"Голос України"
2004.03.20
Україна і Китай в історичних зв’язкахВолодимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України, академік Національної академії наук України
Серед зовнішньополітичних пріоритетів нашої держави Китайська Народна Республіка посідає особливе місце. За роки незалежності Україна налагодила зі своїм східним партнером тісну і плідну співпрацю в різних сферах економіки, політики та культури. Характерними ознаками цих відносин є тривалість, стабільність, ефективність. Вони ґрунтуються на загальновизнаних принципах міжнародного права, що передбачають взаємну повагу суверенітету й територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи одне одного. Крім того, обидві країни рішуче налаштовані на подальшу співпрацю фактично в усіх сферах суспільного життя.
І в природі, і в суспільстві ніщо не з’являється на порожньому місці. Зв’язки між українським і китайським народами мають свою історичну традицію. Попри велику географічну віддаленість, обидва народи з давніх-давен виявляли тяжіння і взаємний інтерес до обмінів господарськими та духовними набутками.
Вікова еволюція українсько-китайських контактів зумовлювалась і підсилювалась подібністю в надбаннях давньої культури, національною самобутністю та традиціями давати відсіч зазіханням численних поневолювачів, особливо у новітню добу. Історією Україні визначено місце на стику двох цивілізацій, східної та західної, і на зламі двох полюсів — євразійського і європейського, що нерідко драматично позначалося на її долі.
Останнім часом українськими дослідниками відкрито чимало нових сторінок українсько-китайських взаємин, розроблено низку гіпотез, що стосуються давніх часів. Адже бракує достатніх письмових джерел, що могли б пролити додаткове світло на той віддалений період історії. Віднайдені дотепер скупі письмові свідчення і відкриті археологами матеріальні рештки епохи Київської Русі домонгольського періоду підтверджують зародження контактів України-Русі з піднебесною імперією. Суттєву роль у цьому процесі відіграв славнозвісний Великий Шовковий шлях, що з’єднував по суходолу Китай з Центральною Азією, Близьким Сходом і Західною Європою. Через небезпечність пересування ареалом, панування войовничих кочівників у пониззі Волги та Дніпра, основні караванні маршрути проходили південніше Каспійського моря в напрямку Візантії. Можна припустити, що окремі відгалуження цього трансконтинентального шляху сягали Криму й північного Причорномор’я. Проте вважається, що саме через посередництво Візантії до Київської Русі і Китаю потрапляла первісна інформація як про їхнє існування, так і про їхні запити.
Зіставлення статей експорту та імпорту Київської Русі з переліком того, що могли продати або обміняти китайські купці, показує їхню чималу тотожність. Звісно, це неминуче звужувало торгівлю. Так, з Київської Русі вивозилися до інших країн сировина, предмети мисливства і рибальства, продукція сільського господарства, хутра, шкіри, мед, віск, ремісничі вироби. Для китайців могли становити інтерес мечі зі справжньої сталі та заліза, панцирі (кольчуги), яких, до речі, Західна Європа не знала до хрестових походів. Мали попит бронзові дзеркала, що спеціально вироблялися для кочівників (переважно половців). Китайські купці постачали до Європи різні тканини, передовсім шовк, екзотичну продукцію сільського господарства, художні вироби. Є здогадки, що доставлені до Київської Русі “хіновські стріли”, ймовірно, мали китайське походження. Пізніше в українській мові також з’явилась назва “китайка” (шовкова червона хустина), китайське коріння якої не викликає сумніву.
Завезені до Київської Русі незначні кількості товарів не могли відіграти помітної ролі в економіці країни, їх значення полягало у знайомстві, у сприянні зближенню країн і народів. Тоді ж почала розвиватись і транзитна торгівля, що поступово перетворила Київську Русь на один із центрів міжнародної транзитної торгівлі.
Монгольські завоювання принесли багато горя і страждань населенню Київської Русі. Прискорився остаточний розпад держави та витіснення її на “периферійний” період існування. Проте, як це завжди буває, в будь-якому негативному суспільному процесі наявний і певний позитив. Нехай силовим методом, але монгольські завойовники все ж ламали бар’єри відстороненості, торували шлях до розвитку трансконтинентальної торгівлі, що зв’язувала Китай із Західною Європою. Склалася унікальна в історії України ситуація, коли розпорошені землі Київської Русі і Китаю опинились у складі одного політичного утворення — Монгольської імперії. Монгольські володарі не тільки вимагали від поневолених народів платити данину, а й часто забирали до себе кваліфікованих ремісників, ювелірів, воїнів. Як наслідок, до далеких країв, в тому числі до Китаю, потрапила велика кількість руських військовополонених. Окрім того, з’явилися і найманці. Новітні історичні дослідження в Україні показують, що деякі князі, зокрема Данило Галицький та його наступники, часом користувалися підтримкою монгольських військ у боротьбі проти грізних сусідів — Польщі, Угорщини, Литви.
Взагалі руських військовополонених і найманців певною мірою можна вважати українською протодіаспорою в Китаї. Їх професійна військова майстерність напевне високо цінувалася правителями Піднебесної, оскільки, за даними авторитетних китайських джерел, у Великого Хана Хубілая був навіть особливий військовий підрозділ — руська гвардія. При правлінні його внука Тимура вона одержала землю на північ від Пекіна. У відомостях за 1332 р. згадується особливий полк “улос”, що комплектувався з руських. Тоді ж була створена ще одна колонія руських та аланських вояків у провінції Лоян у Південній Маньчжурії. Такі були перші контакти русичів з китайською цивілізацією, які через обмежений характер не зробили і не могли зробити відчутного впливу на політичне і духовне життя батьківщини. У Китаї ж православні дружини опинилися в ізоляції. Китайське політичне та етнокультурне довкілля розчинило їх у собі методом асиміляції.
Після 1654 р. Україна поступово позбавлялась автономії і дедалі глибше втягувалась в орбіту політики Московського царства (з часів Петра Першого — Російська імперія), що наполегливо розширювало свої володіння і в напрямку Тихого океану. Тепер українці були в складі груп першовідкривачів, які освоювали нові землі у Східному Сибіру, Уссурійському краї та Примор’ї, уздовж прикордонних з Китаєм або наближених до нього територій.
До нових місць на Далекому Сході прямували й окремі українські козаки, які уникали переслідувань чи покарань або ж хотіли зберегти козацькі вольності. Найбільше таких людей осідало в російських військових поселеннях на берегах прикордонних річок, де їм доводилося спільно захищатися від набігів войовничих маньчжурів. Військових поселенців вабила і заснована у 1651 р. Хабаровим російська фортеця Албазин, що містилася на лівому березі Амуру аж до зруйнування в 1689 р. В історичних записках згадується ім’я українського козака Никифора Чернігівського. Йому вдалося втекти з Ілімського острогу, де він та його спільники мали бути страчені за вбивство воєводи, що відзначався зухвалою жорстокістю. Діставшись до Албазина, Н. Чернігівський хоробро воював, захищаючи фортецю від китайців, за що був помилуваний російським царем. У цей же час на засланні в Східному Сибіру перебував український гетьман Дем’ян Многогрішний. У 1688 р. йому було доручено очолити військовий гарнізон Селенгінська у Забайкаллі, оточеного бурятами. Військовий хист і досвід дали можливість йому організувати успішне зняття блокади. Востаннє ім’я Д. Многогрішного згадувалось у 1692 р. як учасника переговорів з вищими сановниками Цинської імперії стосовно відносин з монголами.
