"Голос України"
2005.02.11
З виступу Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА в Асоціації
з міжнародних питань(Прага, Чехія) 9 лютого 2005 року
Шановні пані та панове!
Запрошення виступити в елітарному товаристві чеських інтелектуалів — авторитетних політологів і міжнародників — розцінюю як вияв поваги до України, її культури, історії та сучасної ролі в загальноєвропейському домі.
Щиро вдячний Асоціації з міжнародних питань і особисто голові її Комітету — панові Любошу Весели — за виявлену впродовж минулого року величезну увагу до України, об’єктивні оцінки непростої політичної ситуації в Україні, оптимістичні прогнози щодо наших прагнень інтегруватися до Європейського союзу. Як на мене, 2004 рік виявився для Асоціації справжнім “роком України”.
Хочу запропонувати поважній аудиторії свій погляд на недавні суспільно-політичні події, які докорінно змінили українське суспільство, як змінили й бачення всім світом України. Втім, як історик, не можу не скористатися нагодою, щоб не змалювати історичний шкіц українсько-чеських взаємин. Можливо, це додасть більшої виразності тим подіям, які похитнули усталені політичні стереотипи щодо України в бік більшої об’єктивності оцінок.
Злата Прага і золотоверхий Київ — вікові опори духовних мостів, що зближують береги слов’янських рік. Міцність цих мостів, зведених і сходжених апостолами всеслов’янського єднання і просвітництва, перевірена історією. Доба ж нинішня — попри свою неймовірну історичну напругу — владно веде нас цими мостами у спільне європейське майбутнє.
Діалог між Україною та Чехією упродовж століть відзначається взаємоповагою і довірою, а в переломні моменти національної історії — вражаючим добросусідством, скорше навіть — зворушливим родичанням. Це й спричинило не просто дружні, а братерські українсько-чеські взаємини як за часів Київської Русі та Великого Князівства Литовського, так і гуситських походів за участю українського козацтва, чи співжиття в єдиній Австро-Угорській державі або ж — одночасного перебування у складі Ради Економічної Взаємодопомоги.
Яскраві сторінки чеського суспільного життя голосно відлунювали в серцях українців, піднімаючись до рівня екзистенціальних символів. Боротьба вільнолюбних чехів під проводом Яна Гуса надихала на приклад і наслідування творця української модерної нації — геніального поета-пророка Тараса Шевченка, який присвятив Гусові поему “Єретик”.
“Весна народів” 1848 року розцвіла тоді, коли жорстокий мороз російського самодержавства щойно знищив українські національно-автономістські й культурні пагони. Духовні батьки Кирило-Мефодіївського братства і проповідники конфедерації слов’янських народів — Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров — понесли надто високу плату за ідейну спробу вирвати український і братні слов’янські народи з російського імперського ярма.
П’янкий аромат свободи “весни народів” пробудив українців Галичини, яка перебувала тоді одночасно з Чехією у складі Австро-Угорської імперії. Празька газета “Народні новіни”, яку видавав Карел Гавлічек, першою на всю Європу у 1848 році заявила, що ніхто не здатен перекреслити існування українського народу і що справедливіше було б підтримати його пробудження, аніж засуджувати українські національні прагнення.
А вже менше ніж за століття — у 1935 році — видатний український філософ і літературознавець Дмитро Чижевський сторицею віддячив чехам за цю увагу й підтримку. Його знахідка втраченого 150 років тому рукопису головного твору чеського реформатора освіти, теолога і вченого Яна Амоса Коменського “Загальна порада про виправлення справ людських” (більш відома як “Палінодія”) стала не просто архівною знахідкою століття, але й знаменувала початок нової ери в оцінці спадщини Коменського, яка зрештою й привела до справедливого визнання видатного чеського мислителя духовним батьком ООН і ЮНЕСКО. Як тут не згадати слова Тараса Шевченка: “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне”!
В буремні 1917-20-ті роки, коли частина українських земель увійшла до складу Чеської Республіки, Прага стала Меккою для політичних вигнанців з України, берегинею всього українського, що змушене було полишити рідну домівку, рятуючись від нищівних переслідувань комуністичного режиму. Чільні діячі української державності: Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Микита Шаповал та інші, — знайшли у Празі прихильність і розуміння.
