"Голос України"
2004.01.24
Українсько-болгарські відносини: минуле як перспектива майбутнього
Володимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України, академік Національної академії наук України
Закінчення. Початок у номері від 23 січня ц. р.
Справжнім феноменом у постсоціалістичному світі стала перемога на парламентських виборах 2001 р. в Болгарії нового політичного утворення — Національного руху Симеона Другого, очолюваного спадковим болгарським монархом, який нині посідає пост прем’єр-міністра країни. Показовим є і приклад співіснування та співпраці лівоцентристського за ідейними поглядами президента (колишнього комуніста, донедавна лідера болгарських соціалістів) Георгі Пирванова і правоцентристського уряду, який спирається на ідейно близьку більшість у Народних Зборах.
Позитивні процеси і зміни останніх років у Болгарії переконали загальноєвропейську спільноту в тому, що країна майже виконала основні політичні вимоги, які висуваються до країн-претендентів на вступ до Європейського союзу. Залишилося завершити перетворення, спрямовані на реструктуризацію народного господарства та піднесення соціально-економічного рівня розвитку. Крім того, як уже було сказано, Болгарія має також чималу практику гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС. Тому досить реальною може бути декларована Брюсселем осяжна перспектива повноправного болгарського членства в ЄС — орієнтовно в 2007 році.
У даному контексті необхідно виділити кілька найголовніших чинників, які забезпечили позитивні суспільні зрушення, Це, по-перше, встановлення значно вищого, ніж у 1990 роки, рівня внутрішньополітичної стабільності, чому сприяла консолідація основних партійно-політичних сил і блоків, кристалізація їх програм та ідейно-політичної спрямованості. По-друге, орієнтація державно-політичного керівництва і партійно-політичних суб’єктів на рішуче здійснення системних політичних та економічних реформ. По-третє, досягнення консенсусу між провідними політичними силами, вищими органами державної влади стосовно незмінності зовнішньополітичної орієнтації країни та її генеральної мети — вступу до ЄС і НАТО.
Саме зазначені фактори і зумовили стабільну роботу болгарського парламенту і конструктивну співпрацю в ньому представництв правлячого блоку та опозиції у перші роки нового століття.
Ясно, що ліва опозиція, рейтинг якої нині досить високий, традиційно критикує в Народних Зборах політику уряду за програмну та стратегічну непослідовність, недостатнє врахування владою можливих негативних наслідків здійснення радикальних ринкових кроків, вимагаючи посилення соціальної спрямованості економічних реформ. Болгарські соціалісти спільно з профспілками періодично беруть участь в організації масових акцій протесту проти соціальної політики уряду. Але ці виступи не мають такого конфліктного характеру, як у минулому десятиріччі. І, що цікаво, тиск зліва та реальна оцінка стану речей примушують і правоцентристський уряд всебічно та зважено підходити до розв’язання нагальних, найгостріших питань соціально-економічного життя країни. У 2003 р., наприклад, владою було висунуто завдання істотного піднесення реального рівня життя громадян Болгарії через збільшення зарплат і пенсій, соціальних виплат та загального зростання доходів, боротьби з безробіттям, зокрема, шляхом щорічного створення майже 100 тис. нових робочих місць тощо. Такий підхід співвідноситься і з розв’язанням стратегічної проблеми, яка нині найбільше гальмує вступ країни до ЄС — подолання істотного відставання Болгарії за соціально-економічними характеристиками від країн—членів ЄС та поступового наближення її за рівнем життя, соціального забезпечення і оплати праці до середньоєвропейських показників.
Сучасний болгарський досвід засвідчує, що навіть країна, яка тривалий час перебувала у стані суспільно-політичної кризи — майже всі 90-ті роки, коли не багатьом складам Кабінету міністрів вдавалося працювати більш ніж рік (за цей час змінилося 8 урядів) і яка вважалася Європою за приклад внутрішньополітичної нестабільності, цілком здатна за досить короткий період шляхом консолідації суспільства, зростання рівня політичної культури забезпечити стабільність політичного життя і кардинально змінити свій міжнародний імідж.
