"Голос України"
2003.07.15
В епіцентрі вулкану
температури власного тіла не відчуваєшЗаключне слово Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА
під час закриття третьої сесії Верховної Ради України четвертого скликання
11 липня 2003 рокуДорогі колеги!
Шановні Прем’єр-міністре і члени уряду, керівники судових інституцій, журналісти та всі гості Верховної Ради України!
З цілком очевидних причин та мотивів зараз, у такий піковий момент, важко, більше того — неможливо виставляти оцінки, робити узагальнюючі судження щодо сесії, яку ми завершуємо. Втім, це, можливо, мало б вигляд не зовсім серйозний і навіть самовпевнений, а то й зухвалий. Адже коли перебуваєш в епіцентрі вулкану, в його розпеченій лаві, а саме до таких порівнянь спонукає сьогодні обстановка у Верховній Раді, температури власного тіла не відчуваєш.
Тож про оцінки будемо говорити з часом, коли вистигнемо й коли відстояться події, пов’язані з цим відрізком нашої роботи і нашого життя.
Правда, це розширить поле для маневру “спеціалістів” з вищого законодавчого органу країни. Зрештою, це їхня справа. А нам своє робить.
Відтак скажу лише про те, що, на мій погляд, слід віднести до найголовнішого.
У Василя Симоненка є глибоке за своєю сутністю визначення: щасливий той, хто хоче мало від життя —він ніколи не розчарується у ньому.
Чи можемо ми бути задоволеними результатами третьої сесії, загальною атмосферою парламентського життя? Переконаний, що всі ви одностайно скажете — ні!
Процес “випростовування”, послуговуючись термінологією М. Грушевського, парламенту відбувається складно, суперечливо і болісно. І насамперед через те, що нам нерідко бракувало мужності, могутньої людської (особистісної) та політичної волі, здатності бачити народні й державні інтереси за політичними чи груповими сутичками, неминущі цінності за повсякденною конкретикою.
Ми не так уже й рідко діяли за принципами недовіри й підозри, зверталися до перевіреної практики подвійних позицій, мовчати і бути обережними тоді, коли вимагалося говорити відверто. Нещирість прикривали патріотично-народними гаслами, помноженими посиланнями на правові норми та реґламент.
Той факт, що Верховна Рада так складно йшла до прийняття процедурного рішення з приводу направлення законопроектів з політичної реформи до Конституційного Суду, наводить на думку, що ми не завжди думаємо і діємо на виріст, а головне — самостійно, що ми ще не готові до парламентсько-президентської республіки, що ми ще не готові до пов’язаної з цим підвищеної відповідальності.
Водночас зазначу: що тоншою ставала основа злагоди й порозуміння у Верховній Раді, то більше з’являлося спокус і охочих її перевірити.
Це констатація реалій і урок на майбутнє.
Водночас хочу наголосити, що саме ця подеколи крихка основа дозволила нам зробити відчутний крок в утвердженні у країні парламентаризму. Верховна Рада дедалі більше виособлюється як реальний епіцентр суспільно-політичного та економічного життя України.
Саме тут приймалися протягом сесії доленосні рішення, які, зокрема, розвивали й законодавчо оформляли заходи Президента та уряду, покликані забезпечити прорив держави, українського народу на новий, нехай поки що й недостатньо високий, щабель розвитку. Тобто ми виступали останньою інстанцією, а відповідно першими несемо відповідальність за все, що відбувається в країні.
Саме парламент утримував і забезпечував рівновагу в політичному житті і вводив у цивілізоване річище розв’язання гострих і чутливих проблем. Потужні викиди енергії, здавалося б, непримиренні зіткнення при цьому у сесійній залі лише вивищують, підносять значущість рішень, що приймалися.
Якщо донедавна відсутність відчутних змін в економічній сфері, зокрема у правовій її частині, ми намагалися видавати за стабільність, то протягом нинішньої сесії вдалося прийняти низку системних рішень і на цьому напрямі.
До того ж, слід підкреслити особливо, Верховна Рада зуміла ухвалити такі закони, які вносять принципові, радикальні зміни в різні сторони економічного й соціального життя. Закони, про доконечну потребу в яких говорилося роками без помітних результатів. Серед них — податкові та з пенсійного забезпечення.
Значний крок зроблено у формуванні правової системи. Етапною віхою можна вважати те, що вже маємо Цивільний та Господарський кодекси, що вийшли на завершальну стадію в роботі над Кримінально-процесуальним, Цивільним процесуальним та Адміністративним процесуальним кодексами.