Різні долі вели українців до воріт Піднебесної. Так, у 1764 р. четверо запорозьких козаків, Пилип Великий, Андрій Плаха, Данило Третяков і Федір Таран, втекли із заслання з нерчинських срібних копалень. Їх доставили до Пекіна й зарахували солдатами невеликого російського загону. Згодом вони одружились із хрещеними китаянками.
До налагодження початкових українсько-китайських контактів були безпосередньо причетні сановні священнослужителі з України. За указом Петра Першого у 1716 р. засновувалася Російська духовна місія в Пекіні. На неї покладалося важливе завдання вивчати китайську та монгольську мови, релігійні вірування, звичаї і традиції китайців та пропагувати християнське вчення православної церкви. Російським духовним пастирям належало витримати серйозну конкуренцію з боку католицьких місій, що вже діяли в Китаї.
Показово, що першим очолив Російську духовну місію в Пекіні архімандрит Іларіон (Лежайський) (1667—1717 рр.), “малорос”, родом з Чернігова, вихованець Києво-Могилянської академії. Приймаючи таке рішення, московський цар брав до уваги високий рівень освіченості тодішньої церковної еліти в Україні, досвід спілкування з іноземцями, активні контакти з європейськими країнами, ідейну спроможність протистояти покатоличенню. Мали значення і особисті моральні чесноти архімандрита Іларіона, які пізніше підтвердилися його службою в місії, яка, по суті, виконувала функції своєрідного дипломатичного представництва. Навіть сам китайський богдихан високо цінував діяльність архімандрита Іларіона, цікавився станом його здоров’я та потребами місії. Так сталося, що через хворобу архімандрит Іларіон не зміг довший час керувати місією. Він помер у 1717 р. і був похований в Пекіні.
Начальником четвертої Російської духовної місії в Пекіні 1742 року був призначений ієромонах Гервасій (Ленцовський), який походив з родини київського священика. Освіту він здобув також у Києво-Могилянській академії, якийсь час був намісником київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Старанною службою він здобув авторитет у китайських властей і гідну оцінку в Петербурзі, ставши архімандритом. Ленцовський відомий ще й своїм листуванням з видатним українським мислителем Григорієм Сковородою. У цьому ж складі місії перебували ще два ієромонахи Києво-Софійського монастиря — Іоїл (Рубльовський) та Феодосій (Сморжевський). Саме Сморжевському, який працював у Пекіні протягом 10 років (1745—1755), належить започаткування опису історії діяльності російських духовних місій у Китаї. У підготовленій ним праці “Про єзуїтів у Китаї” зверталась увага на потребу вивчення китайської мови і на досвід єзуїтів у підготовці ксьондзів з числа вихрещених обдарованих китайців, на шанобливе ставлення до китайської культури, традицій, звичаїв.
Керівниками наступних місій у Пекіні також були вихідці з України: п’ятої — архімандрит Микола (Цвіт) протягом 10 років (1771—1781), який після повернення з Китаю був настоятелем Кирилівського монастиря в Києві; шостої — архімандрит Іокам (Шишковський), що працював у Пекіні в 1781—1795 рр.
З усіх попередніх керівників місії найвизначнішим можна вважати начальника восьмої — архімандрита Софронія (Грибовського), який працював у Пекіні в 1794—1807 рр. На ньому, власне, й закінчився перший, “малоросійський”, період. Про Грибовського писали, що він за походженням українець, а за освітою наполовину киянин і наполовину москвич, бо навчався і в Києво-Могилянській, і в Московській духовній аадеміях. Йому належить першість у Росії та Україні у справжньому донауковому дослідженні історії Китаю з висвітленням основних етапів розвитку “маньчжуро-китайської держави”, її сильних і слабких сторін, стану економіки, національно-етнічних відносин, релігійного питання, порівняльної характеристики бюрократичного апарату Китаю і Росії. Грибовський, обдарований від природи аналітичним розумом, вдало поєднав у собі найкращі риси релігійного проповідника, дипломата і дослідника.
Помітну роль у справі поширення знань про Китай відіграли російські науковці, дипломати, державні й духовні поводирі, які мали українське походження, особливо ж ті, хто працював у Піднебесній. Проте в Україні здобутки китаєзнавства поступово згасали, оскільки вона сама витіснялася на маргінес Російської імперії, перетворюючись на звичайну її провінцію.
Втрата Україною державності, як згодом і прав автономії, негативно позначилася на всіх сферах суспільного буття. Подальші українсько-китайські контакти підтримувалися на рівні людей або культурологічних чи наукових об’єднань. Їх активізація сталася на зламі ХІХ—ХХ століть, коли Росія прискорила експансію на Далекому Сході. По-перше, для господарського освоєння краю та зміцнення обороноздатності тих рубежів царський уряд стимулював організоване переселення людності з Росії, особливо з українських губерній. Прискорився цей рух у період після революції 1905—1907 рр. в процесі реалізації столипінської реформи. Загалом протягом 1850—1916 рр. з України на Далекий Схід переселилося понад 276 тис. осіб, що становило 56,5% у загальному потоці мігрантів. Найбільше українців, з Катеринославської, Херсонської, Полтавської губерній та Волині, осіло в Амурській (близько половини населення) та Приморській областях (60%). Так виник так званий Зелений Клин з переважною часткою етнічного українства. Саме ця територія безпосередньо межувала з Китаєм, і тому між ними неминуче періодично виникали певні форми зв’язків.
По-друге, з 1892 по 1902 р. тривало спорудження транссибірської залізниці від Челябінська до Владивостока довжиною 9704 кілометри. Частина її проходила по території Китаю і одержала назву Китайсько-Східної залізниці (КСЗ), що мала відгалуження на Ляодунський півострів до орендованої Росією військово-морської бази Порт-Артур. На будівництві та обслуговуванні КСЗ працювали тисячі робітників і службовців з Росії, в тому числі з України. Значна частина їх залишалася в Маньчжурії уздовж залізничної траси, забезпечуючи її функціонування. Так на території Китаю виникли осередки українського громадського і культурного життя, центром яких став Харбін. Українська колонія тут налічувала, за різними даними, від 30 до 50 тис. осіб.