Такий досвід заслуговує на те, щоб уважно його вивчити і взяти з нього все повчальне і корисне. Вбачаю в цьому ключовий напрям співпраці з болгарськими колегами.
Зі свого боку ми могли б поділитися і низкою власних напрацювань, до яких варто віднести, скажімо, послідовну роботу Верховної Ради України над формуванням законодавчо-нормативної основи державної етнонаціональної політики. Це, крім усього іншого, прямо й безпосередньо стосується болгар, які мають на українській території одну з найбільших закордонних громад. За підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 р., вона перевищує 200 тис. осіб, або 0,4% від загальної кількості населення. У тому числі понад 150 тис. проживають в Одеській області.
Наше законодавство забезпечує сприятливі умови для збереження етнічної ідентичності та культурно-національного розвитку цієї меншини — як і всіх інших. Досить сказати, що болгарську мову як предмет введено у загальноосвітніх навчально-виховних закладах у місцях компактного проживання представників цієї національності в Україні. У 1993 р. в _м. Болграді, на Одещині, відкрито болгаро-українську гімназію. Вчителів болгарської мови і літератури готують Одеський і Львівський національні та Київський славістичний університети, Ізмаїльський і Бердянський педагогічні інститути, а вчителів початкових класів — Білгород-Дністровське педагогічне училище. В Одесі виходить болгарський тижневик “Роден край”, у Криму й Одесі ведуться радіо- і телепередачі болгарською мовою. З 1993 р. діє Асоціація болгарських національно-культурних товариств і організацій, яка об’єднує сім міських осередків, активно працює Товариство болгарської культури “Родолюбіє”.
Ми вітаємо і підтримуємо зусилля Болгарії, як материнської держави, що надає етноспільноті в Україні постійну і масштабну допомогу в розбудові національної освіти, культури, у збереженні та примноженні традицій свого народу. Завдяки прямому сприянню її державних структур 24 травня 1999 р., у День слов’янської писемності та культури, в Одесі було відкрито Центр болгарської культури, відбулося святкування 250-річчя поселення болгар в Україні.
Річ не лише в тому, що болгарська національна меншина за своєю чисельністю посідає п’яте місце у списку іноетнічних спільнот на нашій землі. Вона водночас є і найбільшим слов’янським елементом серед представників народів Центральної та Південно-Східної Європи в етнонаціональній структурі жителів України. А загалом, у широкому розумінні, ідея слов’янської солідарності — це міцний історичний фундамент сучасних українсько-болгарських зв’язків. На тлі негативних виявів процесу глобалізації — таких як уніфікація і вестернізація культур народів постсоціалістичних країн, у стосунках між Україною та Болгарією живуть і живлять нашу єдність та самобутність традиції культурно-історичної спільності слов’янства.
Водночас слов’янська ідея може набути нового звучання, якщо її розглядати крізь призму місця та історичної ролі слов’янства як одвічної і невід’ємної складової частини європейської цивілізації. Це допоможе перебороти потенційно небезпечні культурно-цивілізаційні межі та розломи між європейськими народами і запобігти штучному поділу слов’янства на “більш” і “менш” європейське. Тобто його розмежуванню на такі переважно слов’янські за складом населення держави, які невдовзі стануть членами ЄС, та на інші, які ще довго залишаться поза євроатлантичними структурами і розширеною 25-країнною Європою.
Завдяки збереженню культурно-історичної єдності слов’янства вдасться запобігти тенденціям і практичним виявам етнонарцисизму, коли окремі представники слов’янських народів в ейфорії від інтегрування в Європу спробують дещо зверхньо ставитися до менш успішних з погляду такої перспективи етнічно споріднених спільнот і держав. Хіба поляки або болгари в Україні після вступу держав їх материнської нації до ЄС стануть спільнотами іншого ґатунку? А українці не залишаться європейцями, якщо їхня держава певний час ще не буде членом Євросоюзу? З огляду на перспективи зростання ролі розширеного ЄС в глобальному вимірі та посилення співпраці інтегрованої спільноти з безпосередніми сусідами, до яких належать Україна і Болгарія, не може бути ні штучних бар’єрів, ні нових розмежувальних ліній на європейському континенті.
