"Голос України"
2002. - № 198. - 26 жовт. - С.1-2.
Слугувати ідеалам добра і справедливості,
а не певній ідеології
Виступ Голови Верховної Ради України на V з'їзді суддів України 24 жовт. 2002 р.Шановний Віталію Федоровичу!
Шановні делегати і гості з’їзду!
Вітаючи від імені Верховної Ради України цей поважний форум, хотів би зупинитися на найактуальніших, як я вважаю, проблемах судово-правової реформи в нашій державі, на своєму баченні ролі і місця судової влади в загальній системі державної влади. І зробити це переважно, так би мовити, в парламентському аспекті, під кутом зору законодавчого забезпечення.
Є принаймні три основні причини, які продиктували нагальну необхідність проведення такої реформи.
Перша і найголовніша з них, як загальнополітична передумова — набуття Україною статусу незалежної держави.
Друга причина лежить у соціальній площині: суспільству життєво потрібний механізм реального забезпечення прав та свобод людини і громадянина, контролю за діяльністю органів державної влади.
І, нарешті, третя причина — у кризовому стані, в якому опинилися суди та система юстиції загалом. Тут сплелося в один клубок фактично все — починаючи з відсутності в судів реальних владних повноважень та самостійності до незадовільного їх фінансово-матеріального забезпечення, нестачі кваліфікованих кадрів.
Процес розвитку незалежної і дієздатної судової влади як один з найважливіших пріоритетів нашої держави має грунтуватися і на загальновизнаному світовому досвіді, і на національних традиціях, що сягають своїми джерелами у сиву давнину, до славетної “Руської правди”.
Судочинство в Україні пройшло всі етапи становлення, утвердження і розвою, властиві іншим європейським країнам. Я далекий від думки беззастережно ідеалізувати нашу старовину, але просто несправедливо не згадати козацьку добу, яка, за словами М. Грушевського, була нерозривно пов’язана з ідеалами свободи, живила національну ідею, що завжди йшла у широкому руслі й контексті світової цивілізації.
Отож у цьому сенсі можна говорити про спадкоємність кінцевої мети, яку ми ставимо перед собою в удосконаленні судової гілки влади, — створення такої системи правосуддя, яка гарантувала б незалежність судів та діяльності суддів, реалізацію в судовій практиці демократичних ідей.
Повторюю, цю роботу започатковано не на порожньому місці, не з чистого аркуша. Досить згадати потужні юридичні школи Київського та Харківського університетів. Вони дали у ХІХ столітті цілу плеяду видатних юристів, які стали творцями цілком сучасних інститутів правосуддя.
Проте якщо мати на увазі появу самого терміна “судова влада” як невід’ємного атрибута демократичного громадянського суспільства, то тут безперечний пріоритет належить лідерам Української Народної Республіки та обраній ними моделі державного будівництва.
У документах того часу знаходимо гасла, що не втратили своєї актуальності й сьогодні. Йдеться, зокрема, про заклики “демократизації суду” та приведення його у відповідність із “правними поняттями” народу.
Генеральний Суд, що постав у грудні 1917 року під старовинною козацькою назвою, віддзеркалив європейську модель судочинства. Відтоді взяла початок і система апеляційних судів.
Зрозуміло, історичні аналогії — річ доволі умовна. Та водночас і досить повчальна. У чому можна пересвідчитися і на прикладі проходження кандидатур на посаду суддів, які виносилися на широке громадське обговорення і голосувалися на альтернативній основі. Так, 2 грудня 1917 року Центральна Рада обрала п’ять суддів, причому пропонувалося 15 кандидатур, а загалом список прізвищ був удвічі більший.
Дозволю собі також нагадати про Міністерство судових справ УНР. Поєднуючи функції сучасних Міністерства юстиції та Державної судової адміністрації України, воно здійснювало активну законотворчу роботу. Досить цікавими були і функції Генерального Суду, який у перспективі повинен був стати арбітром між законодавчою та виконавчою владою.
Ми знаємо, що все це залишилося на рівні ідей. Але така ретроспектива потрібна не тільки історикам, і далеко не всі з тих напрацювань маємо відкидати, мов порох давно минулих днів. Як і вже пізніший досвід Радянської України, чиє правосуддя увібрало в себе суперечливі колізії, тенденції та процеси тієї драматичної доби.
