"Голос України"
2004.06.11
Формувати події, а не пристосовуватися до них
Виступ Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на VІ з’їзді Аграрної партії України 9 червня 2004 р.
Шановні делегати та гості з’їзду!
Насамперед дозвольте скласти щиру вдячність за той кредит довіри, який було виказано мені на конференціях Аграрної партії України і підтверджено сьогодні.
Особливу подяку висловлюю тим, хто стояв біля джерел партії, уміло вів її через партійні шторми, усім членам та прихильникам, які вірять у її державотворчий потенціал.
Скажу відверто: це вистраждане і усвідомлене рішення, враховуючи, яку відповідальність я беру на себе і на яку критику, опір та інсинуації — вже зараз і в майбутньому — наражаюся.
Тому принагідно і відразу хочу наголосити: як і в кожного, у мене були дії та вчинки, яких краще б не було, але в “зграях товаришів” ніколи не перебував, людям шкоди й образ не завдавав, багатства і влади в обмін на елементарну людську гідність не набував.
Моя переконаність у правильності нашого спільного рішення грунтується на тому, що за умови докорінного реформування програмних і статутних засад, консолідації, послідовного дотримання чесної будівничо-патріотичної, державницької позиції, партія може і повинна лідируючим чином впливати на суспільно-політичні процеси. Більше того — визначати їх, формувати події, а не пристосовуватися до подій та йти за подіями.
Ми повинні ставити питання так і тільки так! І бути абсолютно впевненими у правильності й потрібності того, що робимо. Тоді й матимемо належну владу, а не виступатимемо в ролі придворної, прислуговуючої структури, яку вирізняють лише в час, коли потрібно “підтримати” якусь чергову надуману ініціативу чи підписати спущену згори відозву.
Партія має займати конструктивну, а водночас наступальну і, не боюся цього слова, помірно-агресивну позицію, бути опозиційною, коли її бачення розвитку держави й суспільства не збігається з офіційним курсом.
Якраз цього не вистачає нині і якраз це найбільш потрібно зараз, коли Україна, болісно і з величезними втратами, підійшла до зламу епох, зупинилася на роздоріжжі біля межового стовпа. На рубежі, біля якого треба гранично відверто оцінити прожите і визначитися, як жити далі, куди рухатися, не боячись вибитися з чільного ряду загальноприйнятих установок. Але водночас не збочуючи на одномірні, лінійні підходи.
Правда надто дорога для нас, щоб піддаватися моді чи намагатися комусь догодити. Особливо з урахуванням того, що неприховану брехню у нас вже звикли сприймати спокійно, а ось правда чомусь бентежить. Не можна безкінечно годувати людей напівправдою, маніпуляціями і вічно тримати їх у дитинстві — це рано чи пізно погано закінчується.
Сьогодні щонайменше декілька причин мають спонукати нас до невідкладної постановки основоположного питання — щодо майбутнього країни. А відтак — щодо місця і ролі партії, кожного з нас у цей переломний момент.
Перша причина пов’язана з виборами глави держави. І не стільки з цією важливою подією, яка для розвинених демократій є, по суті, буденним явищем, скільки з надмірною персоніфікацією української політики, переважаючим впливом Президента на абсолютно всі аспекти нашого життя. А отже, від того, хто стане першою особою України, визначально залежатиме за нинішніх обставин, як і в якому напрямку розвиватиметься країна і якою вона буде принаймні в наступні десять років.
Виходячи з того, наскільки метушливо переймаються у нас та за кордоном шансами і перспективами потенційних кандидатів, складається враження, що і нас, і їх більше цікавить доля окремих політиків, а не країни й народу. Нас — у силу традиційної віри в месію, якому чи не все віддається на відкуп; їх — теж традиційна орієнтація на те, що з особою домовитися простіше і легше, аніж із цілісною державною й суспільною системою.
А це не що інше, як практика періоду феодалізму, яку розвинені, особливо провідні, країни застосовують нині щодо так званого третього світу під гаслами і настановами створити демократичний устрій.
Що ж маємо в результаті?
