"Голос України"
2005.06.04
Провідний гравець у взаєминах держави зі своїми громадянами
До дня журналіста
Для фахового осмислення ролі, місця і значення української журналістики в сучасних соціально-економічних процесах слід, як на мене, достеменно розібратися у природі стосунків, взаємо-впливів, а також розбіжностей інтересів між суспільством, владою і ЗМІ. Саме друковані та аудіовізувальні засоби, на моє переконання, є ключовим посередником, або, як ще кажуть, провідним гравцем у взаєминах держави зі своїми громадянами. Тим офіційним джерелом постачання масової інформації, за яким таке право суспільство і влада закріпили конституційно і врегулювали законодавчо. Але це, на жаль, до кінця не зняло протиріччя. Вони постійно виникають з різних причин. І сутність цих непростих стосунків, що часто-густо призводять до зіткнення інтересів, полягає передовсім у різному тлумаченні зазначеними суб’єктами досить простих дефініцій, а саме — незалежної форми існування ЗМІ та нейтральної, незаангажованої позиції ЗМІ у здійсненні своїх програмно-творчих завдань. Тобто, незалежність і нейтралітет ототожнювалися задля досягнення головної мети — вигідного тлумачення понять свобода слова, свобода думки, свобода професійної діяльності.
(Закінчення на 3-й стор.).
ГОЛОС УКРАЇНИ № 102 (3602)
СУБОТА, 4 ЧЕРВНЯ 2005
ПОЛІТИКА
Провідний гравець у взаєминах держави зі своїми громадянами
ДО ДНЯ ЖУРНАЛІСТА
(Початок на 1-й стор.).
У чистому вигляді незалежної форми існування ЗМІ не було, немає і взагалі не може бути. Бо очевидною за будь-яких обставин завжди залишатиметься залежність від суспільного устрою, законодавчих актів, джерел фінансування, моралі, волі та намірів тих, хто причетний до створення і організації роботи ЗМІ. Інша річ — визнання і утвердження позиції нейтралітету ЗМІ як обов’язкової, правової норми у процесі їх інформаційної діяльності. Коли партійні пріоритети не є домінуючими у редакційній політиці засобу інформації, коли визначення “про що інформувати”, “як інформувати”, “і з якою метою інформувати” не формуються поза стінами редакцій і студій, коли журналіст, перш ніж дати оцінку тій чи іншій події, людині або явищу і отримати за це винагороду, сам чітко усвідомлюватиме, яким правовим імунітетом наділені його візаві.
Перші спроби пошуку золотої середини у таких цивілізованих взаєминах сьогодні вже мають місце у деяких засобах інформації. Власне, це дещо підзабуті колективні трудові угоди, в яких чітко розмежовуються загальна організація виробничої діяльності та програмні засади творчої редакційної політики. Важливо, щоб цей процес не вщухав, а врешті-решт завершився створенням змістовного законопроекту у відповідному парламентському комітеті з подальшим його розглядом у Верховній Раді України.
СЬОГОДЕННЯ
Показова прикмета сьогодення ЗМІ — вони мають можливість довільно, творчо та прискіпливо досліджувати розвиток усіх без винятку процесів бурхливої української дійсності. Пропагувати й агітувати за будь-що, переконувати людей у будь-чому чи, навпаки, спростовувати все, що їх може обурювати, а то й засуджувати вчинки, поведінку і непопулярні рішення окремих посадовців чи установ.
Більше того, останнім часом ЗМІ розглядаються не лише як колективні організатори тих чи інших починань, а й як рупор офіційних запитів правоохоронних органів.