Мужній політичній позиції чеського президента Томаша Гарріга Масарика та його мудрих співвітчизників завдячуємо збереженими й розвинутими національними, мовно-культурними, освітніми традиціями. Празька сторінка української політичної історії, культури, освіти, науки і мистецтва — не просто самобутня і ваговита, вона є гордістю обох національних культур.
І сьогодні не втрачає своєї культуротворчої сили “Празька школа” — поетичний феномен української еміграції, який не має аналогів у ХХ столітті, оскільки найповніше віддзеркалює процеси національного становлення і ті катастрофи, що випали на долю української політичної нації. А тогочасні вищі школи, щиросердечно відкриті чеською владою для українства, — Український Вільний Університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова — стали світовим мегаполісом українського інтелектуального життя на еміграції.
З настанням короткої “празької весни” у 1968 році “завесніло” і в серцях українських шістдесятників, які палко сприйняли ідеї демократизації соціалістичного ладу, безстрашно відстоювали ідеали правозахисного руху, відроджували національні основи рідної культури. Скрегіт гусениць радянських танків вулицями Праги гострим болем відлунював у братньому Києві.
Ці почуття — історичної вдячності та правдивої поваги один до одного — надихають нас сьогодні на усвідомлений рух у нову Європу, об’єднану віковими цивілізаційними цінностями й безпечну для всіх її громадян.
Задекларувавши ще в 90-х роках ХХ століття європейську стратегію розвитку, Україна нібито рухалася в європейському напрямі економічної і військово-політичної інтеграції. Позитивний досвід суспільно-політичних трансформацій, здійснюваних з кінця 80-х років сусідніми Україні Чехією та Польщею, сповнював нас вірою у можливість і навіть відносну легкість цього шляху для України. Насправді ж мав відбутися потужний струс національного організму, щоб остаточно позбутися євроінтеграційної риторики і самокритично визнати: за останні п’ять-сім років ще не досягнуто належних зрушень у напрямку відповідності економічним і політико-демократичним критеріям Європейського союзу і Ради Європи.
Цим струсом, що додав стрімкого прискорення нашим євроінтеграційним прагненням, стала “помаранчева революція” наприкінці листопада минулого року в Києві. З огляду на неоднозначність оцінок новітньої демократичної революції, яка здійснила прорив українського суспільства до нової політичної якості, змінила його стан, самооцінку і великою мірою — усталену впродовж десятиліть психологію, зупинюся докладніше на причинах її виникнення та особливостях розвитку.
Тектонічні зрушення останніх місяців, які позначені небаченим досі протистоянням і боротьбою, своїм корінням сягають значно віддаленішого часу, а не холодних листопадових днів 2004, вони привертають нашу увагу до перших років політичного і соціально-економічного розвитку України після здобуття незалежності.
Ситуація, що склалася в перші роки незалежності України, передусім у її політичному житті, була далеко не простою й неоднозначною, як це видавалося “фахівцями” у галузі “розбудови держави”. Безпрецедентні за глибиною, характером і масштабами зміни відбулися мирно, без гострих громадянських конфліктів. Міцно вкорінений владний інстинкт спонукав професійних його носіїв порвати з союзним центром, піддати осуду найбільш ганебні сторінки комуністичного і радянського минулого і визнати нову Україну спадкоємицею Української Народної Республіки, прийнявши зовнішні її атрибути — музичну редакцію гімну “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовтий прапор і Тризуб. Проте за способом мислення і дій ці люди у переважній більшості навряд чи змінилися. Політична диктатура не зникла, принаймні у визначальних своїх рисах та ознаках, а перемістилася в ради як сегмент влади. Поряд з радами вже виникла і почала функціонувати президентська влада.
Нагромаджувалися нагальні проблеми, від розв’язання яких залежали життєдіяльність і майбутнє країни, а вищі владні інституції та посадові особи у форматі “президент—парламент—уряд” дедалі більше зосереджувалися на своїх внутрішніх усобицях, їхні інтереси зміщувалися у площину з’ясування стосунків: хто в державному домі головніший, чия влада вища, у кого більше прав та повноважень. Гальмувалися, ще не встигнувши як слід розгорнутися, започатковані й оприлюднені реформи, втрачалося відчуття перспективи, не реалізувалися важливі поточні завдання. У кінцевому підсумку катастрофічно погіршувалася економічна ситуація, реальною стала загроза паралічу державних органів управління.
