"Голос України"
2003.10.24
Інтелігенція у контексті сучасних процесівГолова Верховної Ради України Володимир Литвин відвідав з робочим візитом Кам’янець-Подільський (Хмельницька область), узявши участь в урочистостях, присвячених 85-й річниці з дня утворення Кам’янець-Подільського державного університету, де виступив з промовою.
Щиро вдячний за можливість розділити разом з вами радість свята — 85-річчя з дня заснування Кам’янець-Подільського державного університету — і сердечно вітаю вас із цією знаменною подією.
Шлях реформацій, пройдений університетом за вісім з половиною десятиліть, позначений багатою і повчальною біографією.
Від дня підписання гетьманом Павлом Скоропадським Закону про заснування Кам’янець-Подільського Державного українського університету в 1918 році і до дня сьогоднішнього ваш вуз — як, до речі, й усі інші навчальні заклади такого рівня — відіграє значну роль у громадському житті України, водночас, являючи собою своєрідне віддзеркалення суспільства, його збірний ментальний та інтелектуальний портрет.
Акумулюючи духовну потугу нації, університети завжди були виразниками її заповітних устремлінь і прагнень, готували шляхи їх справдження, гуртували інтелектуальну еліту, вигранювали ідейно-духовні заклади.
З огляду на це, цілком логічними й достовірними є висновки широких історичних ретроспекцій, вироблених на основі об’єктивних досліджень власне цих суспільних інституцій, і вірогідності перспектив прийдешнього, що природно з’являються як результат генеративної діяльності університетського середовища.
Тому можливість цієї зустрічі розглядаю як слушну нагоду для спільного розмірковування над проблемами визначеності та значення ролі інтелектуальної еліти, а ще ширше — інтелігенції, як ми зазвичай говоримо, у контексті сучасних трансформаційних процесів.
Потреба її осмислення завжди диктується не кон’юнктурою моменту, а всеосяжністю та фундаментальністю їхньої суспільної природи.
Загалом цю тему можна охарактеризувати як вічну. А відтак — загострення її звучання однозначно засвідчує про негаразди в суспільстві, наявність збоїв у співвідношеннях та взаємозв’язках між певними його частинами. Чи про нові виклики. Стосовно ж України, як на мене, то вона взагалі ніколи не втрачала своєї злободенності.
За бажання, з деякими застереженнями, можна навіть хронологічно точно визначити початок її державного актуалізування літописною згадкою у “Повісті временних літ” за 862 рік: “Земля наша велика й багата, а порядку в ній нема. Приходьте княжити і володіти нами”.
Прикликання “варягів” на правління свідчило про неспроможність тодішнього суспільства, попри могутні ресурсні можливості, належним чином системно організуватися й державно самоствердитися.
Ще в ті часи оформлена дисгармонійність у взаємостосунках і взаємовпливах на рівні інтелекту і влади, інтелекту й політики, так і не знайшла свого посутнього узгодження та нормального вирішення й через тисячоліття.
Ці поняття, на жаль, так і не стали тотожними, хоча ненормальність такої несумісності очевидна.
Відсутність військово-політичної еліти, яскравих особистостей-лідерів позбавляло суспільство перспективи, робило його заручником обставин, змушувало йти на принизливі компроміси та приставати на кабальні умови.
Задавненість цієї “хвороби”, хронічність її симптомів особливо гостро відчуваються на нашому соціальному самопочутті сьогодні. Конкретні її прояви продовжують постійно нагадувати про себе на всіх рівнях.
Нині, як і на попередніх переломних етапах, потрібні творці національної історії без самозакоханого, самовдоволеного нехтування долею країни на користь особистого успіху.
Ми ж унікальна нація, яка весь час живе під загрозою національного знищення на основі компромісу для власного благополуччя, а не утвердження держави. А відтак — ніяк не можемо вийти на пристойні, не кажучи вже про авангардні, позиції в матеріальному розвитку. Тобто весь час перебуваємо на гребенях історичних відпливів.
І ще одне, що впадає у вічі з дедалі більшим втягуванням у президентську кампанію. Це зростаюче намагання певної частини з тих, хто відносить себе до еліти, “вирішити” усі проблеми начебто перед Судним днем. Простіше кажучи — вкрасти те, що ще залишилося. Перефразовуючи Черчілля, скажу: сьогодні бенефіс “широко разинутых ртов и пожирающих глаз”.
