"Голос України"
2004.06.26
Тільки невиправні оптимісти можуть стверджувати, що ми вже переступили поріг загального благоденства і демократії
Тези виступу Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на спільній сесії Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України, Академії правових наук України, Інституту законодавства Верховної Ради України з питань розвитку правової системи та наукового забезпечення законотворчого процесу 25 червня 2004 року
Шановний Борисе Євгеновичу!
Шановні колеги!
Щиро вітаю авторитетне зібрання провідних учених і практиків. Сподіваюся, що наша сьогоднішня зустріч — та ще й напередодні Дня Конституції України — започаткує змістовну й відверту розмову про політико-правові й соціально-економічні засади структурування суспільства і держави. Хотів би, щоб роль академічної науки в удосконаленні й розвитку правової системи України з урахуванням сучасних європейських стандартів зростала тим швидше, чим частішими стають спроби “псевдоархітекторів” удільного конституційного будівництва наповнити вже збудований каркас Української держави своїм власним баченням.
Пригадуються слова колишнього президента США Білла Клінтона, сказані ним наприкінці 1995 року з нагоди Дня прав людини: “Ми живемо в епоху великого поступу до свободи та демократії”.
Якраз у той час українське суспільство спрагло чекало появи нового Основного Закону, покладаючи на нього найвищі сподівання як на документ програмного характеру — своєрідну “дорожню карту” на шляху прискореного просування до більш досконалого й демократичного суспільного устрою.
Відтоді минуло вісім років, і тільки невиправні оптимісти можуть стверджувати, що ми вже переступили поріг загального благоденства і демократії. Лишилося, мовляв, спокійно зайнятися справедливим розподілом суспільних благ.
А насправді ми все ще перебуваємо в процесі будівництва власного українського дому ХХІ століття — консолідованої політичної нації й міцного громадянського суспільства, гарантованого добробуту і гармонійного розвитку. Вчені-правознавці, на мою думку, могли б дати об’єктивну оцінку пройденого, з’ясувати, яку частину шляху подолано, визначити правові межі, які гарантують збереження державного суверенітету, унеможливлюють повернення в минуле і забезпечують неухильне просування вперед.
На цьому шляху ми неминуче підходимо до усвідомлення глибинної сутності Конституції — не лише як правового акта, що має вищу юридичну силу в державі, але передусім основи, на якій відбувається процес державотворення, пов’язаний з формуванням відповідних інститутів державної влади і становленням громадянського суспільства.
Конституція України 1996 року втілила найкращі на той час досягнення вітчизняної і світової наукової конституційної думки і практики конституційного будівництва, відобразила вікову волю й інтереси українського народу, його національну ідею й ментальність. Дедалі помітнішими стають її цінність і значення, хоча не виключені й певні корективи. Цьому є важливе пояснення: чинна Конституція України повністю набула юридичної сили лише в 2001 році, оскільки до цього часу діяв ряд тимчасових, перехідних положень. З припиненням їх дії роль і значення Конституції в житті держави, суспільства і кожної людини неодмінно мусять змінитися.
Об’єктивно постало питання проведення конституційної реформи, в основі якої — зміна повноважень Президента і парламенту України в частині формування уряду. Маємо, зрештою, визначитися, якою буде форма нашої держави: президентсько-парламентською, парламентсько-президентською чи парламентською. Невизначеною залишається й відповідальність Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади. Не створено й довершеної та досконалої у своїй діяльності судової системи. Інтенсивні заходи потрібні й для становлення системи місцевого самоврядування.
Відтак чинна Конституція, ніби обруч, свого часу скріпила державу і суспільство, а сьогодні вже крізь цей обруч проростають пагони нових політико-правових реалій. Залишаючись послідовними прихильниками соціальної та політичної стабільності, мусимо попередити і не допустити знову застою, а тим більше — деградації в розвитку держави. Реальне життя гостро потребує політичних інновацій, демократизації політичної системи загалом, гармонізації взаємодії гілок влади, зміцнення реального народовладдя, ефективної багатопартійної системи, якісного прориву України на міжнародній арені.
Українська Конституція юридично закріпила демократичний устрій нашої держави. Головними ознаками демократичної форми правління є, насамперед, визнання народу джерелом влади, її сувереном — тобто суб’єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно якого інституції влади відіграють безумовно обслуговуючу роль.
Ознакою демократії є також визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їх діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Реальним проявом демократії вважається і переважне право більшості під час прийняття рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.
Справжня демократія є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархістському децентралізмові. Це такий стиль соціальних взаємин, коли їх учасники здатні свідомо й відповідально брати на себе функції “центру”, долати відчужене ставлення до загального інтересу; коли силові методи правління, основані на майновій нерівності, витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності.
Узагалі, демократія — це не тільки справедливі, правові закони і розумно сконструйовані інституції та установи, а ще й демократично налаштоване громадянство. Демократичні закони та установи не діятимуть, якщо громадянам бракує демократичної свідомості і демократичного менталітету.
Демократія, крім масової участі у виборах і референдумах, означає ще й згоду народу жити в умовах правління чинної влади, дотримуватися усталених правил поведінки.
