"Голос України"
2005.12.07
Відповідальність перед сучасністю і майбутнім
Виступ Голови Верховної Ради України
Володимира ЛИТВИНА у Московському державному
університеті ім. М. В. Ломоносова
7 грудня 2005 рокуВельмишановний Вікторе Антоновичу!
Шановні колеги, друзі!
Для мене велика честь перебувати і виступати в Інтелектуальному центрі всесвітньо відомого храму науки і знань, символу великого минулого і гідного майбутнього слов’янського народу.
Розцінюю це як вияв глибокого інтересу і поваги до України, її багатовікової історії та культури і водночас — як величезну відповідальність.
Відповідальність перед пам’яттю про видатних книжників і любомудрів наших народів, котрі чверть тисячоліття тому здобули в Московському університеті можливість і благодатну основу для розвитку наук і освіти, що і закріпило незабаром за Москвою високий статус інтелектуальної столиці.
Відповідальність за збереження безцінної спадщини — вченості і духовності, яка сповістила світу про початок нової епохи російської і всеслов’янської історії та культури.
І найголовніше — відповідальність перед сучасністю і майбутнім, яке ми не мислимо без національних університетів — осередків культури і освіти, центрів гармонізації суспільного розвитку.
Великий історичний досвід, накопичений і Московським, і Київським університетами, увібрав у себе нашу загальну історію — від Київської Русі до вируючого потоками глобалізації ХХІ століття.
Ломоносов, Шевченко, Гоголь, Максимович, Вернадський, Боголюбов — ці та сотні інших імен однаково дорогі і вам, і нам, російській та українській культурам.
1991 рік кардинально змінив ситуацію у світі, породив цілий комплекс складних проблем політичного, економічного, військового, демографічного, гуманітарного характеру.
У нових політичних реаліях пострадянського простору на перший план за своїм значенням і важливістю вийшли україно-російські міждержавні відносини.
Їх діапазон, масштабність і різноманіття є геополітичними за самою своєю суттю, оскільки окреслюють життєві інтереси й устремління двох найбільших держав Східної Європи.
Ці відносини докорінно впливають не лише на загальноєвропейську ситуацію, а і на формування нової стійкої багатополярної геополітичної моделі сучасного світового співтовариства.
Багатовікова історія сусідства, спільного життя, тісних зв’язків і взаємозалежність доль, проте, не стала історією нашої тотожності, повного пізнання і взаєморозуміння.
Сьогодні це проявляється неоднозначністю і суперечливістю багатьох моментів міждержавних взаємин.
Їх осмислення і вирішення обтяжуються кількома обставинами, найголовнішою з яких є недостатнє розуміння і нерозуміння.
Розмірковуючи про дружбу, партнерство, братерство, проголошуючи ці гасла за кожної слушної нагоди, важливо все-таки робити конкретні кроки для наповнення їх реальним змістом.
На практиці, на жаль, відбувається дуже болюча зміна моделей відносин, що призводить до відштовхування, а почасти і взаємного відчуження сторін.
Настав час усвідомити — небажання чи невміння бачити правоту очевидних фактів, нехтування об’єктивною реальністю на догоду політичній доцільності, “вірність принципам” аж ніяк не змусять історію “переписатися” за чиїмсь велінням чи примхою.
Її можна зручно, навіть вигідно для себе інтерпретувати, побудувати переконливі, на перший погляд, багаторівневі теоретичні схеми, але правда одна і неподільна.
Вона непохитна у своїй істинності — міждержавні відносини можна будувати лише на основі справді взаємної поваги, рівноправності, відчуття причетності до загальної історії, розуміючи і приймаючи всі її складнощі.
Тому вважаю за потрібне з усією гостротою порушити питання про неприпустимість підміни державної політики антиросійською чи антиукраїнською риторикою. Це тупиковий шлях і для України, і для Росії.
Було б згубним відмовлятися від загальних джерел, багатьох прекрасних традицій, що сягають корінням глибини століть, і які збагачувалися на всіх наступних етапах.
Зрозуміло, що немає таких кордонів, які не можна накреслити на карті, але як провести їх через пам’ять, серця і душі людей?
