ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
Комітет з питань культури і духовності
ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ
про функціонування української мови в Україні(Стенографічний звіт)
ЗМІСТ
Вступне слово Голови Верховної Ради України ЛИТВИНА В.М. ... 3
Доповідь секретаря Відділення літератури‚ мови та мистецтвознавства Національної академії
наук України‚ академіка ДЗЮБИ І.М. ... 11Співдоповіді:
голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності ТАНЮКА Л.С. ... 17
ініціатора проведення слухань‚ уповноваженого представника депутатської групи “Демократичні
ініціативи” ГАВРИША С.Б. ... 27
голови Державного комітету телебачення і радіомовлення ЧИЖА І.С. ... 33
голови Всеукраїнського товариства “Просвіта”, першого заступника голови Комітету Верховної
Ради України з питань культури і духовності МОВЧАНА П.М. ... 41
Виступи в обговоренні:
ОНИШКЕВИЧ-ЗАЛЕСЬКА Л.Т.‚ голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США ... 47
ОЛІЙНИК Б.І.‚ народний депутат України ... 50
ГРИЦЕНКО П.Ю.‚ голова Української національної комісії “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу” Інституту української мови Національної академії наук України ... 52
КИСЕЛЬОВ В.О.‚ Перший заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим ... 56
ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г.‚ народний депутат України ... 59
УДОВЕНКО Г.Й.‚ народний депутат України ... 62
ШИРОКОВ В.А.‚ директор Українського мовно- інформаційного фонду Національної академії
наук України ... 64
ПОГРІБНИЙ А.Г.‚ професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка ... 68
СКЛЯРЕНКО В.Г.‚ директор Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні Національної академії наук України ... 71
МАСЕНКО Л.Т.‚ професор Національного університету “Києво-Могилянська академія” ... 74
КАРМАЗІН Ю.А.‚ народний депутат України ... 77
ЗОЛОТАРЬОВ Є.В.‚ голова Харківського осередку наукового товариства “Гуманітарна колегія” ... 80
ГРИГОРОВИЧ Л.С.‚ народний депутат України ... 83
ЯВОРІВСЬКИЙ В.О.‚ народний депутат України ... 86
ПРОШКУРАТОВА Т.С.‚ народний депутат України ... 88
КОСІВ М.В.‚ народний депутат України ... 90
ТАРАН (ТЕРЕН) В.В.‚ народний депутат України ... 92
ПРАВДЕНКО С.М.‚ народний депутат України ... 94
СЕМИСТЯГА В.Ф.‚ голова Луганського обласного осередку Всеукраїнського товариства “Просвіта” ... 98
Відповіді на запитання голови Державного комітету телебачення і радіомовлення ЧИЖА І.С. ... 102
Виступ віце-прем’єр-міністра України ТАБАЧНИКА Д.В. ... 104Заключне слово Голови Верховної Ради України ЛИТВИНА В.М. ... 106
Сесійний зал Верховної Ради України
12 березня 2003 року. 15 годинаВеде засідання Голова Верховної Ради України ЛИТВИН В.М.
ГОЛОВА. Шановні колеги народні депутати! Шановні гості, учасники парламентських слухань! Із функціонуванням української мови у нашій державі, чому присвячені нинішні парламентські слухання, — як загалом мовна політика і мовна практика в суспільстві — пов’язаний комплекс питань надзвичайно важливих і не завжди простих для осмислення й вирішення. Ця складність зумовлена, як на мене, кількома обставинами: з одного боку, природою самої мови як феномена, її невіддільністю від людської свідомості і самосвідомості, від понять нації, державності, міждержавних стосунків‚ з другого, — неоднозначні, а нерідко й драматичні колізії нашого історичного минулого обтяжили усталені погляди на українську мову багатьма додатковими судженнями, оцінками й висновками, які нерідко мають емоційний характер і не спираються на глибоке наукове та всебічне дослідження‚ осмислення сутності проблеми. Особливо закарбувалися в історичній пам’яті нашого народу часи, коли українську мову оголошували поза законом, позбавляючи націю найневід’ємнішого її права — самовираження рідним словом.
Відомо, що з середини минулого століття внаслідок повоєнного перекроювання Європи не всі українські етномовні землі опинилися у складі УРСР, а пізніше — в незалежній Українській державі. Це відчутно ускладнило функціонування та розвиток української мови поза межами України і породило чимало нових проблем. Сьогодні ми не можемо забувати про українців, відділених від історичної батьківщини новими кордонами, про наших співвітчизників у діаспорі. Вони залишаються українцями, а відтак їхні мовні проблеми мають постійно бути в нашому полі зору.
Такі феномени, як саморозвиток української мови на рідних історичних землях, але в межах інших держав, її функціонування в Україні під більшими чи меншими утисками мали як позитивні, так і негативні аспекти. Синівська любов до рідного слова, вірність йому, боротьба за нього не давали змоги забути свої національні джерела і коріння. Водночас дискусії навколо мовних питань нерідко призводили, та й продовжують призводити, до протистояння і роз’єднання серед політичної та інтелектуальної еліти нації з цілком конкретними виявами і наслідками.
Відтак у цій надзвичайно чутливій сфері абсолютно протипоказані спрощено-прямолінійні‚ політизовані підходи, нетерпимість, адміністративна сверблячка, прагнення вирішити все і відразу. Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати подальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави. У даному контексті, як на мене, залишається авторитетним і актуальним застереження всесвітньо відомого вченого-мовознавця Олександра Потебні: “Остаточних розв’язань у таких випадках і не буває, а тимчасові для нас не лише можливі, а й необхідні”.
Зауважу, що нашим попередникам, а їхній досвід слід використовувати сповна і з максимальним ефектом, було значно важче орієнтуватися у мовознавчій проблематиці. На початку XX століття українське мовознавство робило перші кроки, не була усталена літературна мова, а її функціональне поле — достатньо розвинене. Вона не охоплювала такі сфери, як наука, вища освіта, військова справа та багато інших.
Сьогодні ситуація, безумовно, зовсім інша. Можемо стверджувати: у державі створено правову основу функціонування української мови та подальшого її розвитку. Зрушення незаперечні, але чи дають вони підстави для задоволення? Гадаю, думка учасників парламентських слухань, як і суспільного загалу, одностайна: ні, зроблено далеко й далеко не все, що можна і треба зробити. Незважаючи на прийняті з кінця 80-х років минулого століття потрібні й потенційно ефективні акти мовного законодавства‚ ми не прискорили рух у цьому напрямі. Більше того, можна стверджувати, що ми відійшли від досягнутого, від основного у даному разі постулату: мова — це стрижень, серцевина нації, яка має єднати нас в одне ціле, а не роз’єднувати.
В українському політикумі та суспільстві й досі не стихають мовознавчі, а якщо точніше — навколомовні дискусії. Природно, сучасне динамічне життя породжує чимало нових проблем у сфері функціонування мови. Українська книга, школа, мова в засобах масової інформації, у побуті — все це вимагає аналізу, нестандартних підходів та рішень.
Говорячи про українську мову, ми повинні водночас уявляти і сприймати мовну ситуацію в державі як цілісність, тобто враховувати, що поряд з нею функціонують інші мови. До того ж функціонують по-різному, з різним правовим статусом і в неоднакових сферах. Наша країна — багатонаціональна і полімовна держава, в ній державною є українська мова‚ і цим усе сказано, а інші мають статус мов національних меншин.
Визначальними орієнтирами у підходах до багатьох дискусійних питань у цій сфері та їх вирішенні мають стати, нарешті, результати останнього Всеукраїнського перепису населення, інформація про його національний склад, а також визначена Конституцією функція української мови як державної.
Слід також зазначити, що розвиток та функціонування мов, їх правовий захист, вивчення, збереження і поширення є предметом активного обговорення в парламентах і інших держав, зокрема Польщі, Росії, Німеччини, Франції.
З усього комплексу винесених на сьогоднішнє обговорення проблем я виокремив би за ступенем важливості такі: правові аспекти функціонування української мови; забезпечення українською мовою різних сфер спілкування у різних регіонах держави; стан науки про українську мову і мовну ситуацію в Україні. Ці аспекти тісно пов’язані між собою, оскільки разом відповідають на запитання: яке місце посідає українська мова в житті нашого суспільства?
Правові аспекти стосуються таких питань:
ступінь правового забезпечення функціонування й розвитку української мови, відповідність положень Конституції з цього питання сучасним умовам;
наявність, достатність і дієвість підзаконних актів щодо регулювання функціонування української мови, забезпечення функціонального поля державної та інших мов;
стан дотримання правових норм у галузі мовної політики і мовної практики, відповідність міжнародним, зокрема європейським‚ стандартам.
Якщо ми й не розв’яжемо цих питань нині, то принаймні маємо їх сформулювати і чітко окреслити, щоб бачити як завдання для наступного здійснення.
Функціональний аспект мови цікавить наше суспільство чи не найбільше, оскільки з ним пов’язані передусім задоволення мовних, комунікативних потреб громадян, а також певні орієнтири в політиці, в оцінці нашого минулого і сьогодення та погляд на майбутнє. Саме з оцінок функціонування української мови і народилися такі терміни‚ як “русифікація”, “дерусифікація”, “українізація”, “лінгвоцид”, “мовна гармонія суспільства” та інші, що стосується різних аспектів суспільного буття мови. Зауважимо, що все це вже було в полі зору дослідників, але багато, якщо не більшість‚ їхніх праць стосується лише окремих сторін проблематики і не дають цілісного уявлення про цю сферу.
На сьогодні немає фундаментальних, вичерпних праць із вищеназваних питань та з інших, до того ж праць об’єктивних, без крайнощів та однобічних оцінок. Зате списано, без перебільшення, гори паперу, де виразно простежуються політичні замовлення і політичні приціли, де об’єктивне дослідження і власне наукове осмислення підмінюються емоціями та тенденційністю. Такий стан речей не наближає нас до поставлених цілей ні в функціонуванні української мови, ані в розвитку науки про мову.
Привертає до себе увагу ще один істотний момент. Останніми роками нерідко оприлюднювалися заяви, що окремі регіони та міста України є не україномовними, а російсько-мовними. “Розкручені” у громадській думці та засобах масової інформації, вони використовувалися як привід для порушення питання про внесення відповідних змін до правової бази. Хоча щодо цього є чіткий висновок Конституційного Суду України.
Не кажу вже про те, що такі заяви та висновки‚
як правило‚ не спираються на достатньо глибокі дослідження, на неупереджені й вивірені експертні оцінки. Вони ґрунтуються не на соціолінгвістичних дослідженнях, а на розрізнених принагідних спостереженнях та окремих фактах, вирваних із контексту історичного минулого чи сучасного життя міста або регіону. У цьому — одна з причин істотних розбіжностей в оцінках сфер функціонування мови та значення мови як суспільного явища, прав людини у сфері мовокористування.
Цілком очевидно, що в осмисленні мовного життя України час уже перейти на надійну і науково перевірену основу. Це означає, що українське суспільство чекає від дослідників мовних проблем таких результатів, на які могли б спиратися політики й законотворці, суджень‚ оцінок та висновків, які сприяли б формуванню об’єктивної і виваженої громадської думки.
Я хотів би також підкреслити виняткову роль у створенні саме такої атмосфери навколо мовних проблем — як, зрештою, і всіх інших — засобів масової інформації. Досвід багатьох європейських країн, зокрема і таких слов’янських, як Польща, Словаччина, Чехія, переконує в тому, що вони роблять неоціненний внесок не тільки у розширення функціонального поля відповідних мов, а й у піднесення культури мовлення широких верств населення.
Змушений з прикрістю констатувати, що сьогодні у нас немає такої популярної і впливової у 1970–1980-х роках телепередачі на УТ, як “Живе слово”‚ практично немає жодної загальноукраїнської телепередачі про мовні проблеми і українську мову. Проте не бракує телепродукції, в якій принижуються або висміюються у той чи інший спосіб українська мова і люди, які нею послуговуються (Оплески). Прикро, боляче, але це факт. І я думаю, що ваші оплески слугуватимуть дороговказом для Івана Сергійовича Чижа, який виступить тут із співдоповіддю.
Не кращим чином впливає на ситуацію і низька мовна культура ряду передач та каналів. А загалом питання мови — як засобу передавання інформації і як предмета висвітлення — мали б стати, на мою думку, темою окремого обговорення.
За всіх сьогоднішніх проблем та труднощів ми маємо досить розбудовану базу мовознавчої науки — кілька спеціалізованих установ у системі Національної академії наук, чимало кафедр української мови в університетах. Проте рівень використання цієї бази ще недостатній. Досі залишається відкритим питання українського правопису, не все робиться для підготовки якісно нових словників, зокрема термінологічних. Хоча можна з приємністю констатувати, що багато галузей науки вперше за останні десять років отримали свої термінологічні словники. І нещодавно відбулася презентація словників України, які засвідчили про те, що українська мова увійшла в розряд технологічних мов, а тим самим — у розряд цивілізованих мов‚ посівши належне і гідне її місце.
Нашим науковцям, я переконаний, належить ще багато попрацювати над поширенням знань про українську мову і в нашій країні, і за її межами. Тут, знову-таки‚ міг би стати у пригоді запозичений і творчо використаний досвід інших держав, де створено спеціальні структури, які пропагують і поширюють знання про їхні мови, історію та культуру. Для Польщі багато корисного, скажімо, робить у цьому напрямі відома інституція “Полонія”. Широко відома Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури, яка охопила своєю діяльністю практично увесь світ. Не кажу вже про значно менші країни, де цій темі приділяють багато уваги. Окрім, на превеликий жаль, України. На жаль, у нас не те що фінансово не підтримують традиційні європейські та північноамериканські українознавчі центри, які функціонують здебільшого на пожертви громад,
а й узагалі мало знають про їхню діяльність. А тим часом в останні роки, констатую це з приємністю, постали українознавчі кафедри в Азії, зокрема Китаї та Японії. З такими осередками треба налагоджувати постійні, тісні і плідні зв’язки.
Гадаю, ви погодитеся з думкою, що робота над утвердженням і розширенням функціонування української мови в Україні та за її межами має бути чітко спланована
і координована. А для цього потрібна відповідна загально-державна (саме загальнодержавна‚ а не відомча) програма.
Як мені здається, до головного сенсу проблематики‚ винесеної сьогодні на обговорення, дуже підходять слова видатного українського філософа Мирослава Поповича, що стосуються не тільки реформування правопису української мови: “Реформування як спосіб зберегти минуле, викохати історичні традиції — це безглуздя. У реформуванні мають бути ясно виражені цілі і прагнення, що мають реалізуватися в майбутньому. Це і є національний інтерес”.
Тож давайте, шановні колеги, і сьогодні, й завтра будемо вищими від швидкоплинної і мінливої кон’юнктури, відчуття тимчасовості у своєму власному домі. Давайте спільно і всіма можливими засобами — ефективними законами (це завдання Верховної Ради), насиченими науково-освітніми програмами, сучасним інформаційно-технологічним статусом, а головне, своєю любов’ю і відданістю — оберігати і захищати рідне слово та мову як невід’ємний атрибут нашого сучасного буття і таку ж неодмінну запоруку майбутнього.
Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! На парламентських слуханнях присутні представники уряду, Голова Верховного Суду України, тому у нас є всі підстави продовжити роботу і заслухати доповіді.
Пропонується таким чином організувати нашу роботу. Слово для доповіді надати академіку Національної академії наук України Івану Дзюбі‚ після того запросити до виступів із співдоповідями Леся Танюка, Степана Гавриша, Івана Чижа, Павла Мовчана, а потім перейти до виступів в обговоренні. Пропонується для доповіді час не обмежувати‚ для співдоповідачів запропонувати до 10 хвилин, виступи — до 5 хвилин. Наприкінці наших парламентських слухань запропонувати виступити від уряду
віце-прем’єр-міністру України Дмитру Табачнику. Якщо будуть запитання в ході виступів, обговорення — дати можливість відповісти на порушені проблеми і запитання. Немає заперечень?
А головне‚ шановні учасники парламентських слухань, я пропоную уважно прочитати проект рекомендацій і внести до нього свої істотні‚ кардинальні корективи, доповнення і зауваження.
Запрошується до доповіді академік Національної академії наук України Іван Михайлович Дзюба (Оплески). Будь ласка, Іване Михайловичу.ДЗЮБА І.М.‚ секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Я не розраховував, що це буде доповідь, думав, що співдоповідь‚ і вирішив вкластися в 15 хвилин, що й постараюся зробити.
Шановні колеги! Може скластися враження, що мовна проблема — це суто наш‚ український безнадійний привілей у добу високих технологій, клонування і гендерних студій. Але насправді це не так. Уся історія людства сповнена конфліктів та трагедій на мовному ґрунті, фіксує безліч і героїчних, і безглуздих, і героїчно-безглуздих вчинків та форм поведінки і окремих людей‚ і більших або менших суспільних груп. У сучасному світі вогнища різнорівневого мовного напруження можна бачити на просторі всіх континентів‚ за винятком хіба Антарктиди. І це не випадково, адже в мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія, психологія, соціолінгвістика ХІХ і особливо ХХ століття. Звідси — фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж —
і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот.
Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій, пропонувалися і паліативи, і радикальні рецепти. До останніх належать насамперед різні прожекти досягнення мовної єдності людства. Попри принципову можливість використання штучної або природної міжнародної мови у спеціальній вузькоінформативній функції‚ в ширшому, буттєвому розумінні всі ці прожекти виявлялися утопіями, а спроби їх примусової реалізації нерідко призводили до непоправних духовних втрат і ставали концентрованим вираженням національного гніту.
Нині гуманістична свідомість людства шукає інших підходів до цієї світової проблеми. В основу пошуків має бути покладений принцип, прийнятний для всіх. Він є — це принцип абсолютної самоцінності кожної мови і кожної культури відповідно до абсолютної самоцінності кожної людини і кожного народу. Проте від загального принципу, навіть прийнятного для всіх, шлях до розв’язання конкретних проблем складний‚ плутаний і часом нездоланний.