Маємо те, що можна висловити афористичним зауваженням К. Маркса: за певних обставин та поворотів часу значення набувають особи, які не мають ніякого значення.
Маємо те, що політики переймаються насамперед рейтингами та рівнем підтримки ззовні, а не власного народу. Хоча зарубіжний престиж належить до такого виду товару, який важко імпортувати у свою країну. Куди правильніше й корисніше експортувати за кордон авторитет, зароблений удома.
І не маємо головного: реального, обгрунтованого і прийнятного для широкого суспільного загалу об’ємного та цілісного бачення кандидатами шляхів розвитку України.
Передвиборні дацзибао, набір популістських гасел у рахунок не йдуть.
За таких обставин перемога деяких кандидатів може бути рівнозначною програшу країни.
Тобто вибори можна виграти, але програти державу.
Тому, говорячи про майбутнього Президента, а я не можу в цьому плані не підтримувати Аграрну партію щодо єдиного кандидата, треба думати насамперед про принципи, на яких грунтуватиметься його діяльність, про його широкоформатну програму, яка сповна співвідносилася б із завданнями державного і суспільного будівництва в Україні, відповідала думкам та настроям суспільства.
За такого підходу, при забезпеченні вільного волевиявлення, український народ на виборах відповість, якою він хоче бачити країну, — і це буде найвищим програмним законом для влади, — та кого він хоче бачити головним будівничим країни.
А це внесе в життя таку необхідну і таку довгоочікувану визначеність, дасть такі само довгоочікувані результати у прикладенні до потреб кожної сім’ї, кожної людини.
Справжньою метою кандидата, який виборює найвище місце на українському олімпі, має стати розширення сфери політичної та економічної свободи народу, забезпечення взаємозалежності між економічним процесом та демократією, формування адекватної вимогам часу, неавторитарної політичної системи, зрозумілої людям виборної системи місцевих органів влади, де будь-яка посадова особа підзвітна і підконтрольна виборцям.
На моє переконання, партія має виступати саме за таку політичну реформу, яка не була б використана як зброя у вузькополітичних цілях однієї групи чи партії проти іншої. За реформу, що дала б змогу встановити розумний баланс між гілками влади і тим самим підвищила демократичний потенціал держави. За реформу, яка здійснювалася б через максимально широкий консенсус між представниками усього спектра політичних сил.
Партія повинна категорично виступати проти будь-яких спроб застосування брутально-безпардонних методів проведення реформи шляхом “тотальної мобілізації” депутатів, їх залякування, тиску на них.
Це не лише аморально, а й політично безперспективно.
На народного депутата може тиснути лише народ, усі інші тиски — це злочин.
Верховна Рада — вища демократична трибуна українського народу, всіх його верств і прошарків, а не політичне торжище, що обслуговує чиїсь партикулярні, кланово-групові інтереси.
Важливо забезпечити реальне зміцнення співпраці з Кабінетом Міністрів, підтримати зусилля особисто Прем’єр-міністра, що додасть авторитету і парламентові, і уряду, обернеться нарощуванням якісних показників, передовсім у соціально-економічній сфері.
Друга обставина, яка зобов’язує нас гостро ставити питання про майбутнє, диктується власне нинішніми політичними, економічними, соціальними процесами в країні. Їх, по суті, можна розглядати як результат першого етапу становлення держави.
Референдум 1991 року гарантував фактично всеукраїнське розуміння й підтримку необхідності концентрації зусиль на розв’язанні двох головних і взаємопов’язаних завдань — формування інститутів та атрибутів держави з одночасним переходом до нової системи організації життя.
Головні підсумки цього періоду бачаться такими:
— Україна вже є і буде державою. Залишається лише дати відповідь на те, якою вона буде державою в осяжній перспективі;
— Україну фактично вирвано із прірви, куди її вкинули гіперінфляція та втрата більш як половини національного багатства;
— Україну вдалося “зшити” і “зцементувати” в територіальному вимірі й закласти підвалини для формування політичної нації;
— Україна демонструє суспільний спокій, громадянський мир на тлі майже тотального демонтажу попередніх засад суспільного устрою;
— Україна ввійшла до світових і європейських структур (на сьогодні вона є державою-засновником, повноправним членом або спостерігачем у більш як 80 міжнародних політичних, економічних, екологічних і галузевих організаціях).