Найбільш повна та об’єктивна оцінка ефективності будь-якої судової системи грунтується на тому, наскільки вона захищає права та свободи людини і громадянина, як слугує ідеалам добра і справедливості, а не певному державно-політичному ладові чи ідеології.
Мусимо постійно пам’ятати цей основоположний імператив заради того, щоб і дотепер, через півтора століття, не пекла нас гіркота Шевченкових слів: “Правди нема в суді”.
Треба, щоб у суді досягалася істина. І щоб, урешті-решт, перемагала правда — скрізь і завжди.
А залежить це, шановні делегати з’їзду, від вас, усього суддівського корпусу, від державної влади загалом.
Я докладно не зупинятимуся на всьому, що робилося і робиться для становлення судової гілки влади, як було проголошено у Декларації про державний суверенітет України, і для здійснення судово-правової реформи —починаючи з її Концепції, затвердженої Верховною Радою 28 квітня 1992 року.
На першому етапі було прийнято пакет законів, який заклав правові засади здійснення судочинства на перехідному етапі. З-поміж них варто виділити Закон “Про статус суддів”, де суд уперше розглядався як орган судової влади, а суддя — як її носій, що здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої гілок влади.
Цей закон окреслив принципові — як на той момент, так і на нинішній час — “межі можливого” (за словами Івана Франка) у статусі суддів.
Цим закладалися законодавчі підвалини реальної незалежності суду та суддів як об’єктивної передумови захисту законних інтересів, прав та свобод людини і громадянина.
Проте мусимо визнати: внаслідок багатьох обставин за першими рішучими кроками не було наступних, таких же радикальних, що стали б їхнім логічним продовженням. Надалі тема судово-правової реформи обмежувалася у парламенті лише внесенням змін до чинних законів.
Другий етап судово-правової реформи фактично почався з прийняттям у 1996 році Конституції України.
Втілення конституційних норм у сфері правосуддя вилилося у так звану “малу судову реформу”, здійснену в червні-липні минулого року.
Як ми знаємо, тоді було застосовано принцип мінімально потрібних для функціонування судової системи законодавчих змін. Це дало змогу запобігти паралічу судової системи і вийти з критичної ситуації, в якій опинився парламент. А виникла вона певною мірою через те, що не було прийнято нового закону про судоустрій, бо у Верховній Раді не здобули підтримки моделі судів загальної юрисдикції, запропоновані декотрими народними депутатами та робочою групою Верховного Суду. Нагадаю, законопроектів щодо судоустрою було внесено аж 19.
Як ви, мабуть, пам’ятаєте, найгостріші дискусії велися навколо структури судової системи, функцій Верховного Суду, Апеляційного та Касаційного судів, створення Державної судової адміністрації, формування і діяльності кваліфікаційних комісій, призначення суддів на адміністративні посади, доцільності збереження військових судів, а також навколо статусу суддів.
Але напруженість політичних пристрастей, зіткнення думок та позицій, увага парламентаріїв та громадськості до зазначених проблем не минули марно і послужили, врешті-решт, справжньому прориву в цій сфері.
Прийняття 7 лютого 2002 року Закону “Про судоустрій України” стало визначальним кроком на шляху фундаментальних змін судового устрою, судової системи загалом та реалізації конституційних засад судочинства, наближення їх до світових та європейських принципів.
Усі ми, ясна річ, розуміємо, що цей закон став результатом компромісу, а отже, не позбавлений вад і може мати неоднозначні оцінки. Та головне нині — його реалізація і розвиток в інших законах. Адже багато важливих для функціонування судової влади і здійснення правосуддя питань ще не вирішено.
Сутність нинішнього, третього етапу судово-правової реформи в тому, щоб довести до логічного кінця нормативно-правові засади здійснення правосуддя в Україні, завершити формування судових органів, визначених Конституцією та законом про судоустрій.
У цьому контексті варто виділити два основні завдання.
Це, по-перше, дальша розбудова системи судів загальної юрисдикції, зокрема спеціалізованих. Поки що на повну силу діє лише система господарських судів.
На часі — запровадження адміністративної юстиції. Вона може і повинна стати потужним чинником захисту прав і свобод людини у відносинах з державою та її органами.
По-друге, треба визначити і науково обґрунтувати шляхи подальшого удосконалення вітчизняної судової системи. Адже, якщо говорити відверто, саме через відсутність системного бачення напрямів і засобів реформування судової влади ми маємо у багатьох випадках фраґментарний, неповний характер законодавчого врегулювання відносин у сфері здійснення правосуддя.