Глибинною сутністю представницької демократії є функціонування парламенту — інституту, завдяки якому відбувається активна взаємодія держави і суспільства. За чинною Конституцією, саме парламент — Верховна Рада України — пріоритетний орган державної влади. Недооцінка його значення є не що інше, як прикре або усвідомлене нерозуміння змісту поняття демократії.
Адже демократичною держава є тоді, коли активно співпрацює з суспільством, коли суспільство впливає на неї, визначає пріоритети, принципи та напрями її діяльності.
Тому, наполягаючи на демократизації політичної системи, на проведенні демократичних реформ, ми тим самим визначаємо і роль, яку має відігравати парламент у тій новій системі організації державної влади, яку ми прагнемо мати.
Укорінення традицій парламентаризму чи, можна сказати, ідеології парламентаризму, здатне стати запорукою того, що Україна залишатиметься демократичною державою не лише в найближчому майбутньому, про яке ми мріємо, часом забуваючи сьогодення, а й у більш далекій перспективі.
На сьогоднішній день проблема розвитку парламентаризму в Україні нерозривно пов’язана не лише з її суто політичними перспективами, а й з питаннями інтеграції до сучасної світової демократичної спільноти. І на конституційному рівні, і в масовій суспільній свідомості цей вибір уже зроблено.
Україна — не “сіра й невизначена зона” на межі протистояння “Захід — Схід”, і не “уламок самостійництва на окраїні імперії”. Тим, хто цього ще й досі не усвідомив, слід уважно прочитати першу статтю Конституції України.
А тому як повноцінна і самостійна країна, яка визначає себе як демократичну державу, вона має на практиці забезпечувати принципи чіткого розподілу державної влади та ефективну взаємодію її гілок задля служіння народу. А все це, врешті-решт, втілено в ідеях парламентаризму.
Питання не в наявності демократично обраного парламенту, а в тому, наскільки ефективно йому вдається виконувати свої представницькі, законодавчі, контрольні, установчі, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні функції. Саме рівень парламентаризму, зрештою, і є одним з головних показників демократичності державної влади, а сам парламентаризм — основою демократії.
Інакше кажучи, саме існування парламенту як представницького органу виступає водночас ознакою та запорукою демократичної державної влади і демократичної політичної системи.
З огляду на це, значення парламенту є винятковим. Адже навіть за умови, коли в державі діятиме найдосконаліша система правосуддя і найефективніша виконавчо-розпорядча система, але не буде забезпечено зв’язок державної влади з установчою владою народу, то така держава ніколи не зможе претендувати на статус демократичної.
Політико-правовий та історичний досвід ХХ століття переконливо доводить, що саме парламенти завжди виступали головними осередками протистояння усім тенденціям повороту державної влади в бік авторитаризму. Значення парламенту в сучасній демократичній країні обумовлюється не лише тими функціями, які він виконує в системі державної влади і до яких ми відносимо його законодавчу, представницьку, установчу функції, а також його повноваженнями в бюджетному процесі, здійсненні парламентського контролю тощо.
За часів радикального трансформування суспільного устрою та економічних відносин і перерозподілу власності внаслідок різних, часто полярних поглядів та позицій у суспільстві багато питань вирішують не на засадах права, а під тиском корисливих інтересів та амбіцій, на догоду певним кланово-олігархічним групам.
За таких умов підвищення соціального значення і авторитету Конституції як акта, що стоїть на вершині правової системи, регламентує найбільш важливі питання життя країни та має найвищу юридичну силу, стає безальтернативною, об’єктивною тенденцією розвитку, обов’язковою умовою становлення правової держави.
Прийняття Конституції України стало історичною віхою, що поєднує у собі три іпостасі — історичну, політичну та юридичну.
Фактично Основний Закон є тим документом, що визначає загальну стратегію і концепцію української демократичної трансформації. Його значення полягає в тому, що він задав національний політичний формат, визначив український економічний контур і сформував модель та вектори участі держави у міжнародному середовищі.
На сьогодні можна виділити три функціональні етапи політичної еволюції української Конституції: державотворчий, стабілізаційно-інституційний та посттрансформаційний.
Нині Україна підбиває підсумки попереднього періоду демократичної трансформації і розпочинає новий етап реформування політичної системи.
Триває форматування національного політичного простору відповідно до завдань створення ефективної моделі української демократії і реалій сучасної фази політико-адміністративних реформ. Зрозуміло, декому більше до вподоби звести цей процес винятково до перелицювання чи перетягування повноважень.
Активно формується новий законодавчий контур, що має забезпечити прозоре правове демократичне функціонування усіх сфер діяльності українського суспільства.
Сьогодні Конституція України викликає у більшості пересічних громадян неоднозначні почуття. Соціологічні опитування та й повсякденна реальність свідчать, що більшість людей вважають незадовільним стан реалізації їх конституційних прав на достатній життєвий рівень, на житло, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист. Закладені в ній положення та норми, на думку пересічих громадян, захищають інтереси тільки олігархів, нової політичної еліти та різних кланово-мафіозних груп.