Значення цих та інших, здавалося б, очевидних істин можна буде сповна об’єктивно оцінити лише з часової відстані і віддати належне тим, хто очолював ці процеси.
Вважаю, що Президент Л. Кучма увійде в історію як державний діяч, що фактично звів будівлю сучасної України, радикально змінив економічну систему, ввів країну у світову та європейську спільноти.
Разом з тим величезний потенціал та можливості України виразно відтінюють викривленість та хиби системи, що утверджується. Цьому є і об’єктивні, і суб’єктивні причини.
Так, ми на шляху до ринкових відносин і демократії. І дечого досягли. Проте за жодним із показників помітно не наблизилися до європейських стандартів.
Щоправда, ті зміни, що їх зазнали наша економічна та соціальна сфери, мають один незаперечний ефект: вони унеможливлюють повернення назад. Це добре видно на прикладі села. Чи не тому нас так наполегливо підштовхували до радикальних реформ, і насамперед у відносинах власності?
Натомість ми близькі до того, щоб витворити спекулятивну державу з пануванням олігархів та кланово-партійних утворень, з тотальною корупцією. На часі вже ставити питання про утворення антикланового фронту в Україні, оскільки, напевне, лише весь народ у змозі протистояти його мізерній частці, що паразитує на ньому.
В українській історії ще не було такого правлячого прошарку, який створив би свої статки за рахунок розтягування держвласності, розкрадання національних багатств. Прошарку, котрий вирішує свої проблеми за рахунок зрощення з владою. Прошарку, який нічого не побудував, окрім офісів та палаців, та ще — за своїм зразком — корумповану державу.
У Сталіна була одна шинель і... вся країна. У них сьогодні є все. Більше того, вони контролюють державу, експлуатують владу у власних економічних інтересах.
Звісно, можна було б уникнути такої загостреної, якщо хочете — ризикованої постановки питання, пославшись на історичний досвід: радикальна суспільна трансформація завжди супроводжувалася подібними процесами.
Але як пояснити це людям сьогодні за нинішнього рівня свідомості, що аж ніяк не зіставний з народними уявленнями 18 — початку 19 століть, коли панувала думка, що все від Бога? Як витлумачити моральну руїну, що залишилася на місці ілюзій, простим людям —трудівникам, далеким від проникнення у глибини історії й політики? Як пояснити усе це науковцям, творчим працівникам, що витіснені на узбіччя життя? Як пояснити робітникам і селянам те, коли, чому і з чиєї вини втрачено будівничу енергію?
Як пояснити всій Україні коріння і наслідки заплутаної, жорсткої і цинічної боротьби політиків за владу? Боротьби не заради вищої мети — захисту національних інтересів та забезпечення матеріальних і культурних потреб людей, а заради самої влади, яка стала самоціллю і джерелом збагачення? Як пояснити той факт, що неформальні відносини в системі влади вже визначають саму її сутність? Як, врешті-решт, пояснити незрозумілість людям такої влади?
У цьому ж ряду й інші, не менш злободенні питання: як існуватиме країна далі за критично низького рівня довіри народу до влади? Як реально захистити фундаментальні права людини в Україні? Як утвердити український суд як орган безсторонньої справедливості, а не залишати його, що має місце у багатьох випадках, знаряддям владних кіл та грошовитих ділків?
Як ми будемо далі розвиватися, коли бідність породжуватиме бідність у всьому, коли втрачаються моральні орієнтири нації, коли дедалі більше демонструють своє домінування, особливо в духовно-культурній сфері, моральні мародери, коли людські душі вражаються лейкозом, що йменується моральною сліпотою і безпам’ятством, коли відбувається “охудоблення” суспільства, коли патріотизм перетворюється на “професію” чи промисел?
