"Голос України"
2005.09.07
Перестати говорити неправду, відмовитися від підміни реальної політики
масованою пропагандоюЗ виступу Голови Верховної Ради України
Володимира ЛИТВИНА на відкритті восьмої сесії
Верховної Ради України четвертого скликання
6 вересня 2005 року
З відкриттям VІІІ сесії в Україні фактично стартує новий політичний сезон, який завершиться виборами у березні 2006 року.
Це буде найвідповідальніший етап у нашій новітній історії і в діяльності Верховної Ради. У свою чергу вона повинна, по-перше, якнайшвидше завершити своє сходження на позиції, властиві вищому представницькому органу народу, демонструвати щоденно спроможність підтримувати на принципових засадах конструктивний діалог з Президентом та Кабінетом Міністрів для розв’язання насамперед проблем загальносуспільного виміру, безкомпромісно обстоювати інтереси українського народу.
Верховна Рада має насамперед відповідально представляти народ і суспільство, а вже потім владу.
По-друге, вона повинна забезпечити реалізацію державних сценаріїв розвитку подій, а якщо потрібно — й виробляти їх, унеможлививши нав’язування країні будь-яких інших планів — чи то іззовні, чи то певних партій, груп, кланів. Що у багатьох випадках може бути одним і тим же.
Передбачуваність, прогнозованість і позитивні результати, а не доктринерство, популізм і конвульсії — ось що потрібно Україні.
Неодмінна первісна передумова для цього — в об’єктивній оцінці того, що у нас відбувається.
Так, окремі позитивні паростки повільно, але проростають. Віра людей у можливості і здатність влади реалізувати обіцяне зберігається.
Разом з тим нам треба і перестати говорити, принаймні собі, неправду, відмовитися від підміни реальної політики масованою пропагандою, яка нагадує набіги на Україну, перестати маніпулювати статистикою, дезінформувати громадськість. Причому з будь-якого боку.
Те, що відбувається в Україні, можна вкласти у формулу: якщо до зловісного вчорашнього минулого, про яке так багато мовиться, додати світлого майбутнього, про яке так одностайно запевняємо, вийде сьогодення. Іншими словами: все робиться начебто по-новому — а здебільшого виходить за Кучмою.
А реальність така, що Україна через об’єктивні і суб’єктивні чинники значно ослаблена навіть порівняно зі складним минулим роком. Характерні ознаки цього: політична нестабільність, і здебільшого через генерування розколів, відцентрових явищ, протистояння й конфліктів, економічна стагнація із загрозою переростання в економічну кризу, відсутність помітного прориву у зовнішній політиці попри гарні перспективи, невиразний морально-психологічний клімат у суспільстві.
Зрозуміло, що за все це Верховна Рада несе свою частку відповідальності. Як і відповідальність за те, щоб країна якнайшвидше і з найменшими втратами перехворіла слабкістю, вийшла на масштабні перетворення з відчутними позитивними результатами, підкріпила соціальний аспект продуманою економічною політикою.
Для цього потрібно зосередитися на розв’язанні таких ключових завдань.
Перше. Визначити і зафіксувати чітку концепцію, стратегію загальнонаціонального розвитку, рішуче відмовитися від політики на основі схем, перестрибування з теми на тему, відтворення хрущовських обіцянок, особливо під вибори.
Суспільство готове і потребує серйозної розмови, дискусій. У першу чергу, щодо життєвого рівня, безпеки громадян.
Особливо важливо витримати таку лінію у роботі над держбюджетом на 2006 рік. А також у своєчасному і адекватно жорсткому реагуванні на ситуацію в енергетичній, аграрно-продовольчій та грошово-кредитній, експортно-імпортній та інших сферах, які сьогодні постають як першорядні проблеми національної безпеки.
Друге. Подолати кризу управління, повністю оволодіти ситуацією, зосередитися на внутрішньому облаштуванні країни. Реалізовувати в політиці те, що відповідає суспільним настроям. Зосередитися на політиці можливостей.
Рішуче покласти край спробам перерозподілу власності в інтересах кланів та олігархів.
Окремо й акцентовано необхідно вкотре сказати про намагання перемонополізації ЗМІ.
Фактом є те, що завдання деолігархізації країни, про що ми багато говорили, може звестися до появи нових “сімей” за рахунок інших. А в кінцевому підсумку — знову-таки за рахунок людей. Треба дати можливість людям взяти долю країни у свої власні руки.
Україна має стати державою чесних людей.
Третє. Відмовитися від намагання обертати наші дії переважно на зовнішній формат, для того, щоб сподобатися та задекларувати свою демократичність, замість того, щоб створювати такі необхідні цивілізаційні підвалини всередині країни. Захоплення виставлянням напоказ дружнього ставлення до України має співвідноситися з нашими національними інтересами.
Треба налагодити й утримувати прагматично-дружні стосунки з центрами сили і впливу — це насамперед США та Євросоюз — а також з країнами-сусідами.
Слід усвідомити, що формалізація і охолодження стосунків з Росією не додає ваги Україні. Так само, як і підтвердження нашою поведінкою тези, що бути сусідами далеко не завжди означає бути близькими. Україна пробує стати на шлях експорту демократії в той час, як у цьому плані нам є що робити вдома.