Певен, що у такій аудиторії зайво переконувати когось у нагальній потребі прийняття Кримінально-процесуального, Адміністративно-процесуального та Цивільного процесуального кодексів. При цьому, як справедливо вважають судді та науковці, особливу увагу слід звернути на вдосконалення апеляційного і касаційного провадження в судових справах. Украй потрібне прийняття інших базових законів, зокрема “Про органи дізнання і досудового слідства”.
Ми маємо також чітко визначити статус прокуратури в сучасних умовах, підвищити її роль у забезпеченні законності та правопорядку і водночас остаточно вирішити питання стосовно здійснення нею загального нагляду за додержанням і застосуванням законів.
На часі — реформування системи виконання покарань, що має забезпечити новий Кримінально-виконавчий кодекс України, проект якого нині розглядається у парламенті.
Необхідно посилити роль адвокатури як професійного інституту захисту прав та свобод громадян, сформувати систему незалежної від органів дізнання та досудового слідства судової експертизи.
По-третє, національне законодавство, що стосується судочинства, потребує приведення у відповідність із міжнародними правовими нормами та стандартами.
Ця вимога природна і закономірна. Зі вступом до Ради Європи Україна стала учасницею низки її конвенцій, взяла на себе зобов’язання стосовно дотримання численних нормативно-правових актів та документів, що мають рекомендаційний характер. До останніх належить і Європейська Хартія статусу суддів від 10 липня 1998 року.
Шановне товариство!
Формування незалежної і дієздатної судової влади —складний, багатоплановий і тривалий процес, який багато в чому залежить від загальних особливостей розвитку держави та суспільства, від усіх сфер їх життєдіяльності — політичної, економічної, соціальної. А з другого боку, суди істотно впливають сьогодні на утвердження в країні верховенства права, принципів демократії.
Кожному юристові добре відомі такі терміни, як “правова культура”, “правова свідомість”, що також впливають на стан правосуддя. Ці поняття багатогранні, і не всі їхні відтінки, на жаль, мають сьогодні позитивний зміст.
Не знято, зокрема, з порядку денного такий успадкований від радянських часів феномен, як “телефонне право”. Мало того, технічний прогрес у вигляді мобільного зв’язку та інших удосконалень виводить цю справу на якісно новий рівень.
І — знову-таки, на превеликий жаль — з низки об’єктивних та суб’єктивних причин судді не завжди достатньо протидіють спробам силового, а то й безпардонного тиску на них.
А візьмемо такий аспект нашої правової культури, як виконання судових рішень. Це змушений був відзначати навіть Конституційний Суд, оскільки ставлення і до його актів не завжди, скажемо так, достатньо відповідальне.
Тож не тільки знижується ефективність функціонування судової системи — на цьому грунті виростає неповага до судів, суддів і до закону. Що у свою чергу фокусується у такому вкрай небезпечному явищі, як правовий нігілізм. З усім цим тісно змикається проблема матеріально-технічного і фінансового забезпечення діяльності судів та суддів.
Згідно з Конституцією суди мають фінансуватися винятково з державного бюджету. А оскільки бюджетних коштів катастрофічно бракує, то доводиться шукати інші, додаткові джерела їх надходження. Звідси залежність судів від місцевої влади та різних “спонсорів”. Відповідно важко розраховувати на об’єктивне, неупереджене правосуддя.
Зрозуміло, що економічна та фінансова ситуація у нас ще не така, щоб можна було істотно поліпшити фінансове забезпечення судів. Але якщо поставлено за мету збудувати правову державу, якщо проголошено в числі ключових пріоритетів реальний захист прав і законних інтересів громадян, то одне з провідних завдань у цьому комплексі — економічний захист судді як центральної постаті в системі правосуддя.
Питання слід ставити так, і тільки так!
А тим паче, на фоні різкого збільшення розглянутих справ у зв’язку з розширенням юрисдикції судів (з 1,7 млн. у 2000 році до більш як 2,9 млн. у 2001-му).
З огляду на все це вважаю за потрібне здійснити моніторинг фінансового забезпечення судів та розробити його оптимальну модель.