З чийогось зумисного розрахунку оригінальною і у той же час суперечливою функцією було наділено, зокрема, аудіовізуальні ЗМІ, певне, тому, що вони оперативно реалізують одразу кілька намірів: повідомити, попередити і апріорі сформувати негативне ставлення громадськості саме до конкретного суб’єкта. Двох думок щодо законності таких напівофіційних звернень не може бути — це правовий нонсенс. Однак певна частка відповідальності лягає і на журналіста чи засіб інформації, який миттєво не спростував дане оголошення, начебто зроблене між іншим. Прикладів наводити не буду, всі вони — загальновідомі. І всі, безперечно, — наслідок збурень українського суспільства резонансними кримінальними справами. Прикро, що у тенетах цих низькопробних розбірок не останню роль відіграють окремі ЗМІ, тиражуючи значний масив недобросовісної інформації. До того ж не завжди з власної волі.
Іншою, не менш актуальною, ознакою сьогодення є настійна потреба в адекватному реагуванні влади на аргументовані виступи ЗМІ. Як зазначила нещодавно одна шанована мною щотижнева газета: “Неадекватність або відсутність реакції влади... не сприяють становленню чинника впливу медіа як такого. Від цього страждають усі. Просто результати цього страждання влада, суспільство й журналісти відчують на різних етапах”.
Найперше бажання у ситуації, коли твою діяльність публічно принизили, кажу вам щиро і відверто з власного досвіду, — сховатися за посадовий титул і зробити вигляд, що не помітив журналістського закиду. Згодом виникає потреба зрозуміти причини такого ставлення журналіста до твоєї персони. Ще потім — намір переконати громадськість, що малося на увазі зовсім інше. Насамкінець, ведеться пошук шляхів залагодження непорозуміння або уникнення подальших діалогів з дошкульним репортером.
Хто від цього втрачає? Принаймні не журналіст і засіб, який він репрезентує.
Висловився якось я, як ви пам’ятаєте, на одній нараді за участю Прем’єр-міністра про “корито і тих, хто прагне залишатися будь-що біля нього”. Емоційно і різко. Такою само була і репліка у відповідь. Багато чого суттєвого з тієї наради не донесли ЗМІ до громадян, а от почутий діалог з відповідними редакційними коментарями — виклали сповна. Із усіх мислимих і немислимих варіантів реакції на дошкульні журналістські репліки я обрав, як зараз розумію, найважчу, але найоптимальнішу — визнання власної невиправданої гарячковості в запалі полеміки. І, знаєте, після такого самоаналізу — ЗМІ відразу втратили інтерес до випадку.
Але якщо серйозніше аналізувати суспільну значимість негативної реакції влади чи посадовців на аргументовані виступи ЗМІ, то єдино можливою рекомендацією тут може бути проста порада: зробити належні висновки, які в подальшому унеможливлюватимуть такі прорахунки. Уникати самоаналізу шкідливо будь-якому, тим паче публічному політику.
СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ
Майже як панацея у розвитку демократичних засад у сфері інформації сьогодні розглядається питання організації суспільного телерадіомовлення. Долучилася до цієї багаторічної дискусії і Верховна Рада України, зокрема, прийнятими законодавчими актами та створенням при її Голові громадської ради. Нині ж значна частина уже прийнятих положень переглядається, оскільки настав досить вирішальний етап в організації такої форми мовлення. Але передусім мовлення, а не створення у примусовому порядку телерадіоорганізацій з елементами громадського управління.
Не вам мені говорити про наявні фінансово-економічні можливості держави, громадських організацій, благодійних фондів чи патріотично налаштованих меценатів. Інші структури не можуть братися до уваги, хоча б тому, що вони вже і так володіють більшою частиною національного телерадіопростору. Тому суспільне мовлення утвердиться там, де буде добра воля вдосконалювати інформаційне поле держави не за бюджетні субвенції чи значні винагороди у конвертах від ініціаторів демонтажу державного телерадіомовлення, а за прагнення зробити це поле національно самобутнім, прозорим і стабільним. Утвердиться тоді, коли цією ідеєю проймуться не самі лише популярні та успішні менеджери, а й редакційні колективи державних телерадіоорганізацій.