Не можна далі залишати поза увагою й проблему інтелектуального рівня багатьох з тих, хто претендує на роль провідників нації.
Навіть побіжне співставлення, скажімо, програм перших і нинішніх українських партій вражає різницею ерудиції, обізнаності їх авторів з теорією та практикою партійного будівництва, знання власної історії і глибини їх висновків, сили прозирання у майбутнє.
Отже, й до нас кричить сьогодні нагадуванням і засторогою душа світоча науки Г. Сковороди: “Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся ні в чому не шкодити”.
Шкода, що цього чути не хочуть.
Можливо, як ніколи болісно, саме тепер дається взнаки брак загальнонаціональних моральних лідерів, відповідальних політиків справді державного рівня, здатних виступити у важливий момент історії організуючим масштабним началом, консолідуючою силою для всього суспільства.
Прикро й те, що така потужна суспільна інституція, як церква, яка самою своєю природою покликана і просто зобов’язана об’єднувати, сьогодні сама є розколотою.
Загалом же, особливість нашого нинішнього “загостреного” стану характеризується ще й додатковими ускладненнями, тлом для яких служать глобалізаційні виклики.
Так склалися обставини, що останнім часом, за кількістю публічних виступів для мене, після сесійної зали, ледь не на перше місце вийшла університетська аудиторія.
У цьому можна вбачати певну символіку: відцентрові кола, утворювані в університетському середовищі, своєю масштабністю, силою й пружністю не поступаються діям парламенту, зокрема, його здатності до творчої спонуки суспільства.
Але тут природніше вести мову про означену вище тему, оскільки саме на освітньому полі відбувається формування того соціального прошарку, який визначає духовне обличчя нації, її інтелектуальну могутність. Тут повніше й об’ємніше не тільки розуміння цієї важливої проблеми, а й більше зацікавлення та прагнення в успішному її вирішенні.
Підставою для такого відповідального твердження слугує мені власний досвід.
Він же й підказує, що сьогодні, домагаючись посилення процесів творення громадянського суспільства, уже мало говорити про людину розумну чи інтелігента-патріота, а дедалі нагальнішою стає потреба “людини моральної”.
Ця розмова набуває особливого сенсу саме в стінах Кам’янець-Подільського університету, що розпочинав своє буття під орудою Івана Огієнка — першого ректора, великого патріота, науковця, письменника, гуманіста виміру пророка.
Ще з юних літ своє життєве покликання Іван Огієнко (митрополит Іларіон) означив максимою: “Служити народові — то служити Богові!” Цього духовного канону він дотримувався завжди: і на професорській кафедрі, і на міністерській посаді, і в сані митрополичому.
Все його життя, подвижницька наукова і пастирська діяльність були пронизані устремлінням примноження духовного окормлення своєму народові і своїй Батьківщині.
Сповідування такого засадного принципу було продиктоване розумінням того, що жодні суспільні труднощі й негаразди, в будь-які часи і за будь-яких обставин, ніколи не долаються вирішенням лише економічних чинників проблеми. В їх основі завжди лежить глибинний соціальний фактор як виразник ментальності, духовної культури нації.
Доля Кам’янець-Подільського університету символізує нерівне упродовж століть змагання між культурою (інтелектом, філософією, духовністю) і руйнівною соціальною стихією (революціями, війнами, диктатурами і т. п.).
Відтак ментальний та інтелектуальний портрет університету бачу в таких проблемних площинах:
— проблема взаємовідносин між інтелектом і владою, між інтелектуальною та політичною елітою і державою та суспільством;
— проблема історичних знань, уроків і висновків з цих уроків як основи нашого дальшого розвитку;
— проблема ролі і місії університету у збереженні історичної пам’яті та відповіді на глобальні виклики, що постали перед Україною.
Крізь призму взаємовідносин влади й інтелекту викарбовується портрет доби, рушії та потуга її розвитку, ціннісні орієнтації та пріоритети.
Історія Острозької та Києво-Могилянської академій, з одного боку, а з другого — Львівського, Харківського та Київського університетів — попередників Кам’янець-Подільського українського державного університету — яскраво віддзеркалює роль університетів у формуванні обличчя своєї доби.