Оскільки наступного року мають бути здійснені основні заходи судової реформи (забезпечення доступності судів, підвищення професійного рівня суддів, оперативності та якості розгляду справ, створення спеціалізованих судів тощо), а отже — і головні витрати на її проведення, Верховна Рада внесла пропозиції до проекту Державного бюджету України на 2003 рік у частині значного збільшення коштів на фінансування органів судової влади та юстиції. Зокрема, йдеться про істотне — майже утричі — збільшення видатків на організаційне забезпечення діяльності судів та установ судової системи, на здійснення правосуддя місцевими судами, більш як удесятеро —на проведення судової реформи та діяльність Вищої ради юстиції стосовно формування суддівського корпусу, контролю за його діяльністю тощо.
Народні депутати налаштовані твердо відстоювати свої позиції в цьому питанні.
Проте ефективність правосуддя визначається не тільки фінансовими ресурсами, обладнанням приміщень чи кількістю встановлених комп’ютерів. Головне, повторюю, — постать самого судді, в руках якого людські долі, авторитет держави, іменем якої він виносить рішення.
Переважна більшість нашого суддівського корпусу працює на рівні зрослих вимог часу. І я хочу скласти вам щиру подяку за це. Але на ниві правосуддя ще не до кінця викорінено злісні бур’яни — некомпетентність і непрофесіоналізм, невміння розбиратися у конкретних ситуаціях і давати їм правильну юридичну оцінку. Звідси незаконні й необґрунтовані рішення.
Не може не насторожувати і такий факт: за даними Вищої ради юстиції, майже 10 відсотків від представлених кваліфікаційними комісіями кандидатур на заміщення посад суддів відхиляють через низький фаховий рівень та некомпетентність.
Мене, як — не маю в цьому сумніву — і вас, дуже непокоять вияви корупції, корисливості, зловживань, на які зважується дехто з представників суддівського корпусу.
Переступати закон не дозволено нікому. І особливо абсолютно неприпустимо це для людей, поставлених на сторожі закону. Прикро говорити про це з такої трибуни, але знаходяться судді — і навіть не рядові — які витлумачують свою незалежність і недоторканність як уседозволеність. З усіма наслідками, що цього випливають.
Нам треба спільно і рішуче, раз і назавжди, поставити надійний бар’єр перед подібними настроями і намірами.
У цьому контексті вирішального значення набувають підготовка кваліфікованих юридичних кадрів, їхня перепідготовка та виховання, постійна і цілеспрямована робота з ними.
Інфраструктуру для підготовки суддівських кадрів створено, але на передньому плані залишається ключова проблема —якості юридичної освіти. Чи не розчиняться, не знівелюються осередки підготовки суддів у масі юридичних інститутів та факультетів, загальна кількість яких сягає двохсот, чи, навпаки, вдасться знайти нестандартний варіант, який не обмежиться лише базовою підготовкою? Адже суддя, незалежно від того, чи призначено його на посаду вперше, чи обрано безстроково, повинен мати можливість постійно підвищувати свою кваліфікацію та професійний рівень.
Шановні делегати та гості з’їзду!
Завершуючи свій виступ, вважав би за необхідне зупинитися на деяких аспектах відносин Верховної Ради України та органів судової влади. Не маю сумніву, що наші зв’язки не повинні обмежуватися обранням суддів безстроково — за всієї важливості даної процедури. На мій погляд, ці відносини могли б базуватися на тих самих засадах, на яких парламент будує свої стосунки з органами місцевого самоврядування, що є такою ж автономною системою.
Переконаний: Верховна Рада, її органи, попри весь свій потужний інтелектуальний потенціал, могли б ширше залучати представників судової гілки влади до експертизи та опрацювання законопроектів. І не лише тих, що безпосередньо стосуються її функціонування.
Ми маємо виходити з того і керуватися тим, що підвищення ролі суду, ефективності роботи органів, що охороняють законність і правопорядок, —це важлива і, понад те, необхідна передумова успіху перетворень в економічній і політичній системі України. Чим вище роль та авторитет суду і всього правосуддя, чим більша самостійність і незалежність суду стосовно інших органів влади та управління, тим вище в державі рівень законності та демократії. І тим краще, органічніше вписуються ці принципи у визначену нами ієрархію найвищих цінностей: “людина — родина — суспільство — держава”.
Бажаю всім нам успіху на цьому шляху.
Володимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України.
Голос України. - 2002. - № 198. - 26 жовт. - С.1-2.