Об’єктивну складність питання, як і суб’єктивні його ускладнення‚ можемо бачити на прикладі України. Почнемо з очевидного. Очевидним у нашій українській ситуації є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді як російська основну свою базу має не в Україні, а в Росії, як угорська — в Угорщині, польська — в Польщі і так далі.
Очевидним є й те, що в Україні українська мова — мова так званої титульної, корінної і найчисленнішої нації — не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою‚ і міського побуту. Працездатність української мови паралізується, таким чином гальмується її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Постає кілька запитань. Чи це нормально? Чи це справедливо? Як це пояснюється? Як ця ситуація може розвиватися далі?
Тут існує суто прагматичний підхід, прагматичний — з погляду інтересів комфортно влаштованих мовних груп: оскільки маємо справу з певною реальністю, треба її санкціонувати й надалі з неї виходити. Однак цей видимо простий і зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним та принципово безперспективним, адже не будь-яка реальність є розумною і морально легітимною, а з цією реальністю багато українців, власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї Української держави, адже зникнення мовно-культурної ідентичності — це зникнення нації.
Є прямо протилежний підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям інших українських суспільних груп: використовуючи всю потугу (насправді, на жаль, малопотужну), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпечення українській мові належного їй домінантного місця в усіх сферах суспільного життя. За всієї виправданості і невідкличності цієї мети засоби, що випливають з такого романтично-волюнтаристського підходу, здаються, по-перше, малопродуктивними, з огляду на принципову обмеженість адміністративних можливостей нетоталітарної держави; по-друге, морально і психологічно небездоганними;
по-третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з огляду на непоступливість частини так званого російсько-мовного населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України і ззовні.
Однак є й третій підхід, елементи якого і були‚ і будуть предметом багатьох обговорень та дискусій. Він полягає у поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру — привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та на могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці, політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності та передбаченні перспектив.
Ніде й ніколи у світі, ні для якого народу в усій його масі мовокористування не було і не буде справою патріотизму, це справа життєвої необхідності та доцільності. Запановує та мова, яка необхідна в житті. Керуватися патріотичними почуттями та міркуваннями всупереч життєвим обставинам можуть лише одиниці, більші чи менші групи, але не переважна маса населення. І коли користування рідною мовою стає справою патріотизму та його ознакою, а не єдино природним поводженням, це засвідчує дуже небезпечний ступінь виродження суспільства.
Отже, корінь питання — в обставинах, які змушують людей користуватися тією або тією мовою. І змінити ситуацію можна не закликами полюбити рідну мову, а змінивши обставини. Роль законів важлива, але лише тією мірою‚ якою вони допомагають змінювати обставини. Багато що зміниться, якщо знання української мови, володіння нею стануть справді необхідними для державної і службової кар’єри, для роботи у сфері обслуговування та засобах масової інформації, як це є в усіх країнах світу щодо мов відповідних народів.
Проте й це далеко не все. Ми дуже спрощуємо драму української мови, обговорюючи її переважно у стосунку до тих сфер функціонування мови, які піддаються державному або культурно-нормативному регулюванню, — офіційне мовлення, засоби масової інформації, писемна продукція. Однак є не менш важлива сфера, і вона не піддається жодному безпосередньому регулюванню, це — сама стихія життя, щоденний побут мільйонів. Якщо мова вільно чується в цій стихії життя, то рано чи пізно вона опанує і всі інші сфери. Але якщо вона вигасне в цій стихії, словами О. Потебні “вмре в вустах народу”, то більше вже ніколи не відродиться. І тут мені згадується трагічний заголовок листа читача, опублікованого в одній з українських газет: “Як злодій‚ криюсь з рідним словом”. Це точна характеристика статусу української мови і україномовного українця в міському побуті незалежної України: як злодій криюсь з рідним словом (Оплески).
Маємо великий парадокс. Згідно з даними останнього перепису населення‚ 70 процентів назвали своєю рідною мову українську. Але в публічному побуті вони нею не говорять, скоряються владі традиції — “не принято”. Це явище, яке я умовно називаю “вимушеною російськомовністю”, коли люди є і могли б бути україномовними, але під тиском обставин стають російськомовними.
Можна собі уявити: коли б якимось дивом на вулицях Києва чи Дніпропетровська, чи, не дай Бог, Харкова 20 відсотків люду одного дня та возговорили по-українському, то наступного ж дня отверзлись би замуровані українські вуста у всіх 70 відсотків, бо ж усі вміють, та не хочуть “чудити”. Потрібна лиш невеличка критична маса “сміливців”. Але як її створити? Ні закликами, ні пропагандою її не створиш. Щось міг би зрушити приклад інтелігенції‚ але вона такого прикладу не подає. Трохи могло б зарадити виховання культури мовної поведінки, але у нас таким вихованням не займаються.
Зверніть увагу, у широкій сфері обслуговування нині працює молодь, яка закінчила українські професійні навчальні заклади, але її не навчили елементарного — розуміння того, що коли до тебе звернулися по-українському, мусиш по-українському й відповісти. Та що говорити про дівчаток, скажімо, з якогось торговельного центру чи аптечного кіоску, коли мовного такту позбавлені чимало інтелектуалів із засобів масової інформації.
Хіба не були ми не раз свідками пікантних епізодів на телеканалі “Інтер”, коли молоді журналісти, які беруть інтерв’ю у керівників держави, наприклад у колишнього Прем’єр-міністра Анатолія Кириловича Кінаха, який добре опанував українську мову‚ були непохитні у своїй нездатності сказати кілька слів
по-українському і у своїй неповазі до старшої за них літами і не останньої в державі людини. А що вже казати про те, що коли така телебригада виїздить на село, то не вона говорить з людьми їхньою мовою, а малий школярик і старий дідусь прилаштовуються так-сяк до мови “столичних штучок”.
Це дрібниця, але таких дрібниць — мільйон. Це стиль нашого культурного убожества, в якому нерідко змагаються різні сторони і обидві сторони. Ми повинні прагнути до єдності в обстоюванні української мови, але єдність має ґрунтуватися не на самому лиш уболіванні за українську мову, а й на певному рівні теоретичної та емоціональної культури у ставленні до мовної проблематики. Вболівання за мову — цінна людська якість, але її самої сьогодні недостатньо. Не підкріплена широтою світогляду і чесністю аналізу‚ вона може породжувати і породжує то паралізуючий песимізм, то легковажний оптимізм, то різного роду верхоглядські прожекти, то спроби розв’язання мовного питання способом хапання за комір людини, яка українською мовою не говорить. Зрештою, серед людей, які вважають себе мовними патріотами, є й ті, про кого Леся Українка писала: “Кажуть, що N — наш чоловік, бо говорить по-українському. А як послухати, що він говорить, то краще б він говорив по-китайському”.
Ми не зобов’язані солідаризуватися з тими, хто тільки компрометує українську мову і українство взагалі. Наше мовопочування, наш мовний патріотизм повинні виводити нас на найвищий рівень гуманістичних загальнолюдських цінностей. А для цього нам потрібна самокритика, потрібне культивування самих себе, культивування молодих поколінь української інтелігенції. Бо нині сили української гуманітарної інтелігенції трагічно невідповідні масштабам роботи, яка перед нею стоїть, її історичному призначенню. Роль національної інтелігенції вирішальна не тільки у творенні культурного інтелектуального потенціалу суспільства, а й у формуванні етикету‚ культури мовної поведінки громадян.
Зазвучати повноцінно в міському побуті і в усьому суспільному житті українська мова зможе лише в результаті тривалого процесу її соціально-культурної емансипації, починаючи зі створення відповідної мовної атмосфери в дошкільних і шкільних закладах, підвищення привабливості й інформативної та інтелектуальної насиченості українського друкованого слова, впровадження української мови в комп’ютерні й Інтернет-технології, які є побутом уже не майбутнього, а сучасності. Проте велике, може‚ навіть вирішальне значення матиме всебічний прогрес України як держави. Тільки він зможе піднести почуття національного достоїнства в масі населення, а отже‚ й почуття відповідальності за свою культуру і мову.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Дякую вам, Іване Михайловичу.
Запрошується до співдоповіді голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесь Танюк. Підготуватися Степану Гавришу.ТАНЮК Л.С., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загально-державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Чи є в нас мова? Шановні учасники парламентських слухань! Я вдячний вам за те, що нас сьогодні в сесійній залі так багато‚ і зала, нарешті, дихає Україною. Гадаю, якби ви були парламентом України, нам не довелося б на дванадцятому році незалежності скликати парламентські слухання‚ присвячені функціонуванню рідної мови в рідній державі (Оплески).
Французи кажуть: Mieux vaut tard que jamais (краще пізно, ніж ніколи). І ми розуміємо, що без вашого сприяння, без вашої допомоги нам не зупинити того страхітного сповзання у прірву, куди нас дружньо підштовхують прихильники “двуязычия”, особливо з числа тих, котрі переконані, що їм сьогодні в Україні “какось-то по-руському льокше”...
Сьогодні ви почуєте з цієї трибуни багато чудових афоризмів про те, що “Спочатку було Слово…” і що з ним сталося потім, мудрих думок про те, що мова є етногенетичним кодом нації. Бо так воно є. Зацитую і я Гумбольдта, який сказав:
“Мова народу — це його дух. І дух народу — це його мова. А Гумбольдтові можна вірити, він був німець і українсько-буржуазного націоналізму йому не закидали.
Мова — основа культури. Неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування культури, а неповноцінне функціонування культури веде до неповноцінного функціонування держави. Чому ж ми тоді дивуємося, що ходимо десять років по колу, як сліпий шахтарський кінь, і не можемо піднести ані економіки, ані рівня законності, ані добробуту? Ці аксіоматичні істини відомі кожному студентові, але, здається, інтелектуально складні для деяких владоможців, яких, мабуть, з цієї причини немає сьогодні серед нас у залі.
Тріумфальний шлях російської мови в Україні був позначений не лише хрестами розіп’ятих за віру й Україну‚ козацькими головами на полях і руйнуванням Січі. Українську мову було ніби взято на поруки й поблажливо оголошено “диалектом‚ с нашим очень схожим”, хоча трошки зіпсованим через сусідство з поляками.
Втім, я й сьогодні маю з десяток нових уже книжок, які‚ анітрохи не сумняшеся‚ стверджують, що українська мова — “австріяцька вигадка”, а українцям як нації залишили тільки галушки, вареники, борщ і сало, “цілком науково” відмовивши в інтелекті й чеснотах. Масово насаджувалася думка про недорозвиненість української мови, — список емських указів і циркулярів ми вам сьогодні роздали.
Я тільки хочу, щоб ви звернули увагу не на валуєвську старовину, яка нам уже добре відома, а й на продовження подібного в новій імперії під назвою “Радянський Союз”.
У 1927 році ЦК КП(б)У прийняв постанову, що визнавала за російською мовою особливе значення. У 1958 році вийшла постанова про переведення українських шкіл на викладання російською. У 1961 році “прогресивний” XXІІ з’їзд КПРС оголосив політику “злиття націй”. У 1970 році Міносвіти СРСР видало наказ про захист усіх дисертацій російською‚ навіть написаних на українознавчу тематику.
Пригадую, перша спроба виключити мене з Київського театрального інституту була пов’язана саме з тим, що після мовного виступу М. Рильського на письменницькому з’їзді я почепив в інституті плакат: “Розмовляймо українською!”, і партія вирішила, що це дуже добре продумана провокація.
З 1984 року, як ви пригадуєте, вчителям російської мови підвищили зарплатню на 15 відсотків, ввели у школі додаткові години на її вивчення, російська була мовою всіх шкільних заходів.
На хвилі нашої ейфорії 1990-х років було певне піднесення. Відкрилися українські садки, перейшли на українську середні школи та вищі навчальні заклади‚ створювалися українські засоби масової інформації, державні місцеві органи почали провадити документацію українською мовою. Як той казав: “Процес пішов”. Але він не туди прийшов, тому що Україна дуже швидко почала втрачати ті здобутки, яких встигла досягти в перші роки незалежності.
За даними Інституту соціології, лише 37 відсотків українців спілкуються українською, хоча більш як 60 записали цю мову як рідну. Тут є над чим замислитися. Насправді рівень поширеності української мови сьогодні в державі‚ за моніторингом‚ відповідає рівневі 1958 року, тобто рівневі хрущовської “відлиги”! Тепер,
як і тоді, української навчаються лише 21 відсоток школярів. На Донеччині, де українці становлять 51 відсоток населення, тільки 12 відсотків школярів навчаються українською. У самому Донецьку цей показник дорівнює 6 відсоткам, в Єнакієві та Макіївці — 4 відсотки. Не кращий стан справ і на Луганщині. У Красному Лучі з 30 шкіл — жодної української. У Криму українська громада налічує 700 тисяч осіб, за чисельністю вона займає друге місце після росіян, але там тільки нещодавно почала працювати єдина поки що українська гімназія, в декількох школах відкрилися українські класи, якими влада ніби хоче відкупитися для статистики, видаючи фрагмент за ціле. За відсутності фінансування ледь животіє єдина українська газета “Кримська світлиця”, жодного українського теле- чи радіомовлення, весь ефірний час заполонило російське мовлення, часом відверто настановлене проти України.
Звичайно‚ ключову роль у сучасному неозросійщенні України відіграють телебачення і преса. Зміни, що відбулися в цій галузі, майже катастрофічні. Частка загального накладу газет, друкованих в Україні українською мовою, знизилася з 68 відсотків у 1990 році до 35 відсотків у 2000 році (знижується й далі), журналів відповідно з 90 до 12 відсотків. Куди йдемо? У дружні ведмежі обійми північного сусіди? Що стосується телебачення, то сьогодні українською виходить в ефір лише 18 відсотків телепрограм.
Наше законодавство не треба лаяти, воно створює цілком сприятливі умови для розвитку української мови, але поведінка влади у сфері здійснення мовної політики протягом останнього десятиліття, будемо говорити чесно, була відступницькою. Конституція 1996 року закріпила положення про українську мову як єдину державну в Україні. У грудні 1999 року Конституційний Суд дав офіційне тлумачення статті 10 Конституції, наголосивши, що українська мова є мовою роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, мовою викладання в державних та комунальних закладах освіти. Але за весь час ми не мали жодного випадку, коли держава покарала б хоч би одного злісного порушника Конституції, які й не приховують, що Основний Закон їм не указ‚ і вони ніколи не будуть виконувати його. Ще в 1991 році уряд колишньої УРСР схвалив Державну програму розвитку української мови на період до 2000 року. Минуло десять років, досі жодна посадова особа не прозвітувала про стан виконання цієї програми.
Будьмо чіткі у висновках. Чи існує сьогодні проблема державної двомовності? В українському народі, більш як 90 відсотків якого проголосували за незалежність України, такої проблеми не існує. Існує інша проблема, загримована
під цю, — проблема розбудови чи знищення Української держави через знищення культури, мови, інтелекту, через ураження національного менталітету.
Російські політологи не приховують своєї мети — повернути Україну в лоно тисячолітньої імперії. Якщо до 1999 року російський бізнес в Україні був більш-менш толерантний, то з 2000 року РФ взяла курс на тотальну експансію: ПЕК, металургія, домінанта російського капіталу в “Укргазбанку”, “Київінвестбанку”, “Петрокомерц-банку”, “Альфа-банку”, необмежене панування “Лукойла”, перебрання під свій контроль всієї алюмінієвої галузі. По суті‚ під владою російського бізнесу опинилося три чверті українського ринку нафтопродуктів і більш як 50 відсотків банків.
Однак ця стратегія не дає остаточної перемоги‚
і в бій стратегічно вводиться інший резерв — психологічний. Щоб завоювати державу, не конче треба вводити на її територію армію, достатньо поставити на коліна її культуру, перекупити запопадливих журналістів (знаєте, зараз журналістам премію оголосили 20 тисяч доларів‚ хто найкраще напише про Росію), привласнити ЗМІ. І повести атаку за всіма правилами військової стратегії. І просто без правил.
Західняки дивляться на Київ, Південь і Схід — на Росію? Чудово, будемо стимулювати цей процес! Підлиймо гасу
у вогонь — виникне загроза утворення незалежної Галицької держави.
“Для РФ, — пишуть російські політологи, — это не такой уж плохой вариант. Присоединение Западной Украины к СССР было ошибкой Сталина. Целесообразно стимулировать федерализацию Украины. Если РФ не имеет сейчас для этого политических рычагов, то можно способствовать хотя бы тому, чтобы русский язык приобрел статус официального”.
І ніби на замовлення — забили фонтани відразу з усіх боків. Міськрада Харкова у квітні 2001 року приймає рішення про консультативний референдум у день виборів до Верховної Ради. Запоріжжя, Севастополь ініціюють впровадження офіційності російської мови в органах місцевого самоврядування. Комітет б’є у дзвони, за його поданням прокурори визнають такі рішення неконституційними, депутати відповідають, що вони чхали на прокуратуру, їх уповноважив народ — і мова стає рингом для зведення політичних рахунків.
“В Украине, — цитую газету “2000”, — нужно приводить к власти новых людей, менять политическую элиту... Нужно приложить усилия для смены ориентиров украинской элиты, чтобы она пришла к убеждению, что необходимо дружить с Россией... Для усиления влияния на Украину целесообразно развернуть могущественную российскую экспансию под флагом борьбы против культурной провинциализации Украины”.
Ми з вами бачимо наслідки цієї культурної боротьби — у пресі, на телебаченні, через активізацію російських гастролерів, передовсім низькопробного ґатунку, бо йдеться не про культуру, а про задурення нації.
