"Голос України"
2002. - 9 листоп. - С. 4 - 5
Тисяча років сусідства і взаємодіїВолодимир ЛИТВИН,
Голова Верховної Ради України,
професор, член-кореспондент Національної академії наук УкраїниПоляки доклали максимум зусиль, щоб у 1918—1920 рр. відродити свою державу з небуття, в якому та перебувала з 1795 р. Відроджувати можна було тільки те, що існувало, тобто Річ Посполиту — державу, в якій у XVІІІ ст. на величезній території від Балтики майже до Чорного моря жили мільйони поляків, литовців, українців, білорусів і євреїв.
Згуртувавшись навколо “начальника держави” Ю. Пілсудського, наділеного майже диктаторськими повноваженнями, використовуючи різнобічну допомогу Франції та інших держав-переможниць у світовій війні, польська національна еліта виявила гідну подиву наполегливість, гнучкість і винахідливість, щоб здобути контроль над максимально можливою територією на сході.
Проведений у Сілезії, Вармії та Мазурах плебісцит виявився несприятливим для Польщі. Основна частина середньовічних польських земель на заході залишилася за Німеччиною. Зате Польща здобула перемогу в українсько-польській війні 1918—1919 рр. і окупувала майже всю Білорусію та українські землі по Збруч і Горинь. Опинившись улітку 1920 р. на краю загибелі у двобої з налаштованою на “світову революцію” Червоною Армією, Польська держава все-таки витримала військовий тиск і відповіла ударом на удар. Звичайно, “чудо на Віслі” пояснювалося не військово-економічними перевагами Польщі, а крахом авантюристичної політики “воєнного комунізму” в радянських республіках. Якраз цей крах й врятував Європу від “світової революції”.
Наступним кроком Ю. Пілсудського було захоплення у жовтні 1920 р. населеного переважно поляками литовського міста Вільно (Вільнюса) з околицями.
Завоювання на сході були підкріплені дипломатичними методами. Зокрема, про відсутність домагань на українські землі під польським контролем офіційно оголосили і УНР (Варшавський пакт), і УСРР та РСФРР (Ризький мирний договір).
Українські етнічні землі міжвоєнної Польщі обіймали територію в 120 тис. кв. км. Цю площу варто порівняти з територією довоєнної Польщі (388 тис. кв. км), тодішньою територією УСРР (450 тис. кв. км) і територією Польщі без українських земель (258 тис. кв. км).
На українських землях проживало понад 10 млн. осіб, або майже 30 відсотків населення Польщі. Основну частину населення становили українці, хоча ця земля була батьківщиною для мільйонів поляків, євреїв та інших національностей. Ці території мали різну історичну долю: Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям, Західна Волинь з Поліссям.
Основною частиною населення Східної Галичини були українці — 3 293 тис. осіб. У містах нерідко переважало польське населення. Зокрема, у 200-тисячному Львові у 1918 р. налічувалося 112 тис. поляків (57 відсотків) і тільки 27 тис. українців (12 відсотків).
Територія Холмщини (Забужжя) і на північ від неї — Підляшшя з Х ст. заселялася русинами (дулібами й бужанами) та поляками. З кінця XІV ст. вона перейшла під владу Польщі, а з початку XІX ст. — Росії. Під час світової війни царський уряд перед відступом депортував звідси близько 120 тис. українців. За переписом 1931 р., серед населення основної частини Холмщини з Підляшшям (за винятком населеної майже повністю поляками західної частини) українці становили 32 відсотки, “латинники” (тобто українці за мовою і римо-католики за віросповіданням) — 26 відсотків, поляки — 30, євреї — близько 10 відсотків.
За Ризьким мирним договором 1921 р. Волинська губернія була поділена на дві частини: Західна Волинь з Поліссям відійшли до Польщі, а Східна Волинь (Житомирщина) залишилася у складі УСРР. За Всесоюзним переписом населення 1926 р., на радянській Волині польське населення не перевищувало 12 відсотків, єврейське — 9 відсотків, німецьке — 7 відсотків. За переписом 1931 р., в польській частині колишньої Волинської губернії поляки разом з “латинниками” становили 15 відсотків населення, а євреї — близько 10. Основною частиною населення тут були українці.
Уже в самому механізмові відродження Польської держави були закладені гострі міжнаціональні суперечності. Річ Посполита XVІ—XVІІІ ст. була союзом тільки двох народів — поляків і литовців. Українська і білоруська еліта цієї країни переважно за вільним вибором, як це було показано в попередніх розділах, приєдналася до правлячої верхівки, а з часом і зовсім полонізувалася. Щоб протистояти асиміляції, українському народу довелося відродити свою нову, козацьку еліту. Подібно до попередньої, вона також стала з часом неспроможною задовольняти народні прагнення землі і волі. На новому історичному етапі українці створили на території Російської імперії та Австро-Угорщини свою ще одну, вже третю за рахунком, інтелектуальну і підприємницьку еліту, яка очолила національно-визвольну боротьбу на початку ХХ ст. Хоч тоді ця боротьба не увінчалася успіхом, у ході її вперше виникла згуртована українська нація.
На відміну від Речі Посполитої XVІ—XVІІІ ст., яка складалася з крихких середньовічних народностей, Польська держава 1918—1939 рр. увібрала в свої кордони набагато монолітніші нації. Механічне відтворення етнічної структури попередньої Речі Посполитої без наділення її непольських народів державними правами призвело до появи міжнаціональної і міждержавної напруженості.
Польські правлячі кола не ставили перед собою завдання цілковитого поглинення Литовської держави. Литовсько-польські суперечності були зав’язані на територіальній проблемі (Вільно). Білорусько-польські відносини внаслідок недостатньої зрілості і згуртованості білоруської нації не були особливо небезпечні для польської державності, хоча жодною мірою не могли слугувати їй опорою. Українсько-польські відносини, які нагромадили негативний потенціал протистояння в попередні історичні епохи, у новій політичній ситуації набули особливої гостроти.
