"Голос України"
2005.08.02
На прохання читачів подаємо матеріал з виступу
Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА,
в якому “позитивно сказано про недоліки”, як одного з найбільш тверезих виступів на тлі суцільного захвалювання
Для народу і суспільства істина важливіша, ніж чиясь правота
З виступу Голови Верховної Ради України на засіданні Кабінету Міністрів України 25 липня 2005 року
Оцінюючи діяльність уряду в першому півріччі 2005 року, варто, очевидно, говорити про ефективність дій влади загалом. Оскільки саме на рівні виконавчої влади можлива наочна і співставна фіксація певних параметрів, що свідчать про рівень роботи.
Тим більше що, затвердивши переконливою конституційною більшістю Прем’єр-міністра, схваливши Програму дій Кабінету Міністрів, Верховна Рада таким чином узяла на себе солідарну відповідальність за стан справ у країні.
Отже, належить діяти узгоджено-відповідально з орієнтацією на кумулятивний результат. А також говорити про політику потреб і можливостей. Про те, як макроекономічні показники розкладаються на кожну людину і сім’ю, позначаються на їх самопочутті.
Це визначальне і головне. Що, у свою чергу, потребує об’єктивності та правди в оцінках.
Можна погодитися з тим, що макропоказники економічного стану не завжди є об’єктивними. Можливо, вони дещо завищені за результатами минулого року.
І справа тут не стільки у ненадійності державної статистики, скільки у складності соціально-економічних та політичних відносин, зв’язках між ними.
Безперечно, негативно позначилася на цих процесах президентська кампанія.
Однак не слід вдаватися і до чергового внесення змін до офіційної статистики, щоб мати сьогодні кращий вигляд. Скажімо, якщо зменшити задеклароване збільшення ВВП за 2004 рік на 30 млрд. (оскільки, мовляв, на цю суму мали місце приписки фіктивного експорту), то вийде, що економічне зростання торік було не 12,1%, а лише 2,6%. Відповідно база для визначення темпів цього року зменшиться і матимемо черговий “рекорд”.
Для народу і суспільства істина важливіша, ніж чиясь правота.
Тож немає потреби надавати цифрам такого виняткового самодостатнього значення.
Головне — системність і якість змін. Буде це — буде й результат.
Маємо також враховувати об’єктивні складнощі економічної ситуації. Вони пов’язані не лише з внутрішніми, а й значною мірою зовнішньоекономічними процесами — загостренням енергетичної ситуації, нестабільністю фінансових ринків. У світовій економіці формується тенденція, за якої виробництво перевищує ефективний попит і як результат цього знижується норма прибутку, відчутно погіршується світова економічна кон’юнктура.
Не буде зайвим ще раз нагадати, що ми глибоко інтегровані у світову економіку і що частка нашого експорту перевищує 60 відсотків ВВП. Тому економічна політика держави має повніше узгоджуватися насамперед з відповідними світовими процесами. Це тим більше важливо тепер, коли внаслідок деяких наших економічних рішень відчутно погіршилися експортні можливості українських виробників і відповідно набули прискорення темпи імпорту. За п’ять місяців темпи зростання імпорту товарів майже в 2,4 разу перевищують темпи експорту.
Завдання із завдань уряду і Верховної Ради — не допустити економічної деградації чи то стагнації. Більше того — узгодженими діями зупинити розмови на цю тему.
Адже коли йдеться про реальну загрозу входження української економіки у фазу економічної стагнації — про більш як триразове падіння темпів ВВП (до 4% за 6 місяців і всього 1,1% — у червні) і, зокрема, скорочення вантажообороту — показника, який найбільш рельєфно відображає процеси у реальній економіці, то в цих надзвичайно тривожних процесах значною мірою позначається неадекватність нашої спільної роботи.
Позитивне платіжне сальдо було впродовж останніх п’яти років основою валютної стабільності гривні. Стабільна грошова одиниця і економічне зростання — це взаємопов’язані процеси. Нині вкрай важливо не поставити під загрозу цю відповідність.
Наголошувати на цьому доводиться через те, що, за експертними оцінками, вже найближчим часом можна очікувати від’ємне сальдо по торгівлі товарами. До цього слід додати монетизацію розрахунків за газ та інші чинники, які можуть істотно змінити баланс валютних надходжень, а відтак негативно позначитися на всьому комплексі макроекономічної ситуації і насамперед на валютній стабільності національної грошової одиниці.
Інший комплекс проблем стосується адекватності підходів до поглиблення ринкових реформ, розв’язання завдань, перед якими зупинилася попередня влада. Не можна допускати кроків, які б кваліфікувались як відкочування назад, як домінування політики над економікою.