Чимало молодих незалежних слов’янських держав з 1990-х років розбудовувалися на поєднанні національного і громадянського принципів. Серед них — і суверенна Україна. І не завжди співвідношення між громадянським і національним у процесі новітнього державотворення зберігалося на оптимальному, збалансованому рівні. Зрозуміло, на цьому шляху періодично виникали і гострі національно-емансипаційні ситуації. Але в новітній історії України, як і Болгарії, вдалося і вдається уникати загрози етноконфліктів, не кажучи вже про гостре, аж до збройного, міжетнічне протистояння, яке мало місце і на пострадянських, і ще більше — на балканських теренах.
У сучасних українського і болгарського суспільств достатній рівень міжнаціональної злагоди та взаєморозуміння. Цей ресурс етнічної міцності можна і треба конструктивно використати для прискорення процесу формування цілісної поліетнічної політичної нації та цивілізованого мультикультурного суспільства.
Слід особливо виділити ще один позитивний аспект новітньої історії України і Болгарії. Всупереч песимістичним прогнозам теорії конфлікту цивілізацій, в обох країнах — чи не єдиних серед держав Центрально- та Південно-Східної Європи — забезпечено з початку 1990-х років мирне, толерантне співіснування представників християнської і мусульманської культур та релігій. При цьому новим українській і болгарській демократіям довелося мати справу зі складним комплексом історичних кривд, заподіяних мусульманському населенню у попередні часи, і вирішувати пов’язані з ним проблеми. В Україні це наслідки масової депортації народів, зокрема кримських татар, у Болгарії — спроби здійснення політики штучного “ослов’янення” громадян турецької національності. Новітній український і болгарський досвід співжиття переважно християнських державотворчих націй з досить численними масивами мусульманських національних меншин мав би стати предметом уваги та інтересу для інших країн Європи і її міжнародних інституцій.
Забезпечення міжнаціональної злагоди дало можливість Україні і Болгарії на зламі другого і третього тисячоліть перейти до державного будівництва переважно на громадянському принципі. Вони вже мають власні здобутки у формуванні і законодавчому забезпеченні функціонування інститутів демократії, прав і свобод громадян, оновлення політичної системи, багатопартійності і парламентаризму.
У контексті сучасної політичної реформи, навколо якої ще триває протистояння різних сил у Верховній Раді України, для нас теж мають практичне значення деякі позитиви парламентсько-президентської республіки в Болгарії. Адже відразу після падіння у 1989 р. попереднього режиму Болгарія почала повертатися до класичних моделей виборчої системи, до того ж, на відміну від багатьох постсоціалістичних країн, там не створювали нову виборчу систему, а, по суті, відтворили не зовсім забуті, але з різних причин відкинуті політичну традицію і практику. За умов бурхливих політичних процесів, під впливом рішень Національного круглого столу 1990 р. було ухвалено закон про вибори до Великих Народних Зборів, який передбачав введення змішаної системи. Він давав партіям можливість скористатися плюсами й мінусами і мажоритарної, і пропорційної виборчих систем. З урахуванням політичної традиції після прийняття Конституції 1991 року було ухвалено новий закон (1996 р.), який передбачав можливості проведення національного і місцевого референдумів і спирався на перший закон про референдум, прийнятий у Болгарії ще на початку ХХ століття.