Це особливо важливо знати і пам’ятати в нинішній непростий час викликів глобалізації, коли від нас, нашої доброї волі, виваженості і відповідальності перед минулим і майбутнім залежать подальші вектори поступу не лише наших країн.
Знати і пам’ятати, щоб відмовитися, зокрема, від будь-яких проявів економічного шантажу стосовно одне одного. Тому що, крім того, шантаж з боку Росії матиме вигляд як шантаж Європи, так само і шантаж з боку України розцінюватиметься як шантаж все тієї самої Європи.
Сьогодні дедалі чіткіше видно, що справжній політичний і економічний суверенітет, реальну історичну перспективу можна мати лише спільно, на основі загальних цивілізаційних знаменників — історії, культури, релігії, етичних цінностей.
У нас є всі підстави й умови для консолідації навколо складових цього знаменника, розвитку і розширення його творчого простору.
Історією, долею, життям визначено необхідність наших спільних, погоджених і скоординованих дій.
Виходячи з нових реалій, потрібно переглянути насамперед старий ідеологічний багаж, взаємно відмовитися від миттєвих політичних вигод, егоцентричних асоціацій.
Альтернативою цього може і має стати пошук нових загальних мотивацій, конструктивних ідей і технологій, які працювали б на розвиток зв’язків і взаємної довіри, поглиблення співробітництва.
Безумовно, обидві держави повинні поважати вибір своїх народів, їх природне прагнення до національної самоідентифікації, побудови вільного громадянського суспільства.
Серйозною допомогою на шляху зближення багатьох позицій наших держав могло б стати справжнє зацікавлене пізнання національних історій, з усіма їхніми плюсами і мінусами, злетами і падіннями, величчю і, на жаль, безславністю.
Тим паче що історичний час дедалі більше ущільнюється в зіставленні з його хронологічними рамками, демонструючи світу стрімке зростання темпів соціального прогресу. За прогнозами вчених, у майбутні 20—30 років буде зроблено більше наукових відкриттів і технічних винаходів, відбудеться більше соціальних перетворень і економічних змін, значних політичних подій і змін у сфері культури, ніж їх було за попереднє сторіччя.
Прискорення ритму історії характерно для всіх сфер життя сучасного людства, для всіх галузей знань, у тому числі і для самої історії як науки. В історичній науці і Росії, і України в геометричній прогресії відбувається нарощування знань, інституціональне відновлення. В історіографії впливовими стають мікроісторія і історія повсякденності, які прагнуть звільнитися від “етноцентричного” розуміння історії, підкреслити цінність усіх культур для історії, персоніфікувати її, розглядаючи в межах ємних процесів і подій окремі індивідууми і малі соціальні групи, їх способи життя і поведінку.
Дедалі частіше в центрі уваги дослідників стає приватне життя. Постмодерністська філософія поставила під сумнів основи історичної науки — орієнтацію на історію політики і висвітлення подій; положення про те, що держава та економіка є становим хребтом історичної науки, і “етноцентричність” історії. Нові підходи визначаються плюралізмом, що створює умови для багатоаспектного і багатовекторного бачення історії, окремої людини в суспільстві. Істотне відновлення історичних знань народів на всьому пострадянському просторі за такий короткий час служить додатковим підтвердженням думки М. Вебера, котрий ще на початку ХХ століття писав: “Є науки, яким дарована вічна молодість, і до них належать всі історичні дисципліни, перед ними в вічному русі культури увесь час виникають нові постановки проблем”.
І в Російській Федерації, і в Україні історична наука, звільнившись від ідеологічних стереотипів, почала створювати концептуально нове бачення свого минулого.
Результатом цих відкриттів можна назвати нові яскраві сторінки досліджень, що створювалися на справді науковій основі, а не виконували соціальне замовлення з підведенням під певний рівень знань і з відповідною інтерпретацією подій.
Основні положення новітньої української історіографії формувалися під впливом праць найбільших вітчизняних істориків кінця ХІХ — початку ХХ століть М. Костомарова, М. Драгоманова і, звичайно, М. Грушевського.
Маючи серйозну базу першоджерел, і насамперед літописи Галицько-Волинського князівства, М. Грушевський розглядав його, а також почасти Велике Князівство Литовське, як предтечу гетьманської і майбутньої української державності.