Давайте визнаємо: за роки незалежності виникло дві України — Україна для багатих і Україна робітників і селян, лікарів і учителів, учених і діячів культури. Тих, хто є становим хребтом українського народу, “сіллю” цієї землі і водночас відсунутий, відсторонений від засобів виробництва, важелів впливу на прийняття рішень, викинутий на периферію соціально-економічного життя.
Гранично відповідально оцінювати сьогодення, ясно бачити перекоси та деформації, беззмістовність, безсистемність та безцільність — усе це потрібно з огляду на необхідність серйозної переналадки всього державного механізму.
Потрібно через те, що за всіх високих і навіть вражаючих макроекономічних показників та інших позитивних моментів, Україна видихнулася, зупинилася і потребує нового поштовху, імпульсу, щоб не зав’язнути на роздоріжжі, потребує нової об’єднуючої національної ідеї.
Для того, щоб тверда національна політика не підмінялася політичною метушнею, потрібна серйозна, не зорганізована для підтримки вже запропонованого, розмова, потрібен серйозний діалог про сучасні очікування і бачення організації дальшого життя держави і суспільства одночасно з наведенням жорсткого порядку в країні.
Слід забезпечити верховенство права, панування закону, а не влади та її тіньових поводирів. Зробити опору на слугових людей, рішуче відмовитися від послуг хазяїв країни.
Необхідно виробити загальнонаціональну програму —широкоформатний, усеосяжний проект державного будівництва, що відображав би бачення не одного розробника. Бо для того, щоб отримати негативний результат, буває достатньо однієї людини, а для позитивного — потрібні зусилля багатьох, точніше —усього українського народу. Проект, відповідальність за реалізацію якого візьмуть на себе його розробники —і влада, і суспільство.
Чітко сформульована мета внутрішнього облаштування України в інтересах кожної людини, будівництва Європи в Україні, а не розтягування України по Європах має зцементувати націю, повернути народ до країни із внутрішньої еміграції.
Україна у повному розумінні цього слова має стати Батьківщиною українського народу.
Сподіваюся, що Аграрна партія поділяє такий підхід і на такій основі вибудовуватиме свою платформу. Більше того, моральна позиція аграріїв дає їм підстави виступати консолідуючим центром надто поляризованого та налаштованого на протистояння всього українського політичного спектру.
Для цього варто було б задіяти у партійній роботі гасло, сформульоване відомим істориком і державним діячем В’ячеславом Липинським: “Спільне життя на спільній землі!”
Шановні колеги!
Як свідчить Святе Письмо, землеробство споконвіку сприяло злиттю розрізнених племен в один народ, вибудовувало той суспільний порядок, у якому народ мав би бути вихований.
Усвідомлення цієї біблійної істини, мабуть, і спричинило появу Аграрної партії та визначило її вже майже восьмирічну історію.
Нинішній, по суті цеховий, принцип побудови партії, її тісна прив’язка до владних структур і вмонтованість у них зробили партію активним співучасником впроваджуваних на селі новацій, а головне —відповідальною за все те, що сьогодні діється в сільській місцевості.
Мені вже доводилося на зібранні депутатів-аграріїв усіх рівнів висловлювати своє бачення, свої оцінки реформування АПК, становища на селі.
Додати нічого, бо нічого в кращий бік не змінилося. У гірший — так!
І треба бути свідомим того, що тягар відповідальності за це ще довго лежатиме на партії, відповідним чином позначаючись на її авторитеті.
Зрозуміло, що серед першорядних причин такого стану є залишкова увага держави до матері багатства — землі та усталена ще з часів індустріалізації практика розв’язувати всі державні проблеми за рахунок села і селянина. Проте слід набратися мужності для більш широкої серйозної розмови, серйозних висновків та персональних оцінок. І відмовитися від конвульсивних рухів, які лише ускладнюють ситуацію.
Поспіхом можна лише розвалити, що ми спільними зусиллями й зробили. А для того, щоб виправити результати таких, з дозволу сказати, реформацій, потрібні роки.
Успішні агропідприємства лише підкреслюють рівень злиденності основної маси господарств.