Ця ж газета констатує: “Без преувеличения можно утверждать: информпространство Украины постепенно оккупируется Россией”. Звичайно, економічна криза в Україні була б для цих стратегів просто подарунком, а девальвація гривні — Божим даром. І мовні конфлікти, запущені, як епідемія, в різних регіонах, — найкращий спосіб скаламутити водичку, в якій вони хотіли б спіймати велику рибу. Не вийде! Велика риба не водиться в брудній калюжі, велика риба пливе проти течії. Українська інтелігенція, яка пережила царів, ленінів, сталінів та гітлерів, війни і голодомори, гулаги й чорнобилі, чудово розуміє ці маневри. Розуміла б їх і влада, якби складалася з інтелігенції, чиїм хлібом є духовність, а не бізнес. На жаль, ми лише на підступах до формування такої влади, яка любила б Україну, а не себе в Україні (Оплески).
Нами постійно правлять бігуни на стометрівку, які не гребують розпродажем України оптом і вроздріб. І, знаєте, мені поступово стає їх жаль. У темних глибинах народного “Я” таїться величезна вулканна сила. Треба дуже добре читати Шевченка. Ви розумієте, про що я кажу. Мова — один з найпотужніших чинників єднання цих поки що невпорядкованих енергій. Знищити мову не можна, це все одно, що спробувати запломбувати Ніагару.
Я в парламенті 12 років, 40 років віддав літературі й театру і добре відчуваю, яке воно бурхливе й небезпечне це море — мова. На дні його вже давно багато уламків і корабликів — від валуєвських заборон до арештів шістдесятників‚ того ж Івана Дзюби за “Інтернаціоналізм чи русифікацію”. Згадаймо, як на дні цього моря упокоївся СЛОН чи “Руський блок” з тим Свистуновим, який так хвацько свистав усіх нагору. Де сьогодні конотопська
Ві-тренко з її істеричним русофільством? Між тим, коли виникло Товариство української мови, у нього впродовж трьох місяців записалося 3 мільйони громадян України! Три мільйони! Це про щось свідчить? І там були не лише етнічні українці‚ українську мову боронили росіяни, євреї, білоруси, німці, вірмени, кримські татари.
“Голові Верховної Ради УРСР тов. Івашку В.А.
Прошу оголосити на сесії. Шановні депутати, закликаю вас поважати народ, на землі якого ви живете, виконуйте, будь ласка, Закон про мови в Україні. Ведіть сесію на мові України, а не Росії. Ви ж парламентарії України. Мені соромно за ваш парламент! З повагою, В.К. Гармаш, 4 червня 1990 року”.
“Сесії Верховної Ради УРСР.
Ми рішуче протестуємо проти Закону про мови народів СРСР, який схвалила Верховна Рада у Москві. Він спрямований проти ідеї міжнаціональної консолідації на Україні. Утверджуючи “двуязычие”, відкриває “зелену вулицю” русифікації, що десятиліттями велась в Україні. Закликаємо депутатів захистити кровні інтереси українського народу. Лебедюк і ще 40 підписів. Львів, музична школа №4, 6 червня 1990 року”.
“Звернення до Верховної Ради України.
Вмирає мова в вустах народу — вмирає народ. І якщо людська душа здригається від убивства людини, то що вона повинна відчувати, коли робиться замах на цілий народ? А Закон Верховної Ради СРСР про мови чинить замах на український народ, бо відбирає в нього й далі мову двомовністю. Вимагаємо скасування цього великодержавного закону! На суверенній Україні українська мова повинна бути державною без будь-якої двомовності. Учитель А. Кожушко з Озерянської середньої школи та ще 84 підписи із Звенигородщини”.
Тоді Україна просто вибухнула протестами! Ми одержали понад півтора мільйона листів! Більша частина з них досі зберігається у “Просвіті” і в “Меморіалі” ім. Василя Стуса. Вдумайтеся у причини цієї хвилі, в її силу‚ і, можливо, вам не захочеться (кажу я тим, кого тут немає) потрапити до числа тих, кого ця хвиля змете. Бо ми, українці, люди терплячі, довго запрягаємо, але якщо вже запрягли, то пісні “Розпрягайте, хлопці, коней” не співаємо. У нас є інші пісні, і всім‚ хто зараз мене чує, краще було б їх знати (Оплески).
Я звертаюся до тих, кого в Україні звуть олігархами, кому “гроші не пахнуть”, хто нав’язує вітчизняному бізнесові виключно російське обличчя. Дорогенькі наші, — бо ви таки дуже дорого нам обходитесь! — вам бракує життєвого досвіду усвідомити, що цим ви куєте гвіздки для власного розп’яття. Якщо ви хочете зберегти і примножити свій бізнес на многії літа, зміцнюйте гаранта вашого бізнесу — Україну! Повірте своєму економістові Карлу Марксу, який сказав, що чужою мовою розмовляє в державі або гість, або окупант, який нав’язує їй свою мову (Оплески).
Ми шануємо мови Шекспіра і Пушкіна, Мольєра і Сервантеса, Гете і Конфуція, але ми є народ Шевченка і Лесі Українки, Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола‚ і в нашім краї панувати не дамо нікому! (Оплески).
Ми не дозволимо перетворити Україну на смітник інших культур і цивілізацій. Тому не уподібнюйтесь, панове, відомій тьоті Моті з комедії Миколи Куліша “Мина Мазайло”, яка вважала, що “гораздо пріятнєє бить ізнасілованной, чем украіні-зірованной”. Нехай собі тьотя Мотя Розторгуєва живе у своїй Курській губернії, а до України їй з її провінційною сексуальною заклопотаністю — зась! (Оплески).
А того, хто шанує наші закони й Україну, — ласкаво до нас просимо. Ми стояли і стоїмо в обороні прав кожної з національних меншин, нам болять проблеми єврейської, кримськотатарської громад і, звичайно, проблема культури російської в Україні. Я читаю десятки російських газет і видань, дивлюся багато вистав і концертів, ходжу в Національний(?!) театр російської драми імені Лесі Українки — і просто шокований тим падінням культури, тим несмаком, тим брудом, який залив сьогодні російськомовну Україну! Ахматова і Пастернак, Цвєтаєва і Булгаков давно перевернулися б у труні, уздрівши це ристалище провінціалізму, розбещеної хтивості і лакейського угодовства! (Оплески). Можливо, в цьому теж частка причини того спротиву, який чинить українська інтелігенція “двуязычию”, що дає нам тільки матюки. Істинні культури ніколи не ворогуватимуть між собою, бо сонце для всіх одне, і Бог — один. Але той, хто, використовуючи ім’я Господнє всує, перетворює його на фанатика “веры, царя и отечества” з Малоросією, блазнем Жириновським і кримінальним Затуліним, є наш ворог. Ворог іменем Шевченка та Лесі Українки (Оплески).
“Я полюбив Україну, покохав тут свою дружину, тут у мене народився син Ахмед. І він обов’язково буде говорити і українською, і арабською. А я сподіваюся, що сам також з кожним днем буду краще знати мову України”‚ — написав
нам у комітет студент Саїд Фархат. А його приятель Мохамед Бан Насер додає: “Українською мовою я намагаюся говорити всюди: в академії, в магазині, на вулиці, з дівчатами. І нехай знають українці, що деяким з них ми, араби, зможемо пояснити, що таке глечик, ґердан і як на Україні святкують Івана Купала”.
Я звертаюся до тих, кому, можливо, у дитинстві (ну‚ буває таке) забракло вітамінів, і хто, проживши ціле життя в Україні, так і не подужав української (розумію, для росіянина українська мова страшенно важка, для араба чи норвежця вона значно легша). Дорогий мій земляче! Україна — твій дім, а в рідному домі не шанують матері лише люди хворі й упосліджені. Якщо ти хочеш жити в цьому домі, в міцній і моральній державі, у заможному суспільстві — шануй мову цієї держави. Є мова — є нація. Є нація — є держава (Оплески). Без рідної мови немає свободи й волі, а за них “душу й тіло ми положим”, якщо буде треба.
Бо не вмерла Україна і не вмре ніколи! І якщо ти громадянин цієї держави, лише від тебе залежить, бути її будівничим — чи вбивцею, бути господарем у своїй хаті — чи зникнути на смітнику історії. Третього не дано (Оплески).
І останнє. Не забалакуймо мовної проблеми. Під завісу — гуцульський анекдот.
— Куме, куме, а що воно таке — нація, незалежність, менталітет?
— О, це‚ куме‚ таке діло, на яке треба гроші давати. Ось ти, куме, приміром, коня на націю віддаси?
— Коня віддам.
— А корову?
— І корову віддам.
— А свиню?
— О, свиню, прошу пана, ні. Свині не оддам.
— А то чому?
— Бо коня й корови у мене нема, а свиня — є!..
Будьмо тими, хто віддає на загальне добро те, що в нього є, а не те, чого в нього немає. Лише тоді ми будемо українцями! (Оплески).ГОЛОВА. До співдоповіді запрошується Степан Богданович Гавриш як ініціатор проведення цих парламентських слухань. Будь ласка, Степане Богдановичу.
ГАВРИШ С.Б., член Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки (виборчий округ №177, Харківська область). Дякую, пане Голово. Шановні учасники парламентських слухань! Слухань не звичайних, оскільки вони пов’язані не просто з відчуттям рідної мови, з відчуттям тої генетичної лінії, за яку тримається кожен представник української нації, а з проблемою, що вже друге десятиліття не позбавляє нас необхідності проводити дискусії з парламентської трибуни‚ у Верховній Раді України. Я хотів би подякувати всім тим, хто прийшов сюди як провідник саме цієї позиції: засвідчувати, стверджувати, збагачувати, підтримувати, розвивати українську мову.
Парламент, який сьогодні тут обговорює проблему народу з тисячолітньою історією, водночас визначає шлях‚ яким має розвиватися Українська держава. Бо мова — не лише предмет інформаційних відносин, не лише засіб комунікації, це дійсно генетичний код розвитку самої нації, це код прогресу державності, її народу і майбутнього.
Для нас, українців, питання мови набуває значно більшого масштабу та значущості, ніж для будь-якого іншого народу, оскільки нам потрібно не просто зберегти, а спочатку відродити свою мову, що майже витіснена сьогодні з інформаційного простору.
За даними Всеукраїнського перепису населення, близько половини всіх інформаційних комунікацій, засобів масової інформації друкують, подають, зачитують і показують нам інформацію іншою, не українською мовою. Це не відповідає не тільки реаліям розбудови Української держави, а й нашій меті — будувати Україну як демократичну європейську державу, де мова є засобом ідентифікації кожного народу.
Мова в цьому контексті є сумлінням всіх нас, найперше кожного з тих, хто приходить сюди, в законодавчий інститут влади, добровільно обираючи цей шлях, беручи на себе зобов’язання захищати не просто норми Конституції, а проводити, використовуючи власний потенціал, власну самосвідомість, найкращі позиції‚ пов’язані з розвитком української мови.
Говорячи про мову, ми боремося за відродження української самосвідомості, зруйнованої передовсім радянською ідеологією. Переставши бути гвинтиком у радянській системі, українець сьогодні шукає своє місце у світі і намагається віднайти себе. Усвідомити та ідентифікувати себе в оточенні можна лише тоді, коли повернемся до свого коріння, до рідної мови. Людина без самосвідомості, а отже без мови, стає‚ без сумніву‚ рабом. А як відомо, рабів до раю не пускають.
Замисліться ще раз над результатами перепису населення. Одне з його ключових питань звучало так: “Яку мову ви вважаєте рідною?” Попри всі численні порушення процедури перепису, які нам відомі, спрямовані на зменшення частки українців та україномовних громадян у державі‚ офіційно зафіксовано, що українська мова є рідною майже для 70 відсотків населення. Все це відповідає реальній дійсності.
Що для нас рідна мова? Рідна мова — це мова, з якою людина приходить у світ, долучається до загальнолюдських цінностей. Людина стає свідомою, опановуючи мову своїх
батьків, тому в літературі всіх народів поняття “рідна мова” виступає поряд з поняттями “рідний край”, “батьківська хата”, “материнське тепло”, “Вітчизна”. Рідна мова сприймається
не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше — як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як відображення духовно-емоційної
сфери людини. Мова єднає народ, час і простір, тому духовні поводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності — найбільшого духовного багатства, животворчого джерела повноцінного розвитку.
У зверненні до носіїв української мови радянський поет Максим Рильський писав: “Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Адже слово — це зброя і‚ як будь-яку зброю‚ його треба чистити, доглядати. Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови. Рідна мова — це генетична пам’ять тисяч поколінь наших предків. Розмовляючи, думаючи нею, ми торкаємося вічності. Рідна мова відкриває людині гармонію світу та її місце у світі, позбавляє самотності, дає надію”.
Українська мова зазнала такого руйнівного впливу, що після проголошення державною постає питання про відновлення її функції рідної мови для значної частини українців. Якщо колективізація відірвала людину від землі, то мовна політика Радянського Союзу відривала її від самого народу, перетворювала в совєцьку людину — люмпена. Людина без коріння стає яничаром, перекотиполем, вона втрачає найбільш емоційно наповнені поняття “дім”, “родина”, “рідний край” — образи, на яких будується духовна гармонія із Всесвітом.
Обмежене використання української мови в усному спілкуванні гальмує і ускладнює оздоровлення мовних стилів (зокрема адміністративно-ділового, особливо наукового) як незалежних, заснованих на власному ґрунті мовних утворень. Однак справа вкорінення української мови належить до цілком реальних завдань. Принаймні вона вимагає від української еліти значно менших зусиль, аніж цього потребувало, наприклад, від ізраїльської еліти відродження івриту в функції державної мови Ізраїлю, яка була забута більш як два століття. Справа лише у ставленні суспільства та національної еліти до своєї мови. І в наявності справді національних‚ українських, а не радянських лідерів нації.
Практично всі посли іноземних держав вивчають українську мову, а українські державні службовці відверто і безкарно ігнорують свій прямий обов’язок — використовувати державну мову в роботі. Іноземні зірки естради, виступаючи на українській сцені, все частіше вважають за честь для себе вивчити хоча б слово “дякую”, щоб висловити свою повагу до публіки. А вітчизняні кумири нашої молоді абсолютно байдуже ставляться до таких неважливих, на перший погляд, деталей, а насправді до надзвичайно важливої обставини — нести до українців їхню рідну мову. Студенти, і про це вже сьогодні говорилося, науковці з Азії, Європи, Африки вивчають українську мову, а українці тим часом вдають, що вони не можуть цього зробити, це надзвичайно важко, і не витрачають на це часу.
Мова‚ на відміну від матеріальних атрибутів‚ має цінність лише тоді, коли перебуває у своєму органічному середовищі — у свідомості та серцях першоносіїв. Ніхто замість нас не зможе її оцінити‚ розвинути і піднести як подарунок. Не зможе і не захоче, бо народ, який наважився так недбало розпорядитися цим безцінним надбанням, не заслуговує на це. Ми кажемо, що Україна є і буде європейською державою, але свою державність нам треба виплекати. Мова — це те, що відрізняє людину від тварини, вона ж відрізняє державу від території з компактним проживанням певного етносу.
Ми добре навчилися цинічно сприймати аргументи щодо необхідності розвитку духовності, навчилися продукувати безліч пояснень тому, що мовне питання не є для нас актуальним. Проте багато хто не розуміє, наскільки небезпечними та незворотними можуть бути сучасні мовні процеси в Україні. Багато хто не бачить або не хоче бачити величезну небезпеку двомовності. Прекрасні слова сказав Віталій Русанівський: “Серед людей, яких ми називаємо двомовними, ще чимало напівмовних, а саме таких, які не володіють жодною мовою в такій мірі, щоб виразити себе”.
Мова — це дійсно генетичний код етносу‚ і від цього не можна відмахуватися. Відтак‚ бажаєте того чи ні, українська мова була й залишиться державною мовою України. Саме національно свідома еліта має очолити процеси відродження і розвитку української мови. Саме вищим ешелонам влади бракує розуміння необхідності захищати і українську мову, і національні інтереси, бо мова є частиною наших національних інтересів. Еліта — це не просто частина населення чи народу, вона є його поводарем. І тому завжди психологічно має бути підзвітна та економічно залежна від тих, хто привів її у владне крісло, у вищі владні ешелони, тобто обов’язково має бути відповідальною перед народом.
Хочу ще раз нагадати слова Карла Маркса, які цитував мій колега Лесь Танюк‚ на жаль, про це часто забувають опоненти української мови: “Якщо особа не знає мови народу‚ на землі якого проживає, то вона є або гостем, або найманцем, або ж окупантом”. Вже давно можна вводити в Україні мовний податок‚ за прикладом Франції та Ірландії, мовних інспекторів, а також законодавчо передбачити в бюджеті стимулювання і заохочення розвитку української мови, україномовного книговидання (Оплески). Не повинно бути державного чиновника‚ від міністра до судового виконавця, який не володіє державною мовою
і не використовує її у своїй діяльності (Оплески).
Для будь-якого європейця першим найважливішим елементом національної ідентифікації є мова. Щодо нас‚ українців‚ то відразу і не скажеш, чи є таким елементом мова,
чи ні. Можливо, нам варто прийняти цей простий алгоритм
і не намагатися перекроювати цінності, випробувані історією людської цивілізації. Не буде мови — не буде держави. Як сказав Бернард Шоу: “Мертва мова — мертва нація, і їм ніколи не схвилювати світ”.
Гарним прикладом державницької мовної політики є Росія, хоча становище російської мови в Росії не можна порівняти із становищем української мови в нашій державі. Росіяни прийняли закон про російську мову як державну мову Російської Федерації, мотивуючи це тим, що “російська мова є не тільки засобом міжнаціонального спілкування, а й потужним системотворчим чинником, фундаментом нашої багатонаціональної держави”.
Українці — не єдиний народ, якому доводилося практично з нічого відновлювати втрачену мову, але ніхто з цих народів не ставив під сумнів необхідність зробити все необхідне для її відновлення. Мова, яка більш як 300 років інтенсивно витіснялася з ужитку, потребує дбайливого і постійного піклування, серйозної підтримки і максимального сприяння. Забезпечити це можемо лише ми самі. І почати, шановні колеги, пропоную з прийняття нового Закону про мови в Україні, оскільки вже сама назва чинного документа, що визначає правові умови функціонування української мови‚ є образою для українців.