Першим і найдошкульнішим ударом по авторитету влади в очах суспільства та довірі до неї, по надіях людей на майбутнє стала цинічно-грабіжницька сертифікатна приватизація. Вона, як і втрата людьми заощаджень, якщо не вбила, то принаймні надовго підірвала віру в демократію і справедливість. А те, що настало далі, насамперед масштабні й скандально гучні приватизаційні справи, лише підтвердило: то був не випадковий і не тимчасовий відхід від магістрального шляху розвитку держави на узбіччя, на політичні манівці. Вибудовувалася антисуспільна, недемократична модель економіки, що не несла ні багатства державі, ні благополуччя переважній частині її громадян.
І хоча ми відійшли від жебрацьких зарплат і пенсій, затримок з їх виплатою, від мільярдних заборгованостей, усе-таки відійшли не надто далеко. Багато, якщо не більшість наших співгромадян, чуючи і читаючи про справді вражаючі макроекономічні показники своєї країни, не перестають розгублено запитувати себе і владу: а де ж наслідки економічного зростання на мікрорівні, на рівні окремо взятої людини та сім’ї?
На практиці ми стали свідками формування кланово-олігархічної моделі в економіці, а система влади поступово набувала ознак авторитаризму.
Аморальна стіна відчуження, зведена владою, доповнювалася численними кланово-олігархічними бійницями, ворожими до інтересів суспільства і його конституційного права брати участь у формуванні та реалізації державної політики. Це породило своєрідну форму симбіозу громадян із державою і владою — видимість співжиття, яка впродовж років маскувалася імітацією взаємної лояльності з цілком логічними наслідками — розходженням між словом і ділом, лицемірством і фальшю, що стали неписаною нормою поведінки в усіх сферах, на всіх рівнях владних структур і тотально підірвали суспільну мораль.
То була неприпустимо висока ціна за спокій, стабільність і громадянський мир. Але під цією оболонкою дедалі більше вчувалися глухі вибухи, частішали поштовхи та зсуви. Що врешті-решт завершилося виверженням розпеченої суспільної лави, схожої на вулканічну навіть зовні, за своїми іміджевими барвами.
Детонатором цього виверження стали президентські вибори 2004 року.
Те, що протестний потенціал у суспільстві, який сягнув критичної маси ще до завершення президентства Л. Кучми, не виплеснувся назовні раніше, можна пояснити саме надіями на вибори, на те, що вони дадуть змогу мирно й у законному руслі, без застосування якихось екстраординарних засобів, змінити владу. А з нею — ситуацію та порядок у країні, які не влаштовували дедалі більше громадян, моделі її державного устрою, економічні та соціальні пріоритети.
Значущість виборів та ціна їх результатів підвищувалися й тим, що повноваження глави держави мали перейти до майбутнього переможця у тому само обсязі, в якому ними користувався попередник. Питання про конституційну реформу, що мала перерозподілити і збалансувати ці повноваження, насамперед між президентом і парламентом, а відтак легітимно, системно й усталено роззосередити владу, зменшити її концентрацію в одних руках і в кінцевому підсумку примножити демократичний потенціал держави, — це питання довго залишалося відкритим і було вирішено вже перед самим фіналом виборчого процесу. Не випадково дехто вважав ставку на нинішніх виборах особливо високою.
Сплеск суспільної активності в Україні наприкінці листопада — у грудні 2004 року став не просто спонтанним викидом суспільної енергії — це було наочним проявом глибокої політичної кризи в Україні, конфлікту, закамуфльованого у процедуру президентських виборів і здетонованого безпрецедентними їх фальсифікаціями під час другого туру.