Свідченням і наслідком пошуку адекватної виборчої процедури перехідного періоду стало проведення 1 червня 1996 р. болгарських “праймериз” (попередніх виборів у рамках однієї демократичної сили — Союзу демократичних сил) щодо висунення спільного кандидата демократичних сил на президентські вибори. Це була перша в Європі спроба впровадити адаптований до національних умов варіант виборчої системи США. В результаті “праймериз” визначили спільного кандидата від демократичних сил — П. Стоянова, який і переміг на президентських виборах того ж року. А вибори 2001 р. і перемога на них соціаліста Г. Пирванова, а також практика розвитку країни протягом двох останніх років засвідчують раціоналізм болгарської політики, до якого теж варто придивитися українській політичній еліті.
Разом з тим, однієї лише політичної волі та копіткої праці над формуванням цілісної багаторівневої системи двостороннього українсько-болгарського співробітництва на сучасному етапі недостатньо. Об’єктивні процеси глобалізації, європейської та регіональної інтеграції потребують принципово нових підходів до функціонування системи міждержавної взаємодії України і Болгарії. Нині міжнародна ситуація змінюється так динамічно, що за допомогою механізмів двостороннього і багатостороннього співробітництва, які були більш-менш ефективними в минулому, не завжди вдається гнучко й оперативно реагувати на стрімкий перебіг подій. Не кажучи вже про вчасну та адекватну реакцію на системні зрушення, що постійно відбуваються у світових, континентальних, субконтинентальних, регіональних та інших вимірах.
Тому зовнішньополітичне співробітництво України і Болгарії за нових геополітичних умов варто націлювати на перманентну координацію та здійснення спільних кроків на міжнародній арені. Можемо стверджувати, що нині жодна з невеликих і середніх держав не спроможна самостійно, без підтримки партнерів повністю забезпечити реалізацію своїх національно-державних інтересів у зовнішньополітичній сфері. Навіть великі країни і єдина світова наддержава сучасності — США вирішують глобальні і регіональні проблеми лише у тісній співпраці з союзниками. Україна і Болгарія, які декларували стратегічне партнерство, також цілком здатні узгоджено діяти в цьому напрямі. Інтеграція зусиль і можливостей дає не просто арифметичну суму поєднання потенціалів, а синергетичний ефект їх якісного зростання та результативності спільної політики.
А в разі сповільненого реагування на зміни в світовій та регіональній політиці є цілком реальним ризик перетворитися на переважно пасивні об’єкти міжнародних відносин. Тоді не може бути і мови про виняткову суверенність та самостійність зовнішньої політики таких держав. Вони змушені будуть діяти в “коридорах” і рамках координат, визначених іншими, більш великоваговими суб’єктами міжнародних відносин та їхніми угрупованнями.
Щоб уникнути такого розвитку подій, запобігти йому, необхідно змінити саму філософію підходу до вироблення основних напрямів та механізмів зовнішньополітичної діяльності нових демократій. Логічною видається концентрація їхніх зусиль на головній меті — активному формуванні, в тому числі спільними заходами, сприятливого зовнішнього середовища для поглиблення системних суспільних перетворень та прискорення їх інтегрування в євроатлантичні структури. Тобто зовнішня політика повинна мати прагматичний, випереджувальний і стратегічно-цільовий характер. Тільки так удасться не допустити сповзання наших держав до пасивної позиції об’єкта сучасних міжнародних відносин і, навпаки, піднести їхню роль як активних і дієвих суб’єктів цього процесу.
Хочеться наголосити ще раз: суверенна зовнішньополітична діяльність постсоціалістичних держав полягає не лише в дипломатичному мистецтві та ступені їхньої участі у глобальних і регіональних іграх більш потужних акторів світової політики. Не менш важливим є свідоме і цілеспрямоване формування сприятливого характеру хоча б найближчого зовнішнього оточення — у тому числі і насамперед задля прискорення внутрішніх системних перетворень на перехідному етапі.
Сказане зовсім не означає звернення до національно-державного ізоляціонізму. Залишатися поза бурхливими якісними змінами на світовій арені не вдається і не вдасться жодному народу чи країні. Тому молодим державам треба для свого міжнародного утвердження брати безпосередню участь у формуванні нового світопорядку, а не задовольнятися статусом пасивного спостерігача.