Так або інакше польські правлячі кола повинні були пристосуватися до цієї гостроти відносин з багатомільйонною українською громадою. Погодитися на етнографічний принцип формування держав, які з’явилися на місці колишніх імперій, вони не могли. За доби середньовіччя польські етнічні землі на заході були германізовані, а об’єднання з Литвою в XVІ ст. зробило для Польщі можливим компенсаційний тиск на східних сусідів. За багато віків такого розвитку смуга етнічно чистих польських земель дуже звузилася. За цих умов відроджувати державність на етнографічній основі польська національна еліта вважала неможливим. Тому вона відмовилася від запропонованої їй Антантою лінії Керзона і обрала тактику просування кордону якомога далі на схід суто військовими засобами.
Народжена в такий спосіб (не без допомоги В. Леніна, який прорахувався у своїх планах), Друга Річ Посполита виявилася надзвичайно крихким державним утворенням у складній геополітичній ситуації Центрально-Східної Європи. Половину її території займали так звані “східні креси”, тобто регіони з переважанням непольського населення, яке не вважало новонароджену державу своєю. На цій особливості могли добре пограти сусіди Польщі на її західних та східних кордонах — Німеччина і Радянський Союз. Ці держави вважали післявоєнний політичний устрій в Європі для себе невигідним. Польща, яка була матеріалізованим породженням версальського устрою, потрапляла в небезпечну ситуацію в разі узгоджених дій двох сусідніх держав. Її природний союзник Франція, яка доклала особливо багато зусиль до створення саме такої, етнічно неоднорідної Польщі, була надто далеко, щоб надати їй негайну й ефективну допомогу. Створюючи таку Польщу, керівники Франції думали лише про одне: щоб на протилежних кордонах Німеччини з’явилася велика за територією та населенням країна, здатна замінити за балансом сил дружню дореволюційну Росію.
Деякі вчені в минулому пробували довести наявність у Ю. Пілсудського “федераційної” моделі творення Польської держави. Однак ця концепція ніколи не була розроблена в деталях і навіть не була офіційно проголошена.
Насправді Ю. Пілсудський навіть не замислювався над моделями державотворення, а здійснював усупереч волі керівників Антанти просування польського кордону на схід шляхом доконаних фактів. Це вже пізніше дослідники взялися за отеоретизовування його політики. Фактично в усі часи політика Польщі на кресах визначалася сформульованою націонал-демократами “інкорпораційною” моделлю.
Поглинення, за польськими ендеками (бо були й українські), мало бути поетапним. Спочатку слід було здійснювати державну полонізацію непольського населення, тобто підпорядкувати його установам, обов’язкам і правилам, які існували в усій Польщі, й водночас витісняти на манівці громадсько-політичного життя, або й зовсім ліквідовувати організації, створені українцями на попередніх історичних етапах. Більш глибока, етнічна полонізація була розрахована на триваліший період і здебільшого мала охоплювати сфери освіти й виховання, особливо — підростаючого покоління.
Ця політика в перші роки проводилася обережно, особливо у Східній Галичині, яка зберігала статус “міжнародної території”. У березні 1921 р. польський сейм затвердив Конституцію Польщі, яка проголошувала: “Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їхніх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема, органів загального самоврядування”.
Насправді такі обіцянки були розраховані тільки на міжнародну громадськість. Виконувати їх ніхто не збирався. Після виборів до сейму 1922 р., які населення Східної Галичини бойкотувало, лідер ендеків С. Гломбінський з тривогою заявив: “Духовна єдність кресів з батьківщиною до цього часу не забезпечена”. Незабаром після цього було створено колонізаційний фонд для поселення на кресах протягом 3—4 років не менше 40 тисяч поляків-осадників.
У листопаді 1922 р. у Великій Британії перемогли на виборах консерватори, ставлення яких до Польщі було прихильнішим, ніж у лейбористів. Польський прем’єр-міністр В. Сікорський зробив усе можливе, щоб переконати новий уряд у необхідності зміцнення “санітарного кордону”, що мав відділяти Європу від Радянського Союзу.
12 лютого 1923 р. польський сейм у зверненні до західних держав поставив за вимогу узаконити умови Ризького договору від 18 березня 1921 р. як чинника “господарської і політичної необхідності, неодмінної умови стабільності в Європі”. Водночас уряд В. Сікорського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі Конституції 1921 р. врегулювати відносини у Східній Галичині і захищати права місцевого українського населення. Цього було досить, щоб Рада послів Антанти в Парижі 19 березня 1923 р. надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною і офіційно визнала східні кордони Польської держави, встановлені Ризьким мирним договором.
Українсько-польські взаємовідносини міжвоєнного періоду визначаються стосунками між українською громадою всередині самої Польщі і Польською державою. Безсумнівно, існували й відносини між Польщею та УСРР (з 1936 р. — УРСР), але вони були лише певним нюансом радянсько-польських відносин, і тому повинні оцінюватися в контексті останніх.
Відносини між українською громадою в Польщі і польською державністю в її різних формах (урядом, парламентом, костьолом, політичними партіями тощо) повинні цікавити нас не самі по собі, а тільки в міжнародному контексті. Причина проста: ці відносини не могли залишитися внутрішньою справою Польщі, хоч би як цього бажали польські правлячі кола.
Після 14 березня 1923 р. в польських політичних колах почали вважати, що більше не треба оглядатися ні на міжнародну громадськість, починаючи від Ліги Націй, ні на позиції тієї чи іншої країни, якщо йдеться про Західну Україну. Проблеми Західної України розглядалися правлячими колами як внутрішні.
Як географічний регіон Західна Україна з’явилася після втрати Східною Галичиною міжнародного статусу. Вона складалася з трьох воєводств, утворених у лютому 1921 р. на українських землях, успадкованих Польщею від Російської імперії (Волинського, Поліського та Новогородського), а також з трьох воєводств, утворених 1921 р. на місці постімперського намісництва “Галіції і Лодомерії” (Львівського, Станіславівського і Тернопільського). Регіон не знайшов будь-якого відображення в польському адміністративно-територіальному поділі. Навпаки, влада штучно зберігала так званий “сокальський кордон”, який до революції відділяв українські землі Російської імперії від таких само земель Австро-Угорщини. Причина була зрозуміла: обмежити вплив політично розвиненої галицької інтелігенції здебільшого на селянське населення територій, успадкованих від Російської імперії.
