"Голос України"
2005.11.14
Формування національної еліти
Виступ Голови Верховної Ради України
Володимира ЛИТВИНА
в Євразійському національному університеті
імені Льва Гумільова 11 листопада 2005 року
(Астана, Республіка Казахстан)Шановний пане ректоре!
Шановні колеги!
Щиро вдячний за запрошення виступити у вашому університеті. Надану честь розцінюю як прояв глибокої поваги до України, її багатовікової історії та культури.
Мені вже доводилося висловлювати думку (і тут доречним вбачаю повторити її знову), що імена великих мислителів і національних героїв, котрі присвоюються провідним університетам різних країн світу, накладають на університетську корпорацію печать історичної відповідальності і високого громадського обов’язку.
Євразійський національний університет, що носить ім’я видатного вченого Льва Гумільова, яскравий тому приклад.
Досліджуючи протягом усього життя проблему виникнення етносів на планеті Земля, їхнього функціонування і взаємовідносини з природою, Лев Миколайович Гумільов приділив належну увагу становленню казахського етносу.
Питання етногенезу і біосфери Землі, розроблені “великим універсантом”, є надзвичайно важливими й актуальними для народів, що мають багату історію і культуру, але які порівняно недавно, за історичними мірками, здобули свою державну незалежність.
Важливим завданням сучасних університетів України й Казахстану є формування високоморальних інтелектуалів і підготовка високоосвічених, універсальних фахівців, учених-раціоналістів, що генерують нові проривні ідеї, — національної еліти.
Університети забезпечують об’ємне бачення історичного минулого і глобальних процесів сьогодення, повертають людство до джерел ученості, мудрості, освіченої відповідальності.
Інтелектуальний і моральний потенціал університетів є золотим надбанням наших народів, хранителем їх етнокультурної ідентичності, мови та релігії.
Віриться, що саме в надрах університетів визрівають об’єктивні передумови для духовного злету або ж пасіонарного поштовху, що веде, за визначенням Льва Гумільова, до підвищення пасіонарної напруженості в історії наших народів.
Звідси здається логічним висновок: в умовах глобалізації, коли культура, мова, освіта й релігія дедалі більше перетворюються на дієві геополітичні чинники, національні університети покликані виступати, перефразовуючи Льва Миколайовича Гумільова, в ролі “заслінок, що називаються “совістю”.
У зв’язку зі згаданою категорією доречним вважаю невеличкий відступ, присвячений матері Льва Гумільова — геніальній поетесі Анні Ахматовій, яка закінчила 1907 році Фундуклєєвську гімназію в Києві.
Жодним чином не зачіпаючи теми політичної, а тим паче національно-культурної самоідентичності поетеси — тому що тут є загроза псевдоісторизму, — закликаю просто уважно вслухатися у вічні поетичні рядки Ахматової:
“А я всю ночь веду
переговоры
С неукротимой совестью
своей”.Отже, хіба не завдання університетів генерувати духовність, мораль, совість і відповідальність, щоб розвивати в сучасників здатність до наднапруженості, що завжди передувала великим реформаціям, у тому числі й у наших суспільствах?
Дух волі, що споконвіку живе в університетах, має виступити необхідною, фундаментальною передумовою для розвитку сучасного суспільства, стрижень котрого — воля і права людини.
Без цього ми не зможемо мати істинної, а отже — твердої національної політики, будемо приречені на аутсайдерство.
У жорстоких конкурентних реаліях XXІ століття виживуть і зможуть стійко розвиватися лише ті держави і нації, котрі доб’ються оптимального балансу духовного і матеріального. Адже “різнохарактерність етики, поступове зникнення екстремальних осіб (альтруїстів)”, “загибель носіїв генофонду”, призводить, на думку Гумільова, до “зникнення етносів” і “пасіонарності”.
Україна, як арена вікової боротьби між латинським і католицьким Заходом і візантійським Сходом, а також між візантійським Сходом і Сходом тюркським, не лише не позбулася своєї європейської соціально-релігійної й культурної ідентичності, а й зміцнила її, виходячи з реалій зазначеної екуменічної перспективи, як зміцнила і власну значущість у культурному і політичному єднанні східноєвропейських (слов’янських) країн із західними.
Україна — не просто важлива геополітична вісь євразійського простору. Вона була і залишається геостратегічним “магнітом” і для Заходу, і для Сходу, і для Півночі, і для Півдня.
Таким само “історично багатомірним — за вашим визначенням — є і казахський дух”.