Коли держава не піклується про свій народ, не думає про його майбутнє, будь-які “директивні” заходи, спрямовані на припинення моральної деградації українського суспільства, а тим більше силове насадження патріотичних почуттів, приречені на провал.
Конституція є не лише політико-правовим актом надзвичайної ваги, а й основою дальшого розвитку правової системи. З прийняттям Основного Закону чітко визначилися два напрями його вдосконалення.
Перший — це розробка законів, необхідність прийняття яких безпосередньо випливає із змісту Основного Закону. Йдеться про принципово нові для правової системи України законодавчі акти, спрямовані на врегулювання прав людини та громадянина, забезпечення основ функціонування держави та суспільства, діяльності політичних партій тощо.
Другий — це своєчасне внесення змін до чинних законів з метою їхнього узгодження з конституційними положеннями та нормами.
Як основа правової системи, Конституція України може ефективно виконувати покладені на неї функції лише за умов реальної можливості практичного втілення у життя конституційних норм та положень. Проте ще й досі процес їхнього законодавчого забезпечення не завершено. Так, після прийняття Конституції перед Верховною Радою України постало завдання опрацювати майже 80 законодавчих актів, спрямованих на розвиток її праворегулюючих функцій. Сьогодні більшість із таких законодавчих актів вже діють, проте, за оцінками експертів, залишилося прийняти ще мало не 30 законів. Якби ми вчасно прийняли всі ці закони, зокрема про Кабінет Міністрів України, у нас не стояло б так гостро питання політичної реформи.
У парламентських комітетах на різних стадіях доопрацювання перебувають 24 відповідні законопроекти. З них готуються до першого читання — 7, розглянуто у першому читанні — 11, а у другому — 1. Варто також нагадати, що Верховною Радою було прийнято 6 вкрай важливих законів (“Про міжнародні договори України”, “Про всеукраїнський референдум”, “Про Кабінет Міністрів” тощо), але їх було повернуто з пропозиціями Президента України. З-поміж названих законів 5 доопрацьовуються в парламентських комітетах, а Закон “Про управління об’єктами державної власності”, прийнятий у вересні 2003 року, після застосування до нього президентського вето був скасований парламентом у лютому цього року.
Надзвичайної ваги набуває нині проблема реалізації Конституції, всіх її принципів і положень, визначення процедур попередження і подолання юридичних колізій, децентралізації правового регулювання у зв’язку з розвитком процесів самоврядування. Якщо конституційні приписи не виконуються, то Основний Закон втрачає авторитет. А втрата Конституцією авторитету в суспільстві є ознакою того, що вона не має реального значення.
Потребують глибокого осмислення тенденції подальшого вдосконалення системи, галузей і основних інститутів українського законодавства. Законодавство покликане регулювати більшість сфер людської діяльності. Воно розширює межі свого регулюючого впливу на суспільні відносини в міру ускладнення соціального буття. Водночас неможливо (і не потрібно) врегульовувати абсолютно всі суспільні відносини. У трансформаційні періоди вирішальну роль відіграють кілька десятків людей, які реально тримають владу у своїх руках і діють відповідально, по совісті.
Актуалізується необхідність проведення спеціальних досліджень, спрямованих на з’ясування характеру впливу економічної, соціальної та політичної обстановки в Україні на правову поведінку людей, визначення факторів підвищення рівня їх правосвідомості та правової культури. І, врешті-решт, мають бути розширені та поглиблені наукові підвалини всієї правотворчої діяльності.
Нагальною вимогою часу стає науково обґрунтована оцінка ефективності законодавства. Набуває дедалі більшої актуальності аналіз законів не тільки з точки зору відповідності загальним принципам права чи нормам законотворення, а й з точки зору їх спроможності сприяти досягненню поставленої мети. Одним із головних методів підвищення ефективності чинного законодавства беззаперечно вважається його кодифікація.
Визначальною передумовою набуття національним законодавством нової якості є його адаптація до законодавства Європейського союзу.
Потрібно здійснити комплекс заходів, спрямованих на правовий захист Конституції. Деякі кроки в цьому напрямі вже зроблено. Самою Конституцією передбачено особливий характер її прийняття та внесення до неї змін, створено Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне її тлумачення.
Однак під час офіційного тлумачення нерідко втрачаються його межі, що призводить до народження нової норми. А це є прямим порушенням повноважень Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу держави.
Спільним завданням і вчених, і політиків, має стати посилена увага і повага до Конституції, з тим, щоб вона реально працювала на благо народу, держави, конкретної людини, стала універсальною відповіддю українського суспільства на виклики часу.
Саме голос учених, науковців у прийнятті доленосних рішень буде завжди помітним, відповідатиме реаліям і потребам повсякденного життя. Думаю, нам необхідно відмовитися від того, щоб оформляти, благословляти і підтримувати рішення, спущені зверху, якщо ці рішення суперечать реальним процесам, правовим нормам і стандартам, за якими живе весь світ.
"Голос України" 2004.06.26