Обставини, мотиви та імпульси, що підняли сотні тисяч людей, зцементували в єдиному пориві, змусили заявити про свою волю і днями та тижнями відстоювати її в осінню та зимову негоду, свідчать про те, що це була передусім світоглядна революція. Українці позбулися ганебного почуття геополітичної невизначеності та штучно підтримуваного впродовж століть екзистенціального вакууму, водночас гостро усвідомили свою європейську ідентичність. Героїчний захист цієї ідентичності — тисячолітньої християнської традиції, яка толерувала діалог із католицьким і протестантським світом, життєздатного поліетнічного та мультикультурального українського суспільства, прагнення до самостійності й державності, глибокої європейської зорієнтованості та закоріненості нашого культурного і політичного життя, як і відстоювання людської гідності та права на вільний вибір, і визначає сутність “помаранчевої революції”.
Київський Майдан Незалежності, що прикував увагу світу до України, переконливо довів правоту цих слів.
Попри якісь часткові схожості, сценарій, за яким розвивалися події в Україні, і насамперед на Майдані, не можна назвати ні сербським, ні грузинським, ані якимось іншим. Це був свій власний, український розвиток подій, котрий поєднав стихійність з організованістю та контрольованістю, що не давало виру площ перерости в агресію. Різкий моральний, політичний і соціальний протест поєднався з миролюбним і яскравим дійством, традиційні форми масових акцій на зразок маніфестацій чи наметового містечка — з колоритними і зрозумілими всім символікою та стилістикою, які пом’якшували сприйняття жорсткого політичного підтексту.
Протестна нота, що домінувала в народному хорі, стала виразним сигналом про негаразди в нашому спільному домі. Причому це було проголошено не з високих трибун у порядку, скажемо так, поблажливої самокритики, а з народних осередків, які заявили про своє неприйняття такої державної влади, свою незгоду з такою її політикою і небажання жити за нав’язуваними народові такими нормами, правилами та канонами.
У цьому розумінні ці події в Україні були справжньою революцією. Круто повернувши державний та політичний корабель, вона змусила критично й вимогливо поглянути на зворотні сторони й сумнівні підтексти щойно завершеного етапу нашого суспільного життя, нашої історії — як на причини, що підняли хвилю праведного гніву.
Оцінюючи цей період, пік якого припав на кінець листопада, після другого туру голосування на виборах президента України, я сказав — і не відмовляюся від своїх слів зараз: ми були за крок від громадянської війни. Відповідальність за це лягає на тих людей і ті сили, які ще задовго до офіційного початку президентських перегонів постійно і цілеспрямовано перетворювали в конфліктне середовище всю державу, провокуючи політичні та суспільні незгоди, зіткнення гілок, органів державної влади та посадових осіб, спекулюючи на регіональних, етнічних та релігійних відмінностях, роз’ятрюючи історичні рани. Політика “поділяй і владарюй”, в якій їм ввижався шлях до безстрокової присутності при державному кермі чи економічній годівниці — політика, яка ніколи не була далекоглядною, моральною і відповідальною — набувала крайніх, абсурдних форм. І залишається дякувати Богу, що ті барикади не перетворилися з символічних на цілком реальні.
У мене не було тоді і немає зараз сумнівів у тому, що від самого початку основним був розрахунок на зрив виборів з наступним пролонгуванням каденції чинного президента і збереженням статус-кво для його оточення. Інакше важко пояснити, чому за заявою глави держави про те, що чергові вибори будуть найбруднішими за всю історію незалежності України, не було вжито адекватних упереджувальних заходів, до чого його зобов’язує статус гаранта дотримання Конституції.
Цей само розрахунок проглядається за більш ніж холодною реакцією на ініціативи Верховної Ради, яка за умов, що стрімко ускладнювалися, намагалася — і, переконаний, це їй в основному вдалося — виконувати функції та призначення єдиного і найбільш легітимного на той момент органу державної влади. Створення Верховною Радою Тимчасової спеціальної комісії з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори президента України, неодноразові заяви, звернення та листи були спрямовані на владнання проблем та конфліктів, що виникли ще до початку виборчої кампанії, та уникнення й усунення нових, які наростали в її процесі.
Усе це не було ні почуто, ні враховано. Тривали і набували масового характеру порушення виборчого законодавства, які зумовили гостру політичну кризу 2004 року.