Пропоную скористатися російським досвідом і сформувати Вищу раду з проблем розвитку і поширення української мови у світі. Провідні фахівці з різних галузей мають постійно відстежувати стан розвитку української мови у всіх сферах життя і в побуті, засобах масової інформації, науці, державних установах, ширення української мови у світі. У Верховній Раді України буде щорічно обговорюватися це питання на парламентських слуханнях.
Неприйнятним є теперішнє ставлення нашої держави до українців, що проживають за кордоном. Україна вимагає підтримки, насамперед матеріальної, від них‚ тоді як усі держави підтримують представників своєї титульної нації в інших країнах. І це не тільки постачання культурної продукції або матеріальна допомога, це постійна дипломатична робота, ідеологія зовнішньої політики. Потрібно взяти за правило під час укладання будь-яких міждержавних угод враховувати інтереси та духовні потреби українців, що проживають за кордоном.
Державна мова — це головний чинник суверенітету, піднесення та й самого існування держави. Її розвиток — справа державного рівня і тому має бути головним завданням національної державотворчої еліти. Нам треба говорити якомога частіше правду один одному, найперше стосовно української мови. Тому завершу свій виступ словами Лесі Українки:
Ти думаєш, що правда родить мову?
Я думаю, що мова родить правду.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Запрошую до виступу із співдоповіддю голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України Івана Сергійовича Чижа.
ЧИЖ І.С.‚ голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Дякую. Шановний Володимире Михайловичу! Шановний Дмитре Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Обговорення питань, пов’язаних із функціонуванням української мови‚ не випадково має емоційне забарвлення. Хвилювання в цьому випадку — це вияв турботи про рідну мову, бажання захистити найдорожчий скарб нашої духовності. Однак дуже важливо, щоб емоції спрямовувалися в конструктивне русло і не заважали об’єктивності та пошуку шляхів повноцінного державного функціонування української мови.
Відверто мушу визнати: часу на розмови, на вправляння у патріотичній риториці, на бідкання згаяно чимало, але й донині не повністю забезпечено реалізацію статті 10 Конституції України про державний статус української мови. У деяких регіонах ці процеси гальмувалися негативною реакцією населення на спроби політизації та адміністрування мовної проблеми‚ на невиправдані войовничі походи під патріотичними гаслами, які, на жаль, відкинули позитивні процеси на кілька років. Мовне питання — тонка і делікатна тема, де кострубатою дією і необережною поведінкою можна зашкодити більше од будь-яких зазіхань недоброзичливців.
Разом з тим не бачу потреби когось переконувати, що виконуватися мають усі без винятку норми законів. Коли ж ідеться про закони, що регулюють мовну сферу‚ — це не тільки питання професійної честі, а й ознака рівня внутрішньої культури, тобто маємо правову базу і маємо проблему з реалізацією законів.
Водночас заради справедливості зазначу, що на сьогодні для утвердження державного статусу української мови державою чимало зроблено. У мовному питанні Україна десять років тому і Україна сьогодні — це різні держави‚ визнаймо об’єктивно. І я спробую довести це фактами.
Так‚ на виконання рішення Конституційного Суду України (справа про застосування української мови) Міністерство юстиції видало відповідний наказ про застосування української мови
як мови офіційного спілкування. Запровадженню української мови сприяє обов’язкове вивчення державної мови в загальноосвітніх навчальних закладах і складання абітурієнтами вступних іспитів з української мови у вищих навчальних закладах України. Створюється система безперервної мовної освіти, що забезпечує можливість опанувати українську, рідну (хто не є українцем) та практично говорити хоча б однією з іноземних мов.
Останніми роками розширилася мережа дошкільних навчальних закладів з українською мовою спілкування‚ і на сьогодні 11 мільйонів діток виховуються українською в таких садочках.
Позитивною є також динаміка зростання кількості шкіл з українською мовою навчання. Неточності були в цифрах, які навів Лесь Степанович. Не 21‚ а 73 відсотки дітей навчаються у школах українською і 21 відсоток — це ще навчання російською.
Далі. Планомірний процес утвердження мови відбувається в навчальних закладах усіх типів. Так‚ у вищих педагогічних навчальних закладах різних рівнів акредитації до 90 відсотків студентів навчаються українською мовою (Шум у залі). Це офіційна статистика, абсолютно достовірна. У цілому ж кількість студентів вищих навчальних закладів із державною мовою навчання збільшилася порівняно з 1993 роком удвічі.
Водночас у значній частині новостворених вищих навчальних закладів приватної форми власності викладання здійснюється не державною мовою. Це тривожний сигнал не тільки для освітян, а й для всіх причетних до реалізації державної мовної політики. Крім того, якщо школи з українською мовою навчання та вищі навчальні заклади в цілому забезпечені підручниками з рідної мови, літератури, історії України, то українських підручників з математики, фізики та деяких інших дисциплін бракує, і це негативно позначається на навчальному процесі.
Невиправдано затягнувся перехід на викладання державною мовою в деяких районах східного і південного регіонів України, особливо в Автономній Республіці Крим. І не можна все пояснювати лише недостатністю фінансування‚ інколи просто бракує державницького підходу до вирішення цієї непростої, але суспільно дуже значимої проблеми.
Українська мова ще, на жаль, не стала мовою спілкування для багатьох українців, розширення сфери її функціонування вимагає системності та цілеспрямованості. Важко переоцінити в цьому роль української культури: різноманітні музичні фестивалі, конкурси, виставки, концерти, приурочені до державних свят, культурно-мистецькі заходи прямо чи опосередковано слугують утвердженню державної мови. З ініціативи Національної музичної академії України відкрито Центр музичної україністики. Треба віддати належне молодим талановитим українським естрадним артистам, які зробили неоціненний внесок у популяризацію української пісні серед молоді. Я скажу так: Олександр Пономарьов українською естрадною піснею високого ґатунку набагато більше зробив, ніж багато наших записних патріотів (Шум у залі). І все ж це краплина в морі. Культурний простір країни здебільшого заполонений низькою, низькоякісною іноземщиною.
Не можу не торкнутися і непродуманих рішень окремих місцевих рад із мовних питань. По-перше‚ це неконституційні рішення, вони не наділені повноваженнями такі рішення приймати. Складається враження, що дехто не читав Основного Закону. Тимчасом стаття 10 Конституції нашої держави виписана неконфліктно, несе в собі консолідуюче начало, адже‚ крім державного статусу української мови‚ в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Маємо пишатися тим, що самих лише книг ми видаємо сотні назв більш як шістдесятьма мовами (Шум у залі).
Окрема тема — функціонування української мови в друкованих і електронних засобах масової інформації. Сьогодні в телерадіоефірі України — велика частка... (Шум у залі).ГОЛОВА. Одну хвилинку, Іване Сергійовичу.
Шановні учасники парламентських слухань‚ або ми будемо продовжувати парламентські слухання, або дозвольте їх закрити. Ми сьогодні запросили вас до Верховної Ради‚ бо хотіли почути думки всіх‚ і я просив би вас, шановні колеги, бути толерантними. Давайте хоч ми будемо демонструвати культуру, високу культуру, притаманну українському народові. Я прошу вас, давайте працювати‚ інакше я вимушений буду закрити парламентські слухання. Я закликаю до вашої культури, прошу вас продемонструвати її.ЧИЖ І.С. Шановні колеги‚ я продовжу. Про емоції я казав, я так само емоційно, як і ви, виступаю, але кажу мовою фактів. Сьогодні в телерадіоефірі України є велика частка комерційних електронних засобів масової інформації, які, на відміну від державних телерадіокомпаній, майже не дотримуються конституційних норм щодо використання української мови. За статистикою‚ у нас державних каналів — 3,8 відсотка, недержавних — 96,2. І тому пропорції щодо присутності української мови там, де є комерційний інтерес, зрозумілі.
Тільки завдяки державним телерадіокомпаніям системно здійснюється пропагування української мови. Наведу приклад: Державний комітет телебачення і радіомовлення ініціює питання про присвоєння Державної премії України радіожурналу “Слово”, який в національному українському ефірі вже кілька десятків
років пропагує українську мову професіонально, толерантно, з людською душею. Є публіцистична програма “Мова і нація”, авторські передачі відомих громадських діячів, які справедливо мають авторитет серед наших співвітчизників.
Водночас комерційні електронні канали, на жаль, подібних програм майже не продукують. Чи можна миритися з позицією деяких чиновників, які за такого становища виступають ворогами проводового мовлення Національної радіокомпанії України? Ми сьогодні з 15 мільйонів радіоточок маємо тільки 6. Дехто пропонує: давайте закриємо взагалі. А ми знаємо регіони, особливо в гірській місцевості, де Державний Гімн України просто не звучить. Це теж питання, яке треба означити‚ у тому числі і в рекомендаціях парламентських слухань.
Хочу особливо застерегти: роздержавлення електронних засобів інформації, на якому дехто так активно наполягає, повинно мати свої межі. Телерадіокомпанії мають трансформуватися в суспільних телерадіомовників, а не тільки комерціалізуватися. Інакше можемо втратити в ефірі не лише українську мову, а й Україну взагалі.
Багато проблем ще не розв’язано у сфері друкованих засобів масової інформації. У нас 16 тисяч 230 видань зареєстровано на різні сфери поширення. Із них тільки трошечки більше 3 тисяч — україномовні видання. Ще є 3,5 тисячі — так звані двомовні, але, як правило, вони виходять російською мовою. На таку тенденцію, на таку ситуацію‚ безумовно‚ треба реагувати, у тому числі й законодавчо.
Нагадаю (тут уже говорили про це): в Україні мешкають представники 130 національностей і народностей, 77,8 відсотка громадян під час перепису назвали себе українцями‚ 67‚5 відсотка назвали рідною українську мову. Пропорції хоча б в основних сферах, у тому числі в інформаційній, мають відповідати саме цьому показникові.
Збільшення випуску періодичних видань українською мовою — завдання, яке можна вирішити за умови об’єднання зусиль засновників, редакцій газет і журналів та, звичайно, передплатників. При цьому необхідно ширше використовувати можливості, надані Законом про державну підтримку засобів масової інформації, і щоб ці вимоги відбивалися в Державному бюджеті, щоб не було такого‚ як з “Кримською світлицею” — єдиною україномовною газетою в Криму. До речі, в п’ятницю я знову відлітаю в Крим. У червні ми вперше провели виїзну колегію в Криму, зараз їду з метою вивчення‚ як реалізуються ці питання. Державний комітет і республіканський комітет інформації заснували ще одну україномовну газету “Діалог”. Але там ще непочатий край роботи, як ви розумієте.
Ми повинні застосовувати принципи паритетності та адекватності щодо газет і журналів, поширюваних в Україні. Тоді українська газета, поширена в сусідів, не буде коштувати в кілька разів дорожче, ніж таке ж сусідське видання, розповсюджуване в Україні. Тут треба добре вивчити досвід Російської Федерації, де громадяни інших держав не можуть бути засновниками газет і журналів, а іноземна друкована періодика розповсюджується тільки на договірних засадах і за умови отримання дозволу міністерства преси. Чинні закони у нас ще не поширюються на Інтернет-видання, а значить неможливо вимагати від них дотримання мовних норм, не кажу вже про моральний бік деяких із них.
Важлива тема — стан вітчизняного книговидання. У 1991 році кількість випущених книг на одного жителя становила 2,6, минулого року — менше однієї книги. І хоча за кількістю нових назв ми видали 11 тисяч 115 книг (це найкращий показник навіть порівняно з 1989 роком, коли ми мали близько 11 тисяч), але за тиражами маємо зменшення у 4–4,5 раза, і що дуже суттєво — зменшилася майже на 50 мільйонів примірників українська книга‚ на третину.
Важливо й те, якою буде українська дитяча книга. Верховна Рада 6 березня цього року ухвалила Закон про державну підтримку книговидавничої справи, до якого долучалися перш за все уряд і Державний комітет телебачення і радіомовлення. Вірю, що цей закон допоможе відродити книговидання. Ми дожилися до того, що нам українську дитячу казку друкують білоруси і росіяни українською мовою. Ось про що треба думати і на що реагувати! Думаю, що цей закон значною мірою відрегулює ці питання і допоможе українській книзі.
Я, безумовно, переконаний, що на часі створення Державного департаменту мовної політики. А то ми всі ніби мовою займаємося, але потрібен наскрізний державний орган, який би ці питання так координував, щоб ми нарешті зрушили з місця, а не весь час говорили про одні й ті самі проблеми. І саме цей орган мав би координувати зусилля в цьому напрямі всіх структур української влади. Подібна практика існує в багатьох країнах світу. Наприклад, у Франції на найвищому урядовому рівні діє Вищий комітет у справах французької мови, департаменти державної мови створено в Молдові, Казахстані, Естонії та інших країнах світу.
Серйозні організаційні та управлінські кроки‚ здійснені останнім часом в уряді, у тому числі Держкомтелерадіо України‚ мають сприяти ефективнішому розв’язанню комплексу проблем, що так чи інакше виходять на мовну проблему. У тому числі щодо сприяння нашим землякам, які живуть за межами України, у збереженні і розквіті рідної мови. Державна телерадіокомпанія “Україна і світ” з 1 березня почала мовлення на 60 країн світу шістьма мовами, у тому числі українською‚ це дуже важливий, вагомий проект.
Ми сподіваємся, що Верховна Рада ближчим часом ухвалить Концепцію національної інформаційної політики, яку вже ухвалив уряд, і вона знаходиться на розгляді в комітетах Верховної Ради, де мовна складова є домінуючою. Розробляються, вже на виході, державна програма “Журналіст”, галузеві програми “Мала преса”, “Районне радіо і телебачення”, які складовою теж мають надзвичайно серйозний акцент мовний.
Перепідготовка кадрів. Сьогодні вісім із десяти журналістів не мають журналістської освіти, і вони працюють. Ми реорганізували Укртелерадіоінститут, перетворили його в Укртелерадіопресінститут, будемо там готувати кадри журналістів.
Я вже казав, що програма “День за днем”, телевізійна програма супутникового іномовлення, Національна програма випуску соціально значущої літератури і Шевченкіана, яку ми започатковуємо і все зробимо, щоб профінансувати, — все це суттєві кроки, які здатні, на моє переконання‚ змінити мовну ситуацію на краще.
Шановні колеги! Будьмо об’єктивними і давайте працювати не словами, а ділами.
Дякую ініціаторам цих слухань, дякую за вашу активну реакцію (Оплески).ГОЛОВА. Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Я щойно отримав звістку, що пішла з життя Слава Стецько‚ народний депутат України. Прошу вшанувати пам’ять про неї хвилиною мовчання.
(Хвилина мовчання).
Прошу сідати.
Запрошую до трибуни для виступу із співдоповіддю Павла Михайловича Мовчана.МОВЧАН П.М., голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загально-державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Блок “Наша Україна”, Українська народна партія. Шановний пане Голово! Шановні учасники парламентських слухань! Потреба в цій розмові з відповідними висновками та рекомендаціями визріла не сьогодні, і цілком логічно, що вона ніби є продовженням парламентських слухань про геноцид проти української нації. Він стосується передовсім не лише порубіжних областей України, а й цілої України, її історичних розривів.
Немає потреби називати держави, які внаслідок розділення України форсованими методами намагалися зполонізувати, змад’яризувати, зрусифікувати, зрумунізувати, словом, зденаціо-налізувати українців у різні періоди. Можна було б дати статистику про втрату українцями історичних земель і відповідних етнокультурних параметрів у минулому столітті. Це значна частина нинішньої Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Ростовщини, Підляшшя, Закерзоння, Кубані, Берестейщини і Придністровщини, не кажучи вже про великі масиви українських історичних земель, заселених виключно українцями-автохтонами в сучасних Румунії та Словаччині, де абсолютна більшість українців уже приречена на асиміляцію.
Головною рушійною силою здобуття українцями своєї держави, як зазначив Іван Михайлович, була потреба в самозбереженні, де мові відводилося найвирішальніше значення, адже без мови, як відомо, немає нації. І держава є тим механізмом самозахисту, який покликаний боронити, підтримувати всіх, хто прилучений до єдиного національного організму. Одним із головних чинників утворення власної держави була потреба в національному відродженні, у повноті функціонування рідної мови, у сприянні процесу самоідентифікації тих українців, які з різних причин були зденаціоналізовані як на території сучасної України, так і за її межами.
Майже десять років тому, виступаючи на конференції “Мова державна, мова офіційна”, я запитував: чи є в українців завтрашнє за умови незмінності політики у мовному питанні? Дозволю
собі самоцитату: “Питання звучить абсолютно абсурдно і парадоксально. Адже всупереч здоровому глузду, всупереч будь-якій логіці виникла ця проблема, яка не стоїть перед жодною нацією у світі в такій гостроті і, зрозуміла річ, у своїй безглуздості, позаяк цю проблему збурює не хто інший, як перша особа в державі, яка за всіма конституційними та звичаєвими нормами мусить бути гарантом Української держави, головною ознакою якої є мова”.
Що сталося за ці майже десять років у мовній сфері? З’явився, дякувати Президенту, День української мови та писемності, провадиться вже й День рідної мови‚ а решта
363 дні триває загальнодержавний процес зросійщення. Що‚ зрештою‚ і відзначив відомий інтегратор, депутат Російської
Думи В’ячеслав Ігрунов, який нещодавно зауважив на шпальтах “Литературной газеты”: “Русский язык в Украине возвращает
свои позиции практически во всех сферах жизни. А люди, продвигающие насильственную украинизацию, становятся всеобщими раздражителями. Кучма должен был сделать выводы‚ и он их сделал. Вновь начался поворот к сотрудничеству с Россией и к восстановлению статуса русского языка в Украине”.
Шановні! Мене, як і вас, мало цікавлять мотиви поведінки Президента, його вподобання, його симпатії чи антипатії, його власна мовна аура. Для мене, як і для всіх нас, передовсім він Президент України і гарант додержання Конституції, в якій записано чітко: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.
Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року, яке є обов’язковим до виконання на території України‚ остаточним і не може бути оскарженим, ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України треба розуміти так, що “українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого само-врядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом”.
Тому цілком логічним є запитання насамперед до гаранта: хто порушує Конституцію, призначаючи на найвищі державні посади осіб, які не володіють державною мовою? Більше того, зденаціоналізовує цілі галузі та всі державні структури згори донизу. Як це відбулося у Державній податковій адміністрації, а далі вже у Міністерстві внутрішніх справ, не кажучи вже
про Міністерство промислової політики та Міністерство оборони. Лише глухий може не почути, яка мова панує в коридорах влади на Банковій, або яка запанувала нещодавно в Кабінеті Міністрів. Лише глухонімий може терпіти подібну наругу. Фактично в незалежній Україні впродовж тривалого періоду відроджувалася російськомовна імперія з малоруською специфікою — сумішшю суржику та блатняку.
В’ячеслав Ігрунов відвертий у своїх оцінках щодо “восстановления статуса русского языка в Украине”. Все, що чинилося в Україні (як зазначає у листі на мою адресу Володимир Гринько з Донецької області), починаючи від указів Петра І, коли було заборонено українське книгодрукування, указу Катерини про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, указу Синоду Російської церкви у 1769 році про вилучення українських букварів із шкіл‚ аж до Валуєвських циркулярів (1863) та Емського указу (1876)‚ до сталінської постанови 1938 року про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей та постанови 1978 року про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках‚ до встановлення в Україні доплати у розмірі 15 відсотків зарплатні вчителям російської мови‚ — все це завойовані позиції, які зводяться до формули
“так сложилось исторически”.
А нині помічник Президента запевняє нас, що ця ситуація є нормальною. Коли‚ перетнувши всю Україну, ви можете не почути на жодній радіостанції жодної української пісні, жодного рідного слова. Що на українське мовлення по всіх телеканалах‚ Іване Сергійовичу‚ припадає лише 9 відсотків. Коли на кожного українця, а їх, як відомо, в Україні є ще близько 80 відсотків, припадає 0,3 української книги. Коли співвідношення українських періодичних видань до російських становить 3 до 97 на душу населення. Коли інформаційний чужомовний терор нації триває цілодобово. Коли вже даються взнаки деструктивні, патологічні зміни в націотворчому процесі, руйнується спосіб мислення і сприймання, спотворюється на глибинному рівні українська культура, явища маргінальності та національного нігілізму охоплюють все ширші зони‚ руйнівні процеси у свідомості набувають ознак незворотності та духовної деградації. Коли нація, відчужуючись од мови, позбавляється природного почуття консолідації та патріотизму. Коли влада керується принципом тимчасового місцеперебування і всі свої зусилля витрачає на облаштування себе і своїх нащадків поза Україною. То я запитую: скільки може тривати це протизаконня, цей поглум? Дев’ять років руйнації не лише економічних підвалин, а й духовних, культурних та мовних. Навіть 1 відсотка не набирається тих, хто тероризує велику європейську націю з вагомим культурним та мовним набутком. Все, що існує в Україні, в українській мовній сфері — існує всупереч державним чинникам!
З цієї трибуни я вже неодноразово казав про те, що чиниться у сфері культури. І тому Україна інвестує чужу книгу, чужу культуру‚ чужу мову. Ми мусимо дати відповідь: коли цьому буде покладено край? Коли ми законами врегулюємо мовні питання в Україні, а потім вже будемо квапитися ратифікувати хартії та конвенції? І дамо собі відповідь: чому в Російській Федерації ця хартія ніколи не буде ратифікована, а найбільша за кількістю українська діаспора не матиме навіть відсотка від того, що мають росіяни в Україні — школи, театри, інформаційну та культурну сферу? Якщо ми відповідальні за майбутнє України, то мусимо негайно застосувати низку державних заходів, організаційних змін та законодавчого врегулювання у мовно-культурній сфері.
Всеукраїнське товариство “Просвіта” спільно з Національною академією наук України, міністерствами та творчими спілками провели десятки різноформатних наукових конференцій, на яких були ухвалені найрізноманітніші рекомендації, заяви та звернення, суть яких зводиться до найпосутнішого.
Президенту. Офіційно і всенародно проголошувати не референдуми, а, спираючись на статті 10 та 11 Конституції України та рішення Конституційного Суду, курс на українське національне відродження, враховуючи при розв’язанні кадрових питань‚ насамперед при призначенні високих посадових осіб‚ знання ними державної мови та спілкування нею. Створити вертикаль державної структури на всіх рівнях влади для контролю за впровадженням української мови як державної у всіх сферах суспільного життя. Відновити роботу Ради з питань мовної політики, надавши їй контрольні функції.
Уряду України. Створити при Кабінеті Міністрів України Державний департамент з питань мовної політики (про що говорив Лесь Степанович) та Науково-експертну комісію для виконання конституційних обов’язків держави перед громадянами та громадян перед державою, натуралізуючи тих, хто є громадянами України‚ до конституційних потреб. Провести з участю відповідних міністерств, державних комітетів та інших органів виконавчої влади фаховий аналіз та юридичну експертизу актів чинного законодавства, що регулюють застосування державної мови в засобах масової інформації. Створити сприятливі умови для розвитку і поширення української аудіо- та відеопродукції‚ широкого впровадження української мови в мережі Інтернет та в системі комп’ютерного навчання. Не укладати і не поновлювати контракти з ректорами вищих навчальних закладів‚ які нехтують державною мовою. Збільшити випуск підручників українською мовою для вищих, зокрема технічних, навчальних закладів. Запровадити у всіх вищих навчальних закладах курс “Сучасна українська мова”. Передбачити в Державному бюджеті видатки на забезпечення розвитку та функціонування державної мови в сумі 150 мільйонів гривень, починаючи з 2004 року, як це робиться у Франції, Німеччині, Росії, Польщі, інших європейських державах. Здійснювати реальне державне сприяння україномовній пресі, книгодрукуванню‚ всім видам україномовної продукції.
Не буду робити повного переліку. Закінчу тим, що необхідно зробити Верховній Раді. Прискорити розгляд законопроекту про державну мову в Україні, схваливши ту його редакцію, яка насправді змінить ситуацію в мовній проблематиці і припинить денаціоналізацію України. Переглянути проект Закону про загальну середню освіту, відновивши в ньому статтю 7, і лише після цього приступати до ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин‚ достосувавши її редакцію до реальних потреб нашої держави.
Ще раз наголошую, ми маємо парадоксальну ситуацію: в незалежній державі впродовж тривалого часу не розроблялися, не розробляються ані правова, ані матеріальна база для забезпечення мовно-культурних потреб титульної нації, яка не має іншої можливості реалізуватися‚ лише як на власній землі. Посилання на економічний стан є безпідставним і непере-конливим. Чому й досі не застосовується такий запобіжний захід, як в інших державах, — контрподаток на чужомовні газети, книги, кінострічки, теле-‚ радіопрограми, рекламні оголошення, спектаклі та твори культурного вжитку, аудіо- та відеопродукцію? (Оплески).
Контрподаток буде не чим іншим‚ як поверненням боргу Україні. Українці сплачували податок століттями чужинцям і нині сплачують за те, що їх денаціоналізовують. Такий затяжний процес призводить до національної катастрофи‚ і мені хотілося б, щоб це усвідомлення прийшло до кожного, хто пов’язує свою долю з українською землею. Україну не можна збудувати з ненависті до неї, до її мови, до її народу, до її історії, до її перспективи, а мова — це запорука майбутнього.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Шановні учасники парламентських слухань! Доповіді і співдоповіді виголошено‚ переходимо до обговорення.
Запрошується до виступу Лариса Онишкевич-Залеська, голова Наукового товариства імені Т. Шевченка у США, професор. Підготуватися вам, Борисе Іллічу.ОНИШКЕВИЧ-ЗАЛЕСЬКА Л.Т.‚ голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США. Шановний пане Голово Верховної Ради! Шановні пані та панове депутати, працівники міністерств і гості! Я невимовно вдячна, що з-поза океану можу звернутися до вас у Києві саме української мовою, мовою наших предків на землі наших предків. Нас ріднить українська мова, яку, на жаль, століттями чужі сили жорстоко придушували.
70 років тому, коли Харків був столицею радянської України, італійський консул Серджіо Граденіго висилав щотижневі повідомлення своєму урядові про події в Україні. Він дуже добре розумів, що радянський режим здійснював нищення української мови. 22 червня 1933 року консул Граденіго передав вістку, що уряд навіть вніс зміни до правопису, скасувавши кличний відмінок, щоб наблизити мову до російської. Консул передбачав, що з української мови залишиться тільки те, що буде потрібне політиці Москви, щоб висувати претензії на польську Україну. А 1 жовтня того ж 1933 року він писав: “У пустелі, створеній голодом, прибічники Сталіна скоротили навчання українською мовою вже для менш як половини населення”.
Шановні представники України! Я процитувала тут спостереження і пророцтво чужинця, який у той злощасний 1933 рік бачив всю голу правду, бачив і геноцид, і лінгвоцид. І того ж року Андрій Хвиля — народний комісар освіти признався: “У питаннях термінології, граматики‚ українського правопису проведено роботу в напрямку ліквідації всього шкідництва на мовному фронті”. А оправдувався він тим, що
“ми нищимо українську буржуазну культуру”.
Яка це сила уцілілої частини зраненого народу, що попри намагання злити українську мову з іншою і для того введені зміни до правопису, попри тисячі й тисячі заборонених українських слів, що редактори українських видавництв діставали від режиму для виполювання українського елементу з писаного слова, сьогодні ви і ми говоримо українською мовою‚ і українська мова є державною мовою. І тільки такою вона може вижити, якщо матиме своє власне повноцінне життя. Українська мова пережила майже чудом усі царські заборони, укази, більшовицькі директиви про злиття мов та народів і діждалася відновлення своєї держави.
Та були десятиліття, коли сотні тисяч українців доля закинула на другий берег океану, де вони зберігали цю святість — українську мову. Наші батьки опинилися так далеко від українських берегів, бо знали, як на українських землях відбирали в українців рідну мову, українську сутність, а часто й життя.
Тому ми, їхні діти й онуки за океаном, вивчали українську мову і культуру по суботніх школах українознавства, спонсорованих українськими громадами‚ і по університетах завдяки коштам, зібраним громадою. Адже ми — також частина українського народу.
Ми, українські науковці за океаном, дорожимо нашим скарбом — українською мовою, і цією мовою ведемо свою наукову діяльність‚ зокрема Наукове товариство ім. Т. Шевченка і УВАН. Ми намагаємося доповнювати українську науку, українське друковане слово, слово повноцінної Української держави. Якщо Україна шануватиме свій тисячолітній успадкований скарб — свою рідну мову, то не перерве тих незримих ниток, що пов’язують українців світу з Україною, бо без спільної української мови ми не зможемо надавати підтримки Україні‚ а Україна — нам.
Тепер необхідно надавати якнайповнішу конкретну‚ адресну підтримку українській мові в пам’ять про мільйони тих, що їх заморили голодом, і мільйони тих, які загинули по концтаборах, яким не дали жити серед рідної мови і увійти в інтелектуальний потенціал країни. Це заповіт нам, а може‚ остання нагода надати українській мові, а з тим і Українській державі повних прав та престижу. Бо наша мова — наша душа і наше обличчя в Європі й у світі.
Українська мова має глибоке коріння і має право рости в єдиній українській землі. А слово за вами, шановні законодавці, щоб створити українській мові сприятливі умови для існування у друкованому світі, в засобах масової інформації, у комп’ютерних програмах, в уряді, в освіті і у світі, бо, як сказав недавно шановний Голова Верховної Ради, мова — це нація, мова — це держава. Коли держава і мова мають одне обличчя, держава має силу і пошану.
Дякую, пане Голово (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Борис Ілліч Олійник, народний депутат України. Будь ласка. Підготуватися Гриценку Павлу.
ОЛІЙНИК Б.І., член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Дякую. Вельмишановні колеги! Я передовсім схиляюся низько перед високодостойною пані Ларисою, яка тільки-но виступала. Буду говорити без емоцій.
Якщо не вдаватися у розлогі теорії, то головне покликання мови — творити з біологічної людини людину розумну (не плутати з мудрою), себто громадянина, котрий не плаває у вакуумі,
а ходить по землі певної держави. Отже всіх, хто живе і діє в Україні суверенній, має об’єднувати в суспільство українська мова, котру всього-на-всього треба знати. Що ж тут складного?
Саме з таких простих і природних, як повітря, засад і виходили депутати, які майже 14 років тому на десятій сесії Верховної Ради ще УРСР утверджували державність української мови. Я тоді мав честь доповідати з цього питання. І ми, розробники законопроекту, серед яких і присутні тут Іван Дзюба та Дмитро Павличко, таки переконали опонентів, закон прийняли одноголосно. Настрій тоді був урочо піднесений, чого не відчуваю сьогодні‚ через майже 14 літ‚ на дванадцятому році незалежності‚ оскільки простір функціонування, себто життєдіяльності, рідного слова, як не парадоксально, помітно звужується. Зазвичай у нас передовсім грішать на тиск північного сусіди. Пробачте, а де ж наша держава, котра підохочує започаткування великотиражних російськомовних видань, інколи й пальцем не поворухнувши, коли згасають чи ледве животіють українські?
Перш аніж звинувачувати когось, варто подивитися на своїх малоросів, що записалися у великороси і, споконвіку живучи в Україні, не спроможні вивчити рідну мову. Саме вони найголосніше волають про українізацію. Я звертаюся до питомих росіян: та перевірте, нарешті, повноваження цих самозванців, котрі‚ виступаючи від вашого імені, своєю бездарністю компрометують і принижують російську націю. А нам‚ українцям‚ варто застерегти загрозу ще й з іншого боку.
Звичайно, всі мови світу запозичують одна в одної певні терміни для зручності. Скажімо‚ англійська в її американському варіанті за рік “приручає” 200–300 слів, в основному наукові терміни. А от мова незалежної України за кілька років вже встигла прихопити з англійської кілька тисяч слів, що межує з прямим витісненням корінних українських слів американізмами. Чи не збирається хтось, аби наша рідна повторила долю креольської мови?
Найпоказовіша ознака провінціалізму — неперебірливе перевдягання в чуже, котре часто пасує так, як корові сідло. Прислухайтеся: лізинг, факторинг, франчайзинг, факс, ксерокс, принтер, картридж, вінчестер (виявляється‚ не зброя, а всього лише складова комп’ютера) степлер, пенітенціарна, прости Господи, система. А один чоловік почув по телевізії: “як інформував нас ньюзмейкер Президента”.
Жоден завойовник так тріумфально не полонив наші вулиці, причому без найменшого нашого спротиву. Та й хто ж чинитиме опір? Преса? Але це вже не преса, а медіа. І переймається вона брифінгами, рейтингами, промоушингами. Може‚ телевізія? Але ж там тільки й чути про нові спреї, памперси та дуплекси. То може, пробачте, мистці чи мисткині? Так вони вже й не мистецтво‚ поміняли на арт. Тепер у них арт-ринок, арт-фестивалі та арт-менеджери‚ самі ж тільки те й роблять, що утверджують власний бренд. Всім же оцим міні-супермаркетам, банерам, блок-бастерам і вище названим покручам в українській мові є свої нормальні відповідники. Це вже‚ шановні колеги‚ не смішно. Я вкотре звертаюся з вимогою створити Комітет захисту української мови від навали безграмотної іноземщини‚ доки ще не пізно (Оплески). Звертаюся до мужнього оборонця мови Анатолія Погрібного: очольте цю благородну справу (Оплески).
Одне слово‚ потрібно вести зважену державну політику. Але як її планувати, скажімо, стосовно розвитку мов нацменшин, коли ми з паспортів зняли графу “національність”? (Оплески). На якій тепер підставі визначати, де національна більшина,
а де меншина? А‚ може‚ для того й зняли родову ознаку, щоб нас остаточно збити з пантелику, і щоб ми ніколи не здогадалися, хто у нас меншина, а хто більшина, і хто нами править.
Дякую вам за увагу (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Гриценко Павло, голова Української національної комісії “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу” Інституту української мови Національної академії наук України, професор. Підготуватися Кисельову.
ГРИЦЕНКО П.Ю.‚ голова Української національної комісії “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу” Інституту української мови Національної академії наук України. Високодостойний пане Голово! Високоповажні достойні пані і панове‚ народні депутати! Вперше винесене в зал Верховної Ради широке‚ із залученням громадськості‚ обговорення питання функціонування української мови давно назріло‚ і не тільки тому, що питання мови — це водночас питання великої державної політики, стратегічного погляду у майбутнє нашої держави. Здрібнення, зведення нанівець, недостатня увага до питання мови — це руйнування підмурівку, фундаменту і державності, і незалежності.
Щоб не бути голослівним‚ наведу тільки один яскравий приклад. Наприкінці минулого року у Сіетлі опублікована праця відомого канадського історика Пола Роберта Магочі під назвою “Історичний атлас Центральної Європи”. І в цьому атласі у складі України немає Закарпаття. Є Україна, але вже немає Закарпаття‚ там є Карпатська Русь, де живе окремий народ, не українці. І це все великим накладом розходиться по світу, готується громадська думка про те, що можна буде колись реалізувати, створити щось на зразок окремішньої держави. Десять років тому починалося все ніби з невинного — з того, що цей автор і його послідовники в Україні у довільній формі тлумачили і саму регіональну назву “русини”, і локальні мовні діалектні відмінності, які самоочевидні і можна скрізь спостерегти. А далі йшло обстоювання цієї ідеї — окремої закарпатської мови, не української, русинської. Тепер‚ як бачимо, на весь світ проголошуються фактично інші кордони нашої держави. Що ж, є автор, ми можемо дискутувати, але‚ ще раз підкреслюю‚ починалося все ніби з невинного — з мовних питань.