Звідси ще один висновок — необхідність активізації міжпарламентських зв’язків. Там, де тимчасово складно знаходять спільну мову політики, мають більше говорити парламентарії.
Четверте. Вибудовувати політику на основі примирення, порозуміння й компромісу.
У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що в багатьох випадках у нас розуміють компроміс як слабкість, як чергову стратегічну висоту, яку відвойовують для того, щоб знову почати стратегічний наступ на суперника.
Хоча, думаю, час усім зрозуміти й те, що будь-яка барикада ділить будь-яку вулицю на два тупики, з яких немає виходу.
П’яте. Посилити увагу Верховної Ради до кадрової політики і кадрової роботи з урахуванням позиції глави держави про необхідність серйозної кадрової ревізії.
Складається враження, що в цьому питанні ми недалеко відійшли від середньовіччя. Якщо раніше переможці отримували як приз території і населення, то зараз — право на керування — і територіями, і сферами, і людьми.
Уміння своєчасно викрикнути гасло не повинно служити підставою для того, щоб обійняти ту чи ту посаду.
І ще одне: раніше не можна було обійняти посаду без членства в партії, маю на увазі відповідні посади. Зараз посадовцям дедалі частіше натякають, що без опартійнення у них немає майбутнього.
Треба серйозно говорити про все це, як і про якість кадрів та ефективність їхньої роботи.
Українська політична еліта повинна представляти інтереси українського народу, а не конгломерат інтересів, і не нагадувати недозрілі плоди.
У Святому Письмі є слова: не служіть Господу руками. Перефразовуючи їх, давайте скажемо: не можна служити Україні руками.
Загалом, шановні колеги, нам потрібно вийти на широкий суспільний діалог з приводу того, що відбувається в Україні, що потрібно робити, щоб Україна виростала, щоб призупинити поглиблення протистоянь і розколів на різних рівнях і за різними ознаками, утвердити спокій.
А то виходить так: хай би що і як люди говорили про владу, вона думає про людей гірше.
Наше завдання — не допустити відділення держави від людей.
На мою думку, варто було б Верховній Раді України запропонувати провести “круглий стіл” або серію “круглих столів” за участю тих же представників країн і міжнародних організацій, які виступали посередниками у врегулюванні політичної кризи. Приурочити його до першої річниці президентських виборів і обговорити, як реалізуються досягнуті тоді домовленості, що вдалося зробити і що треба робити надалі нам усім разом.
Треба не приручати суспільство і людей до нових реалій, а ввести в практику постійний суспільний діалог.
Шановні народні депутати!
Як і попередня, так і нинішня влада прагнуть допомогти Верховній Раді краще зорганізувати свою роботу. Це можна і треба вітати, якби за цим не проглядалося тоді й зараз непереборне прагнення здійснювати зовнішнє управління вищим представницьким органом народу. Така опіка неприпустима.
Принагідно нагадаю, що в усьому цивілізованому світі, до якого ми прагнемо, саме парламентська більшість формує уряд, а не навпаки.
У принципі, якщо буде продовжуватися наполягання, можна було б поставити на голосування питання: чи підтримує сьогодні Верховна Рада пропозицію щодо утворення більшості? Але це буде розглядатися як своєрідне голосування за вотум довіри.
Скажу більше: питання формування більшості і підвищення прохідного бар’єра — це, як мені здається, як випливає з експертних оцінок, дві взаємовиключні проблеми. Які до того ж взагалі не цікавлять людей.
Отож давайте краще будемо працювати, попередньо консультуючись і узгоджуючи новації, а не шукати приводів для збурень, у тому числі через обмін заявами. І виходити на парламентський, а отже, суспільний загал лише тоді, коли погоджені позиції.
В іншому випадку — відкладати пропоновані новації до кращих часів.
Достатньо вже маніпуляцій. Вони нічого не дають, окрім пониження авторитету усієї влади, пониження авторитету країни.
Це чесна позиція і давайте на ній будемо стояти. Це краще, ніж ненависна дружба.
Складнощів у нас і так вистачатиме, особливо з огляду на передвиборчу кампанію. Тим більше, що парламентські вибори, судячи з усього, будуть вестись вже з прицілом на наступну президентську кампанію.
Та що там вестись — уже ведуться.
Такі українські реалії.
Вважаю, що Верховна Рада повинна зробити все, щоб передвиборча кампанія і вибори 2006 року гарантовано були чесними і прозорими. Функцію моніторингу і контролю має взяти на себе Погоджувальна рада.
Не менш важливо забезпечити конструктивну законотворчу діяльність парламенту, повернувши йому таким чином той високий рівень довіри, на який він заслужено вийшов у листопаді—грудні 2004 року.
Збалансувати політичну і законодавчу функції, піднести їх на належний рівень, продемонструвати на практиці цивілізовані взаємини з Президентом і Кабінетом Міністрів, взаємно відповідальну і зрозумілу людям політику — розглядаю як магістральну лінію поведінки Верховної Ради — сьогодні і завтра.
Іншого — не бачу!
Дякую за увагу.
"Голос України" 2005.09.07