Люди вийшли на вулиці (а це залишалося для них єдино можливою формою громадянського протесту) тому, що побачили реальну загрозу виборів без вибору, без змін, на які вони сподівалися, перспективу консервування держави і суспільства у стані, за якого про народ згадують дуже рідко і то лише як про матеріал для пропагандистських маніпуляцій та об’єкт застосування виборчих технологій.
До основних рушіїв “помаранчевої революції” слід, безумовно, віднести середній клас. Ще недавно гнаний і пригнічуваний владою в особі незліченних її реєструючих, дозвільних, контролюючих і всіляких інших органів та служб, ще не надто численний, він раптом впевнено і переконливо заявив про себе. Ця соціальна група, яка формувалася й гартувалася за несприятливих посттоталітарних умов, першою “переросла” владний режим і виставила йому свій рахунок.
В авангардній колоні виступила й політична контреліта, представники великого фінансового капіталу. Побувавши свого часу у владі, вони — і насамперед опальні олігархи — не приховували своїх настроїв та устремлінь.
На політичну арену організовано вийшла молодь, причому нині “віковий ценз” у цих учасників акцій громадянської непокори значно знизився. Молодь загострено переживала такі гримаси нашого буття, як деморалізація суспільства, подвійні стандарти, всеосяжне лицемірство, відсутність умов для реалізації життєвих проектів і породжена цим невпевненість у завтрашньому дні.
Специфічною була інформаційна компонента революційної ситуації, зміст і сутність якої визначили два основні фактори — сумнозвісні “темники” та інформаційна асиметрія.
Журналістське “повстання” проти обмеження свободи творчості було, можливо, і дещо запізнілим, але його наслідки істотно вплинули на розвиток загальносуспільних процесів, еволюцію громадської думки та на переформатування політичного спектра України.
Різновекторність, соціальна та політична строкатість учасників “помаранчевої революції” засвідчує, що це був не інспірований і профінансований кимсь підкоп під державні підвалини, а єднальний протестний порив проти остогидлої влади, застиглого і незворушного у своїй закостенілості державного істеблішменту, кланово-олігархічної заангажованості політики й економіки.
Негнучка позиція влади, її демонстративні, викличні дії або бездіяльність у кульмінаційні й найзагрозливіші моменти політичного протистояння дуже скидалися на заохочення чи й провокування вибуху насильства, що дозволило б застосувати силовий варіант розв’язання ситуації.
Сьогодні можна скільки завгодно говорити про політичний характер рішень Верховної Ради і Верховного Суду України про визнання недійсними результатів другого туру голосування і недовіру Центральній виборчій комісії. Але при цьому не слід забувати, що саме вони відкрили єдиний за даних обставин — правовий і легітимний — вихід, розрядили гранично напружену політичну атмосферу і стали тим проблиском надії, що дав змогу відступити від безодні громадянського конфлікту, зберегти державну незалежність і територіальну цілісність України.
Вистояти у складній ситуації Україні допомогли увага всього світу, участь авторитетних лідерів іноземних держав, передусім — Польщі, Чехії, Литви, які самовіддано й добросусідськи виконували місію доброї волі з врегулювання гострої кризи в українському домі. Вдячні ми і представникам впливових європейських і міжнародних організацій.
Але вирішальне слово сказав сам український народ, якому виборча епопея допомогла глибше осягнути своє власне єство, виявити глибинну ментальну сутність — національну, мовну і конфесійну єдність, несприйняття штучно нав’язуваних ліній поділу Захід—Схід, прагнення посісти гідне місце в сучасному глобалізованому світі, об яку розбилися всі цинічні політичні технології.
До ключових уроків і висновків цього періоду однозначно відношу й реальні якісні зрушення в еволюції українського парламентаризму. Зробивши вирішальний внесок у подолання кризи та вироблення мирного алгоритму цього непростого процесу, Верховна Рада компенсувала своїми ініціативами, рішеннями і діями той вакуум влади, який виник у ході президентських перегонів в Україні, стала прискорювачем консолідації в суспільстві, дійовим інструментом спрямування його енергії та активності у конструктивне, будівниче річище.
“Незакінчена” національна революція в Україні дала потужний імпульс перетворенню етнічної нації на політичну. Тобто таку, яка має свій соціальний ресурс і політичний авангард (насамперед середній клас), прихильна до загальнолюдських цінностей, демократичних, цивілізованих норм, правил та стандартів життя і наполегливо шукає оптимальну формулу своєї національної ідеї.