Наведений приклад — свідчення загальнодержавного, політичного значення мовних питань та їх актуальності для світового і політичного загалу.
З усіх проблем, пов’язаних з українською мовою‚ заторкну лише хоча б конспективно питання її наукового вивчення як основи правильного розуміння сутності мови та її функції. Відразу ж зазначу, що в науці про українську мову зроблено багато‚ і те, що зроблено, фахівцями багатьох країн оцінюється високо. Я міг би навести десятки прикладів, коли праці наших мовознавців оцінюються як взірець для опису інших мов. Це приємно‚ але не про це я хочу говорити. Хочу сказати про те, що найближчим часом нам треба зробити набагато більше.
Сьогодні особливе значення має соціологія мови як запорука об’єктивної оцінки сучасного стану та моделювання її розвитку в майбутньому. Це справедливо і відповідає практиці мовного планування та прогнозування у провідних наукових центрах світу. Спираючись на світовій досвід, у Національній академії наук України від початку 1990-х років розгорнули соціолінгвістичні дослідження, але через кілька років їх майже повністю згорнули. Причина такого становища єдина — хронічна відсутність фінансування, неможливість здійснення експедиційних обстежень як у межах України, так і в найближчих з Україною теренах. Звідси — міфотворення і псевдонаукові твердження про мовну ситуацію в Україні, звідси — невичерпна характеристика мовного стану.
Важливе значення для розбудови функціонального поля української мови має термінологічна робота. Зазначу лише, що від початку 1990-х років в Україні опубліковано 479 термінологічних словників. Багато це чи мало? І багато, і мало. Однак у системі Національної академії наук‚ знову-таки через відсутність фінансування‚ ми сьогодні навіть не маємо окремого відділу термінології. І таких прикладів, на превеликий жаль, можна множити.
Я стою за історичною трибуною‚ тут у певні дні нової історії України лежало Пересопницьке Євангеліє, на якому клялися
наші президенти — Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Та чи відомо вам, шановні колеги, що понад 20 років лежав готовий рукопис підготовленого до друку факсиміле Пересопницького Євангелія, і в держави так і не знайшлося достатньо грошей‚
щоб опублікувати цю працю? І лише допомога Наукового товариства імені Т. Шевченка в Америці уможливила публікацію Пересопницького Євангелія. А президенти і далі клянуться на ньому (Оплески).
Наведу ще один приклад. Упродовж майже 40 років українські мовознавці збирали матеріали для унікального “Діалектологічного атласу української мови”, об’їздили 2‚5 тисячі населених пунктів в Україні, зібрали матеріали. За радянського часу два томи були опубліковані. За незалежної України 12 років ми чекали публікації третього тому атласу. Я обходив усі кабінети в Кабінеті Міністрів, багато депутатів одержували від мене листи і прохання. Тільки знову-таки Наукове товариство імені Т. Шевченка в Америці дало нам змогу оприлюднити цю працю. Ту працю, яка вже сьогодні у багатьох закордонних публікаціях названа еталоном серед праць подібних. Це і є піднесення престижу нашої мови на світовому рівні.
Шановні колеги! Ми не можемо сьогодні миритися з тим‚ що в Україні немає жодного наукового‚ науково-методичного і дидактичного центру, де питання української мови для іноземців були б поставлені на належному рівні. У кожному з великих міст є багато вузів, є багато іноземців. Але у нас це все ведеться на рівні примітивному і далекому від того‚ який має бути. Чому Польща має цілорічну школу полоністики? А ми літню школу маємо у Києві і з тих, хто приїде, ще й вимагаємо гроші. Ми можемо так пропагувати українську мову? Ні!
І на завершення. Скільки б ми не говорили про наші біди, нічого не зробимо і не зрушимо з місця, якщо не створимо
(і то найближчим часом, можливо, під безпосереднім вашим керівництвом, пане Голово Верховної Ради) Національну програму виходу української мови з кризи, не створимо ті важелі і державні комітети. Не комітет задля комітету, а такий комітет, який зорганізує роботу на полі мови, лише тоді ми можемо сподіватися на певні наслідки. І я дуже просив би, дорогий Володимире Михайловичу, щоб реалізувалася та продуктивна ідея, яка прозвучала у вашому вступному слові, — повернутися до слухання цих питань через рік і зробити регулярними парламентські слухання з питань української мови.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Василь Кисельов, Перший заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Підготуватися Миколі Жулинському. Прошу виступаючих дотримуватися регламенту.
КИСЕЛЬОВ В.О.‚ Перший заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Дякую. Шановні народні депутати й запрошені! Історичний досвід свідчить про те, що в період великих соціальних змін у будь-якій багатонаціональній державі завжди виникали мовні проблеми. Питання мови, в тому числі й державної, вийшли за межі побутових, освітніх, культурних рамок і стали політичними. Тому відразу хочу чітко означити позицію щодо обговорюваної проблеми. Ніхто в Криму не заперечує і не бере під сумнів важливість функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. В автономії наполегливо провадиться зважена й конструктивна мовна політика згідно зі статтею 10 Конституції України і Закону про мови.
Розширення сфери використання державної мови, захисту її чистоти ми пов’язуємо в першу чергу з розвитком освіти. У навчальних закладах автономії всі учні вивчають українську мову. В автономії розроблено п’ятирічну Програму розвитку освіти державною мовою‚ яка готується до розгляду Верховною Радою Криму найближчим часом. Головна ідея програми — створення моделі школи з двома-трьома мовами навчання, що в майбутньому дасть змогу кожному кримчанину володіти як державною, так і рідною мовою. У цій моделі ми бачимо найбільш раціональне і гармонічне вирішення мовної проблеми у Криму.
Щодо цього намітилися певні позитивні зрушення: на даний час у кожній шостій школі півострова є класи з українською мовою навчання. Порівняно з минулим роком їх кількість зросла наполовину. У Сімферополі, Ялті, Алушті, Феодосії відкриті школи з українською мовою викладання. Я кажу це не для того, щоб виправдовуватися чи відкупитися, як тут звучало з трибуни. Усі навчальні заклади забезпечені вчителями української мови. Цих фахівців готують у Криму два університети.
Зовсім недавно у Верховній Раді Криму відбувся традиційний “круглий стіл” щодо проблеми, яка сьогодні обговорюється в цій залі. Я самокритично хочу визнати, що в ряді невирішених питань є значна провина органів місцевого самоврядування і згоден з критикою, яка прозвучала на адресу владних структур Криму. Але водночас погодьтеся, що Крим — особливий регіон в Україні‚ він потребує постійної і дієвої допомоги центру.
У числі пріоритетних проблем хочу визначити буквально кілька: чотири уряди України підряд обіцяли виділити державні кошти на будівництво української гімназії в Сімферополі. Цей престижний‚ елітний навчальний заклад розміщений у пристосованому приміщенні. Дотепер питання не вирішено.
У навчальних закладах, бібліотеках вкрай мало навчальних довідкових матеріалів і художньої літератури українською мовою. Торік школи отримали лише 19 відсотків підручників державною мовою від заявленої потреби.
Водночас деякі політики пропонують вирішувати проблему розширення сфери функціонування української мови в Криму волюнтаристськими методами та адміністративними заходами. Окремі з них вимагають негайного запровадження викладання українською мовою в Національному Таврійському університеті. На сьогодні‚ на жаль, це поки що нереально. У цьому класичному вузі ведеться підготовка фахівців за 40 спеціальностями, майже 3 тисячі різних наукових дисциплін і курсів тут викладають унікальні фахівці, які поки що не всі володіють українською мовою. Треба певний час, щоб вони вивчили її самі (Шум у залі). Для збільшення кількості спеціалістів з української мови в Криму просимо Міністерство освіти та науки України збільшити квоту Таврійському університету щорічно на 50 місць на заочне відділення для підготовки вчителів української мови. Це є проблемою сьогодні у нас. Для Криму, який знаходився у складі Російської держави і вже 49 років входить до складу України, сьогодні важливе питання створення ненав’язливого і всеосяжного інформаційного середовища українською мовою.
Найбільш підготовлено і кваліфіковано формує інформаційне середовище ось уже протягом десяти років єдиний україномовний тижневик “Кримська світлиця”. Усі ці роки його видання повністю фінансувалося державним комітетом з Києва. Із січня цього року дотації з держбюджету редакція не одержує‚ стоїть питання про закриття газети. Просимо виправити ситуацію.
Хочу зазначити, що матеріальної допомоги з боку держави потребує на сьогодні Український музично-драматичний театр, а також вокально-хореографічний ансамбль “Таврія”, які мають у Криму свого відданого глядача.
Говорячи про мовну політику держави, не можу не сказати і про проблеми у гуманітарній сфері, що пов’язані з інтеграцією в українське суспільство депортованих народів. За підсумками Всеукраїнського перепису населення, 77 відсотків кримчан назвали своєю рідною мовою російську‚ отож не можна також забувати і про забезпечення конституційних гарантій щодо збереження‚ розвитку і функціонування рідної мови.
Шановні колеги! Європейський вибір, який задекларувала незалежна Україна, накладає на всіх нас зобов’язання здійснювати збалансовану державну мовну політику. Ратифікація Верховною Радою України Європейської хартії регіональних мов або мов меншин позитивно позначилася б на громадянському мирі і злагоді, створенні атмосфери терпимості, поважного ставлення в суспільстві до кожної особистості, кожного етносу. Тільки тоді українська мова виконає своє історичне призначення‚ об’єднає всі національності, які проживають у державі‚ в єдиний народ України.
Я передаю Володимиру Михайловичу наші пропозиції‚ і дуже прошу їх врахувати при доопрацюванні проекту рекомендацій.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Микола Жулинський‚ народний депутат України. Підготуватися Удовенку Геннадію Йосиповичу.
ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Нещодавно я відвідав у Донецьку спеціалізовану гуманітарну школу № 95. Директор цієї школи — заслужений вчитель України Катерина Іллівна Приходченко провела мене коридорами цієї школи, які буквально цвіли вишитими рушниками, стіннівками, віршами, розповідями, в яких учні висловлювали свою любов до української мови. Так відзначала російська школа Міжнародний день рідної мови.
У той же вечір у Донецькому академічному музично-драматичному українському театрі імені Артема відбулася вистава “Енеїда” за І. Котляревським. Цей театр відзначав своє 75-ліття. Було ще одне велике свято — саме за цей спектакль театр удостоєний Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Колектив театру об’їздив усю Донеччину, і не тільки Донеччину, зі своїми спектаклями, і всюди був аншлаг. Я дивився цей спектакль і дивувався, з яким натхненням актори грали в “Енеїді”‚ як вони проводили дуже важливу‚ цінну ідею: щасливою людина може бути тільки на рідній землі.
Ви скажете, що це в Донецьку я зібрав два факти для того, щоб потішити себе, мовляв, от який я щасливий, що почув там українську мову, відчув увагу до рідної мови. Але треба знати, що це Донецький край, який дуже складний. Тут вчився Василь Стус і народився Іван Дзюба, тут обласну “Просвіту” очолює ректор Донецького національного університету Володимир Шевченко, а його активно, енергійно, як кажуть, контролює присутня тут пані Марія Олійник. Це ще раз підтверджує, що якщо є люди, які хочуть підтримати, провести ідею рідної мови як консолідуючий фактор, то там і успіхи є.
Маємо зрозуміти, що українську мову як мову державну ми всі разом повинні впроваджувати у життя. Через щоденну поступову працю, головне — через утвердження престижу і гідності української мови, як це робить, зокрема, Фундація незабутнього Петра Яцика, очолювана енергійним Михайлом Слабошпицьким. Функція української мови як державної полягає в тому, щоб витворити громадянське суспільство, а якщо точніше — громадянську націю. І ми маємо мовні проблеми не тільки тому, що нас розривають різні політичні і регіональні орієнтації; не тільки тому, що Україна успадкувала болісну, трагічну спадщину колоніалізму і її найжорстокіші вияви — асиміляцію, комплекс меншовартості; не тільки тому‚ що у нас є різні етнічні групи, регіони і культурні анклави, — а тому що на державному рівні не проводиться послідовна, цілеспрямована політика щодо утвердження престижу, авторитету української мови як мови державної, яка має виконувати важливі об’єднавчі функції.
Менше всього мені хотілося б, щоб наші парламентські слухання перетворилися на зливу обвинувачень на адресу київської влади. Хоча прикро, що ліквідована Рада з питань мовної політики при Президенті України, що так і не запрацював Державний департамент з питань мовної політики при Кабінеті Міністрів України, який був створений, що не виконується Указ Президента від 5 квітня 2001 року про вдосконалення забезпечення реалізації державної мовної політики, що Президент України так і не наважився затвердити Концепцію розвитку гуманітарної сфери, яку було розроблено відповідно до його розпорядження від 21 січня 2000 року. Необхідна державна повсякчасна увага до проблем функціонування української мови. І основне наше завдання — створити в Україні єдину систему етнокультурних інформаційних зв’язків, загальнонаціональних комунікаційних мереж, які послуговувалися б державною мовою. Якщо цього не буде, годі сподіватися на якісь зміни в нашій Україні.
Чи реальне це завдання? Безперечно. Ми маємо титульну націю українську, а в переважній більшості країн світу мова титульної нації є державною мовою. В Україні переважна більшість регіонів‚ крім Донбасу і Криму, заселена українцями‚ від 76 до 96 відсотків. Будь-який політик, який є патріотом України (але цього, на жаль, ми не маємо, такої одностайності), сказав би: та це ж просто чудово‚ є всі можливості досягти необхідної консолідації суспільства. А для цього слід лише утвердити в суспільній свідомості ідею нації, об’єднаної історичною долею, державною мовою та інститутом громадянства. І тому для нас дуже важлива проблема мовної спільності.
Тим, хто сьогодні ратує за введення офіційної двомовності в Україні, я б хотів би нагадати слова видатного польського просвітителя і політичного діяча Густава Гезевія, який в 1919 році боровся проти онімечення Польщі: “Двомовність народу — сама по собі нісенітниця. Вона не може зберегтися на довгий період. У подібних мовних відносинах політичний вплив схилив би терези в один бік‚ і мусив би настати повний розпад, зникнення однієї народності, розчинення її в іншій”. І ми, на жаль, сьогодні цю ситуацію бачимо.
І наостанок. Ми посилаємося на Закон про мови Української РСР, прийнятий ще в 1989 році. Ми ним до сьогодні користуємося, але ж до цього закону досі не розроблені підзаконні акти, які забезпечували б його виконання. Ніхто за цим законом не може бути притягнутий до будь-якої відповідальності, тому що немає цієї системи підзаконних актів.
До речі, виступаючи на дев’ятій сесії Верховної Ради УРСР одинадцятого скликання у жовтні 1989 року‚ наш колега народний депутат Георгій Крючков категорично наполягав на необхідності “по-діловому організувати впровадження Закону про мови”. І гарантував: “Всі працівники державних, партійних, громадських органів (тобто всі державні службовці) повинні володіти українською мовою і національної мовою більшості населення даного регіону — російською мовою. Ми зобов’язуємо їх, вони повинні володіти”. Цього не було виконано‚ і ми на сьогодні маємо ситуацію, що ніхто з державних службовців не несе відповідальності за цим законом. І тому нам залишається одне — якнайшвидше прийняти розроблений, підготовлений проект Закону про розвиток і функціонування мов в Україні, який повністю відповідає Конституції України. Я й пропоную це записати в наші рекомендації як першочергове завдання Верховної Ради.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Геннадій Йосипович Удовенко, голова Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Підготуватися Володимиру Широкову.
УДОВЕНКО Г.Й., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники слухань! Я згоден з побратимом Лесем Танюком у тому, що цей зал не збирав на парламентських слуханнях так багато людей, як сьогодні. Але нещодавно в парламенті було таке саме наповнення, коли слухали питання про хід земельної реформи в Україні. І от я пов’язую ці дві події, бо‚ як би там не було, село залишається носієм української мови. І ми маємо плекати село, берегти його, а воно і піднесе духовність українського народу‚ і забезпечить економічне зростання нашої держави! (Оплески). Ми тільки хлібом можемо (не ядерною зброєю, а хлібом) заполонити весь світ. Плекаймо ж нашу мову і наше село!
Що таке незалежна держава? Це виборення незалежності, мова державна і кордони державні. Так от за 12 років ми не спромоглися забезпечити нашу незалежність державним кордоном по всьому периметру і не домоглися, щоб державна українська мова, яку ми проголосили в Конституції, стала панівною мовою у своїй власній державі. А сьогодні‚ якщо ви захочете передплатити в Одесі популярну газету “Дзеркало тижня” українською мовою, то вам скажуть (я одержав скаргу таку)‚ що немає такої газети.
Кажуть‚ немає коштів. А “Укрпошта” десь ті кошти знайшла, щоб мільйонні фальшивки, спрямовані проти Ющенка, поширити в дев’яти областях України. На те є кошти, а на “Дзеркало тижня” — газету, яка ще висловлює свою власну позицію, коштів у державі немає. Отака ми, на жаль, держава.
Ще один приклад‚ також одержав скаргу. Закарпаття. Здавалося б, там патріотично налаштований народ живе‚ за винятком того, про що сьогодні говорилося. Хоча ми русинську проблему не повинні відкидати‚ хоче він русином записатися — хай пишеться. Приходить громадянин до Пенсійного фонду, з ним працівник розмовляє російською мовою. Ну‚ український патріот подумав же, що він в Україні, вимагає, щоб ця службовець говорила державною мовою. А вона йому заявляє: “Мне не нужна эта независимая Украина, мне не нужен этот украинский язык. Что вы ко мне пристаете?”. Я звернувся до пана Зайчука, голови Пенсійного фонду, хай розбереться з цим.
Але годі скаржитися. Що нам треба зробити? Микола Жулинський сказав: треба прийняти Закон про розвиток і функціонування мов в Україні. А я боюся, чи в цій Верховній Раді пройде цей закон. Можливо, хай буде ще отой радянський закон, бо там хоч і формально, але якось забезпечується, що стільки-то годин української мови на телебаченні, на радіо і так далі. Сьогодні що ви почуєте?