Українські громади в містах Маньчжурії не тільки задовольняли свої культурні й духовні потреби, а й у міру можливості знайомили китайців з українським мистецтвом та культурою. Українство в Маньчжурії мало змогу безпосередньо спілкуватись з місцевими китайськими властями, здійснювати культурно-мистецькі обміни, вивчати китайську мову, знайомитися з багатою і своєрідною китайською культурою, народними традиціями та звичаями.
На визначну подію культурного життя перетворився приїзд до Харбіна в жовтні 1903 р. театральної трупи популярного артиста й автора кількох українських п’єс К. Мирославського. Поставлені його колективом вистави — “Ніч на Івана Купала”, “Мазепа”, “Нещасне кохання”, “Вій” — пройшли при переповнених залах. У 1912 р. в Порт-Артурі та Харбіні, а в 1916 р. — у Шанхаї успішно гастролювала театральна трупа К. Кармелюка-Каменського, яка виступала у французькій концесії.
У місцях компактного проживання українців на китайській землі виникали численні театральні гуртки та художні колективи, зокрема на залізничних станціях Ханьдаохедзи, Іманьпо, Харбін, Аньда, Цицикар, Джаланьтунь, Бухеду, Хайлар тощо. Часто саме на їхній основі створювали громадські організації. У 1905 р. з’явилася Українська громада в Шанхаї, що гуртувала етнічних українців — підприємців та чиновників російських установ. У 1908 р. постав Український клуб у Харбіні, офіційно визнаний китайськими властями. Він зіграв значну роль у піднесенні національної самосвідомості українців, вивченні історії та культури своєї батьківщини. Клуб об’єднував кілька десятків активних діячів та гурт співчуваючих, при ньому діяли хор і бібліотека. Члени клубу збирали кошти на культурницькі цілі в Україні, а в роки першої світової війни — на допомогу пораненим у бойових діях, які лікувалися в київських госпіталях.
По-третє, під час російсько-японської війни 1904—1905 рр., що стала результатом зіткнення імперіалістичних інтересів обох держав, у складі російської армії десятки тисяч українських вояків брали участь у боях з японцями в Маньчжурії, зокрема в кровопролитних битвах на р. Жехе, що під Мукденом (тепер Шентян), та в обороні Порт-Артура. Чимало з них поклали свої голови на сопках Маньчжурії, а частина потрапила в полон до японців. Поразка Росії у тій війні на певний час призупинила поповнення української громади в Китаї.
На початку ХХ століття в Україні помітно зростає інтерес до вивчення економіки, політики, історії та культури Китаю, а також китайської мови. Це пояснювалося потребою розвитку всебічних відносин, насамперед торгово-економічних і культурних, з великою східною країною та її працьовитим народом.
Започатковуються китаєзнавчі студії в Одесі, Києві, Харкові, що зумовлювалося прагматичними інтересами забезпечення фахівцями торгово-економічної галузі та сприяння підготовки професіоналів, спроможних у науковій і політичній сферах обстоювати стратегічні інтереси Російської імперії на Далекому Сході. В цьому плані не випадково саме Одесі належало лідерство, оскільки через цей великий морський порт вирушали на Далекий Схід переселенці, солдати й численні вантажі. Історичною наукою було зафіксовано ще одне якісно нове явище — появу китайців в Україні. Так, у першій декаді ХХ століття в Харкові вже були китайські мандрівні торговці. В цей час відкрився Київський комерційний інститут, що концентрувався на вивченні торгових відносин з країнами Сходу, в тому числі з Китаєм. У 1914 р. група киян, студентів цього комерційного закладу, відвідала Пекін, де викликала подив у тамтешніх спеціалістів своїм знанням китайської мови та особливостей Китаю, оскільки там вважали, що сходознавці в Росії можуть бути тільки в Москві та Петербурзі.
Соціальні потрясіння, революції та громадянські війни, що охопили Китай, Росію і Україну в перші десятиріччя ХХ століття, позначилися на змісті зв’язків між країнами і народами. Революційне піднесення охопило українську громаду в Китаї. В липні 1917 р. в Харбіні була утворена Маньчжурська Окружна рада, до якої в повному складі ввійшло правління Українського клубу. Це був своєрідний орган самоврядування, що діяв до 1921 р. Йому підпорядковувались українські організації на залізничних станціях КСЗ Маньчжурія, Хайлар, Цицикар, Бухеду, Яоминь, Іменьпо, Ханьдаохецзи і Погранична. Поруч з культурно-освітньою, агітаційно-політичною та фондовою діяла й військова секція, очолювана Петром Твардовським. Її зусиллями в Харбіні була організована українська сотня, яка незабаром налічувала вже понад 200 осіб. Восени 1917 р. сотня виїхала з Харбіна на допомогу батьківщині. В подальшому військові формування мали завдання захищати українські інтереси тільки на Далекому Сході.
Із Китаю Маньчжурська Окружна рада подавала досить серйозні пропозиції, викладені її делегатом П. Твардовським, який прибув до Києва наприкінці травня 1918 р. У документі, переданому до МЗС України, зокрема, пропонувалося вимагати від російського уряду визнання належності Зеленого Клину Україні, відкликати із Зеленого Клину всі озброєні російські частини й призначити українського старосту на весь край, включно зі “смугою відчуження” Маньчжурської залізниці, а в Харбіні призначити українського консула.
Тогочасна політична й військово-політична ситуація не дала можливості українцям Далекого Сходу реалізувати свої бажання. Український гетьманський уряд призначив П. Твардовського своїм консулом. Після прибуття до Харбіна він приступив до виконання своїх обов’язків, але в 1919р. змушений був припинити їх через недружнє ставлення місцевих властей.
Громадське життя українців у Маньчжурії проходило досить активно. На добровільні пожертви у 1918 р. в Харбіні було споруджено Український національний дім, де працювали школа, бібліотека, музичні гуртки та церква. Виходили окремі газети, в тому числі “Вісті Українського Клубу”, “Ранок”, журнал “Засів”. У 30-х роках двома мовами — українською і російською — публікувався “Маньчжурський Вістник”, який редагував провідний активіст української громади в Харбіні, журналіст Іван Світ. Окремі видання з’являлися також у Шанхаї та Ціндао.
* *
*Факт існування та діяльності української діаспори в Китаї став помітним чинником в історії зв’язків між двома народами. За різними оцінками, у 1920—1930 роках в основних центрах Маньчжурії (Харбін, Дайрен, Мукден, Гірін тощо) налічувалося від 30 до 45 тис. етнічних українців. Поза Маньчжурією українці були в Шанхаї (майже 4 тис.), Тяньцзіні, Ціндао та Ханькоу. Загальна їх кількість у Китаї коливалася в межах 35—50 тис. осіб.
* *
*Українське життя в Маньчжурії мало декілька важливих особливостей. Перемога радянської влади на Далекому Сході призвела до поступового викоренення здобутків українського національного руху.