Острозька академія і Києво-Могилянський колегіум, іменований згодом також Академією, чия діяльність протікала під пильною опікою Православної церкви, виступали передусім оборонцями православної віри і національної ідентичності, а вже потім — осередком інтелектуалів універсального масштабу.
У культурно-політичному контексті XVІ—XVІІІ століть ці перші українські протоуніверситети фіксували не просто взаємодію, а нероздільність місцевої світської та релігійної влади й інтелекту попри самою природою закладені перманентні суперечності і навіть антагонізми між собою.
На переломних етапах вітчизняної історії визнані на теренах усієї Східної Європи вищі школи Острога і Києва реально готували появу цілої когорти видатних постатей — полководців, полемістів, церковників, літописців, спроможних сконсолідувати розколоте й деморалізоване суспільство перед загрозою втрати своєї неповторності й окремішності.
Національна революція 1648—1654 років на чолі з Богданом Хмельницьким своїми релігійно-ідеологічними витоками завдячує саме незгасному просвітництву й культуротворенню, що плекалися в стінах цих академій.
Закономірним, відтак, є звернення провідників української революції 1917—1920 років до ідеї університету, покликаного готувати національно свідому державницьку еліту.
Українці по праву можуть і повинні пишатися цією сторінкою історії української державності як свідченням глибокого розуміння тогочасної влади значення вищої професійної культури й інтелекту для справи національного єднання.
Безсумнівно, однією з головних причин нашого нинішнього стану є неспроможність наукової і політичної еліти позбутися відчуття своєї “другорядності”, сповна самореалізуватися й самовиразитися, стати не об’єктом, а впливовим суб’єктом міжнародної політики.
Ключ до вирішення цієї проблеми криється саме і насамперед у сфері духу.
Українську еліту, інтелігенцію взагалі, не можна звинувачувати в її непідготовленості й непридатності для вирішення конкретних завдань, професійній невідповідності, низькому фаховому рівні, відсталості в долученні до новітніх високих технологій. Навпаки, вітчизняні науковці й виробничники в багатьох галузях знань і технологій утримують світове лідерство.
Проте визначальним у даній ситуації виступає якраз не показник інтелектуального рівня еліти, а її особистісні якості, пов’язані з громадянською позицією, практичним патріотизмом.
Я переконаний, що сьогодні університети мають готувати саме високоморального інтелектуала, свідомого свого призначення і відповідальності в універсальному осягненні динамічної дійсності.
“Головна проблема, яка стоїть перед Україною, — брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, із якою країна опинилася віч-на-віч. Більшість лідерів України не лише нічим не пожертвувала заради національної незалежності, а й навіть не прагнула її. Багато хто ставиться до неї як до можливості самозбагачення”, — так бачиться наша нинішня ситуація американському політологові Збігнєву Бжезинському. Додам до цього, що не тільки самозбагачення, а й самозвеличення та самозамилування.
Небезпечна дистанційованість між державою та суспільством, владою та народом, набута упродовж попередніх десятиліть і посилена в ході творення незалежної України, на жаль, зберігає й донині свою тенденцію до збільшення.
Вона, ця тенденція, аж ніяк не є породженням тільки нашого новітнього буття. Свого часу роль, відведена Україні різними імперіями, визначалася в їхніх системах координат параметрами сировинного об’єкта, матеріального придатку для власного зростання і звеличення. Ця упослідженість, що віками старанно селекціонувалася і нав’язувалася, прагнула звести до мінімуму активність саме національного і громадянського начала, прививаючи, натомість, психологію пасивного та слухняного виконавця.
Тому не випадково, що чимало сучасних українських політиків сповідує ідеологію залежності, провінційну ментальність. Це чи не основна проблема нашого політикуму.
Хоча, здавалося б, така безпрограшна, за ретельністю впровадження, соціальна запрограмованість не скрізь спрацьовувала і не завжди себе виправдовувала. На цьому тлі чого вартий хоча б реальний внесок українців у становлення метрополій?!
Неупереджене дослідження перебігу історичних подій дозволяє говорити про надзвичайно значний, якщо не визначальний, український вплив, скажімо, на російську державницьку політику й ідеологію.