Якщо у нас сьогодні майже 70 відсотків громадян України вважають, що їхня рідна мова українська, то давайте введемо драконівську квоту на всіх каналах телебачення: 70 відсотків — українською мовою (Оплески).
Друге. Гарант Конституції опанував українську мову. Але треба, щоб він у всіх регіонах, незалежно від того, яка там переважна більшість чи меншість російськомовна, виступав державною мовою. Він є носієм державної мови (Оплески). Треба, щоб і на святкуванні Року Росії в Україні, це ми 350-й рік Росії в Україні відзначаємо‚ Президент наш виступив українською мовою (Оплески).
Третє‚ але це першим треба було б поставити. Нам треба відродити національну свідомість українського народу, щоб у нас з вами не було комплексу меншовартості, що ми такі загнані‚ а хтось прийде і нас розсудить. Давайте знищимо в собі комплекс меншовартості!
І на завершення. Якось я бачив ролик на американському телебаченні. Єврейське дитя років десяти питає свого батька: “Daddy, am I to be proud І am a jewish?” (Тату, чи повинен я пишатися тим, що я єврей?). А я собі подумав, чи якийсь канал в Україні, у тому числі державний канал, Іване Сергійовичу, колись запитав у своїх передачах: люди, чи ви повинні пишатися, що ми українці?
Ми — горда нація, ми — народ! Слава Україні! (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Володимир Широков, директор Українського мовно-інформаційного фонду Національної академії наук України. Підготуватися Анатолію Погрібному.
ШИРОКОВ В.А.‚ директор Українського мовно-інформаційного фонду Національної академії наук України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати і всі присутні! Я як представник технічної науки хотів би перевести нашу бесіду у більш позитивістське русло.
Процеси нормального функціонування мов в Україні, і не тільки в Україні, мають декілька рівнів забезпечення. Я переконаний, що ці процеси можуть відбуватися у бажаному напрямі та в бажаному режимі, якщо ми будемо правильно враховувати фундаментальну природу мови. Наскільки ми розуміємо на даний момент, найфундаментальнішою властивістю мови є її властивість бути інформаційною системою певного типу. А інформаційна система, звісно, повинна містити і оперувати відповідною інформацією. Ми ніколи не вирішимо мовних питань, коли не подбаємо про адекватне наповнення нашої мовної системи як на індивідуальному, так і на всезагальному рівні.
Серед засобів такого наповнення особливу роль відіграють лексикографічні праці, тобто словники, оскільки вони є системотвірними елементами мовної системи. Ця роль, зазвичай, є настільки значною, що великі словники, як, наприклад,
The Oxford English Dictionary або Grand Larousse‚ вважаються об’єктами національного надбання.
Вказаними чинниками визначається і роль українських лексикографічних праць. Вона в Україні об’єктивно є навіть більшою, ніж в інших країнах, оскільки в попередній історичний період українська лексикографія не мала можливості вільного розвитку. Отже, у нас накопичилося багато проблем, які ми узагальнили в одну, а саме проблему створення національної словникової бази.
Концепція національної словникової бази була сформульована в Національній академії наук України. У 1999 році Президент України підписав Указ про розвиток національної словникової бази, згідно з яким було затверджено відповідну програму робіт‚ що одержала назву “Словники України”.
Головною метою цієї програми є повне забезпечення потреб України, її освіти, державного і приватного діловодства, міжнародних контактів, особистих потреб громадян у словниковій продукції всіх типів.
На даний момент у серії “Словники України” вже вийшло 26 праць‚ серед них такі значні, як двотомний “Словник синонімів української мови” та “Орфоепічний словник української мови”‚ три видання “Великого орфографічного словника української мови”. Продовжується робота над такими фундаментальними працями, як семитомний “Етимологічний словник української мови”, про який скаже Віталій Григорович Скляренко, та двадцятитомний новий “Тлумачний словник української мови”. Всього у програмі “Словники України” 67 великих завдань‚ і розрахована вона до 2007 року.
Однак не будемо забувати, що надворі ХХІ століття, і ми живемо в умовах формування інформаційного суспільства. Характерною особливістю його теперішнього етапу є те, що природна людська мова стрімко набирає технологічного статусу. Це означає, що в сучасних комп’ютерах поступово відбувається перехід до спілкування з ними через механізми природної мови. Очевидно, що для цього потрібні програмні засоби, які дозволяють таке спілкування‚ і насамперед комп’ютерні словники.
Зрозуміло, що для кожної мови відповідні комп’ютерні засоби можуть кваліфіковано створюватися лише носіями даної мови. І серед прикладів такого роду дозвольте навести інтегровану лексикографічну систему “Словники України”‚ створену у вигляді лазерного диска в Національній академії наук.
Тепер декілька зауважень концептуального характеру. Як тут говорилося, людська мова має технологічний статус. Причому цей статус нашої мови зараз є недостатнім‚ таким, що не відповідає ні потребам практики, ні світовому рівню, ні вітчизняному науково-технічному потенціалу в цій галузі. З цього випливають висновки, які, на мою думку, мають принципове значення для розвитку нашої державності.
Необхідно вжити дійових заходів для розвитку вітчизняної лінгвотехнології. Наукові засади для цього нами вже розроблені.
Другою стороною технологічного статусу мови виявляється проблема інтелекту, адже комп’ютерні системи, орієнтовані на природну мову‚ апріорі є інтелектуальними системами‚ і успіх розробок у цьому напрямі безпосередньо пов’язаний з прогресом на шляху розуміння інтелекту. Є прогнози, що протягом найближчих 15 років проблему інтелекту буде розв’язано приблизно в тому сенсі, в якому ми нині вважаємо розв’язаною проблему геному людини. Наслідки такого науково-технологічного прориву неважко передбачити.
Далі‚ проблема лінгвістичного забезпечення європейської інтеграції України. Наша держава, як відомо, задекларувала свій європейський вибір‚ і серед цілої низки проблем у цій галузі треба‚ звісно‚ подбати і про лінгвістичну. У Європейському Союзі всі мови країн-членів формально рівноправні, хоча зрозуміло, що на практиці цього дотриматися дуже важко. Але там вони мають науково-технічні програми, за якими передбачається створення так званих засобів міжмовної адаптації — систем машинного перекладу, систем автоматичного опрацювання та пошуку тощо. До цього також додаються семантично орієнтовані лексико-графічні системи типу Word-net. Україна також мусить подбати про лінгвістичне забезпечення євроінтеграції, передусім про комп’ютерні дво- та багатомовні словники і системи машинного перекладу.
Нарешті‚ проблема української термінології та термінографії. Тут, як говорилося, зроблено вже чимало‚ але ми вважаємо, що необхідно узагальнити роботи з термінологічної тематики і створити універсальну українську комп’ютерну термінографічну систему.
Насамкінець про функціонування української мови в мережі Інтернет. Президент України нещодавно дав доручення про створення української лінгвістичної системи в Інтернеті. Ми виконали відповідні науково-технічні розробки і подали їх у вигляді науково-технічного проекту створення Українського лінгвістичного порталу та Української лінгвістичної мережі. Тепер справа за урядовими структурами.
Шановні колеги! З усіх порушених питань ми підготували конкретні пропозиції, які передаємо до Верховної Ради. Сподіваємося, що вони будуть враховані при підготовці відповідної постанови.
На завершення дозвольте мені від імені і за дорученням Національної академії наук України передати безкоштовно Верховній Раді України 600 примірників лазерного диска “Словники України” на знак єдності влади і народу (Оплески). А також з натяком на те, що видання другої версії цього лазерного диска не профінансовано, і ми сподіваємося на підтримку.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Анатолій Погрібний, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підготуватися Скляренку.
ПОГРІБНИЙ А.Г.‚ професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вельмишановне зібрання! Кілька думок, застережень‚ звернених до влади.
Перше. З наявності феномену російськомовних українців припинімо, нарешті, робити висновок‚ буцімто це історично склалося. Не склалося — складали. Не склалося — склали‚ способом політики‚ не подоланої й досі.
Задумаймося також над тим, коли саме відбулося оте “складали” та “склали”. Царям, попри всі їхні укази та дії стосовно зміни етноструктури нашого народу‚ мало що вдалося.
Та й з XIX століття потомства Проні Сірко (Сєркової) чи Голохвостого (Галахвастова)‚ навченого сьогодні таки вже пристойно говорити по-російськи, маємо не так багато. Отже‚ переважний масив зросійщених українців — це свіжозросійщені. Як не сьогодні, то вчора, найдалі позавчора. Протестуючи проти цієї політики зросійщення‚ 25 літ тому спалив себе біля Шевченкової могили Олекса Гірник. Рік Гірника, що цілковито контрастує з офіційним звеличенням затятого зросійщувача Щербицького, з ініціативи “Просвіти” та партії “Собор” ми нині відзначаємо.
Державо! Владо! Хочеться закликати: не видаваймо за щось нормальне цей аберований стан. У жодному разі не списуймо цих лише позверхньо, свіжозросійщених людей з балансу українства. Даймо їм імпульси‚ заохоту, суспільну, психологічну мотивацію в утвердженні у рідномовленні.
Друге. Не дурімо самих себе, буцімто не буде біди, якщо, залишивши для української статус державної, російській вділити ніби якийсь м’якший статус мови офіційної. Яке заблукання! Весь світ знає‚ я цитую із західних енциклопедій: “офіційна мова — це основна мова країни”. То запитаймо себе: якою буде основна мова країни, якщо надати статус офіційної російській мові, яка й без того є господарем становища?
Третє. Не ловімося на того гачка, що на планеті є до 40 країн з двома і більше державними чи офіційними мовами, про що десь тижнів зо три тому заявляв у цій залі один депутат. Я прошу, запам’ятаймо (я це спеціально досліджував)‚ якщо йдеться про Європейський континент, навіть про США, то діє правило таке: одна держава — одна нація політична — одна державна офіційна мова-зв’язка. Такі країни, як Фінляндія чи Швейцарія — це лише винятки, обумовлені тим, що для них існують справді вагомі історичні підстави, які в Україні відсутні. До того ж світовий досвід доводить уникання країнами ситуації, коли державними проголошувалися близькі, споріднені між собою мови (аналогія — українська і російська)‚ що з цієї причини неминуче опиняються у стані тиску одна на одну. Відтак, кажучи про ті майже 40 країн‚ той депутат ну чом би й не зізнався, що він ратував за ті мовні порядки, які характерні передовсім для країн Африки, у немалій частині яких офіційною залишається мова недавнього колонізатора.
Заклики до повного витіснення української ніби й не чуємо, зате інший, африканський варіант, за яким‚ крім національної мови даної держави‚ офіційною є також мова колишньої метрополії, певні кола пхають в Україну з усієї сили. Уявімо, що це вдалося. Мовне обличчя України було б у такому разі того ж типу та роду, що і в таких країнах‚ як Ботсвана, Кенія, Намібія, Самоа або Бурунді чи Руанда, де‚ крім своїх національних мов‚ офіційною є також англійська або французька.
Зрештою‚ у міру зміцнення національних держав згаданий африканський варіант через якийсь час відійде в минуле і в цих африканських країнах. То що, виходить, хтось воліє “мовну Африку” утвердити натомість в Україні?
І наостанок. Вже згадувалося, що з поправкою на численні фальсифікації українцями визнали себе (частина ніби з якихось буквально інстинктових спонук) близько 80 відсотків нашого люду. Але який з цього висновок? За міжнародною кодифікацією, країна, у якій переважаючий етнос становить 70 і більше відсотків‚ є країною мононаціональною. То ж не спекулюймо стосовно України поняттями “поліетнічність”, “полімовність” тощо. Ніби це й слушно стосовно України‚ але скажіть, де цього в сучасному світі немає?
Шануймо всі етноси, всі мови, але, шановні депутати, і в цьому, а не в якихось частковостях, ключ до вирішення питання з українською мовою: не може бути альтернативи тому, щоб будувати Україну як національну державу українського народу, а це значить — як нормальну європейську державу. І в цій саме національній державі утверджувати й оте громадянське суспільство, що про нього ми стільки чуємо сьогодні спекуляцій. Як, до речі, і про глобалізацію. Бо ось бачимо, на тому ж Заході глобалізуються, об’єднуються економічно, фінансово, ось євро запровадили, але національна мова, національна культура кожного тут — ані руш! Час уже всім згодитися з таким: є ця реальність — держава Україна, є рішуче переважаючий масив її населення — українці, є українська мова, що її вважає рідною також рішуче переважаючий масив громадян держави, є, зрештою, ця часточка планети, що тільки її, оцю одним-єдину часточку‚ і вділив Господь Бог для України і для українців‚ а отже, й для української мови. І саме з цього належить виходити кожному політикові, пам’ятаючи, що права всіх етнічних неукраїнців, як і всіх їхніх мов, настільки тривко забезпечені у нас і Конституцією, і самим життям, що волати про якусь їх дискримінацію, що ми часто чуємо, може хіба що явний або втаєний недруг України.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Віталій Скляренко, директор Інституту мовознавства імені О. О. Потебні Національної академії наук України, член-кореспондент Національної академії наук України. Підготуватися Масенко Ларисі.
СКЛЯРЕНКО В.Г.‚ директор Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної академії наук України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! На сучасну мовну ситуацію в Україні існують два діаметрально протилежні погляди. Одні вважають, що українська мова дедалі звужує сферу свого функціонування‚ інші заявляють, що російська мова в Україні перебуває на межі витіснення. Друга точка зору, безперечно, абсолютно не відповідає дійсності, але й з першою оцінкою не можна повністю погодитися.
За нашими спостереженнями і за спостереженнями багатьох соціологів‚ функціональна сфера української мови поступово розширюється. Проте розширення соціальних позицій української мови відбувається невиправдано повільно, що не відповідає статусу української мови як державної мови України. Які ж причини таких повільних темпів дерусифікації державного і суспільного життя України?
Дехто вважає, що винні мовознавці, бо не вистачає словників української мови. З цим, звичайно, не можна погодитися. В одному лише Інституті мовознавства імені О. О. Потебні НАН України створено і видано кілька десятків словників, у тому числі одинадцятитомний “Тлумачний словник української мови”. В Інституті мовознавства створений, але повністю ще не виданий, семитомний “Етимологічний словник української мови”. Щойно вийшов з друку четвертий том за повної підтримки держави. Ця праця вважається найкращою, найґрунтовнішою серед етимологічних словників слов’янських мов, у тому числі й російської.
Для забезпечення широкого функціонування української мови необхідно створити відповідні політичні умови. Десятирічний термін, відведений у Законі про мови УРСР для повного впровадження в життя української мови, вже давно минув. Стаття 10 Конституції України, яка зобов’язує державних службовців користуватися виключно державною мовою, не виконується. А чому? Та тому, що влада (і центральна, і місцева) не наполягає на їх виконанні. А якщо так, то на закон можна не зважати.
Для забезпечення широкого функціонування української мови необхідно створити також відповідні соціально-економічні умови. Насамперед слід економічно підтримати україномовну пресу і книгодрукування. Про це сьогодні вже говорилося.
Але для цього потрібні кошти, потрібна дотація держави, потрібно в Державному бюджеті передбачати видатки на розвиток української мови. Без вас, шановні народні депутати, це питання не може бути розв’язане.
Для забезпечення широкого функціонування української мови необхідно створити ще й відповідні духовно-моральні умови. Треба сформувати таке суспільство, в якому розмовляти українською мовою було б престижно.
Створення політичних, соціально-економічних і духовно-моральних умов — ось ті три чинники, які ми вважаємо головними у вирішенні проблеми розширення сфери функціонування української мови в Україні.
Дуже шкодить вирішенню цієї проблеми ідея запровадження російської мови як другої державної мови в Україні. Безперечно, при втіленні цієї ідеї в життя (а я сподіваюся, що вона ніколи не буде втілена) ніяких перспектив на розширення сфери функціонування української мови вже не буде.
На закінчення я хотів би сказати, що в Інституті мовознавства працюють всього 42 науковці. Присутні, я думаю, знають, що в системі НАН України є три мовознавчі інститути — Інститут української мови (Павло Юхимович Гриценко виступав від цього інституту і ще буде Іван Романович Вихованець виступати)‚ Український мовно-інформаційний фонд, очолюваний Володимиром Анатолійовичем Широковим‚ який щойно виступав, та Інститут мовознавства.
Так‚ в Інституті мовознавства досліджуються всі слов’янські мови, у тому числі й російська‚ балтійські, германські та романські мови, проблеми загального мовознавства та структурно-математичної лінгвістики. Разом з тим велика увага приділяється дослідженню української мови. Яскраве свідчення того — семитомний “Етимологічний словник української мови”, про який я вже говорив.
В інституті мовознавства створена “Історія української літературної мови” (автор — академік Віталій Макарович Русанівський) — перша і єдина історія літературної мови за час незалежності. Як підручник для студентів ця праця висунута на Державну премію в галузі науки і техніки.
В Інституті мовознавства розробляється концепція походження українського етносу і української мови. Член-кореспондент НАН України Григорій Петрович Півторак у своїх книжках (думаю, вам всім відомих) “Українці: звідки ми і наша мова”, “Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов” переконливо обґрунтував, що українська мова почала формуватися безпосередньо після розпаду так званої праслов’янської етномовної спільності, тобто з V–VI століття нашої ери. Ця хронологічна межа аж на сім століть збільшує вік українців‚ адже радянська історіографія починала нашу історію лише від XIV століття.
Такий давній народ, яким є український народ, заслуговує на те, щоб його мова, до речі, одна з наймелодійніших мов світу, була господинею у своєму домі.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Масенко Лариса, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Підготуватися Кармазіну.
МАСЕНКО Л.Т.‚ професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Шановний пане Голово! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Хочу почати з того, що мова — це основний засіб консолідації населення. І‚ власне‚ іншого шляху, ніж державність української мови і впровадження української мови у всі сфери життя, Україна не має. Це європейський шлях розвитку‚ з 47 європейських країн 41 будувала національну державу саме за принципом впровадження однієї державної мови. Тому‚ безперечно‚ цілком закономірно, що мова корінної і найбільш численної нації стала державною.