В умовах Російської імперії ХІХ століття ця, по суті, наукова точка зору була сприйнята як політико-ідеологічний виклик — дискусії безпідставно переходили з історичної площини в політичну.
Офіційна російська і русофільська демократична історіографії вибудовували свої докази на схожостях, а українофільська — на відмінностях подальших історичних доль трьох етносів.
Фундаментальні історичні праці М. Грушевського, роботи М. Драгоманова, В. Липинського, В. Винниченка, ідейна спадщина І. Франка стали вихідним історико-філософським фундаментом, на якому створювалася національна історія України після проголошення незалежності.
В основу концепції була покладена ідея культурної та історичної самобутності українського народу.
Плід моєї історичної освіти в Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка і наступної наукової діяльності — тритомна в чотирьох книгах “Історія України”, яку я із величезним задоволенням передаю до вашої бібліотеки і вважаю особистою відповіддю на глибинні запити суспільства.
Розглядаючи Україну як інтегральну частину європейської історії, відповідно до сучасних канонів історіографії в поданні “свого” і “чужого”, коли останній не обов’язково є “ворогом” або “завойовником” — він просто “інший”, відкриваєш, справді, історію великого народу, багата доля якого нерозривно переплелася з долями багатьох інших етносів.
Звичайно, в осмисленні свого минулого не обійшлося і без тенденційності, деякої упередженості, емоційної гіпертрофії, але загалом вималювалася зовсім інша, досі незнайома і незвична картина національної біографії.
Для українців це було особливо важливо, тому що тепер мова йшла про історичну суб’єктність нації.
Неупередженого, реального визначення та об’єктивної оцінки вимагала й її історична доля.
З’ясувалося, документальна історія етногенезу українців починалася з VІ—ІV століть до нашої ери. На зламі VІІІ й ІХ століть у Середньому Придніпров’ї склалося державне утворення Руська земля, що передувало створенню в другій половині ІХ століття давньоруської Київської Русі.
Київська Русь — зародок і центр християнського православ’я, до кінця тисячоліття стала однієї з провідних країн середньовіччя.
До держави Київська Русь входили території, де згодом сформувалися також російський і білоруський народи.
У ХІІ—XІV століттях по сусідству з південно-західними землями Київської Русі зміцніли, врятовані Руссю від золотоординського ярма Литва, Польща, Угорщина.
Наприкінці XV століття, перебуваючи під захистом з півдня і південного заходу правічного народу України, завершила своє формування Російська держава.
Московська державність формувалася в найтяжчі для українського народу часи, коли набіги завойовників були особливо спустошливі й руйнівні.
Це був час особливих випробувань для українців, який невдало позначився на спробах створити в ХVІ столітті “козацьку республіку”, а в ХVІІ — українську національну державність після визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького.
На жаль, під тиском нездоланних обставин, мрія про власну державу для українського народу тоді була відкладена ще на кілька століть.
У цей час творчий, інтелектуальний потенціал українського народу, окремих його представників знаходив своє краще застосування в метрополіях.
Неупереджене дослідження історичних подій дає змогу говорити про український вплив і на російську державну політику й ідеологію.
Скажу лише про “Синопсис” Інокентія Гізеля, від якого запозичено й узято в ужиток уявлення про історичну спадковість між Київською і Московською Руссю, про триєдність російського народу.
Системне обґрунтування політичних, правових, морально-етичних, релігійних, естетичних світоглядів Російської імперії забезпечив не хто інший, як письменник, теолог, учений-енциклопедист Феофан Прокопович, що став, власне кажучи, її першим ідеологом.
Надалі свій вагомий внесок у розвиток Російської імперії зробили багато державних і церковних діячів, письменники, мислителі українського походження. Варто згадати хоча б св. Димитрія Ростовського (Туптала), Олексія і Кирила Разумовських, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, канцлера Безбородька, св. Лаврентія Чернігівського.
Вплив української складової на російську культуру завжди був дуже особливий, як і російської на українську.
Сьогодні вже за межами дискусійних рамок твердження про те, що Російська імперія відбулася багато в чому завдяки вдалому синтезу московської системи влади і київської вченості.