Беззастережним позитивом є соціальна спрямованість роботи уряду у розвиток рішень Верховної Ради. Проте будувати соціальну державу в економічно відсталій за світовими стандартами країні надзвичайно складно, а то й неможливо.
Якщо за останні три роки номінальні доходи населення випереджали зростання ВВП у півтора-два рази, то в першому півріччі цього року — в десять разів (4% — зростання ВВП і 42,4% — зростання номінальних доходів).
Звісно, непросто відмовитися від дій на коротку перспективу і забезпечити реалізацію вже задекларованих програм з огляду на наближення парламентських виборів.
Потрібно вийти на спільний соціальний пакт. І водночас встановити надійний та жорсткий контроль над інфляцією.
Досягнення нормативного збільшення ВВП без урахування можливих інфляційних процесів може погіршити перспективу довготермінового розвитку економіки, якщо інфляція перевищить безпечний граничний показник у 10%.
Предметом повсякденної уваги має стати зростання заборгованості із заробітної плати на 17,1% і до 1340 млн. гривень. Це 14,7% фонду оплати праці, нарахованого за травень 2005 року.
У додаткових заходах Кабінету Міністрів ідеться про зменшення боргу до кінця року не менш ніж на 20%. Це мало. Потрібно вжити надзвичайних заходів. За прикладом тих, що були застосовані для погашення заборгованостей за пенсійними виплатами.
На часі й реформа оплати праці у ринковому секторі, перехід до єдиної тарифної сітки, погодинної системи оплати праці.
Можна і треба активніше говорити про стимулюючу роль платоспроможного попиту населення. Таку функцію може виконувати лише ефективний попит. Попит, що не веде до зростання цін і забезпечує належну динаміку інвестицій.
У зв’язку з цим слід звернути серйозну увагу на тенденцію надмірного зростання державного споживання. Якщо у 2004 році доходи державного бюджету становили 26,3% від ВВП, то у І півріччі 2005-го — 34,0%, а з врахуванням надходжень до Пенсійного фонду — майже 50 відсотків. Це рівень державного споживання високорозвинених країн.
Ми ж маємо вести мову про стале економічне зростання.
Тенденція щодо реанімації процесу одержавлення економіки відбувається і в інституційному середовищі. Тому, по-перше, треба, врешті-решт, внести визначеність і ясність щодо сфери відносин власності.
По-друге, максимально утримуватися від адміністративного втручання у процеси ціноутворення і реанімацію на цій основі одного з визначальних символів минулого — черг за товарами.
По-третє, обережніше ставитися до спокуси перебрати на себе посередницькі функції у здійсненні заготівельних операцій. Зрозуміло, що це робиться не від доброго життя.
Але держава в принципі не може бути ефективним торговцем. Отже, важливо не допустити нового витка бюрократизації та корумпованості. Чудес у суспільстві не буває: рівень корумпованості у державі зростає у квадратній пропорції до рівня одержавлення економіки. Це істина, яку не можна ставити під сумнів.
До першорядних завдань я відніс би забезпечення відчутного зростання конкурентоспроможності української економіки — основи основ сталого розвитку і підвищення рівня життя людей.
Нагадаю відомі показники: у загальному рейтингу конкурентоспроможності 104 країн Україна посідає (за даними 2004 року) 86-те місце.
Власне, це і проблема нашого вступу до СОТ. До речі, лише зараз розпочинається у суспільстві більш-менш серйозна розмова на цю тему. Понад 70% наших громадян взагалі нічого не чули про Світову організацію торгівлі.
Переваги у СОТ отримують передусім держави з конкурентоспроможною економікою. Це загальновідома істина. Коли ж ідеться про небезпечну системну кризу сучасного глобалізаційного процесу, про катастрофічне зростання розриву в доходах країн цивілізаційного центру і периферійної зони, то в цьому феномені позначаються відповідні суперечності і в діяльності цієї організації. Поглиблення технологічної диференціації відповідних країн має те саме підгрунтя.
Попередня влада багато зробила у питаннях формалізації процесів нашого вступу до СОТ. Однак ця діяльність не була органічно пов’язана із забезпеченням відчутного зростання нашої конкурентоспроможності. Нині вказана вада дає дедалі більше про себе знати.
Це видно насамперед на прикладі інвестиційної діяльності. Якщо в попередні два роки темпи зростання інвестицій в основний капітал сягали майже 30 відсотків і практично у 2,5 разу перевищували темпи ВВП, то в І півріччі інвестиції збільшилися лише на 4,5%. Особливо непокоїть будівельна галузь, де спад виробництва оцінюється в 7,7%.