За цих умов, незважаючи на непрості відносини з китайськими властями, а потім з японськими окупаційними органами, тиск з боку СРСР і внутрішні незгоди, українство в Маньчжурії продовжувало залишатися закордонним осередком національної ідентичності, патріотизму, прибічником ідеї створення соборної, самостійної української держави, базою української культури і духовності. Ставлення Пекіна до української діаспори було в прямій залежності від стану відносин Китаю з СРСР, коли питання врегульовувалися, діаспора відчувала відчуження, а в атмосфері “похолодання” чи конфліктності українська громада діяла вільніше. І нарешті, прийнятний рівень освіченості пересічного українця, політична культура, толерантність давали можливість українській спільноті в Маньчжурії сприяти в тій чи іншій формі поширенню економічних і політичних знань та інформації про Україну серед місцевого населення.
У 30-ті роки ХХ століття світ постав перед загрозою фашизму. На Далекому Сході вогнище війни спалахнуло разом з агресією Японії проти Китаю. Захопивши Маньчжурію, вона у 1937 р. розгорнула наступ на центральні райони Китаю. Західні держави проголосили політику “невтручання”. Заблокований з моря Китай опинився в ізоляції. Японці переважали його за оснащенням у 4—5 разів, у авіації — в 13 разів, у танках — в 36 разів.
За тих обставин СРСР був єдиною країною, що надала Китаю істотну моральну, економічну та воєнну допомогу. На основі кредитів загальною сумою 250 млн. доларів Китай одержував із СРСР зброю, боєприпаси, нафтопродукти, медикаменти. 3 жовтня 1937 р. по вересень 1939 р. із СРСР до Китаю було поставлено 985 літаків, 82 танки, понад 1300 гармат і 14 тис. кулеметів, а також боєприпаси і спорядження. Поставки йшли суходолом автодорогою Алма-Ата—Ланьчжоу протяжністю 3 тис. км та через морські порти Далекосхідного і Чорноморського пароплавств. У загальному річищі радянської допомоги вагому частку становила продукція з України. Істотний прошарок вихідців з України був і серед спеціалістів та військових, які доставляли зброю, військову техніку та виконували роль інструкторів. Офіційно СРСР залишався нейтральним, тому ця допомога тоді не афішувалася. І тільки високі почуття солідарності спонукали радянських героїв на подвиги. Інколи доводилось гинути в боях під китайськими іменами. На середину лютого 1939 р. у Китаї перебувало 3665 радянських військових спеціалістів.
Особливо дошкуляли китайцям безперервні японські бомбардування. На прохання китайської сторони з СРСР почали надходити тодішні першокласні бойові літаки — винищувачі VІ-15 та VІ-16, бомбардувальники далекої дії ДБ-3, швидкісні бомбардувальники СБ, важкі бомбардувальники ТБ-3. Водночас до Китаю прибули льотчики-добровольці, які брали безпосередню участь у бойових діях. Були серед прибулих і авіатехніки, механіки, радисти, метеорологи, інженери тощо. Їм доводилося діяти в умовах відсутності нормальних аеродромів, долати бездоріжжя, боротися з численними японськими шпигунами.
Спочатку радянські льотчики базувалися в Нанкіні, а після його захоплення японцями — перебралися до Ханькоу і Наньчана. Вже в перших сутичках над Нанкіном японці втратили кілька літаків, відчувши небачену досі силу опору. Бомбардування японських кораблів на рейді Шанхая закінчилося потопленням крейсера і пошкодженням великої кількості інших суден. Радянські льотчики почали здійснювати регулярні нальоти на аеродроми японців. Під час тайванського рейду на військово-повітряну базу поблизу Тайбея було знищено 40 літаків і трирічний запас пального. Особливо запеклі повітряні бої точилися над містом Ухань, де японці втратили майже півсотні літаків. У боях за Ухань було потоплено 92 японські кораблі, серед них авіаносець тоннажністю 10 тис. тонн.
Успішні дії радянських авіаторів забезпечувались їх якісним складом. Тут був відомий льотчик-випробувач К. Коккінакі, уславлений ас Г. Тхор, плеяда тих, хто пройшов вогневе випробування в небі республіканської Іспанії. Серед них були й сини українського народу. Так, виходець із Сумщини, видатний льотчик-випробувач Степан Супрун, одержав дозвіл на участь у повітряних боях проти японців у Китаї. Йому було доручено командувати групою винищувачів, які прославилися своїми нічними повітряними боями. Двічі Герой Радянського Союзу С. Супрун згодом воював на Халхін-Голі, а загинув у 1941 р. в боях із фашистами в небі над Білоруссю.
Легендарним стало в Китаї й ім’я Григорія Кулішенка, командира ескадрильї бомбардувальників далекої дії. Народився він у селі Черепин Корсунь-Шевченківського району на Черкащині, працював на цукровому заводі в Яготині, а після закінчення авіаційного училища став кваліфікованим пілотом. Він не тільки вміло воював, а й навчав льотної майстерності своїх китайських братів по зброї. Група Г. Кулішенка завдала три бомбові удари по найбільшій японській авіабазі в Ханькоу, знищивши 136 ворожих літаків. Під час рейду 14 жовтня 1939 р. його бомбардувальник зазнав пошкодження і приводнився на річці Янцзи. Поранений Г. Кулішенко потонув у її водах неподалік міста Ухань. Українського лицаря поховали у місті Ваньсянь (провінція Сичуань), де згодом йому було встановлено пам’ятник. Китайці шанують пам’ять Г. Кулішенка, який став національним героєм Китаю під ім’ям Кулі-шен, прославляючи його в поемах, віршах, піснях.
Радянські льотчики-добровольці завдали серйозної шкоди японським агресорам. Згідно з офіційними даними, до 1940 р. японці втратили в повітрі і на суші 986 літаків. Більш як 200 радянських авіаторів загинули в боях за свободу і незалежність китайського народу. У 1941 р. добровольців було відкликано на батьківщину.
Якісно новий етап взаємозв’язків настав після перемоги китайської революції і проголошення Китайської Народної Республіки 1 жовтня 1949 р. Уклавши договір про дружбу і взаємну допомогу, СРСР і КНР налагодили широкомасштабне і всебічне співробітництво. У ті роки СРСР надав Китаю потужну економічну й науково-технічну допомогу. На радянські кредити було збудовано 211 великих промислових підприємств, що становили основу металургійної, машинобудівної та інших галузей промисловості. Багато які підприємства України брали участь у цих поставках. У рамках загального радянсько-китайського співробітництва десятки українських інженерів, конструкторів, учених працювали консультантами на будівництві, на заводах і фабриках, у науково-дослідних інститутах. Наукові кадри допомагали створити систему вищих навчальних закладів та забезпечували належний рівень викладання. Сотні китайських студентів одержали можливість здобувати вищу освіту в університетах та інститутах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, інших міст України. В Україні тоді було підготовлено багато китайських фахівців для різних галузей промисловості, сільського господарства, охорони здоров’я, науки і освіти. Китайці не тільки оволодівали спеціальностями, вони близько знайомилися з життям української людності, бачили чимало спільного в обох народів — працелюбність, відкритість, доброзичливість, щирість дружніх відносин. Їм надто полюбились українські пісні, культура й мистецтво. Багато з колишніх китайських студентів стали щирими друзями України на довгі роки. Ймовірно, вони керувалися китайським прислів’ям: “Не забувай минулого, воно — вчитель майбутнього”.