І як тут не згадати Києво-Могилянську академію, котра нещодавно відзначила своє 390-річчя, що багато років була форпостом знань і духовності для Східної Європи.
У нинішніх умовах дружні, рівноправні, партнерські відносини України й Росії, помножені на обмін взаємних досягнень у сфері науки, високих технологій, культури, є найголовнішою умовою просування їх шляхом прогресу, реального прориву до групи світових лідерів.
Без такого союзництва обом країнам неминуче загрожує сповзання на світові узбіччя, маргінальне існування.
Сфера, в якій нагально потрібно координувати й поєднувати зусилля, — освіта і наука. Насамперед мова йде про глибоку, фундаментальну освіту.
В обох країнах ситуація складалася так, що за останні роки відбулося різке знецінення освіти.
Одночасно із збільшенням кількості вищих навчальних закладів страждала якість і змістовна складова освіти.
Класичні університети, що завжди задавали тон в освітньому процесі, встановлювали “планки”, створювали славу науки, пережили непростий час.
І це тоді, як їхнім найпершим завданням завжди було формування еліти з глибоким знанням законів природи, розвитку суспільства, людей, що вміють логічно мислити, аналізувати й синтезувати факти, генерувати нові, проривні ідеї, приймати рішення.
Це особливо важливо сьогодні, коли відбулися такі відкриття, які у всеосяжній повноті осягнути й зрозуміти може далеко не кожна людина, котра навіть має диплом про вищу освіту.
Вони, як показала практика, можуть нести не лише благо, а й зло, становити воістину планетарну небезпеку. У нестабільних умовах перетворення не завжди означають прогрес і рух.
Хто ними скористається? На користь кому і чому вони будуть задіяні?
Серед найголовніших своїх завдань, що університети завжди ставили перед собою і розвивали їх, була ідея відповідальності за осмислення цивілізаційного ідеалу, котрий мав би всесвітнє значення й універсальну спрямованість.
Вироблення нової прогресивної освітньої моделі мають взяти на себе саме класичні університети — як осередок високого духу, совісті й моралі.
Університети мають повернути собі ту довіру, яку вони мали як гаранти якісних різнобічних знань, водночас будучи і надійним механізмом, що забезпечує стабільний, поступальний рух суспільства.
У цьому зв’язку хочеться навести слова Арнольда Тойнбі: “Розкол людського суспільства... є досвідом колективним, а отже, штучним. Значення його визначається тим, що стосовно внутрішніх рухів, які відбуваються в суспільстві, це — явище зовнішнє. Духовні процеси відбуваються в людській душі, бо тільки душа здатна переживати людський досвід і відгукуватися на нього духовним проявом. Розкол у людській душі — це епіцентр розколу, що виявляється в суспільному житті. Тому, якщо ми хочемо мати детальніше уявлення про глибинну реальність, треба докладніше зупинитися на розколі в людській душі”.
За сто років до Тойнбі російський мислитель Іван Киреєвський висловив цю думку такою фразою: “Під гучним обертанням суспільних коліс таїться нечутний рух моральної пружини, від якої залежить усе”.
Не буде особливим перебільшенням твердження, що розпад СРСР у 1991 році теж був глибоким розколом, як до цього петровський початку ХVІІІ століття, а потім — більшовицький у ХХ столітті.
Сучасний образ існування багатьох інтелектуалів — зверненість до себе, замкнутість на своїх внутрішніх проблемах, турбота винятково про свої потреби, нехтування проблем оточуючих і суспільства в цілому — фактично є зречення від своєї соціальної місії.
Водночас практика, особливо минулого століття, доводить, що всі проекти і наміри для поліпшення дійсності та планування майбутнього неповноцінні без урахування перевірених багатовіковим досвідом духовних цінностей.
У цьому зв’язку знову повертаємося до поняття університету, з яким так чи так пов’язане життя всієї інтелектуальної еліти суспільств, що мають найбезпосередніший і найзначніший вплив на духовний клімат сучасності.
Те, що такий непідробний інтерес до цих осередків ученості та культури був завжди, свідчать відповідні традиції різних країн.
Не інакше, як цілком точною, надзвичайно важливою й актуальною можна охрестити гумбольдтівську ідею “університету як інституту діалогу з державою”.