Як тут не згадати “Синопсис” Інокентія Гізеля, з якого було почерпнуто і взято на “озброєння” уявлення про історичну спадкоємність між Київською і Московською Руссю та про триєдність руського народу. Та й системне обгрунтування політичних, правових, морально-етичних, релігійних, естетичних поглядів Російської імперії забезпечив не хто інший, як Феофан Прокопович, ставши, по суті, її першим ідеологом.
Здається, уже давно вийшло за дискусійні межі твердження про те, що Російська імперія відбулася багато в чому завдяки синтезу московської системи влади з київською освіченістю.
Пізніші часи неспростовно підтверджували цю аксіому.
Попри визиски, гноблення, переслідування українська нація продовжувала насичувати своєю життєдайною енергією усі сфери суспільного буття метрополій, причому ціною нещадного виснаження власних сил і редукування своїх природних можливостей.
Цивілізаційна унікальність України протягом століть репрезентувалася принизливим соціальним аутсайдерством, екстенсивною типологією розвитку, політичною провінційністю. Все це неминуче й суттєво позначалося на загальному стані буття, хоча сфера моральності, духу нації залишалася найменш ураженою.
Цей феномен — незламний стрижень нашої духовності. В ньому — здатність не тільки дієво протистояти злу, вимиванню моралі, насадженню несправедливості, а й, як основі ціннісного значення чи то окремої особистості, а чи всього народу, завжди виповнювати мобілізуючим та творчим началами своїх носіїв.
Духовність завжди освячена метою і підпорядкована їй.
У цьому — її нездоланна сила, невичерпний нурт, часова незборимість.
Духовність — то різновид життєвої енергії, яка не зникає і не виникає, а лиш переходить з однієї форми в іншу.
З огляду на це ми просто приречені на переосмислення своєї духовної біографії, розчищення її витоків, вирівнювання шляхів її осягання у сьогоденному творенні.
Духовність, зрештою, повинна перетворитися на ту єдину державну монополію, яку ми зобов’язані не тільки дбайливо оберігати, а й неухильно, безперестанно примножувати.
Сприймати і плекати духовність та моральність, власне, як синонімічне означення законності, прояв найвищої правової культури.
Це дозволить нам, зрештою, подолати багатотрудний шлях до самих себе, до свого справжнього єства. Адже духовність — то не тільки піднесеність до висот взірцевості моральних законів, а й незрадливе повернення до свого родовідного коріння, усвідомлене сприйняття своєї справжньої природи та історичної відповідальності за її долю.
Нинішня актуалізація духовного чинника власне й диктується нашою історичною біографією як ще один заклик, як ще одна спонука до практичної мудрості. У цьому — і засторога від дальшої безоглядності та безвідповідальності, й нагадування про вище покликання як народу, так і його провідників.
Для України, як, зрештою, і для всього людства, це своєрідний часовий тест випробувань, який належить подолати або з виграшем, або ж із нищівною поразкою.
Розвиток останніх подій, що визначали політичне обличчя нашої держави, свідчить про все ще кінцеву невизначеність, небезпечну розмитість внутрішньої і зовнішньої спрямованості самоототожнюючих процесів, про відсутність чіткої позиції стосовно як їхнього перебігу, так і самої мети з боку української еліти. Не відчувається також загального усвідомлення загроз, які несе глобалізація. Немає серйозного перейняття ними.
Немає розуміння того, що від теперішньої нашої позиції, від осмисленого морального вибору залежать не лише стан нинішніх перетворень, не лише доля української державності, а й доля самої України, її найближчих сусідів, включно з Росією, загалом всього євразійського політичного ландшафту.
Як за часів національно-визвольної війни українського народу 1648—1654 років, Української революції 1917—1920 років, так і сьогодні найголовнішим внутрішнім викликом є утвердження національної солідарності, що можлива як спільна праця всіх політичних, національних, соціальних і конфесійних сил над вирішенням нагальних завдань.
І кому, як не українській інтелігенції, університетам як найповажнішим осередкам української культури, належить відповідальна місія осмислення вітчизняної історії, уроків і висновків з наших перемог і невдач, накреслення дієвих і конкретних шляхів дальшого поступу?
Постання Кам’янець-Подільського державного університету, одного з найперших національних українських вузів, стало наочним і величним проявом конкретного духовного державного будівництва.