Однак українці двох різних імперських реґіонів об’єдналися для спільної боротьби за свої національні права. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг біля Собору Св. Юра у Львові, скликаний для визначення позиції української національної меншини в Польщі напередодні опублікування рішення Ради послів Антанти. Думку всіх присутніх у своїй промові висловив колишній віце-президент парламенту Австро-Угорщини 82-літній професор Ю. Романчук. Свою промову він закінчив словами присяги, яку присутні повторювали поодинокими реченнями, піднісши догори праву руку: “Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та злучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”.
Присутнім на мітингу тоді не було відомо, коли і як буде досягнута соборність українських земель. У прийнятій резолюції мітингу йшлося тільки про те, що “недалека ся хвиля, коли цілий український народ по обох боках Збруча і Дніпра зірветься до боротьби й роздавить ненависного ворога”.
Не можна сказати, щоб українські політичні діячі центристського спрямування не шукали порозуміння з польською владою. Незабаром після втрати Східною Галичиною статусу “міжнародної території” в найвпливовішій партії українських націонал-демократів (з 1919 р. мала назву Української народно-трудової) взяли гору помірковані лідери на чолі з В. Охримовичем. Вони висунули гасло автономії для всіх українських земель у складі Польщі. Це гасло свідчило про те, що партія трудовиків відмовлялася вважати Польщу окупаційною державою і робила спробу налагодити діалог з державною владою. На відміну від неї, закордонна група трудовиків у Відні продовжувала відстоювати доцільність існування Української національної ради і уряду ЗУНР в екзилі.
Небажання польської адміністрації йти на компроміс у національному питанні підірвало позиції В. Охримовича. У грудні 1923 р. він залишив посаду голови партії. Нове керівництво заявило, що відмовляється від “добровільного признання панування чужої нації на українській землі навіть на перехідний період”.
Однак центристські сили, які були представлені передусім партією трудовиків, улітку 1925 р. згуртувалися в Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно залишалося до 1939 р. провідною політичною силою серед українців Польської держави.
УНДО вперше порушило питання не тільки про співробітництво з польським адміністративним апаратом, а й про ставлення до Радянського Союзу. Отже, слід коротко зупинитися на політиці радянського керівництва щодо Західної України.
У 20-х рр. основні засади радянської політики щодо Польщі диктувалися Ризьким мирним договором. Радянська дипломатія робила спроби скористатися етнополітичною нестабільністю Польської держави для остаточного підпорядкування її собі. Через це багатомільйонна українська громада викликала у керівників СРСР підвищену увагу.
Після радянсько-польської війни 1920 р. десятки тисяч людей з обох боків кордону виявили бажання переселитися в свою країну. За Ризьким договором, радянські республіки і Польща були зобов’язані надавати переселенцям та реемігрантам матеріальну допомогу і моральну підтримку. До українських радників та секретарів повноважних представництв у Варшаві, Берліні, Празі почали звертатися бажаючі набути громадянство УСРР і переселитися до Радянського Союзу.
Загальну кількість тих, хто приїхав до радянської України з Польщі, визначити важко. Дипломатичними каналами користувалася здебільшого інтелігенція. Був і нелегальний спосіб перетину кордону, яким користувалася в основному молодь, котра намагалася отримати працю або фахову підготовку в радянських школах. За оцінками М. Грушевського, у першій половині 20-х рр. з Галичини в УСРР переселилося не менш як 50 тис. осіб.
Керівники СРСР досягали впливу на українську громаду Польщі через утворені в їхньому середовищі комуністичні групи, які діяли нелегально. У червні 1923 р. шляхом злиття цих груп виникла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У радянській пресі інформація про діяльність КПЗУ була завжди. Тому за межами Польщі про неї створювалося враження як про серйозну політичну силу. А насправді вплив КПЗУ на суспільство був мінімальний: на початку 1924 р. вона об’єднувала 1,8 тис. осіб, у 1928 р. — не більш як 600, на жовтень 1934 р. — 4,3 тис. Після вбивства С. Кірова в УРСР здійнялася хвиля політичних репресій. Через Комінтерн членів Комуністичної партії Польщі та її територіального відгалуження — КПЗУ — викликали в СРСР і репресували. У 1938 р. вся КПП (і КПЗУ в її складі) була оголошена Комінтерном “бандою шпигунів і провокаторів”.
Істотніший вплив на українську громаду в Польщі здійснювався з СРСР шляхом фінансового “підгодовування” місцевих організацій. Уряд радянської України щорічно витрачав на це з санкції Москви сотні тисяч золотих рублів. Найбільшими споживачами таємного кошторису були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації — Сельроб, УНДО, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали “Культура”, “Праця”, “Нові шляхи”, газети “Рада”, “Сила”, “Світло”, Національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Від фінансованих організацій не вимагалося жодних послуг, бо інакше переважна їх більшість відмовилася б від пропонованих асигнувань.
Фінансувалися навіть антикомуністично настроєні організації. Зокрема, у підготовленому уповноваженим НКЗС СРСР при уряді УСРР О. Шліхтером листі, який мав підписати генеральний секретар ЦК КП(б) У Л. Каганович (адресувався лист у січні 1927 р. Й. Сталіну разом із проектом таємного кошторису), необхідність фінансування НТШ обгрунтовувалася так:
“НТШ і наш зв’язок з ним мають величезне значення для завоювання симпатій висококваліфікованої української інтелігенції, яка гуртується навколо цього. Допомога йому є в очах галицької інтелігенції ніби нашим природним обов’язком щодо молодшої сестри ВУАН (Всеукраїнської академії наук. — Авт.), яка позбавилася після польської окупації всілякої державної допомоги. Цілком зрозуміло, якщо воно почне субсидуватися з інших джерел, то не збереже свого сучасного обличчя. А теперішнє обличчя товариства таке, що воно при всій ворожості значної частини його членів до “більшовицьких експериментів” і т. п. об’єктивно не може не визнавати того, що сучасним центром зростання і розвитку української культури є саме УСРР. Це для нас — велике політичне досягнення, яке є також результатом нашої допомоги, наших субсидій”.