У 50-ті роки почали з’являтися перші переклади творів китайських письменників українською мовою. Так само здійснювались окремі переклади творів українських класиків: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олеся Гончара та інших. Китайцям імпонували філософський зміст їх творів, гуманізм, уболівання за долю народу і окремої людини.
* *
*В Україні широка громадськість раділа економічним здобуткам Китаю і переживала за прикрі невдачі на кшталт масштабних експериментів “великого стрибка” чи “культурної революції”. Не змогло радикально похитнути дружні почуття навіть різке погіршення радянсько-китайських відносин в 70—80-ті роки, що подекуди набувало форми конфронтації.
* *
*З проголошенням Україною незалежності настала доба розвитку безпосередніх українсько-китайських відносин на державному рівні. Весь попередній період, що зближував народи, підготував грунт для спільного творення конструктивних і взаємовигідних відносин. КНР визнала самостійну Україну і 4 січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. Того ж таки року в Києві почало працювати посольство КНР. Посольство України в Пекіні відкрилося в березні 1993 р. Функціонування дипломатичних представництв забезпечило постійний і надійний зв’язок між обома сторонами та уможливило надходження повної, об’єктивної інформації про всі аспекти внутрішньої і зовнішньої політики.
Характер і зміст українсько-китайських відносин визначаються обсягом і напрямами інтересів обох держав. Ці відносини, попри різні “вагові” категорії України і Китаю у світовій економіці і політиці, від самого початку набули справжньої рівноправності, високого ступеня довіри і взаємної вигоди, передовсім у торгово-економічних зв’язках. Прискореному зближенню сприяла відсутність антагонізмів, суперництва на світових ринках чи боротьби за лідерство в регіоні. Не спостерігалося між двома державами і суттєвих розходжень в оцінці основних тенденцій та явищ у міжнародних відносинах. Більше того, обидві сторони тяжіли до співпраці, оскільки їхні економіки доповнювали одна одну, а в політичній сфері порівняно безперешкодно досягалося взаєморозуміння. Звичайно, все це не означало повної гармонії, збігу всіх оцінок і позицій, оскільки обидві держави розташовані в різних регіонах і діють у різних умовах, а на світовій арені ставлять перед собою конкретні цілі, виходячи з власних національних інтересів та можливостей. Як сказано в китайському прислів’ї: “Ліжко одне, а думки різні”.
Слід враховувати також і те, що світ не стоїть на місці, а динамічно розвивається, зокрема й Китай. І те, що було для нього характерним на початку 90-х років, змінилося на початку ХХІ століття, особливо в торгово-економічних зв’язках. Проте є інтереси довготривалі, постійні, що формують фундамент українсько-китайських партнерських відносин, спрямованих у третє тисячоліття.
Для Китаю Україна є досить важливим партнером, оскільки вона володіє потужним індустріальним, науково-технічним потенціалом і може поділитися новими технологіями для сприяння розвиткові певних галузей китайської економіки. Геополітичне розташування України дозволяє через неї справляти вплив на всю Східну Європу. І, нарешті, консультації і взаємодія в міжнародних організаціях і на різних міжнародних форумах дають можливість ефективніше обстоювати національні інтереси кожної із сторін. Загалом Китай зацікавлений у самостійній, розвиненій, сильній Україні, адже саме на такого союзника можна буде цілком покладатися в перспективі.
Значно більший інтерес має Україна в дружніх, партнерських відносинах з Китаєм, який є постійним членом Ради Безпеки ООН та ядерною державою, що стрімко розвивається і виходить на передові рубежі як велика світова потуга. За оцінками знаних політологів, КНР невдовзі може стати другим після США полюсом впливу і сили в світі. Співробітництво з таким могутнім партнером може обіцяти Україні, яка ще не входить до жодного оборонного блоку, істотне підкріплення її позицій на міжнародній арені.
Китай є вигідним торговим партнером. Хоча обсяги двосторонньої торгівлі зазнають коливань, загалом вони виявляють стійку тенденцію до зростання. Крім того, Україна має постійний позитивний баланс у торгівлі з Китаєм, а на майбутнє, в міру його економічного розвитку, розраховує на суттєві обсяги китайських інвестицій в Україну.
Вражаючи світ високими темпами економічного зростання, Китай приваблює своєю моделлю розвитку. Справді, протягом останніх 20 років валовий внутрішній продукт КНР зріс у 4 рази і в 2000 р. перевищив 1 трильйон доларів. Для порівняння Росія у 2001 р. мала ВВП близько 300 млрд. доларів. Китайський досвід пильно вивчають і аналізують задля з’ясування складових такого успіху та його запозичення. Така модель спрацьовує на специфічному китайському грунті, але може виявитися малоефективною в іншій країні. Та все одно китайський досвід у певних аспектах є універсальним, зокрема у методах приваблення іноземних інвестицій, функціонуванні спеціальних економічних зон, самодостатності економіки, залученні політико-економічного потенціалу китайської діаспори для розвитку країни, невходження до двосторонніх чи міжнародних структур, які потенційно могли б позначитися на суверенітеті чи національних інтересах.
У Китаї справедливо вважають, що найголовнішими і визначальними для розвитку країни є внутрішні чинники, а зовнішні лише можуть сприяти і прискорювати цей процес. Політика побудови “соціалізму з китайською специфікою” досить оригінальна, вона поєднує ринкові механізми і державне регулювання. Частка державного сектору в КНР сягає половини ВВП, у ньому зайнято більш як третину міського населення, на нього припадає близько 70% фінансових доходів країни. Держава розробляє стратегію розвитку, накреслює основні етапи, визначає засоби і, одночасно, створює умови для діяльності середнього і дрібного бізнесу. У загальнонародній власності перебувають основні капіталоємні і наукоємні галузі — атомна енергетика, авіабудівництво, освоєння космосу, залізничний і авіаційний транспорт, оборонна промисловість.
Курс “реформ і відкритості” враховує негативний досвід роздержавлення в деяких “країнах з перехідною економікою”, тому для дій китайської влади характерні обережність і поступовість. Реалізується головна мета — підвищення ефективності державних підприємств шляхом їх акціонування, зняття з них соціальних виплат, передача збиткових підприємств у колективну або приватну власність за плату.