У цьому само контексті і його глибока думка про те, що “університет існує, щоб виробляти розумне, не вдаючись до революції та руйнування”.
Гадаю, у нас є всі підстави для твердження, що політичні революції нікого не роблять щасливими, за винятком тих, хто в революційній круговерті опинився зверху.
Пригадується і вислів Карла Ясперса, котрий стверджував, що для Німеччини є два завжди нагальні питання — армія та університет.
Додамо сюди і значно нам зрозуміліший і ближчий досвід Києво-Могилянської академії, до братерства якої за часів гетьмана Петра Сагайдачного було приписане запорозьке військо.
Мало того, більш як половина козацьких гетьманів були вихованцями академії, випускниками її була практично вся еліта козацької республіки.
Якби ми були уважніші, бережливіші до свого історичного досвіду, мали більше політиків не тільки з університетськими дипломами, а й з університетським світоглядом, то давно вже скористалися б його спонукальною життєвою силою, взявши на озброєння “меч духовний” (один з образів ученості, поширений за часів Києво-Могилянської академії).
Як і в його автора, митрополита Лазаря Барановича, у нас немає і не може бути сумнівів у його ефективності, мало того, є цілковита впевненість, переконаність у його перевазі над всіма іншими видами впливу на людину суспільства.
Його стабілізуюче, консолідуюче, творче начало особливого значення набуває в часи смут, невпорядкованості, соціальної роз’єднаності та ворожнечі.
Поза всяким сумнівом, ситуація, що склалася в Україні й Росії, підштовхує нас до активного переосмислення місії університетів у сучасних умовах як унікальної інституції, що забезпечує об’ємне бачення історичного минулого і глобальних процесів сьогодення, що повертає людство до джерел ученості, мудрості, освіченої відповідальності.
Інтелектуальний і моральний потенціал університетів є золотим надбанням наших народів, хранителем їх етнокультурної ідентичності, мови та релігії.
Віриться, що саме в надрах університетів визрівають об’єктивні передумови для духовного злету, який веде, за визначенням Лева Гумільова, до підвищення пасіонарної напруженості в історії наших народів.
Завдання університетів — генерувати духовність, мораль, совість і відповідальність, щоб розвивати в сучасників здатність до наднапруження, яка завжди передувала великим реформаціям, зокрема і в наших суспільствах.
Прагнення університетів до автономії, дух свободи, що споконвіку жив в університетах, мають стати необхідною, фундаментальною передумовою для розвитку сучасного суспільства, стрижень якого — свобода і права незалежної особистості, людська гідність.
Без цього неможливий тріумф демократії, як неможлива правдива, а отже — тверда і передбачувана національна політика.
Акцентовано говорити про це доводиться тому, що політикам треба рішуче відійти від спрощеного розуміння процесів, що відбуваються і в окремих країнах, і в усьому світі, відмовитися від політики короткострокових національних інтересів, об’ємно бачити перспективу — свою і світову.
Можна зрозуміти і навіть пробачити тим “стратегам” україно-російських відносин, які все ще вдаються до допомоги архаїчних катапульт і таранів замість живого діалогу про те, що нас об’єднує. Звісно, що це —доуніверситетський рівень мислення.
Але не можна, щоб при цьому інтелектуальна еліта, зосереджена в університетах, байдуже спостерігала за спробами звести в ранг закону суспільного розвитку взаємні рани й образи історичної пам’яті двох народів, насамперед — давні національні, мовні та релігійні проблеми.
Немає завдання важливішого для наших університетів, аніж вивести фундаментальний Закон гармонізації життєвих сил слов’янських народів і культур, побудувати на його основі суспільне бачення майбутнього, яке було б привабливим своєю універсальною, усестверджуючою силою для багатьох мільйонів людей.
Я переконаний, що нові покоління російських інтелектуалів, які сьогодні присутні в цій залі, збережуть і примножать ідеї духовного взаєморозуміння між Україною і Росією з благородною метою — зробити життя краще, зробити світ кращим.
Це переконання визначене основним моментом інтелектуального людського існування — прагненням до правди, істини.
І хіба не про це крізь час закликають і не до нас звернені спонукальні слова великого Тараса Шевченка:
І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!
Дякую за увагу."Голос України" 2005.12.07