Невдовзі Болгарія стане повноправним членом НАТО. Україна також декларує прагнення вступити до трансатлантичних структур. З одного боку, членство у Північноатлантичному альянсі є гарантією національно-державної незалежності і зовнішньої безпеки країни. А з другого — це додаткова відповідальність за долю Європи і світу. Україна і Болгарія добре розуміють, що краще бути причетним до підготовки, прийняття і реалізації рішень такої могутньої оборонної структури, як НАТО, у статусі повноправного члена, ніж залишатися поза цим процесом. Обидві країни уже взяли на себе певний тягар зобов’язань з підтримки безпеки і стабільності не лише на європейському континенті, а й в інших регіонах планети.
Уроком необхідності поєднання зусиль і колективної миротворчості для України і Болгарії стали балканські події 1990-х років. Конфлікт на Балканах унаслідок кривавого розвалу югославської федерації ніс майже пряму небезпеку для молодої болгарської демократії. Водночас ті війни відбувалися на територіях, географічно близьких і до України. Тривала дестабілізація на південному сході Європи дається взнаки й сьогодні. І Україні, і Болгарії вона завдала серйозної економічної шкоди та прямих фінансових збитків. На деякий час було втрачено можливість динамічного розвитку торговельного співробітництва, перервалися шляхи руху товаропотоків, завмерло судноплавство на Дунаї, практично припинила свою діяльність Дунайська комісія, створена ще у 1948 році.
Україна лише тепер починає закріплювати свої політичні та економічні позиції на Балканах. І позитивом є те, що у здійсненні своєї власної лінії політики в цьому регіоні вона може спиратися на підтримку дружньої Болгарії.
Іншим, не менш важливим, плюсом сучасних українсько-болгарських відносин є високий рівень взаєморозуміння і толерантності до позиції партнерської сторони. Безперечно, з об’єктивних причин є неможливою цілковита ідентичність конкретних планів та курсу України і Болгарії, наприклад, на тих самих Балканах. Досить нагадати хоча б про специфіку у підходах сторін до македонського питання. Загалом, для Болгарії стосунки з прикордонними балканськими державами — геополітичними сусідами першого порядку надзвичайно важливі. Та для України ці держави більш віддалені.
Хоча і тут маємо багато спільного і характерного. По-перше, Україну і Болгарію географічно єднає з Румунією, Туреччиною, Грузією та Росією Чорне море. Всі вони — приморські сусіди. По-друге, останнім часом істотно зростає геополітичне та геостратегічне значення чорноморського регіону. Він стає перехрестям євразійських енергетичних, торговельних та інших шляхів, своєрідним мостом господарського співробітництва між Європою і Азією. Це диктує необхідність тісної і скоординованої праці всіх чорноморських держав над реалізацією стратегічно важливих проектів — наприклад, транзиту каспійської нафти та природного газу до країн ЄС. Розвиткові торговельного, інвестиційного та іншого співробітництва на багатосторонньому рівні повинна сприяти діяльність Організації чорноморського економічного співробітництва та Чорноморського банку з торгівлі і розвитку з можливим перетворенням цього стратегічно важливого і для України, і для Болгарії регіону на зону вільної торгівлі.
Зрозуміло, у кожної з причорноморських держав, включаючи Україну і Болгарію, свої власні стратегічні інтереси в реалізації великомасштабних трансконтинентальних проектів. Це стосується й маршрутів проходження головних шляхів транзиту енергоносіїв. Багато країн вкрай зацікавлені, щоб нові нафто- та газопроводи пролягали через їхні території, що дало б змогу і диверсифікувати джерела енергопостачання, і отримати серйозні додаткові транзитні платежі. Відверто кажучи, йде справжня боротьба за ці маршрути.
Особливого напруження набуває міждержавне суперництво за транспортування значної частини так званої великої каспійської нафти, яку направлятимуть з Баку через Закавказзя до грузинських нафтотерміналів на Чорному морі. Морським шляхом — танкерами — вона потім може надходити до українських, румунських, болгарських та інших портів. Далі, переважно трубопроводами, нафта постачатиметься європейським споживачам, насамперед на внутрішній ринок ЄС.