На установчому з’їзді УНДО в липні 1925 р. головою українських націонал-демократів було обрано Д. Левицького. Його, як і багатьох інших товаришів по партії, дезорієнтували широкомасштабні заходи Москви з розгортання українізації. Готуючи передумови до об’єднання націонал-демократів, він мав розробити їхню політичну лінію щодо радянської України. Програмною стосовно цього стала стаття Д. Левицького в найпопулярнішій українській газеті “Діло” (від 21 лютого 1925 р.) під назвою “Ще про наше становище до радянської України”. В ній підкреслювалося:
“Як демократи ми були, є й будемо противниками всякої диктатури, та зокрема ніколи не примиримося з напрямами большевицького режиму, основаними фактично на диктаторському пануванні одної офіціяльної партії. Ми твердо переконані, що однаково як книжковий комунізм, так само й форма правління радянського устрою є чужими психіці українського народу. Але, реєструючи факти, ми не можемо добачувати одні, а нехтувати иншими. І тому ми стверджуємо всім давно відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державности наповняються рідним змістом справжньої державности”.
На початку 30-х рр. навіть відчайдушні оптимісти у середовищі націонал-демократів зрозуміли — орієнтація на “золотоверхий Київ” заводить у глухий кут. Можна хронологічно точно позначити зміну ставлення до радянської України і причини цієї зміни. Це —інформація про арешти української інтелігенції, пов’язані з так званою “Спілкою визволення України”. Політичні репресії в УСРР спричинили бурхливу реакцію у Польщі і в усьому світі. 14 листопада 1929 р. українські націонал-демократи засудили більшовицький терор над українською інтелігенцією. 21 листопада організована ними молодь провела демонстрації протесту перед радянським консульством у Львові.
Процес СВУ, який готувався цілком відкрито, не випадково збігся у часі з переходом керівників ВКП(б) до суцільної колективізації сільського господарства. Націонал-демократи зрозуміли глибинну суть переходу Кремля до політики “наступу соціалізму по всьому фронту”. В опублікованій заяві Української парламентської репрезентації висловлювався протест “проти червоного наступу московських комуністів на український національний рух, проти переслідувань українських учених і діячів культури, проти арештів українських селян і робітників, а також проти грабіжницької політики і руйнівного експерименту в галузі сільського господарства, який цілковито руйнує добробут українського села, а тим самим підриває існування всієї української селянської верстви, яка є фундаментом українського народу”.
Суцільна колективізація сільського господарства, голодомор 1933 р. і масові репресії 1933—1938 рр. в радянській Україні остаточно переконали українських політиків у тому, що треба розраховувати тільки на власні сили. З другого боку, Москва після переходу до “наступу соціалізму по всьому фронту” з власної ініціативи припинила загравання з українцями у Польщі. Будь-які переслідування українців і білорусів навіть не висвітлювалися в радянській пресі. Окреслюючи період після 1929 р., нарком іноземних справ СРСР В. Молотов у вересні 1939 р. визнав у конфіденційній бесіді з німецьким послом у Москві фон Шуленбургом, що СРСР не цікавився долею своїх меншин у Польщі.
За умов, що склалися, націонал-демократи прийняли єдино правильне рішення: скористатися залишками демократичних свобод у Польщі, щоб збільшити своє представництво у сеймі і в сенаті, а потім повести з парламентських трибун діалог з владою, спрямований на поліпшення становища українців, на відстоювання їхніх національних прав.
Правлячі кола Польщі не змінили своєї позиції в українському питанні, але не проігнорували змін у курсі найвпливовішого серед українців політичного об’єднання. Можна сказати, що вони змушені були пом’якшити ставлення до українців під зростаючою загрозою для Польщі з боку нацистської Німеччини. Від досягнутого у 1935 р. компромісу виграли обидві сторони. Проте на кресах не так багато залежало від центрального уряду. Під гаслом “зміцнення польськості” місцеві чиновники поводилися як окупанти і завойовники. Підтримувана польським населенням, особливо колоністами-осадниками, влада чинила насильство над українцями.
Польський історик В. Серчик у своїй “Історії України” стверджує: “Впродовж всього міжвоєнного двадцятиріччя Польща рішуче виступала проти спроб підкреслити відрубність західноукраїнських земель. Це викликало опір, який не раз призводив до одиничних актів тероризму і відкритих опозиційних виступів”.
У цьому висновку відповідальність за українсько-польське протистояння опосередковано покладається на польську владу. Антиурядові акції з боку українців кваліфікуються як відплатні. Наскільки об’єктивний висновок відомого польського вченого?
Мабуть, не треба довго доводити, що важко встановити державну і громадську єдність за цілковитого ігнорування національних меншин в країні, поділеній не тільки в соціальному відношенні (такий поділ неминучий навіть у країнах, які проголошували в недавньому минулому курс на цілковиту соціальну однорідність), а й у національному та релігійному. Відповідні спроби завжди наштовхувалися на опір, форми якого могли бути різними, аж до тероризму. Тероризм видається зброєю сильних, хоча насправді є актом відчаю.
Коли мова заходить про державну і громадську єдність, на авансцену суспільно-політичного життя завжди виходять націоналісти. Бути націоналістом означає над усе любити свій народ, і тому не випадає засуджувати цю рису в характері, поведінці і діяльності людей. Проте межа між любов’ю до свого народу і протилежними почуттями до інших стає інколи непомітною. Особливо тоді, коли народи є сусідами. Між сусідами всяке буває, і в таких випадках релігія вчить: не роби ближньому своєму того, чого ти не хочеш, щоб зробили тобі. Цей архетип поведінки універсальний, він є в усіх великих релігіях. І все-таки становище завжди ускладнюється, коли сусідів релігія не зближує, а розділяє.
У суспільно-політичному житті Другої Речі Посполитої панували поляки, і це, зрештою, зрозуміло. Дискримінація українців у призначеннях на посади адміністративно-управлінської діяльності мала зміцнювати політичний курс на утвердження національної державності. Польська політична еліта відмовилася від апробованих всім попереднім досвідом людства шляхів досягнення суспільної гармонії в країнах з великими національними меншинами. Стати на такий шлях їй заважало й ставлення самих переможених: українці розглядали її владу як окупаційну. Проте вони жили на своїй землі і мали право на таке судження.
У цій ситуації раціональні державні заходи в процесі реалізації нерідко деформувалися, набуваючи протилежної суті. Найяскравіший приклад дає земельне законодавство Другої Речі Посполитої.
