"Голос України"
2004.05.25
Розпорошена нація не встоїть перед бездуховною глобалізацією, розвіється на вітрах історіїВиступ Голови Верховної Ради Володимира Литвина на мітингу-реквіємі в Каневі біля Успенського собору
22 травня 2004 рокуСто сорок три роки тому відбулася подія, яка сколихнула душі всіх українців. З далекого Петербурга на останній спочинок на високій дніпровській кручі повернувся Поет і Пророк — духовний батько України — Тарас Шевченко.
У ті дні від підневільного сну пробудилася вся Україна. Придушене кріпацтвом суспільство усвідомило себе соборною духовною спільнотою. Перед Україною — її інтелектуальною і мистецькою елітою — окреслювалася перспектива обрання шляху до волі й заможного життя.
Геній Тараса Григоровича Шевченка осяяв Україну на довгі віки. Його “Кобзар” — це духовна Конституція України, заклик до єднання всіх сущих на цій благословенній землі.
Шевченко любив Україну, любив до болю, і хотів бачити в ній вільну землю вільних людей. Він жив і боровся в ім’я тієї України, яка скине кайдани, яка не знатиме неволі, яка увійде колись незалежною до вільної сім’ї європейських народів.
Його ідеалом була справедливість, його героєм —Джордж Вашингтон з “праведним” законом.
Одна з найсокровенніших мрій Кобзаря збулася. Але хіба сьогодні ми вже можемо стверджувати, що виконали всі його заповіти?
Ні. Нам ще треба довго йти до Шевченка, до втілення його ідеалів на своїй землі.
Йти до Шевченка — не означає повертатися назад, у ХІХ століття, часи поневолення і кріпацтва. Сила Шевченкова полягає в тому, що він завжди вищий за епоху. Він зве вперед, закликає утверджувати Україну як вільну, соборну, справедливу, процвітаючу, демократичну державу.
Ідеали Шевченка становлять суть, серцевину української національної ідеї.
Йдеться не про те, щоб вишукати якусь магічну формулу, здатну розв’язати одразу всі наші проблеми. Таких формул, мабуть, немає.
Але й жити без національної ідеї — чи, якщо хочете, національної мрії — великий європейський народ теж не може.
У національній ідеї має знайти вияв історичне покликання нації, сенс буття народу, його генетичний код.
Українську національну ідею, як на мене, можна укласти у кілька простих, але дуже важливих істин:
доля кожної людини, що живе на цій землі, нерозривно пов’язана з долею народу. Поділена, розколота, розпорошена нація не зможе вистояти в штормових випробуваннях бездуховної глобалізації і розвіється на вітрах історії;
державність, побудована на засадах справедливості і демократії, є запорукою існування і процвітання народу;
патріотизм, заснований на повазі до історії, на любові до рідної землі, до української мови і культури, є джерелом національної єдності;
соціальна справедливість, рівність усіх перед законом, увага до потреб простої людини, невідчуження держави від людей — основа суспільної згоди і народно-політичного консенсусу;
заможні й радісні люди — багата, сильна і процвітаюча держава. Демократію неможливо побудувати в країні жебраків. Заможний народ — основа демократії.
Нам ще треба виконати заповіт Шевченка і об’єднати Україну — від святої Тарасової гори — до чернігівських лісів, донецьких степів, кримських виноградників, карпатських гір.
Об’єднати людей різних національностей, релігій, політичних поглядів — щоб не дивилися один на одного, як на ворога чи конкурента, що відбирає щось у ближнього.
З Шевченкових часів люди звикли бачити в державі гнобителя і визискувача, ворожу силу, що розкрадає народні багатства.
Ми повинні докорінно змінити характер держави — не люди для держави, а держава для людей.
Демократична держава має гарантувати своїм громадянам справедливу зарплату, гідну пенсію, здорове довкілля, доступну охорону здоров’я, особисту безпеку, майбутнє дітей через високоякісну освіту.
Держава повинна підтримувати українську культуру і мову, розвиток науки, оберігати духовність.
Тільки така держава стане державою народу — втіленням ідеалів і мрій Великого Кобзаря.
"Голос України" 2004.05.25