Доба Української національної революції 1917—1920 років освячена не тільки безприкладним вивільненням енергії мас. Це був справжній злет українськості, невідбутній час утвердження духовних засад нації.
Хіба не знаменно й не символічно, що саме у дні найжорстокіших випробувань, граничного напруження життєвих сил відбувається справжній сплеск активної розбудови сфери духовності.
Протягом незначного часового відтинку було засновано Українську Академію наук, Український державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український національний театр, відкрито 150 українських гімназій. Розпочато роботу Українського державного університету в Києві. Започатковано діяльність десятків установ, покликаних сприяти відродженню української культури. Окрім того, планувалося відкриття українських університетів у Харкові, Катеринославі, Одесі.
Це тільки найприкметніша, але незначна дещиця з того, що здійснено провідниками української державності в буремні роки Української революції.
Натхненником і будівничим цих процесів виступала інтелектуальна еліта нації.
Її приклад для нинішніх поколінь — не лише реальна продуктивна спадщина, а передусім — могутнє генеративне начало.
Її приклад — практична дієвість в ім’я народу й держави, коли заради вищих інтересів національного життя нерозривно поєднувалися політика, наука, мораль.
На жаль, зоря цієї революції пломеніла недовго. Недозрілість багатьох її чинників, неготовність до взаємних компромісів і поступок між її провідниками та учасниками, традиційні безплідні й знесилюючі змагання за “гетьманство”, зрештою, визначили її незавидну історичну долю.
Проте одночасно з поразкою у цій боротьбі розпочався й черговий етап змагань за національне “випростовування”.
Відчуття державності, зрощене за короткий час у національній психології, потужним імпульсом пронизувало суспільні настрої наступних поколінь.
У роки тоталітаризму для українців мета державності, піднесена до рівня найзавітніших, продовжувала визначати й диктувати спосіб існування нації.
Її живили традиції, культура, духовна самобутність.
“Я молюся найбільше — працею”, — зізнавався Іван Огієнко. І так “молилися” тисячі кращих синів і дочок України, аби наблизити справдження одвічної національної мети.
Серпень 1991 року став не тільки апофеозом тієї молитви-боротьби, а й рубежем, який чітко відокремив процес від результату.
Новий етап в історії державності, набагато важливіший і відповідальніший, по-новому виставив не тільки вимоги до кожного члена суспільства, а й особливості тих вимог.
Вони полягають насамперед у реанімуванні у громадянина відчуття громадянськості, необхідності активних творчих дій.
Те, що Україна відбулася як держава, — факт безсумнівний. Але стан нашої державності, її перспективи викликають цілу низку тривожних запитань. Вони стосуються передовсім цілісності суспільства, його монолітності, відданості ідеї.
Схоже, що для дуже багатьох проголошення незалежності означало завершення справи, тоді як насправді це було лише початком довгого і тернистого шляху вже в чині державного самоствердження. Для його подолання знову вимагаються напруженість і несхитність волі, рішучість у заходах, подвоєність, а то й потроєність зусиль. Та найголовнішою у всьому цьому стає потреба повного залучення душі.
Не абсолютизація економічного чинника, не фетишизування абстрактного державного будівництва, не обнадіювання й не заспокоювання принадами майбутнього, а наполегливе, послідовне й сумлінне зміцнення в суспільній свідомості питомо національних, духовних і моральних засад.
Суспільство в цілому поки що не пройнялося почуттям відповідальності. Відповідальності, яка буває лише одна і яка не ділиться на особисту й громадянську.
Наповнення суспільного життя розумом і справедливістю — це наша з вами історична повинність і життєве покликання.
“Мій український патріотизм — це не сантимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе-таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду, і ніяка чесна праця не піде намарне”, — так визначав для себе цю місію Іван Франко.
Так визначали і визначають її донині кращі представники національної еліти: наукової, мистецької, політичної.
Долі багатьох з них пов’язані з Кам’янець-Подільським державним університетом. Серед них — академік НАН України, директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій, академік НАН України, директор Наукового центру “Інститут ядерних досліджень” НАН України Іван Вишневський, доктор фізико-математичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Дмитро Мартинюк; професори вашого університету: доктор історичних наук, завідувач кафедри всесвітньої історії Валерій Степанков, доктор фізико-математичних наук, завідувач кафедри геометрії та методики викладання математики Юрій Теплінський, письменники Любомир Дмитерко, Микита Годованець і багато-багато інших.
