"Голос України"
2003.12.10
Село - хранитель генетичного коду українства
Виступ Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на Всеукраїнських зборах депутатів-аграріїв Верховної, обласних, міських, районних і селищних рад
30 листопада 2003 р.Доля села і людини “від землі” — ось смислова домінанта виступу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на Всеукраїнських зборах депутатів-аграріїв Верховної, обласних, міських, районних і селищних рад 30 листопада 2003 року. Багатьох наших читачів, які ознайомилися з короткою інформацією про хід Всеукраїнських зборів (“Голос України”, № 212 за 2 грудня 2003 року), схвилювали відверті роздуми і віра Голови парламенту в реальні шляхи відродження українського села, багатьом — роз’ятрили наболілі рани. В інших — викликали несприйняття і навіть роздратування. Йдучи назустріч читацьким побажанням, подаємо текст виступу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина в сьогоднішньому числі і запрошуємо до щирої та відвертої розмови на сторінках “Голосу України” всіх, хто готовий працювати задля повернення України до кола провідних житниць Європи, задля відродження виплеканої віками високої аграрної культури українства.
Шановна президіє!Щиро вдячний ініціаторам цієї, як на мене, важливої і назрілої зустрічі. Хоча, за словами Катерини Тимофіївни Ващук, актуальна інформація доводиться до вас через сайт парламентської фракції Аграрної партії України та партії, все одно значення таких зустрічей переоцінити важко, враховуючи, що Інтернет — все ще рідкість в українських реаліях. Та й живого спілкування ніщо замінити не може. А сьогодні потрібне саме таке спілкування, вкрай потрібні відверті й об’єктивні оцінки, потрібне об’ємне бачення процесів, які відбуваються в Україні — в державі і в агропромисловому комплексі, — і чітке формулювання завдань та засобів і шляхів їх досягнення.
Шановні зберігачі генетичного коду українства!
Шановні колеги!
А розмова про те, як стати партією влади, має, як на мене, вторинний вимір. Це автоматично матеріалізуватиметься, якщо вирішимо головні завдання на селі.
В одному з виступів ішлося про взаємозв’язок проблем минулого, сьогодення й майбутнього. У зв’язку з цим я хотів би звернутися до висловлювання Черчілля: мені приємно жити у минулому, бо в майбутньому нічого гарного немає.
Отож ми повинні пам’ятати наше минуле і згадати зараз усіх тих людей села, які своїми руками, на своїх плечах витягли країну, висловити щиру подяку нашим батькам, нашим матерям; живим побажати здоров’я, а тих, кого немає, пом’янути добрим словом. І на таких підставах, на такому фундаменті вести мову про сьогодення.
Бо така аудиторія, толерантність людей “від землі”, їх природна людяність підштовхує до відвертості безпосередньо і мене.
Вважаю, що нам усім сьогодні потрібно взяти на озброєння девіз: уникати неправди, дотримуватися правди і відвертості, служити справі, народу, а не прислужувати групам, групкам чи кланам — цим метастазам на нашому державному тілі.
Скажу вам відверто, що останнім часом мені постійно згадуються слова з відомого твору Михайла Коцюбинського, який ми усі свого часу вивчали: “Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться високо вгорі і спускають на землю мокрі коси... Пливе нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум”. Хочеться плакати, хочеться кричати, коли бачиш, що повсюдно діється на селі. І особливо коли постійно стикаєшся з отими гучними фразами про аграрну реформу, гігантські успіхи у її здійсненні.
У гонитві за новаціями забули про одвічні сільські цінності. Їх просто відкинули, заговорили реформу, звели її до розпаювання землі, зруйнували крупнотоварне виробництво. Не підтримали і не поглибили укази Президента законами. Прийняті рішення провисають, загрожують у недалекому майбутньому значними проблемами, коли земля стане товаром.
Нас просто примушують жити у тих умовах, які витворили для нас і за нас.
Політична маячня, боротьба кланів підмінили таку необхідну рутинну роботу. Перерозподіл власності видається за великі справи, за розвиток.