У липні 1919 р. польський сейм прийняв закон “Основи земельної реформи”. Держава зобов’язувалася скуповувати поміщицькі маєтки, ділити їх на дрібні ділянки (парцели) і продавати через банк усім бажаючим. Це була нормальна реформа ринкового типу, яка становила альтернативу радянському гаслу “Землю — селянам!”. Реформа передбачала створення сильних, придатних до інтенсивного виробництва селянських господарств, заснованих на праві приватної власності. Подібні реформи в інших країнах, де зберігалося землеволодіння феодального типу, забезпечували економічний прогрес і позитивно впливали на всю господарську кон’юнктуру.
Проте у липні та грудні 1920 р. сейм затвердив додаткові закони, які значною мірою спрямували аграрну реформу в бік колонізації східних кресів поляками-осадниками. У місцевостях, які завжди страждали від малоземелля, штучними засобами створювався великий земельний фонд, призначений для роздачі ветеранам польської армії і адміністративно-управлінського апарату. Зрештою, доступ до нього дістали всі поляки.
Польський уряд з готовністю солідаризувався з позицією різноманітних патріотичних товариств. 6 вересня 1921 р. відбулося засідання Ради міністрів, на якому було прийнято постанову про бажаність і необхідність польської колонізації, особливо у прифронтовій смузі та пунктах стратегічного значення. Отже, через багато місяців після укладення Ризького миру уряд усе ще розглядав кордон як прифронтову смугу.
Осадники могли розраховувати на істотну допомогу держави, яка, зрештою, суперечила ринковим критеріям і зумовлювала неефективність землекористування. За законом від 17 грудня 1920 р. колишні воїни та інваліди, які відзначилися у боях або вступили до війська добровільно, або служили у фронтових частинах, могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі.
Протягом 1921—1922 рр. більша частина землі, виділеної під колонізацію, була роздана заявникам. На Волині осадники дістали 112 тис. га, на Поліссі — 113 тис. га, у Східній Галичині — майже 200 тис. га.
Аграрна політика Речі Посполитої викликала колосальну національну напруженість. Нерідко осадники не витримували ворожнечі, що оточувала їх звідусіль, і поверталися додому. Ще частіше вони змушені були відмовлятися від земельних наділів через невчасну і неповну допомогу держави коштами, що передбачалися законом. Державний бюджет не витримував закладених керівниками Речі Посполитої темпів осадництва.
Колонізаційна політика уряду була одним з важливих чинників формування еміграції. За 1925—1938 рр. Західну Україну покинуло 370 тис. осіб, у тому числі поляків та євреїв. Проте емігрантами в основному були українські селяни. Понад 200 тис. з них подалися на вільні землі до США і Канади. В регіоні залишилося не більш як 47 тисяч осадницьких господарств, які не могли істотно вплинути на національний склад населення.
Особливий вплив у польському сеймі мали польські націонал-демократи (ендеки). Це була найрадикальніша серед польських націоналістів партія, яка задавала тон суспільно-політичного життя столиці і периферії. Водночас ця партія цінувала демократичні цінності і протистояла спробам обмеження демократії з боку Ю. Пілсудського та його прибічників. Незважаючи на сильні авторитарні риси, які утвердилися в політичному устрої Польщі міжвоєнного періоду, цю країну не можна називати ні тоталітарною, ні фашистською (хоч у тогочасній радянській пресі її інакше не називали).
В українському політичному спектрі теж існувала партія націонал-демократів, яка послужила основою для створення міцного однойменного партійного блоку —УНДО. Незважаючи на подібність назви, вона мала інше політичне обличчя, ніж партія польських ендеків на чолі з Р. Дмовським і С. Грабським. Ця партія займала помірковані позиції і була налаштована на співробітництво з владою. Як показано вище, вона здобула у цьому певних успіхів. Не її вина, що суспільно-політичне життя у довоєнній Речі Посполитій розвивалося на конфронтаційній основі.
Такий характер суспільно-політичного життя стимулював появу в українському середовищі націоналістичної організації, цілком пристосованої до боротьби в особливо тяжких умовах. Назвати її партією неможливо, тому що умови політичного життя не дозволили б їй існувати як партії парламентського типу. Вона діяла як нелегальна організація, використовуючи широкий спектр засобів боротьби від військових, підпільно-партизанських дій до пропагандистської роботи в масах.
Український націоналізм в його міжвоєнному теоретичному вигляді дістав назву інтегрального, або чинного (від слова “чин”, тобто дія). Він народився після поразки національно-демократичної революції 1917—1920 рр., і його основні осередки базувалися на українських землях у складі Польщі.
Свою основну мету націоналісти бачили у звільненні українських земель з-під влади Росії, Польщі, Румунії і Чехословаччини з об’єднанням їх в єдиній суверенній соборній державі. Вони розуміли, що досягти такої мети демократичними засобами неможливо. Тому родоначальник інтегрального націоналізму Д. Донцов знехтував гаслами добросусідського співіснування, які пропагували ідеологи визвольного руху в ліберальному XІX ст. (М. Драгоманов), а також лідери Української національної революції початку ХХ ст. (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра). Замість їхніх лозунгів відроджувалося гасло М. Міхновського “Україна — для українців!”. Однак Д. Донцов формулював його в толерантнішій формі: “Українці — для України!”.
Авторитаризм польського політичного устрою, так само як зневіра у можливостях демократичного розв’язання проблеми української державності, спонукали молодих борців за національну справу звернути свої надії на силові засоби, а також на ідеологію, яка виправдовувала їх застосування.
Інтегральний націоналізм не був довершеною доктриною, подібною до нацизму, фашизму і комунізму. Можна лише сказати, що він був, як згадані тут доктрини, тоталітарною ідеологією. Подібно нацистам і комуністам, українські націоналісти заперечували можливість існування в суспільно-політичному житті будь-яких партій, окрім власної. Україна мала стати націократичною державою на чолі з провідником. Продуманої соціально-економічної програми націоналісти не розробили. Єдність усіх осіб, які становили етнічну націю, була, за переконанням послідовників Д. Донцова, органічною, тобто випливала з біологічних чинників та необоротних наслідків спільного історичного розвитку.