Економіка КНР одержала новий, додатковий імпульс розвитку при вступі країни до Світової організації торгівлі (СОТ) 11 грудня 2001 р. Тепер Китай мусить поєднувати “відкритість” до світового ринку та жорсткий державний контроль і збереження істотних рис протекціонізму, зокрема на провінційному рівні. В нових умовах китайська економіка демонструє конкурентоспроможність, що неухильно зростає. За угодою з СОТ до 2005 р. середня ставка митного тарифу КНР становить 10% з певними відхиленнями в той чи інший бік залежно від виду товарів. У Китаї зберігається державна власність на землю. Строки оренди для зарубіжних інвесторів встановлено від 40 до 70 років. Це — гарний приклад для України, що збирається приєднуватися до СОТ, яким шляхом можна і виконувати зобов’язання перед СОТ, і захищати національного виробника на цьому етапі.
У Китаї передбачається щорічне зростання ВВП на 8—9% на наступні 20—30 років (у 2003 р. цей показник перевищив 9%, незважаючи на пошесть атипової пневмонії, боротьба з якою “з’їла” чимало коштів). Якщо вдасться зберегти такі високі темпи, то це дасть змогу ще скоротити кількість бідняків, позбутися злиднів та відсталості. За рівнем життя Китай відстає від передових країн, проте стабільний поступ економіки дає реальні сподівання досягти запланованого на 2019 та до 100-ліття КНР у 2049 р. рівня середньоєвропейської держави. “Економічне диво” КНР зумовлене передовсім опорою на власні сили, самодостатністю, стимулюванням платоспроможності населення і, відповідно, розширенням надзвичайно місткого внутрішнього ринку. Поступове, але неухильне поліпшення добробуту широких мас стає запорукою відвернення соціальних потрясінь.
Звичайно, в такому масштабному і складному суспільстві, яким є китайське, існують суперечності та серйозні проблеми. Це — безробіття, суттєвий “перепад” у рівнях розвитку між приморськими і глибинними провінціями, забруднення навколишнього природного середовища, майнове розшарування. Одним із найнебезпечніших суспільних явищ вважається корупція, а відтак — з нею розгорнуто широкомасштабну боротьбу. До порушників традиційно застосовуються досить жорсткі методи покарання, при цьому — що вищий ранг корупціонера, то суворіший вирок. За завдані збитки на суму понад 100 тис. юанів (близько 12 тис. доларів) винних засуджують до розстрілу.
Жорстка позиція китайських властей щодо правопорушників мотивується необхідністю дотримання стабільності і порядку в державі та суспільстві, зміцнення надійності репутацію Китаю, забезпечення гарантій іноземним інвесторам. Модернізація промисловості, широке залучення іноземних інвестицій з їх передовими технологіями дали змогу Китаю надійно утвердити себе на міжнародних ринках. Середньорічні обсяги припливу іноземних інвестицій сягають 40 млрд. доларів, а загальна їх сума перевищила 400 млрд. доларів. Тепер Китай — не тільки “світова фабрика дитячих іграшок”, шовкових тканин і взуття, якість яких постійно підвищується, а й постачальник електроніки, машин тощо.
Свідченням великих досягнень китайської науки і техніки став перший політ китайського космонавта в жовтні 2003 р., здійснений за допомогою вітчизняного ракетоносія. Розробляються плани обльоту Місяця в 2010 р. Китай дедалі частіше стає місцем проведення важливих міжнародних зустрічей, присвячених питанням розвитку регіональної і глобальної економіки, миру і безпеки.
У зв’язку із швидким економічним прогресом Китаю, частина західних аналітиків вважає можливою появу так званої “китайської загрози”. Така аргументація не досить переконлива. Країна, що визначає пріоритетом на тривалий час розв’язання внутрішніх проблем навряд чи забажає зривати свої плани невиваженими зовнішніми діями. За оцінками експертів, до 2025 р. населення Китаю становитиме 1,7 млрд. осіб, а ВВП сягне 6—7 трлн. доларів. Утратити такий шанс і таку перспективу Пекін, безумовно, не захоче. У зовнішній політиці ним проголошено п’ять принципів мирного співіснування, і вони втілюються в життя. Загалом зовнішня політика КНР відзначається послідовністю, передбачуваністю, стабільністю, принциповістю. Їй притаманні такі риси, як конструктивність, виваженість, обачність. У питаннях захисту суверенітету й територіальної цілісності країни компромісів не допускають, а відстоюють досить жорстко.
КНР неодноразово доводить своїми ініціативами мирні наміри, обстоює принципи ООН, виступає за відвернення або врегулювання міжнародних спорів не збройними, а політичними методами. Це стосується і такого внутрішньокитайського питання, як тайванське, що набуло міжнародного розголосу. Пекін дуже чутливо ставиться до проблеми возз’єднання батьківщини, повернення Тайваню в лоно єдиної держави — КНР. Для її розв’язання запропоновано досить помірковану ідею, в основі якої лежить принцип “одна держава, дві системи”. Метод уже апробовано самим життям при возз’єднанні Гонконга (Спеціальний адміністративний район Сянган) у 1997 р. та Макао (Спеціальний адміністративний район Аомень). Встановлення юрисдикції КНР не означає зміни ладу чи стилю життя на цих територіях принаймні на наступні 50 років. Такий само високий ступінь автономності пропонується і Тайваню включно з власними збройними силами і фінансами. Водночас Пекін застерігає іноземні держави від втручання в суперечку, а тайванські власті — від сепаратистських дій. У разі здійснення намірів розколу батьківщини, Пекін не виключає силового тиску на Тайвань.
Нинішнє керівництво острова призначило на 20 березня 2004 р. референдум для з’ясування думки населення стосовно доцільності купівлі Тайванем новітніх озброєнь. Тайбей виступає з вимогою, щоб материковий Китай відмовився від ідеї застосування сили як засобу відвернення сепаратизму і змінив дислокацію своїх 450 ракет, розташованих на континенті проти Тайваню. Стає цілком зрозуміло, що згаданий референдум має міцний присмак сепаратистських дій і може порушити певну рівновагу, що існувала в регіоні досі. Навіть США, які прихильно ставляться до Тайваню, не сприймають ідею референдуму, вбачаючи його значні негативні наслідки. Немає жодного сумніву, що КНР рішуче заперечуватиме виникнення ситуації “двох Китаїв”. Загалом КНР досить вміло і результативно захищає власні національні інтереси.
Тож, КНР як велика світова держава є важливим партнером України, за сприяння якого Київ може нарощувати свою економічну й політичну присутність в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. На додаток до взаємовигідних торгово-економічних обмінів стає привабливою ймовірна перспектива спільної координованої протидії існуючим та потенційним загрозам і викликам, таким як міжнародний тероризм, забруднення навколишнього середовища, епідемії, поширення зброї масового враження, нелегальна міграція тощо.