Україна реально відкриває можливість подальшого транзиту каспійської нафти до Європи, збудувавши нафтопровід Одеса—Броди. За допомогою Польщі цей маршрут буде продовжено до польського нафтопереробного комбінату в Плоцьку або й до балтійського порту Гданськ. Після спільного представлення українсько-польського проекту в Брюсселі керівні європейські інституції виявляють значний інтерес до транспортування нафти цим маршрутом і в інші держави—члени ЄС.
Болгарія має альтернативні українському нафтопроводу Одеса—Броди варіанти транзиту каспійської нафти — зокрема, через запланований до спорудження за допомогою Росії болгарсько-грецький нафтопровід Бургас — Александропуліс. Свої проекти пропонує і Румунія. Необхідно, однак, замислитися: чи потрібне Україні, Болгарії та іншим претендентам на транзит енергоносіїв до Європи загострення міждержавної конкуренції з цих питань? Адже це неминуче накладає небажаний відбиток на стосунки між країнами. А може, доцільніше було б попередньо спільно зважити й узгодити реальні обсяги можливого транзиту нафти і природного газу на середньо- і довгострокову перспективу та інші, навіть технічні питання?
Здається, розширений Європейський союз дедалі більше нарощуватиме споживання цих енергоносіїв та диверсифікуватиме джерела їх імпорту. Тому навряд чи одній державі — або Україні, або Болгарії — вдасться монополізувати шляхи транзиту, скажімо, тієї само каспійської нафти. Об’єднана економіка країн—членів ЄС, а тим паче після найближчого розширення його складу, імпортуватиме зростаючі обсяги енергоносіїв. Тому кожна причорноморська країна може знайти своє місце в їх транзиті. Ось чому логічніше було б попередньо узгодити плани транзитних держав у цій сфері. Наприклад, через механізми ОЧЕС, що дало б змогу кожній із країн-учасниць уникнути значних затрат при сумнівних результатах і великих фінансових ризиках.
Загалом прийняття конкретних економічних рішень у міжнародній сфері не варто будувати на кон’юнктурних геополітичних амбіціях тієї чи тієї держави. У світових господарських зв’язках різних рівнів корисніше керуватися прагматичним принципом раціональності та економічної доцільності. До речі, хибно було б визначати магістральні шляхи транзиту енергоносіїв з Азії та споруджувати нові нафто- і газотранзитні системи, попередньо не зваживши перспективність родовищ і не знайшовши потенційних споживачів та відповідну нішу збуту цієї стратегічної сировини на внутрішньому ринку ЄС.
Невиправданим і непродуктивним є, на наш погляд, і штучне протиставлення енергетичних інтересів Російської Федерації в чорноморському регіоні з новими каспійськими і середньоазійськими джерелами та маршрутами надходження енергоносіїв звідси до Європи. Україна і Болгарія співпрацюють з РФ в істотному збільшенні поставок російського природного газу на Балкани і в Туреччину. Російський нафтовий концерн “Лукойл” взяв активну участь як стратегічний іноземний інвестор у приватизації болгарської нафтопереробної промисловості і планує інвестувати кошти в будівництво болгарсько-грецького нафтопроводу та стабільного наповнення магістралі нафтою. Все це — аж ніяк не блокування надходження енергоносіїв з Каспію і Середньої Азії до Європи, а вияв зростаючої участі Росії в забезпеченні ЄС нафтою і газом згідно з довгостроковими домовленостями та стратегічними інтересами самих країн—членів ЄС. І з цим вочевидь треба рахуватися і Україні, і Болгарії.
Щодо двостороннього економічного співробітництва між Україною та Болгарією загалом, то його розвиток у минулі роки визначався насамперед особливостями складних та суперечливих трансформаційних процесів, які відбувалися в обох країнах. Але навіть за цих умов переконливим свідченням обопільної зацікавленості у збереженні традиційних двосторонніх зв’язків стало досить швидке наповнення правової бази українсько-болгарських відносин, зокрема в економічній сфері.