ПРО ВІК І ВІЧНІ ЦІННОСТІ
Аналізуючи керівні кадри та творчий менеджмент наших ЗМІ, не можна не помітити приємну особливість — за останні п’ять років відбулося значне їх омолодження. Показовий приклад — адміністративна група Першого національного телеканала. Сорокарічному президенту НТКУ допомагають повертати колись втрачені творчі рубежі молоді заступники, вік яких не досяг і тридцяти. Чимало вчорашніх випускників журфаків правлять бал і в друкованих засобах інформації. Я не кажу вже про репортерів, кореспондентів, редакторів, питома вага яких, певне, сягає понад половину із наявних. Тенденція закономірна, позитивна і зрозуміла. Молода незалежна держава, далекосяжні прагнення, європейський рівень знань, вільнодумство, амбітність, простота участі в державному управлінні, політичній та громадській діяльності. Це, безперечно, визначальні ознаки нашого часу.
І все-таки, як свідчить статистика, українське суспільство швидко старіє і зменшується. Особливо наше багатостраждальне село. Найактуальніша перспектива для шістдесятирічного хлібороба — зібрати врожай і зберегти його до наступної весни. Тому не завжди спрацьовують журналістські підходи у висвітленні агротехнічної та фахової відсталості сільських трудівників, їхній патріархальній ментальності, нерішучості, недовірі до новацій, реорганізацій та реформ. Лише раз і ненадовго їх наділили землею на початку минулого століття, і відтоді жодного разу не повертали по справедливості. Тільки маніпулювали нею, тільки від неї віддаляли.
Усе це я веду до того, що незалежно від того, який вік журналіста, він передусім зобов’язаний відчути пульс свого народу, зрозуміти реальне існування минулого потенціалу і побачити в ньому паростки таких бажаних реальних змін. Лише за цієї умови на шпальтах наших газет і журналів, екранах телеприймачів поменшає ілюстрацій державотворчого люду, політиків, банкірів чи бізнесменів. Натомість з’являться скромні образи спрацьованих, але мудрих і одухотворених співвітчизників, які подекуди бувають і мовчазними, наче земля, та водночас життєдайними і щедрими, мов рідна природа. Ось таких людей слід не тільки підтримувати, а й оберігати. Словом писаним і мовленим.
Тема людини вічна. Її почуття, переживання, радощі — неперехідні. Позитиву, на жаль, нині ми приділяємо уваги занадто мало. А він є в нашому житті. Прикро, що реклама знівелювала, а то й витіснила щирість і доброзичливість. Витіснила почуття людини як основного носія моральних цінностей. Здебільшого людина у рекламних відрізках ЗМІ — це засіб для якомога видовищної репрезентації товарів, послуг чи шоу-заходів. Леонід Голубков, Олімпійські боги з найкращою горілкою, брати Клички в обрамленні пляшок Чернігівського пива — все це не має нічого спільного із гаслом: все для людини, все — в ім’я людини! Швидше, навпаки.
ТЕМИ
Свіжі актуальні теми живуть кілька днів, далі — це вже надбання історії, факт чи подія для дослідження аналітиків, статистів, а то й компетентних осіб чи органів, яким цікаві ці теми. Зазвичай вони і сприймаються легко і дохідливо. Помилково вважати, що всі ми маємо щось робити чи творити для нащадків. Ми творимо лише для себе. Наші нащадки самі розберуться, які рукописи їм корисні, а які — нічого не варті. Що вже тоді говорити про заяложені теми з бородою про давно минулі події, які задумуються як журналістське дослідження, а реалізуються як непривабливий замовний деструктив. Справжній журналіст із душею ангела, розумом аксакала і талантом Да Вінчі не принизився б до такої чорнової творчості.
...Віднедавна в Україні не стоїть питання, де сходить сонце? Як і в усі часи, воно сходить з належного боку. На щастя, сходить не там, де бовваніють олігархічні фінансово-політичні піраміди, а де відроджуються порозуміння, правда, загальнолюдська мораль. Де не дружать проти когось, де амбіції, корпоративні, а то й кланові інтереси, наче тінь, зникатимуть непомітно, як і з’являлися на початку дев’яностих.
Володимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України, академік НАН України
"Голос України" 2005.06.04