* *
*Особливість українсько-китайських відносин полягає у великому значенні самітів — зустрічей керівників обох держав на найвищому рівні. Саме на них обговорюються найважливіші питання двосторонніх відносин, світові та регіональні ситуації, схвалюються відповідні рішення або рекомендації, дається оцінка новим тенденціям і явищам у міжнародному житті.
* *
*За роки незалежності України вже декілька разів обмінювались візитами Президент України й Голова КНР. Етапним був державний візит Президента України Л. Кучми до Китаю 4—8 грудня 1995 р., під час якого було підписано один з основоположних документів — Декларацію про розвиток і поглиблення відносин дружби і співробітництва між Україною і КНР. Саме з цього часу зв’язки між обома країнами почали стрімко розвиватися. Так само знаковим був візит Голови КНР Цзян Цземіня до України 20—23 липня 2001р. Підписана 21 липня в Києві Спільна декларація про дружбу і всебічне співробітництво між Україною і КНР у ХХІ столітті розглядається як фундамент подальшого прогресу двосторонніх відносин. Основоположні принципи співробітництва було конкретизовано під час зустрічі влітку 2003 р. у Пекіні Президента України Л. Кучми і нового Голови КНР Ху Цзіньтао. Для українсько-китайських самітів характерні високий рівень взаєморозуміння та довір’я. Регулярними стали обміни візитами парламентських та урядових делегацій України й КНР, а також постійні контакти між міністерствами і відомствами, що відповідають за ті чи інші сфери співробітництва. Перспективною залишається започаткована взаємодія між окремими регіонами обох країн.
Після відмови України від зброї масового знищення і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї КНР поряд з іншими ядерними державами — США, Великою Британією, Францією і Росією — надала 4 грудня 1994 р. гарантії ядерної безпеки Україні. Це було унікальне рішення в зовнішньополітичному курсі Китаю, оскільки Пекін зазвичай уникає взяття на себе певних політичних зобов’язань стосовно іноземних держав. І хоча до цього часу ще не розроблено механізм і формат можливої реалізації вказаних ядерних гарантій Україні, сам факт їхньої наявності означає істотну політичну, дипломатичну й морально-психологічну підтримку.
На українсько-китайських зустрічах і переговорах різного рівня здебільшого панує атмосфера довіри і взаєморозуміння, конструктивності, бажання сприяти один одному. Так відбувається тому, що інтереси і підходи до їх забезпечення близькі або збігаються. Під час встановлення дипломатичних відносин, у наступних спільних деклараціях Україна чітко і недвозначно заявила, що Тайвань є частиною Китаю, а центральний уряд у Пекіні — це єдиний законний уряд усього Китаю. Україна й КНР вважають, що ООН і особливо Рада Безпеки ООН мають відігравати більшу роль у питаннях підтримання миру, запобігання або невідкладне розв’язання міжнародних суперечок шляхом переговорів. Водночас сама структура ООН, її статут, цілі й засоби самі потребують удосконалення згідно з новими реаліями і новою ситуацією в світі. Обидві сторони негативно ставляться до політики силового тиску, проявів гегемонізму в міжнародних відносинах.
Зрілість і усталеність українсько-китайських відносин дозволяють оминати певні розходження, що виникають під час реалізації кожною стороною своїх національних інтересів. Як відомо, КНР послідовно засуджує будь-які військово-політичні блоки, вважаючи їх розплідником агресивних війн і конфліктів, хоча така позиція може здаватися упередженою і негнучкою. Блок на блок не схожий. Україна в перспективі має намір прилучитись до ЄС і НАТО в рамках євроатлантичної інтеграції, і це не позначається на ступені довіри, досягнутої між Києвом і Пекіном.
Під час бомбардування Югославії американські льотчики влучили в будинок китайського посольства в Бєлграді, в результаті чого загинуло кілька працівників. Тоді українська громадськість поділяла обурення китайців цим актом. Однак, коли КНР поставилася негативно до входження військ антитерористичної коаліції на чолі з США до Іраку в 2003 р., позиція України була іншою. Український миротворчий контингент з’явився в Іраку, щоб підтримувати порядок разом з польськими миротворцями на перехідний період. Проте, окремі розходження не перешкоджають Україні і Китаю взаємодіяти в широких масштабах і на двосторонній основі та в міжнародних організаціях.
Торгово-економічна і науково-технічна сфери співробітництва приваблюють своїми конкретними результатами та взаємовигідністю. Тут еволюція йде від форми простих обмінних операцій “купівля—продаж” у напрямку створення спільних підприємств, а в перспективі — й до промислової кооперації.
Цифри загального обсягу двосторонньої торгівлі за останні роки свідчать про стрімку тенденцію до зростання, хоча бувають і періоди спаду під дією тих чи тих чинників. Окрім того, є різниця між даними статистики української і китайської сторін у зв’язку з неоднаковою методологічною основою розрахунків (китайська митна служба враховує країну походження товару, якщо торгівля йде через треті країни). Розходження у статистичних даних можуть сягати десятків мільйонів доларів. Так, за китайськими даними, товарообіг 2001 р. становив 858 млн., а за українськими — 738 млн. доларів. Найвищого показника було досягнуто в 1997 р. — 1,100 млн. доларів. 2003 р. обсяг товарообігу сягнув 2,18 млрд. доларів. Порівняно з обсягами торгівлі України з іншими країнами Китай посідав у 1997 році третє місце, у 1998 — шосте, у 2000 — десяте, у 2002 — восьме.
Незмінним залишається позитивний баланс на користь України в торгівлі з Китаєм, але цей показник йде на зниження. Якщо в 1992 р. Україна одержала прибутку майже 640 млн. доларів, то 2002 р. — 440 млн. В експорті України до Китаю постійно спостерігається перевага у бік поставок сировини та напівфабрикатів. Так, у 2001 р. частка металу та металопродукції становила 66 відсотків, продукція хімічної промисловості — 13,6 відсотка, а машин і механізмів та електроустаткування — тільки 9,3 відсотка. У Китаї кілька років поспіль зростає будівельний бум, тому такий високий попит на метал і металоконструкції. З Китаю Україна одержує переважно рослинну продукцію, харчі, тканини, взуття, але в 2002 р. частка механічного устаткування і машин в імпорті досягла 28 відсотків. Це вже якісна зміна в китайському експорті, результат процесу модернізації промисловості, діяльності спільних підприємств з іноземним капіталом.
Кон’юнктура на китайському ринку вже почала змінюватися. Ця країна енергійно створює власні потужності металургійного виробництва і мінеральних добрив та іншої продукції. Це означатиме в недалекому майбутньому скорочення попиту на імпорт цієї продукції. Отже, Україні належить прискорено переорієнтуватися на виробництво високотехнологічної продукції і в ширших масштабах просувати на китайський ринок продукцію машинобудування. Серйозним важелем може стати промислове кооперування, і тут уже є певні зрушення.