Ситуація на селі катастрофічніша, ніж це було після Великої Вітчизняної війни і ніж це показує навіть наша статистика. У мене складається враження, що розуміння і бачення цього немає на рівні центральних органів виконавчої влади. Втім, екскурсії високопосадовців на село не дають змоги скласти об’єктивного враження. Бо я й по собі знаю, що зустрічають і ведуть туди, де ліпше, і реальної картини не показують. Поодинокі процвітаючі підприємства не роблять погоди. Як одна ластівка не робить весни.
Висновок очевидний і невблаганний: український аграрний корабель на мілині біля самісінького берега.
За роки реформ виробництво м’яса зменшилося в 2,5, а цукру — у 3,5 разу. Цього року доводиться імпортувати більше половини продовольчої пшениці і жита. Нас виштовхнули зі світових ринків, які ми так довго завойовували.
За такого стану говорити про всезагальні і повсюдні позитивні результати можуть лише теоретики, наділені багатою уявою, і ті, хто в усьому бачить Божу росу.
Жодним чином я не хотів би такою оцінкою поставити під сумнів правильність політичного курсу на реформування аграрного сектору. Проте темпи, методи та шляхи його здійснення протребують критичного осмислення.
Поки у нас не буде правдивої відповіді на запитання, чому ми зайшли, якщо хочете, то чому нас завели у глухий кут, істинну, найкоротшу дорогу з нього прокласти не зуміємо.
У нас є величезна політична сила — депутатський корпус України. Все доросле населення, а це майже 36 мільйонів людей, довірило свої повноваження 36 тисячам обранців. І якщо безпосередньо до села та агропромислового комплексу причетний майже кожний третій, то тепер складається так, що із забезпеченням хлібом і формуванням цін на нього прямо чи опосередковано стикатимуться майже всі депутати. Тобто нам усім разом відповідати за стан справ у країні.
Не претендуючи на абсолютну істину, скажу, що зі столичних висот проглядаються і такі види на пройдений шлях та прийдешній обрій.
По-перше. Чи не надто поспішно ми виштовхнули селян на недостатньо вивчену дорогу? Ні для кого не є секретом те, що до будь-яких перемін чи перестановок людині потрібно звикнути, призвичаїтися. Надто ж — з урахуванням тієї ментальності, що витворилася на селі. Навіть нові черевики певний час доводиться розношувати, натираючи інколи на ногах пухирі.
Реформування села простіше, скажімо, провести в Західній Україні, де досі жива пам’ять про те, що ця земля належала тим чи тим родинам, тим чи тим людям.
Очевидно, авторам реформ з першого дня слід було усвідомлювати, що усталений десятиліттями спосіб життя мільйонів людей не треба ламати “до коліна”. Потрібен тривалий і органічний процес вживлення, вростання у нові реалії.
А так провели операцію без наркозу і продовжуємо краяти по живому.
Нині добре помітно, що в Україні така всеохопна, масова операція проводилася надто спрощено, а то й поспішно і не завжди кваліфікованими лікарями.
Чомусь зовсім не бралося до уваги найголовніше: реформа має здійснюватися для збільшення обсягів, підвищення якості і здешевлення продовольства, поліпшення соціального самопочуття тих, хто безпосередньо причетний до землі.
А в нас реформа відбувалася начебто для звіту про її масштаби і глибину. Так і не спромоглися встановити “всевидющого державного ока”, яке прискіпливо б дивилося і корегувало те, що відбувається на селі, оцінювало, наскільки ефективною є та чи та форма господарювання. І тому зазвичай спостерігаємо і констатуємо знесилення агропромислового комплексу, який дійшов уже до критичної, і навіть небезпечної, я б сказав, межі.