Щоб остаточно не втратити село, а отже — державність, треба, як на мене, зупинитися — наголошую: зупинитися! — сконцентрувати основну увагу на всіх без винятку соціальних проблемах села, інакше воно знелюдніє остаточно, й одночасно проводити тотальну інвентаризацію, вибудовувати на цій основі нову чи докорінно скориговану модель розвитку АПК. Таку модель, яка б співвідносилася з нашими традиціями, виправданим досвідом недалекого минулого, враховувала загальносвітову практику, завдання нашого внутрішнього розвитку і державне бачення місця України в європейській та світовій спільноті.
При цьому знову-таки належить набратися мужності та принциповості й для того, щоб відмовитися від послуг оракулів і провідників перетворень в аграрному секторі, які докотили Україну до самого краю. А сьогодні, не кліпнувши й оком, видають нові нетлінні рекомендації.
Треба сповна задіяти для вироблення аграрної політики потужний інтелектуальний потенціал партії. Надбанням усієї України має стати досвід людей, життєвий і трудовий подвиг яких увінчано найвищими нагородами та званнями — Героя Соціалістичної Праці, Героя України. Це — золотий фонд України.
Шановні однопартійці!
Докорінним чином переглядаючи свої програмні засади, партія повинна не менш радикально оновлюватися сама.
Я бачу сутність цієї роботи в таких аспектах.
Перший з них пов’язаний з тим, що великі та впливові, за українськими мірками, партії є утвореннями однієї людини за майже повної відсутності інших харизматичних осіб. Тоді як невеличкі угруповання, як правило, дають життя багатьом помітним політикам.
Нам потрібно поставити роботу так, щоб партія невпинно приростала, у тому числі знаковими постатями. Свого часу згадуваний вже Липинський переконливо доводив, що головним джерелом формування нової української еліти є хліборобський клас. При цьому він не обмежував її лише цим класом: найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями і т. д. —ось, на його думку, нова українська аристократія.
Такої лінії, такої орієнтації варто було б дотримуватися й нам.
З цього випливає другий аспект, і полягає він у тому, щоб відмовитися від корпоративного, локально-галузевого принципу побудови партії.
Не мені вам доводити, що село — це не тільки і не стільки географічне чи демографічне поняття, а агропромисловий комплекс — не просто певний, хоча і дуже важливий, що дає хліб наш насущний, сектор.
Це набагато, незрівнянно більше і ширше. Це становий хребет нації, матеріальна та духовна основа її буття, джерело менталітету, моральності та оберіг духовної пам’яті. Це — першооснова і першоджерела.
Так, треба прагнути до того, щоб усе населення були спроможні прогодувати, як у розвинених країнах, лише кілька його відсотків. Але не забувати при цьому, що ми родом із села, зобов’язані йому найдорожчим і скріплені з ним, незалежно від професій, посад і звань, тисячами незримих ниток.
Отже, загальнонародна спрямованість партії вимагає відповідного уточнення чи доповнення її назви —Народна аграрна партія України. Вже сама ця назва глибше й об’ємніше розкриє її ідеологічне обличчя та розсуне горизонти розвитку.
На користь такої пропозиції вказує й досвід Західної, Центральної та Східної Європи, де тільки у міжвоєнний період (1919—1939 рр.) діяли досить впливові аграрні (селянські) партії. У 50—80-х роках внаслідок значних соціально-економічних змін більшість з них зійшла з політичної арени, а їх прихильники розчинилися у загальнонародних партіях. Збереглися лише ті аграрні партії, які вчасно змінили свої назви з метою розширення електоральної бази.
Якщо ми мислимо на перспективу, а не збираємося жити тільки сьогоденням та спрощеними виробничими уявленнями про призначення партії, треба наважитися на такий крок. Я пропоную зробити його якомога раніше, щоб мати сьогодення та перспективу. Втрата ініціативи зараз може обернутися невиразністю партії завтра.
Цього, переконаний, ніхто не хоче. Тож давайте наше щире вболівання за партію помножимо на енергійні зусилля для її розбудови.
Дякую за підтримку й увагу.
"Голос України" 2004.06.11