Неможливо назвати їх усіх поіменно, адже за роки свого існування цим інтелектуальним і культурним центром Подільського регіону підготовлено понад 40 тисяч фахівців. Це надзвичайно потужна сила. Її внесок у загальнонаціональну справу важко переоцінити. Особливо це помітно тепер, в епоху тотального “наступу” численних новопосталих університетів.
Саме на їхньому фоні, з гучними назвами та привабливими вивісками, пізнається справжня цінність класичних університетів — носіїв універсальних і справді університетських чеснот: інтелектуальних, моральних, професійних.
Ці форпости освіти, хоча й, на превеликий жаль, ще відповідним чином не захищені і не підтримані державою, не тільки продовжують утверджувати розумне, добре, вічне, а й успішно протистоять профанації в освітньо-культурній сфері.
Постання університету в Кам’янці-Подільському стало вершинним злетом українського державотворення від часів Київської Русі до модерної доби.
Уперше університет створювався з волі та за підтримки української державної влади, освяченої, до того ж, віковими династичними традиціями Гетьманату.
Тому й розплата не забарилася: університет потрапив під тотальний контроль тоталітарної ідеології, яка, виходячи з пріоритетів нового культурно-політичного контексту, вважала за краще трансформувати університети, створені на засадах національної автономії, в педагогічні, медичні і технічні інститути.
Цим втрачалися не тільки традиції класичного університету, а й перспективи творення повноцінної інтелектуальної еліти, сповненої моральних чеснот, національної самосвідомості й високого покликання служити провідником суспільних інтересів.
Проте обірвати тяглість духовних традицій виявилося не під силу ні часу, ні системі. Підтвердженням цього якраз і є діяльність вашого університету, життєва ствердність його наукових шкіл.
Спираючись на одну з них, історичну, і з огляду на сучасний момент, дозволю собі кілька прикінцевих узагальнюючих зауважень.
Сьогодні перед нами постає особлива потреба в переосмисленні вузлових і поворотних точок нашої біографії — сприйняття історії як основи нашого дальшого поступу і як геополітичного чинника в розвитку України.
Сказавши про переосмислення історії, згадую рядки з фронтового щоденника О. Довженка: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна”.
Хіба не звучать сьогодні ці слова нам усім суворою пересторогою? Хіба не прозирають вони минулі і сучасні виклики?
Наші нинішні випробування: роз’єднаність, викличне ігнорування потреб народу, невкоріненість у власну історію, постійні метання в пошуках сюзеренів — усе це та інше вкотре викликає тінь нової великої Руїни. Руїни на сучасному етапі.
І про це, про таку загрозу треба сьогодні сказати вголос і особливо. І це не перебільшення, це реальна тенденція, реальна загроза.
Прикро, але необхідно визнати: наша історія, її уроки так і не стали могутньою і нездоланною “зброєю” Української держави.
Ми не хочемо чи не здатні бачити сучасну систему координат на фоні всього історичного полотна.
Відповідно незнання історії та її уроків вивільнило уяву новітніх політиків у вигідному для них вимірі. Більшість з них послуговуються нею як допоміжним ілюстративним засобом — на рівні імен, без заглиблення в її сутність — великі справи, без емоційного контакту, без духовної спорідненості.
Та все ж потужний потенціал нашої історії не може не спонукати до оптимістичної перспективи українського державотворення, заснованої і наснаженої героїчним минулим, самобутньою ментальністю й культурою, мораллю, вірою.
Цей оптимізм живиться і такими невідбутними джерелами духовності, яким є сьогоднішній Кам’янець-Подільський державний університет.
Повернути українському суспільству віру у великі ідеї, звільнити історичну пам’ять від комплексів, стереотипів і помилок минулого, вказати правильний шлях у майбутнє — ось домінуючий виклик і завдання, що ставиться перед університетами самою історією.
Університет, що одним із перших в Україні постав з волі української державної влади, просто зобов’язаний бути у цьому взірцевим прикладом!
Тож звершень і успіхів вам у цій важливій і відповідальній справі в ім’я українського народу, в ім’я України!
"Голос України" 2003.10.24