Організаційні витоки українського націоналізму пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО). УВО була створена старшинами Українських січових стрільців та Української галицької армії. Ця організація, під незмінним керівництвом Є. Коновальця, мала здійснювати акти саботажу (підпали, руйнування телеграфної і телефонної мережі, диверсії на залізницях тощо) і експропріації майна державних установ (цим займався до революції Ю. Пілсудський), а також політичні вбивства. Перший терористичний акт здійснив колишній старшина УГА С. Федак 25 листопада 1921 р. Замах на життя Ю. Пілсудського і львівського воєводи К. Грабовського виявився невдалим.
28 січня—3 лютого 1929 р. у Відні відбувся перший великий збір Організації українських націоналістів (ОУН). Провід ОУН очолили Є. Коновалець, М. Сциборський, В. Мартинець. Військова організація не відразу розчинилася в ОУН. До початку 30-х років вона зберігала певну автономність і виступала в ролі бойової фракції ОУН.
Існуюче в Польщі соціальне напруження, особливо на селі, загострила Велика депресія 1929—1933 рр. Соціальні суперечності негайно набули форму міжнаціональних. ОУН і, до певної міри, КПЗУ провели восени 1930 р. на території Східної Галичини 2200 актів саботажу. Об’єктом нападів бойовиків УВО і прокомуністично настроєних селян стали передусім маєтки поміщиків і садиби осадників.
Ю. Пілсудський відповів на спалах насильства кампанією пацифікації (умиротворення), яка тривала з другої половини вересня до кінця листопада. Часто не маючи змоги виявити і покарати справжніх винуватців терористичних акцій, польська влада застосувала на селі принцип колективної відповідальності.
Пацифікація розглядалася польським урядом як репресивно-відплатна акція. У відповідь на неї новий керівник проводу ОУН у Західній Україні С. Бандера організував 15 червня 1934 р. убивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. Відповіддю уряду стало створення концтабору для політв’язнів у Березі Картузькій. За гратами опинилося керівне ядро крайової екзекутиви ОУН. За 1929—1934 рр. було ув’язнено 1024 активісти ОУН.
На початку 1935 р. Крайову екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях очолив Л. Ребет. Він припинив бойові акції і зосередив діяльність організації на відбудові структурної мережі та вишколі. Радикально настроєні члени організації (Р. Шухевич та ін.) не сприймали таких методів. Проте курс Л. Ребета дав свої результати: відновилися зв’язки центру з низами, почала зростати чисельність організації.
У другій половині 30-х років український націоналістичний рух активізувався. Під впливом оунівців українці саботували польські державні установи. Загострювалися відносини в польсько-українських сільських громадах. Польські селяни дедалі більше тяжіли до ізольованого проживання на території, де переважало українське населення. Чимало осадників залишали свої господарства і тікали в етнічну Польщу.
Природними союзниками у боротьбі з державами-окупантами для українських націоналістів були їх однодумці в Німеччині. Є. Коновалець вважав, що Німеччина за всяку ціну прагнутиме ревізії Версальського мирного договору 1919 р., і не помилявся в цьому. Оунівці налагодили тісні зв’язки з абвером. Однак Берлін розігрував “українську карту” у власних інтересах, з метою дестабілізації внутрішньополітичного становища в Польщі. Надії українських націоналістів з допомогою А. Гітлера відновити українську державність були марними.
Смерть Є. Коновальця у травні 1938 р. стала непоправною втратою для ОУН. Організація націоналістів залишилася без керівництва напередодні вирішальних подій на європейському континенті. Незабаром вона поділилася на дві організаційно роз’єднані фракції, очолювані С. Бандерою і А. Мельником.
У грудні 1999 р. у Москві відбулася спільна наукова конференція Інституту російської історії РАН та Інституту історії ПАН. У центрі уваги вчених перебувала проблематика радянсько-польських взаємовідносин у міжвоєнний період. Учасники конференції дали собі “карт-бланш” у висловленні позиції, яку вони займали щодо гострих кутів обраної проблеми, тому опублікований збірник статей читається з особливим інтересом.
С. Случ у статті “Польща в політиці Радянського Союзу 1938—1939” з осудом цитує антипольські висловлювання в радянській історіографії. Водночас він засуджує керівників Польщі, які нібито провадили в другій половині 30-х рр. амбіційну політику, яка була позбавлена реалістичної оцінки перспектив міжнародного розвитку. Переходячи до конкретики, С. Случ звинувачує Польщу у прагненні зміцнити свої відносини з Берліном, щоб, спираючись не в останню чергу на його підтримку, реалізувати свої територіальні претензії до інших держав.
Тут важко знайти логіку. На відміну від першої світової війни, коли протистояння двох воєнно-політичних блоків наростало поступово, ще з кінця XІX ст. (за цей час Італія встигла поміняти свій блок), у переддень другої світової війни прогнозувати події було складно. В Європі утворилося три, а не дві воєнно-політичні сили, а тому можливими були різні комбінації.
Безсумнівним залишався лише один факт: Польща знаходилася між двома тоталітарними монстрами, а її природні союзники перебували на великій відстані від неї. Єдине, що її рятувало — це ворожі відносини між Німеччиною та Радянським Союзом. Проте кожний з двох противників мав свої агресивні наміри щодо Польщі, що підсилювалися її нестабільністю через внутрішні міжнаціональні чвари.
С. Случ наводить надзвичайно цікавий факт — лист-інструкцію заступника наркома закордонних справ СРСР В. Потьомкіна повпреду у Франції Я. Суріцу. Радянський повпред повинен був через лояльних французьких журналістів організувати антипольську кампанію в пресі, змальовуючи незавидну долю Польщі, якщо вона вирішить піти шляхом, визначеним А. Гітлером.
У цьому листі В. Потьомкін давав свій прогноз розвитку подій у трикутнику Берлін—Варшава—Москва. “Гітлер, —писав він, — враховує неминучість розгрому Польщі нашими військами. Коли ми займемо деякі області Польщі, Німеччина зі свого боку зробить те саме. Фактично, виконуючи план Німеччини, Польща готує собі четвертий поділ і втрату національної незалежності”.