У даному разі йдеться про проблему, яка стосується не тільки перспектив економічного зростання наступного року, не тільки про перспективи інноваційного оновлення економіки, а й про принциповіші речі — про можливості її розширеного відтворення. При цьому не треба забувати критичну зношеність виробничого потенціалу України, його фізичну і моральну застарілість.
Не слід перебільшувати очікування зовнішнього інвестування, враховувати те, що в будь-якій економіці основу інвестиційного потенціалу становлять національні інвестиції, що прямі іноземні інвестиції навіть за найсприятливішої ситуації, як правило, не перевищують 12—15 відсотків.
Усілякої підтримки заслуговують спроби щодо диверсифікації енергопостачання. Розумію, що в уряді достатньо кваліфіковані фахівці з трансакцій, і цілком природною є особлива увага до цієї проблеми. Однак, за всієї значущості, вона не є основною в енергетичній політиці. Низька конкурентоспроможність української економіки пояснюється насамперед її надвисокою енерговитратністю.
Інша проблема — структура енергоспоживання: на 1000 доларів ВВП Україна споживає газу у 10 разів більше, ніж Польща, і у 20 разів — ніж Німеччина.
Розрахунки вказують на те, що за існуючої енерговитратності і структури енергоспоживання у разі, якщо ціни на нафту на світовому ринку перевищать 70—80 доларів за барель, українська економіка буде втягнута у наджорстку енергетичну кризу, яка загрожуватиме не лише політичній системі, а й суверенності держави.
Верховна Рада готова підтримати будь-які ініціативи уряду в питаннях, що стосуються запровадження в країні найжорстокішого режиму енергозбереження, перебудови енергетичного балансу, упередження загрози енергетичної кризи. Потрібні лише ініціативи.
Висновки, як на моє бачення, напрошуються такі:
Перший — необхідно забезпечити кореляцію між тактичними рішеннями і питаннями довгострокової перспективи, стратегії розвитку. Для цього потрібно відійти від схем, а вийти на концепцію, яка поки що взагалі відсутня. Тим більше що Кабінет Міністрів, схоже, вже опанував управлінську практику. Зрозуміло, що активнішою не лише у постановці, а й у вирішенні цих питань має бути позиція парламенту.
Другий висновок полягає у необхідності принципового співвідношення проголошуваної кадрової політики з кадровою роботою.
Проблема професійної компетентності деяких посадовців може завтра стати основою нестабільності українського суспільства, головною перешкодою удосконалення суспільних відносин не лише на державному, а й регіональному рівнях.
Ми не можемо бути країною Цезарів. Ми не можемо бути країною, в якій наряди й оцінки дають ті, в кого про це навіть не запитують.
Третій висновок зводиться до того, щоб не допустити нового циклу бюрократизації суспільства, формування нового привілегійованого прошарку, оновленої (далеко не в усьому професійної та моральної) номенклатури. Не слід думати, що люди цього не розуміють.
Четвертий висновок — необхідність продовження оздоровлення психологічного клімату в країні, утвердження впевненості у майбутньому, подолання розчарувань, сумнівів з приводу дієздатності влади.
Не варто заплющувати очі на те, що невпевненість і озлоблення стають одними з визначальних психологічних чинників суспільства. Як і на спроби декого творити образи ворогів, дискредитувати опонентів і будь-що формувати політичну систему без опозиції. Усе це чинники, які, окрім всього іншого, підривають будь-які можливості суспільних компромісів — основи демократії, до зміцнення позицій якої усі ми прагнемо.
Ключове значення матиме бюджет 2006 року. Якщо бюджет зі змінами 2005 року називають новаторським (правда, дехто його новації ставить під сумнів), то хочеться сподіватися, що бюджет-2006 буде справді новаторсько-конструктивним, бюджетом з акцентами на перспективи, бюджетом реального розвитку та зростання.
Нам не потрібна доганяюча економіка. Нам потрібен прорив з акцентом на пріоритети, у тому числі й регіонального рівня. Такий прорив можна здійснити лише на основі диригентської політики.
Вважаю за необхідне наголосити ще на одному принциповому моменті: Верховній Раді нерідко доводиться обирати між справедливістю, доцільністю і законністю. Верховній Раді доводиться працювати в умовах невідповідності її політичної структури складу коаліційного уряду. Тому так наполегливо говорячи про більшість, слід починати з цього. Наприклад, фактично друга за чисельністю у Верховній Раді Народна партія зовсім не представлена в уряді. Але з цього ніхто не робить трагедії. Підтвердження — результати голосувань з принципових питань.
Просто треба орієнтуватися на те, що система аргументації з будь-якої проблеми має стати на порядок вагомішою. А також на те, що усіх нас не задовольняє неповний успіх.
"Голос України" 2005.08.02