Хоча за 2000—2003 роки з’явилися обнадійливі ознаки, які вказують на те, що в принципі курс, визначений Президентом, був правильний. Сільськогосподарське виробництво, зокрема, із збиткового перетворилося на прибуткове. Сума прибутків зросла на 20 відсотків. Інвестиції в основний капітал, а також прямі іноземні інвестиції збільшилися в 1,5 разу. Щороку залучалося понад 6 млрд. гривень кредитних ресурсів для села, що в 11 разів перевищувало обсяги бюджетної підтримки.
По-друге. Вкрай несприятливі цьогорічні погодні умови, надто ж морозна зима і посушлива весна, знову відкинули сільськогосподарське виробництво на критичні рубежі. Але водночас слід наголосити, що посилання на несприятливу погоду послужили індульгенцією для “сільських поводирів” та тих провалів, що мали і мають місце, і почали переходити в розмови про системну кризу в галузі.
Як тут не згадати слова з пісні: “Постелите мне степь, занавесьте мне окна туманом”. Отак і у нас хочеться “занавесить окна туманом” і затулити прорахунки несприятливою погодою. Це дія за принципом —війна усе спише. Не спише!
Маємо підстави для постановки і такого питання: а що більше не витримало морозів — структурні перетворення чи організаторська робота у столиці, областях, районах і селах? Адже, за даними органів державної статистики, перехідний запас зерна на початок року становив 14,7 млн. тонн. Ще на 1 квітня 2003-го, коли агрономи знали реальний стан посівів озимини, було офіційно задекларовано 4 мільйони тонн зерна.
Тоді на світових ринках було багато дешевої пшениці. Але замість того, щоб раціонально розпорядитися своїми залишками і спокійно докупити за кордоном, затіяли полемічний клуб про очікувану біду. Є значна вина тут і Верховної Ради. Це підштовхнуло, я думаю, до зростання цін на продовольче зерно і на внутрішньому, і, очевидно, на світовому ринках.
Спромоглися ж розпочати імпорт зерна аж після жнив, у другій половині вересня, коли ціни на пшеницю підскочили майже удвічі — до 200 доларів США за тонну.
Далі. Прошу вас, шановні колеги-депутати, пильніше спостерігати за тим, що у критичній ситуації деякі керівники забули про ними ж проголошені ринкові засади господарювання і вдалися до засудженого адміністрування або грубого насилля над тими, з кого суспільство намагається створити вільного господаря.
У розмовах селяни часто обурюються, що з нинішнього врожаю в них насильно, за участю працівників міліції та прокуратури, фактично вилучено багато збіжжя.
Люди кажуть, що їх примушували віддавати зерно якимсь комерсантам, а після цього воно нібито рахується в регіональних ресурсах області, за ціною 650 гривень за тонну. Гроші їм обіцяли сплатити пізніше, а багатьом не повернули і донині. Тепер їхнє зерно продають млинам за ціною 1200 гривень за тонну і повертають борг селянам. Начебто від такої оборудки зростають ціни на хліб. У повітрі зависає запитання: кому залишається різниця у вартості?
Влада повинна, я переконаний, просто зобов’язана, дати людям вичерпну відповідь. У нас є аграрна служба в уряді, є солідне міністерство, обласні й районні аграрні органи, аграрні комісії в обласних і аграрний комітет у Верховній радах. Давайте створимо комісію і в кількох регіонах предметно проаналізуємо ці питання, а також поінформуємо про результати громадськість.
Потрібно послідовно і наполегливо привчати всіх діяти економічними методами регулювання ринку продовольства на солідно розробленій і законодавчо оформленій правовій основі.
Ключовим напрямом у діяльності влади повинні стати створення прозорого середовища для роботи підприємств, комерційних структур усіх форм власності і господарювання, скасування необгрунтованих пільг для окремих суб’єктів господарювання, підтримка і захист власного товаровиробника та приватного бізнесу, законодавче оформлення різних форм власності, гарантії визнаних у світі форм ринкової конкуренції та реальне, захищене від безпідставного втручання силових та місцевих органів влади, функціонування аграрних структур.
У виступах уже йшлося про безнадію, жахливу ситуацію у соціальній сфері села. Проте я не можу обминути цю болючу тему.