Зважаючи на те, що В. Потьомкін знаходився в невеликій групі людей з оточення Й. Сталіна, які розробляли зовнішню політику Кремля, С. Случ робить обгрунтований висновок про можливість радянсько-польської війни і поділу Польщі уже навесні 1938 р. До цього можна додати, що в згаданому конфіденційному листі, як і в статті В. Потьомкіна, опублікованій у квітні 1938 р. під псевдонімом в одному партійному журналі, йшлося про територію Польщі безвідносно до її складових частин: Західної України і Західної Білорусії. Цей факт надзвичайно промовистий у зв’язку з реальними подіями, що сталися через півтора року. Навіть тоді, коли можна було б показати хоча б стурбованість становищем братніх народів у сусідній державі, радянським дипломатам таке не спадало й на думку.
Не раз доводилося чути від польських істориків, спеціалістів у галузі польсько-радянських відносин, що український народ мусить завдячувати Й. Сталіну возз’єднанням своїх земель в єдиній державі. Власне, чимало й українських вчених переконаних у цьому.
Факти — річ уперта, але в даному разі мова йде про зовнішній збіг послідовності явищ, які перебувають у різних системах координат. Возз’єднання українських земель не ставилося метою кордону, визначеного Антантою в грудневому рішенні 1919 р., але майже автоматично випливало з нього (у світлі Декларації про злуку УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р.). Возз’єднання не було метою секретного протоколу (так званого пакту Ріббентропа—Молотова) до радянсько-німецького договору про ненапад, хоча також випливало з нього. Великі держави виявилися байдужими до проблеми соборності українських земель і в 1919-му, і в 1939 році. Проте Й. Сталін використав проблему возз’єднання земель України і Білорусії, аби подолати моральний бар`єр, який виник після підписання пакту. Між укладенням радянсько-німецького договору про ненапад і возз’єднанням українських земель нема прямого причинно-наслідкового зв’язку.
Справді, подивимося на зміст статті 2 секретного протоколу, яка стосувалася Польщі. Розмежувальна лінія між німецькою і радянською “сферою інтересів” пролягала по Нареву, Віслі і Сану. Це означало, що більша частина території довоєнної Польщі відходила до “сфери інтересів” СРСР. Навіть частина Варшави (передмістя Прага, розташоване на правому березі Вісли) теж ставало частиною Радянського Союзу.
Вересневі події 1939 р. відомі по днях. 3 вересня Франція і Велика Британія оголосили війну Німеччині. У цей день міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп через посла в Москві Ф. фон Шуленбурга звернувся до В. Молотова з листом, в якому попросив роз’яснити, “чи не вважає Радянський Союз необхідним, щоб російські збройні сили в теперішній час виступили проти польської армії в межах російської сфери інтересів і зі свого боку оволоділи цією територією”. В. Молотов відповів тільки 5 вересня: “Ми, — говорилося у відповіді — визнаємо, що в потрібний момент неодмінно повинні будемо розпочати конкретні дії. Проте ми вважаємо, що цей момент ще не настав. Можливо, що ми помиляємося, проте нам здається, що зайвим поспіхом можна лише зашкодити справі і сприяти згуртуванню противників”.
Важко сумніватися в тому, що оголошення війни Німеччині Францією і Великою Британією було несподіванкою для Й. Сталіна. Він вважав, що через свою непідготовленість до великої війни західні держави не наважаться зупинити агресора, як вони не наважилися це зробити вже двічі — у випадку з Австрією і з Чехословаччиною.
Незважаючи на дійсну непідготовленість до війни (цим пояснюється так звана “дивна війна” 1939—1940 рр.), західні демократії вступили у боротьбу з гітлеризмом.
У перші дні після її початку в Кремлі прораховували воєнно-стратегічні варіанти можливого розвитку подій. Політичні аспекти ревізії не піддавалися: Польща мала бути знищена і поділена між змовниками, як це передбачалося пактом Ріббентропа—Молотова. Запис у щоденнику генерального секретаря виконкому Комінтерну Г. Димитрова про бесіду з Й. Сталіним, що мала місце 7 вересня, так передає хід думок останнього: “Знищення цієї держави в сучасних умовах означало б однією буржуазною фашистською державою менше! Що поганого було б у тому, якби ми в результаті розгрому Польщі поширили соціалістичну систему на нові території і населення”.
Німецькі війська успішно просувалися вперед, а союзники Польщі не могли надати їй негайну допомогу. Через нерівність сил опір польських військ згасав. Тим часом у Кремлі вже розроблялася нова ідеологія вторгнення.
14 вересня 1939 р. газета “Правда” виступила з передовою статтею “Про внутрішні причини поразки Польщі у війні”. В ній повідомлялося, що головною причиною воєнної катастрофи була хибна політика Польської держави щодо національних меншин, які становили майже 40 відсотків населення, особливо на східних кресах.
У радянських засобах масової інформації негайно почалася кампанія звинувачень польського уряду в негідному ставленні до мільйонів українців та білорусів. Звинувачення були в основному правдиві, але до вересня 1939 р. радянські газети не виявляли такої турботи про “братів по крові”.
Під акомпанемент таких звинувачень Червона Армія 17 вересня перетнула польський кордон і, порушуючи умови Ризького мирного договору, почала окупацію Речі Посполитої. Вторгнення відбувалося під прикриттям визвольних лозунгів.
За десять днів війська Українського фронту під командуванням С. Тимошенка вийшли на Сан. Оточений німецькими військами Львів тримав оборону, але 22 вересня здався Червоній Армії.
Радянсько-німецьке комюніке, яке було опубліковане 23 вересня, визначило таку лінію розмежування збройних сил: по річці Піса, Наревом до Бугу, вздовж Бугу до Вісли, далі Віслою до Сану, Саном аж до його витоків біля угорського кордону. Литва мала залишатися в “сфері інтересів” Німеччини. Отже, ця лінія розмежування відповідала пакту Ріббентропа—Молотова. Проте вона не відповідала, як правильно зауважує Р. Торжецький, новій ідеології вторгнення.
Інтерпретація радянського вторгнення в Польщу як рятування “єдинокровних братів” від німецьких окупаційних військ викликала різко негативну реакцію Берліна. Однак у А. Гітлера вибору не було. Перебування у стані війни з Францією і Великою Британією, за якими вимальовувалися контури ще нейтральних Сполучених Штатів, змушувало його погоджуватися на все, чого бажав радянський вождь.