Попри цілком природне і закономірне зіткнення політичних, економічних, національно-культурних, мовних і конфесійних інтересів у стінах парламенту, Верховна Рада послідовно захищала національну ідентичність, виробляючи серединну (підкреслюю: серединну, а не усереднену!) лінію державної політики у цій сфері.
Останнім часом нами багато зроблено для утвердження громадянського суспільства, демократичних інституцій, свободи слова, прав і свобод громадян, для того, щоб повернути увагу до української мови, яка, окрім усього іншого, повинна сприяти об’єднанню, а не розмежуванню суспільства, не відчуженню між людьми.
Усе це дає підстави для висновку, що ми наблизили час тотальної мобілізації духу, основним рушієм якої мусить виступати саме парламент України.
Візьму на себе сміливість стверджувати, що зважені й відповідальні дії Верховної Ради зробили можливим не тільки вирівнювання і забезпечення повноцінного співробітництва, а й серйозне поповнення порядку денного міжнародних відносин нашої держави.
Законодавча підтримка відомих пропозицій Президента несподівано для багатьох, особливо “великоваговиків” на світовій арені, засвідчила наявність самостійної політичної лінії України, спростувала чергові пророцтва про її “поглинання”, повернула інтерес до неї.
Найголовнішим для сьогоднішнього етапу зовнішньої політики України є те, що Україна дедалі виразніше сприймається Сполученими Штатами, Євросоюзом і Росією як важливий незалежний чинник світової та європейської безпеки. На якісно новий рівень виведено міжпарламентські зв’язки.
Нарешті, досвід останнього часу переконує, що ефективні закони і результативна практика можливі лише за умови консолідованого усвідомлення того, що Верховна Рада і Кабінет Міністрів України є складовими єдиного державного механізму.
А загальні результати нашої роботи за сесію можна вкласти в таку статистику.
Загалом за період першої, другої та третьої сесій Верховної Ради України четвертого скликання прийнято в цілому 401 закон, у тому числі на третій сесії — 252 закони. Водночас хотів би підкреслити, що ми практично повністю прийняли ті закони, які були запропоновані Президентом України: 33 повністю і 3 —у першому та другому читанні. Із 221 закону, які запропонував для розгляду та прийняття уряд, в цілому прийнято 113 і 48 — у першому і другому читанні.
Тобто ми поступилися своїми, парламентськими, законопроектами, віддавши пріоритет тим, які вносили Президент і уряд.
Принципово важливо розглядати ці та інші статистичні підсумки крізь призму і ступінь їх наближення до реалізації ключових, стратегічних цілей розвитку Української держави та суспільства. Тим більше що ми входимо в такий етап державного будівництва, який вимагає насамперед складних, комплексних і системних рішень на рівні Верховної Ради, поглиблення взаємодії у системі Президент — парламент — Кабінет Міністрів.
Уже тепер ми маємо на наступну сесію понад 950 законопроектів, які внесені Президентом України, Кабінетом Міністрів, Національним банком і безпосередньо народними депутатами України.
Звідси — підвищення актуальності питань щодо рівня відповідальності, політичного структурування, внутрішньої самоорганізації та саморегулювання парламенту, його ролі й місця в системі державної влади, впливу на всі сфери суспільного буття.
Твердо переконаний, що наявний потенціал дає нам змогу відчутно, на порядок піднести політичний, організаційний та інтелектуальний рівень своєї роботи. Але для цього кожному і всім разом треба чітко й недвозначно, остаточно визначитися, якою ми хочемо бачити Верховну Раду — потужним, незалежним і життєздатним законодавчим органом чи структурою, зведеною до рівня обслуговування інтересів окремих осіб, політичних чи фінансових груп, кланів і розтягнутою між різними центрами впливу.
Знову-таки переконаний і твердо стою на тому, що двох думок, якихось варіантів з цього приводу немає. Парламент повинен бути парламентом, забезпечувати неухильне й ефективне виконання своїх конституційних функцій та суспільного покликання.
А щодо центрів впливу, то для Верховної Ради такий центр один і єдиний — український народ.
Нехай слугують нам орієнтиром слова Михайла Грушевського, який наголошував: “Практична політика не забава... вона ставить своїм завданням служити живому життю народу, здобуваючи йому нові підвалини для розвою його матеріальних і духовних сил, для поступу на дорозі добробуту, сили, щастя”.
Дякую за увагу і співпрацю.
"Голос України" 2003.07.15