Знову-таки звернуся до статистики.
За останні 10 років трудові ресурси села скоротилися майже на мільйон осіб, чисельність зайнятих на підприємствах і в організаціях зменшилася на 2,6 мільйона. Найбільше — 1,2 млн. — “викинуто” сільських мешканців з громадського сектору сільського господарства; на 948 тис. скоротилася кількість зайнятих в інших галузях матеріального виробництва та соціальній сфері села. Частка людей пенсійного віку серед сільського населення становить 29 відсотків (на 1000 осіб працездатного віку припадає 961 непрацездатний).
Основна частина працездатних селян, звільнених з підприємств і організацій, вимушено поповнює групу зайнятих лише в особистому підсобному господарстві та незайнятих. Майже 3 млн. осіб із 8 млн. працездатних не мають стабільного місця роботи і надійних джерел доходів. Наслідком цього є потужна хвиля міграції з країни найактивнішої частини сільських мешканців. За одними даними — 2, а за іншими — 5—7 мільйонів людей у пошуках заробітку виїжджають за межі України. Додаймо до цього процес морального розбещення, втрату одвічного інтересу до землі як годувальниці, основи достатку і добропорядного способу життя. Якщо не вжити негайних заходів для продуктивної зайнятості на селі, особливо молоді — втратимо село, втратимо Україну.
На жаль, це все — констатації, тоді як потрібні реальні заходи. У тому числі й непопулярні з боку Верховної Ради, які мають оздоровити атмосферу на селі. Скажімо, не може вважатися й надалі безробітною людина, яка володіє земельним паєм і отримує за нього дивіденди від господарства. Парламенту слід прийняти відповідне рішення, а не лише декларувати захист людини праці.
Інакше хто ж залишатиметься на селі — патріоти (це ви), ліниві і ті, кому нема куди подітися. Тим більше що у сільській місцевості нині залишилося менше чверті підприємств побутового обслуговування, кількість підприємств роздрібної торгівлі скоротилася наполовину.
За останні 5—6 років 335 сіл позбулися шкіл, 2,4 тис. сіл — дитячих дошкільних закладів, закрито 487 дільничних лікарень, більш як 3 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів. Фактично відсутнє належне транспортне сполучення.
Це відбувається за умов, я ще раз хочу сказати (вибачте, що цифри називаю, це просто — крик душі), коли майже половина сіл не мають шкіл та закладів охорони здоров’я, дві третини — дошкільних закладів освіти, 40 відсотків — клубів і будинків культури. Згадайте, за рахунок чого жило раніше село. Згадаймо свою молодість: клуби були притягальними осередками культурного життя на селі.
Закладів охорони здоров’я не мають 4,1 тис. сіл, у кожному з яких проживає понад 100 осіб, шкіл — 4,2 тис. сіл, у кожному з яких є понад 20 дітей шкільного віку. Через відсутність шкіл 84 тисячі, або 38 відсотків сільських учнів, не мають змоги продовжувати навчання в 10—11 класах за місцем проживання. Не рятує ситуації й гучно розрекламована програма “шкільний автобус”. Я вам скажу, що ця програма, якби це був, не доведи Боже, 1937 рік, була б визнана як факт надзвичайно шкідливий для держави. Треба, щоб кожна дитина вчилася дома. Бо якщо немає школи, село вмирає.
Я вам наведу один приклад, який мене вразив. Село Ємчиха Миронівського району Київської області. Прекрасне село, чудові землі. Дай Боже, щоб такі землі були у нас на Житомирщині. Побудували гарну школу за чотири місяці, до чого і я доклав рук, обладнали комп’ютерний клас.
Нещодавно моя дружина відвідала школу. І що побачила? Поламані вхідні двері, зірваний лінолеум, собак у коридорах. А відкривали школу урочисто 2002 року.
Діти не вміють читати й писати у старшому віці.
От вам і все. З одного боку, це констатація того, що робиться, а з другого — те, що ми, свідомо чи несвідомо, хочемо отримати.