25 вересня Й. Сталін запропонував новий обрис кордону між СРСР і Німеччиною, який утворювався після загарбання Польщі. Він відмовлявся від Люблінського і частини Варшавського воєводств. Водночас за відмову на користь Німеччини від етнічних польських земель, він вимагав передачі Литви з німецької у радянську “сферу інтересів”.
27 вересня в Москву прибув Й. Ріббентроп. Наступного дня Німеччина і Радянський Союз уклали новий договір — “Про дружбу і кордон”. Він зафіксував кордон практично по лінії Керзона.
“Визвольний похід” Червоної Армії на землі, які Польща зайняла в 1919—1920 рр. усупереч волі Антанти, вибив грунт з-під ніг протестуючих. Крім того, Франція і Велика Британія не мали бажання далі штовхати СРСР в обійми А. Гітлеру. Залежний від них польський еміграційний уряд теж не виявив бажання бачити себе в стані війни з СРСР.
Обмінюючи етнічні польські землі на Литву, Й. Сталін нічого не втрачав з тих територіальних загарбань, які “належали” йому за пактом Ріббентропа—Молотова. Водночас здійснена рокіровка загарбаних територій не тільки забезпечувала пристойне ідеологічне прикриття вторгнення, а й обіцяла надалі менше турбот в управлінні ними. За німецькими документами, у переговорах з Й. Ріббентропом Й. Сталін заявив, що “поділ території з суто польським населенням видається йому сумнівним кроком. Історія показала, що польське населення постійно прагне об’єднання. Тому розчленування польського населення легко призведе до виникнення осередків непокори”.
До СРСР відійшла територія майже 200 тис. кв. км з населенням 13 млн., у тому числі майже 5 млн. поляків і понад 1 млн. євреїв. Німеччина, яка розгромила Польщу, зайняла тільки 188 тис. кв. км її території. Віленський округ (6,7 тис. кв. км з 458 тис. населення), що входив у частку Радянського Союзу, був незабаром переданий Литві.
Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. Як відомо, це були надзвичайно прогресивні конституції. Проте ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим.
Представницька влада радянських органів будувалася в Західній Україні цілком гласно і з використанням місцевих кадрів. Революційні комітети, призначувані силовими структурами, які заполонили весь край, організовували тимчасові управління в центрах воєводств та повітів. Тимчасові управління утворювали селянські комітети. Львівське тимчасове управління звернулося до населення із закликом організувати вибори до Українських Народних Зборів.
Диктаторський політичний режим у регіоні був представлений компартійними комітетами і органами державної безпеки. На відміну від представницьких органів влади, він створювався швидко і без зайвої гласності.
22 жовтня 1939 р. відбулися вибори у Народні Збори. Вони проходили за демократичною формулою, з таємним голосуванням, але кожна кандидатура, яка повинна була обиратися, ретельно вивчалася в компартійних комітетах. Організатори виборів доклали зусиль, щоб населення обрало місцевих діячів, які мали авторитет. Водночас депутатами було обрано чимало вихідців із східних областей України, які приїхали на постійну роботу.
Радянізація Західної України за період від вересня 1939 р. до червня 1941 р. мала дві сторони. Одна з них пов’язана з великими зусиллями влади закріпити у суспільній свідомості легенду про “золотий вересень”. Здійснювалися масштабні заходи з ліквідації безробіття, підвищення життєвого рівня населення. Заявки підприємств в устаткуванні та сировині негайно задовольнялися. Майже 500 тис. безземельних і малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів поміщицької землі. Були створені 182 машинно-тракторні станції, які взяли на себе обробіток селянських земельних наділів. Техніку і кадри для МТС надали прикріплені до кожної області Західної України східні області УРСР у порядку шефської допомоги.
Проте була й інша, тіньова, сторона радянізації. Керівники Кремля вирішили депортувати з краю всіх людей, хто не відповідав установленим стандартам за соціальним походженням, національністю або політичними переконаннями. З цією метою розпочалася паспортизація (в східних областях вона була проведена ще в 1933—1934 рр.). Запровадження внутрішніх паспортів зафіксувало соціальне походження і національність кожного громадянина, що дало потім можливість каральним органам здійснювати свої заходи на плановій основі.
У 90-х роках низка російських та українських істориків запровадили в обіг перебільшені дані про масштаб депортацій. Здебільшого вони базувалися на розрахунках польських учених, які працювали на Заході. Ці дані були проаналізовані і зведені в фундаментальній монографії С. Чесельського, Г. Грицюка і А. Сребраковського, виданій у Вроцлаві в 1994 р. Вони й дотепер у науковому обігу. У праці В. Серчика “Історія України”, яка вийшла з друку польською мовою в 2001 р., стверджується, що з території Західної України і Західної Білорусії було депортовано понад мільйон осіб, з них майже 60 відсотків поляків, 20 відсотків євреїв і близько 20 відсотків українців та білорусів.
Статистика репресій населення Західної України і Західної Білорусії стала відомою набагато раніше, ніж усі інші злочини радянського режиму.
22 червня 1941 р. Радянський Союз і Польща опинилися по один бік барикад. Москва відновила дипломатичні відносини з польським урядом у Лондоні і тепло вітала польського посла С. Кота. Той чемно, але твердо попросив списки депортованих поляків і польських громадян інших національностей. Заступник наркома закордонних справ СРСР А. Вишинський змушений був назвати офіційну цифру репресованих — 388 тисяч осіб. Звичайно, ця цифра була заниженою.
Зокрема, як ми тепер знаємо, до неї не увійшли 14587 польських офіцерів, розстріляних у Катині, Харкові і Твері. Однак, як показують розрахунки польських істозриків, базовані на радянських архівах, цифра А. Вишинського не дуже відрізнялася від реальної. В рапорті експертів, які проводили відповідне опрацювання архівних даних на замовлення Міністерства юстиції Польщі (до складу експертів входив і С. Чесельський), радянські репресії 1939—1941 рр. охопили 463,1 тис. польських громадян (військовополонені та інтерновані — 43,1 тис., заарештовані на східних кресах — 110,0 тис., депортовані — 320,0 тис.).