкопи під ще не імплементовану, але вже досить скомпрометовану цим конституційну реформу?
Ні. Бо доля кладе на терези сучасної української історії надто різні і, більше того, несумісні поняття — міру суспільної відповідальності, оптимальний розподіл владних повноважень, а з другого боку — вкорінену вже схильність діяти за принципом старшого у державі.
Разом з тим Україна так і не отримала врозумливої стратегії свого розвитку.
Сподіватимемося, що нова Верховна Рада визначить засади внутрішньої і зовнішньої політики держави. А ми маємо закласти їй для цього необхідну основу.
Кажу все це з усвідомленням того, що політична карта парламентської зали навряд чи істотно зміниться — здебільшого будуть уточнення в її розкладах та пропорціях. Але все-таки це буде вже зовсім інша Верховна Рада України.
"Голос України" 2006.02.08