Загалом договірно-правова база торговельно-економічних зв’язків між Україною та Болгарією була сформована головним чином упродовж 90-х років ХХ століття. Так, Угоду про торговельно-економічне співробітництво було укладено 9 жовтня 1992 р. в Софії, а в грудні 1994 р. у Києві — Угоду про сприяння і взаємний захист інвестицій та Декларацію про принципи і основні напрями торговельного співробітництва, а також Угоду про автомобільне перевезення вантажів і пасажирів та інші документи.
Проте істотний спад виробництва в обох країнах внаслідок непослідовності ринкових реформ негативно вплинув на обсяги взаємної торгівлі. Старі коопераційні контакти між різними підприємствами обох країн, що досить інтенсивно розвивалися у 70—80-ті роки ХХ ст. в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги, розірвалися, а нові формувалися надто повільно. У спробі виправити ці негативні тенденції міжурядова комісія з питань торговельно-економічного співробітництва намагалася запропонувати нові форми співпраці. Приверталась увага до галузей морського торговельного судноплавства та фармакологічної промисловості. Перспективним напрямом стала взаємодія в енергетиці та металургії, сільському господарстві, будівництві.
Водночас економічна система Болгарії, в міру просування ринкових перетворень, особливо після 1999 р., дедалі активніше поверталась у бік Заходу. Провідною галуззю болгарської економіки став туризм, який отримав істотні іноземні інвестиції. Проте після запровадження візового режиму дещо скоротився потік українських туристів до болгарських курортів. З другого боку, лишається невикористаним потенціал створення спільних українсько-болгарських підприємств у рекреаційній сфері.
Проте слід зазначити, що на засіданнях українсько-болгарської міжурядової комісії з торговельно-економічного співробітництва в 2002—2003 рр. було підписано низку угод, зокрема, щодо постачання українського енергетичного вугілля до Болгарії для виробництва електроенергії та її експорту до третіх країн і деякі інші. Це частково збільшило обсяг двосторонньої торгівлі, але її потенціал все ще лишається недостатньо використаним. На жаль, досі в Києві і Софії бракує стратегічного бачення перспектив взаємного доповнення економічних систем України та Болгарії. Тому і рівень торгівлі Болгарії з Україною істотно поступається її торгівлі з ЄС, Росією, США, сусідніми балканськими країнами.
Звичайно, у такого стану речей є й об’єктивні причини. Після 2000 р. Болгарія активізувала процес підготовки до вступу в Європейський союз. Відповідно були зорієнтовані і її зовнішньоекономічні зв’язки. Водночас підприємці цієї країни висловлюють певне зацікавлення в збереженні своєї присутності на перспективному українському ринку. Аналогічний інтерес демонструє й український бізнес. Проте досі контакти між Українським союзом промисловців та підприємців і болгарськими бізнесовими структурами не набули системного характеру. Лише влітку минулого року було підписано українсько-болгарський протокол про взаємний доступ до ринків товарів і послуг у форматі переговорного процесу, який має забезпечити вступ України до Світової організації торгівлі.
Загалом вступ Болгарії до ЄС може відкрити нові перспективи і перед українсько-болгарським торговельно-економічним співробітництвом, особливо якщо до того часу буде досягнуто прогресу у створенні зони вільної торгівлі між Україною та Європейським союзом.
Отже, в сучасному динамічному світі, за умов формування новітньої системи міжнародних відносин перед нашими країнами постає багато схожих завдань та спільних проблем, розв’язання яких можливе лише через координацію дій, поглиблення співробітництва і взаємну підтримку. Адже в об’єднаній Європі, входження до якої визначено основним зовнішньополітичним пріоритетом і України, і Болгарії, їхні двосторонні відносини повинні вийти на якісно новий рівень.
"Голос України" 2004.01.24