Казахський степ і міста розташовувалися на перепутті Півдня і Сходу, Півночі і Заходу. Беручи активну участь у діалозі культур світу, синкретична казахська культура знайшла своє яскраве і неповторне обличчя.
Контакти і взаємопроникнення християнства та ісламу, їхніх культур і традицій на цьому рубежі відбувалися не лише у формі військових зіткнень, а й у вигляді толерантного діалогу.
Україна і Казахстан, котрі не один раз були разом у складі декількох імперій — Тюркського каганату, Золотої Орди, Російської імперії та СРСР, мають багатовікову історію і, на жаль, типологічні споріднені проблеми.
Україно-казахстанські відносини мають давні історичні традиції і чудову перспективу.
Як хрестоматійний, але все-таки не такий відомий для сучасного покоління студентів приклад наведу факт перебування на казахській землі геніального українського поета і національного пророка Тараса Шевченка.
Засланий російським самодержавством 1847 року відбувати десять років солдатської каторги за волелюбні ідеї і критику августійшого сімейства, Тарас Шевченко в складі Аральської описової експедиції в 1848 році здійснив перехід від Орської фортеці до Раїмського укріплення.
У безлюдному степу перед поглядом поета і художника постало розкішне зелене дерево, одразу замальоване ним під назвою “Джангіс-агач” (“Святе дерево”).
Зачарована єдиним у степу деревом і поклонінням йому місцевих казахів, художня фантазія поета одразу створила яскраву легенду про святе дерево і сокиру, а незабаром — поему “У Бога за дверима лежала сокира”, головний поетичний твір Шевченка про минуле, сьогодення і майбутнє казахів. Навряд чи хтось залишиться байдужим, почувши ці рядки:
Одним-єдине при долині
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем непалиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парости розпустило
У їх біднім краї.Цій молитві-мрії, що втілила співчуття великого сина українського народу до казахського народу, призначено було збутися, і самотнє дерево в степу дало свої могутні паростки — в особі великого казахського поета і мислителя Абая (Ібрагіма Кунанбаєва), що став духовною предтечею відродження казахської нації.
Українці і казахи, за іронією долі, нерідко були етнічною меншістю на рідній землі.
Рівною мірою нашим народам довелося випробувати всі “принади” великодержавного шовінізму, русифікації, нераціонального споживання природних багатств і ресурсів, що призводило до дивовижних, за світовими мірками, екологічних катастроф.
Чорнобиль і Семипалатинськ, штучні моря в руслі Дніпра і лихо Аральського моря, зруйновані військові полігони, що несуть загрозу мирному життю, болем відгукуються в серці кожного українця і казаха.
Посідаючи помітне місце на геополітичній карті світу, Україна і Казахстан мають взаємодоповнюючі можливості для забезпечення власного динамічного розвитку і посилення впливу на ключові тенденції в глобальному і регіональному вимірах.
Вважаю, що і політикам, і вченим слід рішуче відійти від спрощеного розуміння процесів, що відбуваються і в окремих країнах, і в усьому світі, відмовитися від політики короткотермінових національних інтересів, об’ємно бачити перспективу — нашу і світову.
Про бачення зазначеної перспективи українським народом хотів би розповісти шановній аудиторії докладніше.
В умовах граничної напруженості політичної атмосфери наприкінці 2004 року, перебування суспільства на краю безодні громадянського конфлікту, загрози територіальній цілісності України український народ як в одну мить (дивлячись збоку) зрозумів своє єство.
При цьому він показав світові глибинну ментальну сутність — відданість національній, мовній і конфесійній єдності.
Парламент України як вищий законодавчий орган країни і вищі представницькі збори народу рішуче поклав край спробам нав’язати штучні лінії поділу Захід — Схід. Замість очікуваного ефекту цинічних політичних технологій українське суспільство продемонструвало своє прагнення знайти гідне місце в сучасному глобалізованому світі.
Можна з упевненістю констатувати: з грудневими подіями 2004 року в Україні остаточно відійшов в історію Радянський Союз.
Без могутньої системоутворювальної — України — надії на реставрацію і плани на відродження єдиної радянської держави є утопією.
У цьому — невблаганна логіка нашої новітньої історії.
Наш народ і держава витримали досить складний і важкий тест на етнополітичну зрілість і життєздатність, засвідчивши готовність відстояти демократичну і відповідальну систему влади, здатну консолідувати націю.