Сьогодні вже можна констатувати: з грудневими подіями 2004 року в Україні остаточно відійшов в історію Радянський Союз — разом з чиїмись надіями на його реставрацію в тих чи тих формах. Без такої потужної системоутворюючої складової, як Україна, плани подібного відродження стають віднині утопією. Бо народ, держава, які чотирнадцятий рік живуть за умов незалежності, а нині стали піонерами кардинальних демократичних перетворень на пострадянському просторі, вже ніколи й нізащо не погодяться на свій попередній “союзний” статус.
У цьому — нездоланна логіка нашої новітньої історії.
Серед безлічі питань, що постали в ході революції перед Україною, ми змогли вирішити, щонайменше, три:
— відновили справедливість у встановленні результатів народного волевиявлення;
— зробили серйозну заявку на відновлення європейської ідентичності України — і не в географічному, очевидному для всіх сенсі, а у вимірі юридичному, політико-безпековому, психологічному;
— здійснили успішну спробу вийти з міжнародної “тіні” Росії і закликали її до налагодження дружніх, рівноправних відносин як двох суверенних країн, стабільність і демократичність яких важать не лише для Європи, а й для загальносвітового порядку.
Наш народ, держава витримали дуже непростий і нелегкий тест на зрілість та життєздатність. Тепер справа за тим, як буде використано нові можливості. А передусім — для того, щоб вивершити демократичну й ефективну систему влади, здатну згуртувати націю, сприяти утвердженню і зміцненню інституцій, які б акумулювали і транслювали сукупну волю народу та домагалися втілення її в життя. І, безумовно, рука в руку з цими громадянськими інституціями працювати.
За спалахом “помаранчевої революції” вже розпочинається предметна, осмислена й результативна робота, яка повинна високо тримати планку піднятих українським народом правових, політичних і моральних стандартів.
Постреволюційні кроки нової влади переконливо свідчать про реальну перспективу виконання Україною у повному обсязі зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво з Європейським союзом і визнання Євросоюзом української економіки ринковою.
Якщо висловити нашу мету короткою формулою, то ми хочемо бачити Україну невід’ємною складовою єдиного євроатлантичного простору, процвітаючою демократичною державою, що живе в умовах миру, безпеки і дружби з сусідніми країнами і є впливовим регіональним актором європейської сцени.
Думаю, чеські політики та інтелектуали поділяють цей погляд, розуміють глибину проблем, з якими Україні доводиться мати справу.
Навряд чи продуктивною була б зупинка процесу розширення об’єднаної Європи на кордонах України. Це стало б великою геополітичною помилкою лідерів сучасної Європи і — одночасно — великою несправедливістю стосовно українського народу.
Нова українська влада знає, як усунути виявлені недоліки і досягти високих демократичних стандартів у нашій країні. Бо це — легітимна, професійна, патріотична і відповідальна перед своїм народом влада.
Тож сьогодні від легітимізації європейськості нашої держави, тобто від поетапного включення України в європейські інтеграційні структури, залежить, з одного боку, спроможність європейців реалізувати одвічну мрію кращих гуманістів континенту, зокрема славетного філософа І. Канта, встановити вічний мир, а з другого — остаточно подолати руйнівний для миру розкол європейців на “своїх” і “чужих”.
Українська інтелектуальна і політична еліта, представники якої впродовж століть реально зміцнювали загальноєвропейський культурний і релігійний фундамент, глибоко усвідомлює величезну вагу і відповідальність узятих на себе зобов’язань. Нас не лякають труднощі на шляху до повноцінної інтеграції в сильну, розвинену і стабільну Європу. Цей шлях, успішно пройдений нашими історичними сусідами — Польщею та Чехією, як і всіма країнами, що сповідують європейські ідеї та цінності, веде до відкритості й взаємовигідного співробітництва, до утвердження власної гідності і правдивої поваги гідності інших народів, до справедливого й безпечного світоустрою у ХХІ столітті.
Нехай же всім, хто йде цим шляхом, щастить.
"Голос України" 2005.02.11