Зокрема, Китай виявляє інтерес до здобутків авіакосмічної галузі України. Під час міжнародного авіакосмічного салону в китайському місті Чжухай у 2002 р. свої відмінні якості продемонстрував пасажирський літак Ан-140, призначений для регіональних польотів. Ця продукція АНТК імені Антонова може знайти попит на китайському ринку, так само як і “дітище” Харківського авіазаводу — універсальний літак Ан-74ТК-300, що вигідний для районів високогір’я. На вказаній виставці підписано контракт щодо модернізації китайського літака У-8, який є копією українського Ан-12. Намічається співпраця авіаконструкторів і авіавиробників. АНТК імені Антонова і китайська компанія AVІC завершують роботи зі створення літака ARJ-21. Це реактивна машина на 60—90 місць, що має стати основною на регіональних авіалініях Китаю у ХХІ столітті. Вона відповідає найвищим стандартам літакобудування. Об’єктом переговорів може стати славнозвісний літак Ан-70, який у своєму класі випередив на кілька років провідні авіаконструкторські бюро світу, чим викликав заздрість конкурентів та їх протидію виходу літака на світовий ринок.
Приєднання КНР до СОТ означає загострення конкуренції на китайському ринку товарів, що вимагатиме від українських виробників подальшого підвищення якості продукції з одночасним зниженням її собівартості, аби достойно конкурувати із зарубіжними фірмами. Підписання українсько-китайської угоди про захист інтелектуальної власності дає можливість українським фахівцям поділитися з китайцями своїм досвідом у ракетобудуванні та створенні радарних оборонних систем високої чутливості. Співробітництво у виробництві бронетанкової техніки зробило Україну й Китай партнерами з виготовлення танків у Пакистані типу “Аль-Халід”. Більша частина комплектувальних сюди надходить із Харкова. Реалізується і проект “Аль Зарат” — модернізація танків Т-59, що відповідають китайській моделі Т-55. Військово-технічне співробітництво України й КНР на сьогодні взагалі являє собою надзвичайно потужний резерв співпраці.
Слід зазначити, що до науково-технічного співробітництва китайська сторона ставиться особливо уважно. Науковий потенціал України приваблює Китай можливістю знайомитися з методами досліджень на перспективних напрямах, розробками нових і новітніх технологій. Національна Академія наук України має традиційно міцні зв’язки з АН Китаю і періодично продовжує угоди про співробітництво. Активний обмін відбувається в галузях електрозварювання, надтвердих матеріалів, геологічної розвідки, космічної техніки, охорони здоров’я та ін.
Для Китаю така співпраця особливо важлива, оскільки Захід остерігається зростання конкуренції, в відтак — намагається обмежити його в наукомістких технологіях.
КНР останнім часом енергійно розгортає власні дослідження і має в цьому напрямі вагомі здобутки. Про досягнутий рівень розробок і технічного оснащення свідчить, зокрема, те, що китайська сторона вперше запропонувала готовність взяти участь у реконструкції деяких металургійних підприємств в Україні. Показовим також було обговорення кількох широкомасштабних проектів участі китайської сторони у спорудженні чи реконструкції великих автомагістралей.
Координаційна функція покладається на спільну Комісію з торгово-економічного співробітництва, яка провела вісім засідань поперемінно в Києві та Пекіні. Результативно функціонувала комісія з координації досліджень з освоєння космосу і виробництва авіаційної і космічної техніки. У 2000 р. підписано п’ятирічну програму співробітництва у цій сфері. Великі сподівання обидві сторони покладають на співробітництво регіонів — на рівні областей України і провінцій Китаю. Саме ці адміністративно-господарські структури максимально наближені і до виробництва, і до потреб людей, займаються конкретними справами. Однак тут усе ще надії на майбутнє переважають реальні здобутки. Так, у середині 90-х років було підписано “Угоду про партнерство Автономної Республіки Крим і провінції Хайнань”. Острів Хайнань — найбільша вільна економічна зона КНР і володіє необхідними ресурсами для співробітництва. Місцева влада Криму поки що не скористалася цими можливостями. На території Криму, включно із Севастополем, відкрили свою справу лише декілька китайських бізнесменів, а вкладені ними кошти — це від кількох тисяч до 1,4 млн. доларів. Рекреаційна ж сфера Криму, безумовно, могла б дати набагато більший ефект за належного вкладу капіталу. Понад десять років тому було встановлено побратимські зв’язки між Дніпропетровськом та китайським містом Сіань. Але тільки нещодавно влада Дніпропетровська одержала інформацію, що Сіань не має ліцензії на зовнішньоекономічну діяльність. Загалом 15 регіонів України і КНР встановили побратимські зв’язки, але вони ще очікують справжнього наповнення конкретними результатами.
Китай, порівняно із західними країнами чи “азіатськими економічними тиграми”, поки що володіє невеликими вільними капіталами, але вони щорічно зростають. Тому можна вважати зовсім недостатніми 8,5 млн. доларів інвестицій в Україні, а це тільки 0,1 відсотка від сукупної цифри капіталовкладень в економіку України.
Загалом є усі підстави констатувати — українсько-китайські відносини розвиваються по висхідній і мають добрі перспективи. Розробляється проект договору про принципи відносин і стратегічного співробітництва між Україною та КНР у ХХІ столітті. Цей надзвичайно важливий документ розрахований на дію протягом 25 років. Подібний великий політичний договір КНР має тільки з Росією.
Всебічне співробітництво України і Китаю стимулювало процес відродження китаєзнавства в Україні, включаючи вивчення китайської мови, історії, філософії, економіки КНР. Така робота ведеться в інститутах НАН України, передовсім в Інституті сходознавства, Інституті світової економіки і міжнародних відносин, в Національному інституті стратегічних досліджень, в Інституті міжнародних відносин Київського університету, в Харківському, Львівському, Одеському університетах та інших закладах. Утворена в січні 2004 р. Українська асоціація китаєзнавців має згуртувати дослідників китайської тематики і сприяти координації цієї роботи. З 2002 р. працює Український центр зв’язків з Китаєм, який очолює молодий, але вже знаний дослідник В. Кіктенко. В Україні відомі імена вчених, які проводять плідну роботу на ниві китаєзнавства — Л. Лещенко, В. Сєднєв, О. Огнєва, А. Гончарук, молоді дослідники В. Гамянін, М. Таран та ін.
Обмін творами мистецтва, культурні зв’язки зближують народи, дають змогу ближче пізнати древню китайську цивілізацію та історичні здобутки українського народу. Дні культури України в КНР (квітень 2002 р.) наочно це підтвердили.
Історичні традиції зв’язків між Україною і КНР досить глибокі, міцні та надійні. Вони — той фундамент, на якому має вибудовуватися широкомасштабне, взаємовигідне співробітництво обох країн з тим, щоб воно сягнуло рівня стратегічної взаємодії. Для цього є великий потенціал, і він обов’язково буде максимально використаний.
"Голос України" 2004.03.20