Серйозною проблемою є застарілість і зношеність матеріально-технічної бази закладів соціально-культурного призначення на селі. Капітального ремонту потребують понад 28 відсотків шкільних приміщень, третина клубів, близько чверті дитячих дошкільних закладів, сільських лікувальних амбулаторій і фельдшерсько-акушерських пунктів.
Майже 23 відсотки житлового фонду на селі зведено в довоєнний період, ще 49% — до 1970 року. Значна частина його в аварійному стані.
Природний газ підведено лише до 7,6 тис. сіл (27%), жителі 1200 сіл користуються привізною водою для побутових потреб. У сільській місцевості стоять недобудовані 1100 шкіл, 620 дошкільних закладів, 24 тис. км газових мереж, низка інших об’єктів соціально-культурного та побутового призначення, багато з яких має дуже високу будівельну готовність. Обсяги будівництва основних об’єктів соціальної інфраструктури села порівняно з початком 90-х років скоротилися в 6—10 і більше разів.
Нині в Україні налічується близько 8 тис. сіл (28%), що втратили можливість самовідтворення населення. Групування таких сіл в окремих регіонах призвело до того, що понад 120 сільських районів стали зонами демографічної та поселенської кризи. Формуються значні зони суцільної незаселеності в сільській місцевості.
Раніше чекали пенсії, наче Великодня. Сьогодні не доживають до неї. Диспансеризації та обстеження на селі — нуль. Підірвали генофонд нації.
Що ж залишилося — розмови про реформи?
Сьогодні багато мовиться про те, що кульгає законодавче забезпечення перетворень на селі. Що Верховна Рада ледь не гальмує реформування АПК. Дещо від істини в цьому, можливо, є.
Але погляньмо, як же виконуються прийняті закони.
Наприклад, питання державної підтримки соціальної сфери села врегульовано Законом України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”.
Зокрема, відповідно до його статті 5 щорічний розмір державних централізованих капітальних вкладень на зміцнення матеріально-технічної бази села має становити не менш як 0,5% від вартості ВВП України, а це — понад 1 млрд. гривень. Ці капіталовкладення повинні виділятися в Державному бюджеті України окремим рядком. Статтею 6 цього Закону встановлено, що у випадках, коли спорудження об’єктів соціальної інфраструктури здійснюється за власні кошти суб’єктів господарювання, то їхні витрати відшкодовуються з Державного бюджету України і місцевих бюджетів. Крім того, витрати на утримання всіх закладів соціально-культурного призначення в сільській місцевості мають фінансуватися з бюджету, забороняється ліквідація, реорганізація та перепрофілювання закладів охорони здоров’я, освіти та соціального захисту населення у сільській місцевості.
Виконання зазначених норм значно покращило б стан соціальної сфери села.
Закон не виконується.
Що робити? Реальний вихід один — бюджет 2005 року має стати бюджетом села. І знову ж таки реально. Все інше — розмови.
І насамкінець — кілька слів про Аграрну партію України. Вона перебуває в особливому, можна навіть сказати, відмінному становищі на противагу майже сотні інших політичних партій. Бо охоплює не тільки сферу формування аграрної політики, а й вертикаль органів, що забезпечують її здійснення.
Поки що стурбованість партійних лідерів, вимоги до винуватців провалів у роботі геть не адекватні критичності ситуації на селі. Пригадайте, що некритичність оцінок, благодушність і вибіркова вимогливість зводять з політичної арени ще потужніші сили, які існували, зокрема, і в Україні.
Тому, мені здається, партія повинна зміцнювати свої лави не для політичного самовдоволення чи нівелювання відповідальності, а для організації саме відповідальної роботи.
Пам’ятаймо настанову автора славнозвісної “Енеїди” —Івана Котляревського:Де общеє добро в упадку,То давайте будемо робити це.
Забудь отця,
забудь і матку,
Лети повинність ісправлять.
"Голос України" 2003.10.10