Наша головна мета і завдання — досягнення Україною статусу невід’ємної складової єдиного євроатлантичного простору. Ми прагнемо створити процвітаючу демократичну державу, що живе в умовах миру, безпеки і дружби з країнами-сусідами.
Українська інтелектуальна і політична еліта, яка зробила протягом століть вагомий внесок у зміцнення загальноєвропейського культурного і релігійного фундаменту, за всіх часів усвідомлювала відповідальність прийнятих зобов’язань. Досягати високого рівня життя і демократичних стандартів треба на своїй рідній землі — священній землі наших предків.
Орієнтуючись на загальноприйняті стандарти економіки, політики і демократії, ми робимо ставку насамперед на власні сили, на власний інтелект.
Зазначеним завданням суспільного розвитку України має відповідати якісно реформована політична система країни.
Саме таку систему ми намагаємося сьогодні побудувати в Україні, виходячи з того, що нам необхідно зосередитися на собі, на внутрішньому будівництві країни і суспільства.
Відповідно ключовим пріоритетом зовнішньої політики України є сприяння вирішенню завдань наповнення якісним змістом державного каркаса за європейськими мірками і стандартами.
Ми бачимо Європу цілісним регіоном, в якому значущість України, виходячи з об’єктивної логіки процесів, що відбуваються, найближчим часом зростатиме. Європейський вибір України обумовлено історично визрілими чинниками державної незалежності, національної безпеки, політичної стабільності, стійкого розвитку і демократичного перетворення країни.
Євроінтеграційні устремління України гармонійно доповнюються нашими столітніми зв’язками зі Сходом. Зокрема, легендарний Великий Шовковий Шлях і сьогодні функціонує в сучасних формах торгово-економічного і науково-технічного співробітництва в рамках наявних міждержавних об’єднань.
Кожен крок з поглиблення регіональної інтеграції має, на мою думку, здійснюватися з максимальним урахуванням бажань наших громадян зберегти свої національну ідентичність, мову, культурно-історичне обличчя, яке створювалося століттями і відображене у безсмертних творах людського генія.
У своєму пориві наздогнати час ми прагнемо до інтеграції лише в ім’я посилення економічного розвитку, але аж ніяк не з метою створення різного роду наднаціональних структур з могутніми повноваженнями.
За такого підходу, а ми в цьому щиро впевнені, стануть реальними передумови для створення “європейськи орієнтованого плацдарму” економічних інтересів та ініціатив Казахстану в Україні.
Зрозуміло, як симетричну відповідь розраховуємо бачити “східний плацдарм” української промислово-підприємницької ініціативи в Казахстані.
На думку західних аналітиків, з якими важко не погодитися, сучасний Казахстан є щитом економічної і військово-політичної безпеки для країн середньоазіатського регіону. Цей авторитетний статус можна розцінювати як данину історичній справедливості, коли “казахи знову повернули собі повнокровне дихання вільної нації” (Н. А. Назарбаєв), а також як і відповідальну місію за зміцнення демократичних завоювань і стабільності в регіоні, який отримав, з легкої подачі Збігнєва Бжезинського, назву “Євразійські Балкани”.
Відданість і України, і Казахстану системі загальнолюдських цінностей і взаємному співробітництву, історичне і культурне перебування на зламі цивілізацій, присутність в українській нації народів, що мають загальне з казахами турецьке коріння, належність територій обох держав до однієї ландшафтно-географічної зони підсилюють спільність інтересів наших народів, які створили міцні відносини на принципах взаємної поваги і довіри.
“Святий обов’язок кожного з нас, — вчив Абай, —примножувати кількість своїх друзів”.
Мудре казахське прислів’я гласить: “Син, який не знає своїх сімох предків, — непутящий; народ, що не знає своїх минулих семи століть, — без майбутнього”.
Насмілюся внести одне доповнення в народну мудрість: “Народ, котрий має сім надійних друзів, — вічний”.
Друзів і дружби в сучасному світі не буває багато, їх брак згубний для повноцінного розвитку націй і народів у ХХІ столітті. І все-таки, за оптимістичним висловом Льва Гумільова: “Ми не самотні у світі! Близький Космос бере участь в охороні природи, а наша справа — не псувати її. Вона не тільки наш дім, вона — ми самі”.
Я переконаний, що нові покоління казахських інтелектуалів, які сьогодні присутні в цьому залі, збережуть і примножать ідеї духовного взаєморозуміння між Україною і Казахстаном зі шляхетною метою — зробити світ кращим.
Дякую за увагу.
"Голос України" 2005.11.14