Складність мовної проблеми в Україні зумовлена тим‚ що наше урбаністичне середовище, середовище великих міст‚ зросійщене. Потрібна спеціальна програма деколонізації наших великих урбаністичних, міських центрів. І саме це провокує те, що в нас постійно є групи населення, які вимагають впровадження другої офіційної мови (це, звичайно, демагогічний прийом, тому що офіційна і державна — це одне й те саме), тобто впровадження другої державної мови. Хочу наголосити на тому, під яким “соусом” це пропонується — під гаслом рівноправності мов. Підкреслю, що це гасло типове, у постколоніальних країнах воно завжди працює на користь колишньої імперської нації.
Хочу звернути вашу увагу, що саме під цим гаслом впроваджена друга офіційна мова‚ російська‚ в Білорусі. У 1995 році там відбувся референдум‚ на якому населенню було запропоновано таке запитання: “Чи погоджуєтеся ви з тим, щоб російська мова здобула рівний з білоруською статус?” 54 відсотки населення проголосували за це, впровадили другу державну мову, і дуже швидко межі функціонування білоруської мови скоротилися. Тобто фактично вона була майже вилучена з освітньої сфери, в інших навіть не встигла зміцнитися. Нині на захист білоруської мови Товариство білоруської мови видає збірник у Вільнюсі, як у старі добрі імперські часи. А цікавляться білоруською мовою переважно зарубіжні соціолінгвісти, вони вирішують питання, чи вносити її до числа мов, яким загрожує зникнення.
І тут я хочу сказати, наскільки лицемірним і блюзнірським є використання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин для посилення позицій російської мови. Ця хартія була створена для підтримки тих мов, які зникають, яким загрожує зникнення, носіїв яких визначено менш як 100 тисяч. І використовувати цю хартію, як було зроблено в нашому парламенті‚ для посилення, зміцнення позицій мови, яка абсолютно нормально функціонує і якою опікується держава в Росії, — це просто блюзнірство і ганьба (Оплески).
Безперечно, завдання деколонізації наших великих міст, особливо на Сході і Півдні, — складне, але воно абсолютно реальне. Чимало народів, які виходили з точно такої ситуації
(ті самі чехи‚ фіни чи естонці), зуміли це зробити. Ізраїль вирішив набагато складнішу проблему. Для цього потрібна лише продумана і ефективна мовна політика.
Чи маємо ми в нашій державі на дванадцятому році незалежності мовну політику? Закон про мови є, але він залишився декларативним‚ жодної санкції за його порушення не передбачено. Дійшло до того, що в нас навіть міністри і представники силових (звертаю увагу) структур вважають за нормальне ігнорувати державну мову.
Хочу нагадати слова відомого мовознавця Бодуена де Куртене. На запитання про те, що таке державна мова, він відповів: “Це діалект, за яким стоять армія і поліція”. Отже, якщо найвищі особи в нашій міліції, інших силових структурах послуговуються російською мовою, то яка держава за ними стоїть‚ і яку державу ми будуємо? І чи не тому СБУ абсолютно байдуже і вона не з’ясовує, хто засновує й фінансує ті сотні, тисячі російських газет, серед яких є абсолютно антиукраїнські і антидержавні. Можливо, вона займається тим, що, як нещодавно писали, прослуховує телефонні розмови українських письменників?
Ще про одне хочу сказати. Тут була пропозиція Миколи Григоровича‚ що нам треба прийняти новий Закон про мови. Я поділяю тривогу пана Удовенка, чи варто в цьому парламенті порушувати це питання. Ось нещодавно я прочитала в “Голосі України”, що пан Толочко створив Партію слов’янської єдності України, яка передбачила серед програмних цілей впровадження російської мови як офіційної, інтеграцію в ЄврАзЕС, створення нового слов’янського порядку. Власне, я думаю, що в парламенті теж є чимало депутатів, які наш Державний Гімн співають у такому варіанті: “Ще не вмерла Україна. Ничего, мы подождем”.
Якщо взяти до уваги те, що робиться в наших засобах масової інформації, то ще десять років — і ми виховаємо покоління, яке абсолютно ігноруватиме українську історію й українську культуру. Там застосовуються продумані лінгвістичні стратегії. На жаль, я не маю зараз часу про це говорити.
Наостанок хочу сказати, що нам абсолютно необхідні соціолінгвістичні центри вивчення мовних ситуацій у великих містах. Нам потрібна програма деколонізації. Зараз вийшла прекрасна книжка Романа Кіся “Мова, думка і культурна реальність”‚ у якій викладена наукова основа для створення програм деколонізації в наших містах.
Власне, я взагалі рада, що це обговорення відбулося‚ воно дуже важливе. Краще пізно, ніж ніколи. Тут прозвучали такі виступи, з якими я абсолютно солідаризуюсь і хочу сказати, що українці‚ очевидно‚ не будуть весь час мовчати і чухати чуби, а все-таки згадають, що це нація козаків, нація опришків, що ще не так давно були львівські батяри‚ і зроблять з цього висновки.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Слово для виступу має Юрій Кармазін, народний депутат України. Підготуватися Золотарьову Євгену.
КАРМАЗІН Ю.А., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загально-державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Голово! Шановні учасники парламентських слухань! Шановний багатостраждальний народе! Сьогодні ми розглядаємо питання національної безпеки‚ яке є наріжним каменем культури, духовності кожної нації — ситуацію з державною мовою.
Ви вже тут чули сьогодні, що ця мова ще не стала державною. Не стала для уряду, не стала для урядовців, не стала для багатьох депутатів, які тут виступають. Я багато разів вимагав і вимушений буду внести законопроект про введення офіційного платного перекладача виступів цих діячів українською мовою (Оплески). І порушити питання про складення іспитів Центральною виборчою комісією, що допустила до зали депутатів, які не володіють державною мовою (Оплески).
Шановні учасники парламентських слухань! Деякі місцеві ради, наприклад Запорізька, Одеська, Севастопольська та інші‚ приймають рішення про використання поряд з державною мовою російської як мови ділового спілкування і оформлення технічної документації. Зрозуміло, що причина — в небажанні вчити державну мову. У деяких випадках ліниво реагує прокуратура‚ підкреслюю — ліниво, вносить протести, рада їх відхиляє, але далі справа не йде, до суду не звертаються. То, можливо, Генеральному прокурору до десяти заступників‚ які в нього є (ще ніколи в історії України такого не було, ні в залежній,
ні в незалежній, щоб десять заступників у Генерального прокурора було), ще одного по українській мові ввести і вирішити всі проблеми зразу? (Оплески).
А можливо‚ нам треба просто не приймати таких документів. От нам пише “председатель Севастопольского городского совета Пархоменко”. Зарплату отримує як український службовець, користується пільгами як український службовець, а звертається до нас російською мовою.
То я хочу запитати: шановні, що‚ не шануємо рішення Конституційного Суду? А там записано: “Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України… Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції
України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися і вивчатися мови національних меншин”. Поряд, а не замість!
Я звертаюся до міністра освіти щодо статусів‚ щоправда‚ це не він надавав, а Президент. Понавішували кругом статусів‚ уже всі університети національні. У жодному викладання державною мовою немає, принаймні в місті-герої Одесі. Знімайте тоді статуси і нехай знімаються й зарплати (Оплески).
Шановні друзі, ви говорили про якісь потрібні закони.
Та не лише закони потрібні, треба тільки політична воля, більше нічого! Потрібна політична воля української влади. Української влади в цій державі ще ніколи не було.
Хто присвоїв на ювілей, не хочу називати навіть прізвище, головному редактору “Кримської правди” Почесну грамоту Верховної Ради за заслуги перед українським народом? Володимире Михайловичу, присвоєно‚ а він же вважає, що такого народу взагалі немає. Ви знаєте про це чи ні? Отак підсунув секретаріат, підмахнули і присвоїли за видатні заслуги перед українським народом. Не хочу називати з цієї високої трибуни навіть прізвище людини, яка не хоче визнавати нас за народ.
Під час недільної трансляції вручення призів лауреатам програми “Людина року”, яка відбувалася за державні кошти на загальнодержавному каналі‚ ведучі припинили використовувати українську мову і перейшли на російську. А в усіх країнах, де чиновники поважають себе й державу, яка платить їм гроші, відеоряд супроводжується іноземним перекладом. Я уявляю, що сталося б у Франції, якби там керівник загальнодержавного каналу припинив трансляцію французькою мовою і перевів на англійську. Чи згадайте недавній скандал щодо реклами в Росії українською мовою, малесенької реклами. А в нас же повно іншомовної реклами!
І на завершення. Я навчався в російській школі, у російському вузі. Як я вчив дочку української мови? Я просто сказав‚ коли їй було два роки: захотіла хліба — попроси українською мовою: “Тату, дай, будь ласка, кусочок хліба”. Отож‚ урядовці, військовослужбовці, судді, міліціонери і віце-прем’єри, захочете їсти — будете говорити (Оплески).
І насамкінець, я перепрошую. Переді мною — Конституція України, затверджена надзвичайним ХІV Всеукраїнським з’їздом рад 25–30 січня 1937 року. “Стаття 109. Судочинство в УРСР ведеться українською мовою, в Молдавській РСР — молдавською або українською мовою, в залежності від національного складу більшості населення району...” А в Придністров’ї і сьогодні хочуть чути передачі українською мовою. Там дорікали мені за те, що “Ера”, яку скупили, ви знаєте, олігархи (частина Першого національного каналу, яка транслюється на Придністров’я) повністю зросійщена і нікуди не годиться. Оце просили мене передати українці з Придністров’я, де до 1960 року 70 відсотків шкіл були українськими і де ще навіть не скасовано рішення про приєднання до України.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Дякую. Запрошується до виступу Євген Золотарьов, голова Харківського осередку наукового товариства “Гуманітарна колегія”.
Хочу лише сказати під ваші шалені оплески, що, мабуть, правильніше буде казати не “кусочок хліба”, а “шматочок хліба”. Зважте на це теж, шановні колеги.ЗОЛОТАРЬОВ Є.В.‚ голова Харківського осередку наукового товариства “Гуманітарна колегія”. Шановні друзі! У своїй промові я хотів би торкнутися проблеми української мови в молодіжному середовищі на сході країни. Якщо вірити даним Всеукраїнського перепису населення 2001 року, кількість жителів Харківщини, що вважають українську мову рідною, збільшилася на 3 відсотки‚ до 54. Це дає підстави для “оптимістичного” прогнозу, що за якихось 60 років українська стане рідною мовою хоча б етнічних українців Харківщини, яких нині 71 відсоток. Натомість‚ цього часу буде достатньо для того, аби українці Луганської області, яких зараз 58 відсотків, перестали вважати рідною мовою українську, їх кількість зменшилася за останні 12 років на 5 відсотків. Таким чином‚ цифри свідчать про фактичний провал дерусифікаційних потуг влади на сході України.
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що процес дерусифікації гальмує не суспільство. Активний спротив, як ми бачимо на результатах виборів, з боку суспільства практично відсутній, тобто гальмом дерусифікації є сама державна машина.
Відсутність прогресу у мовному питанні на сході країни видається ще більш дивною з огляду на те, що сотні тисяч молодих східноукраїнців стали членами суспільства за останні 12 років, тобто вже в роки незалежності. Опитування свідчать, що від 30 до 40 відсотків молодих українців не пов’язують своє майбутнє з Україною, тому для них більш актуальним є вивчення англійської або іншої іноземної мови. Але навіть ті, хто вирішив залишитися, не хочуть вивчати українську і користуватися нею тільки тому, що вона має статус державної‚ для цього потрібна більш вагома мотивація.
Стверджувати, що українська мова зовсім відсутня у молодіжному середовищі міст сходу, було б неправдою. Популярні протягом останніх років метафори “україномовне гетто” або “українська культурна резервація” теж, мабуть, втратили актуальність. Коректніше казати про українську мову як про мову певної альтернативної, андеґраундової або субкультури. Українська мова в містах сходу повноцінно функціонує лише в кількох локальних молодіжних‚ мистецьких чи політичних середовищах, так званих тусовках. Ці середовища кількісно є досить стабільними і мало впливають на ситуацію загалом. Причина в тому, що коли молода людина намагається користуватися українською за межами цього середовища, вона стикається з цілим рядом проблем.
Якщо молода людина мала нещастя потрапити до війська, то вона швидко відчує, що українська мова дратує більшість командирів. Межа їхньої лояльності до Української держави не йде далі тризубів на кокардах. Вступ до вищого навчального закладу — це нагода пересвідчитися, що більшість викладачів не послуговуються українською під час лекцій та іспитів. Суди, міліція, СБУ, прокуратура є тотально російськомовними‚ і спроба спілкуватися з ними українською майже завжди викликає агресію та конфронтацію. Ілюстрацією є київські облави на україномовну молодь 9 березня 2001 року (Оплески).
Україномовність‚ як і опозиційність‚ є в нашій державі різновидом екстремального спорту, практикування якого гарантує лише адреналін. Держава не поспішає шляхом мовних атестацій, кар’єрних висновків чи фінансової стимуляції нагадати держслужбовцям усіх рангів (включно з прем’єр-міністром та міністрами), що в Україні функціонує тільки одна державна мова. На регіональному рівні державні посади обіймають чиновники, які свято переконані, що державних мов в Україні дві.
Російськомовність‚ таким чином‚ залишається складовою образу “начальника” — людини, наділеної владою. Решту образів та зразків для наслідування формують ЗМІ‚ в першу чергу телебачення, яке знаходить додаткові аргументи для того, аби переконати дитину чи молоду людину, що українська — це химерна мова маргіналів та аутсайдерів. Адже не цією мовою розмовляють персонажі анімації та більшості дитячих фільмів, найрозумніші діти країни або веселі та кмітливі студенти, ведучі розважальних програм та гості ток-шоу.
Таким чином, молода людина, яка вирішить послуговуватися українською, повинна мати бійцівські риси, бути бунтарем та нонконформістом. Однак переважна більшість молоді не хоче бути нонконформістами, вони хочуть бути успішними. А от на соціальну успішність знання української майже не впливає. Як свідчать приклади Юрія Смирнова та Микола Азарова, можна зробити карколомну кар’єру держслужбовця, не переймаючись такими “дрібницями”, як державна мова (Оплески).
Останнє речення у вигляді рекомендації, якщо можна. Вона стосується не Верховної Ради, а нас з вами, тобто українських організацій та індивідуальних борців з дискримінацією. Панове, більше судових позовів — за даних умов це єдиний шлях захистити свої права і припинити дискримінацію української мови‚ передовсім органами влади.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Запрошується до виступу Лілія Григорович, народний депутат України. Підготуватися Яворівському.
ГРИГОРОВИЧ Л.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний пане Голово! Шановні панове урядовці! Дорогі українці! Звертаюся до вас сьогодні насамперед не як народний депутат, а як представник жіночої громадської всеукраїнської організації “Союз українок”, яку я маю честь представляти. Нашій організації 85 років. У нашій назві “Союз українок” — ствердження і виклик. Ствердження України, виклик усім її загрозам. Такими ми були, такими ми є, такими ми будемо. Саме через те у 1940 році наша організація була заборонена і відновлена з відновленням незалежної Української держави.
Кілька років тому на перезахороненні праху Мілени Рудницької — голови тодішнього “Союзу українок”, посла (тобто депутата) до польського сейму, яка боролася за права українців, за українську мову, за українську культуру, тобто робила те саме, що я нині роблю тут‚ я запитала себе: “Чорт забирай (вибачте за недобре слово), а чому сьогодні в незалежній Українській державі я — депутат українського парламенту повинна це робити?” І хто з посадовців понесе відповідальність за те, що в державі, де впродовж століть нищилася мова‚ де не функціонує мова корінного народу, зовсім недостатньо функціонує, ми запроваджуємо Європейську хартію регіональних мов?
Історія — надзвичайно точна наука‚ і ми дуже чітко знаємо реакційну роль і валуєвської, і столипінської, і аракчеєвської діяльності. За дивним збігом обставин, шановний Голова Верховної Ради і гуманітарний віце-прем’єр-міністр також історики. Панове! Як ми виглядаємо сьогодні перед українською історією, коли цього тижня ледве не голосувалася ця хартія?
Я не буду говорити про солов’їну, про єдину, бо навіть “Молитва” Катерини Мотрич не достукалася за 11 років до залізобетонних сердець.
Я не буду говорити про ефір‚ не буду говорити про пресу, все це так очевидно, я скажу про наших дітей. Здається, українських шкіл ніби й побільшало‚ і по Києву, і по Україні.
Але це формальність‚ і ця формальність — прес Банкової. І саме через те непрестижно‚ андеґраундно бути українцем, бо якось так стиднувато оце вийти щось ото сказати і зразу переходиш на “престижну”. Бо немає українського посадовця, який пишається українською мовою.
Так от, формально шкіл у нас побільшало. І табличка українська. Але на перерві і на більшості уроків, поза перервою‚ і вчителі, й учні спілкуються виключно російською мовою. З огляду на те, я хочу низько вклонитися Українському гуманітарному
ліцею при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, який, здається, є винятком. Але чи може він виплекати українську еліту для всієї України?
Ми сьогодні говоримо про українське село. Колись Пантелеймон Куліш посилав у село по розум, а тепер українські жінки-матері поневіряються по роботах по закордонах. Чоловіки в зневірі, діти не знають родинного затишку й тепла. І там нищиться українська мова, але в інший спосіб. Проте ми — істоти Божі‚ і коли навіть знищать українське село й українське місто, у кожного з нас є сумління, душа і правда‚ і цього від нас не заберуть.
А тепер я буду говорити дуже цинічно, прагматично і страшно. Українська держава тримається на чотирьох стовпах — українська мова, українська церква, українські стратегічні підприємства й газотранспортні системи та український європейський вибір. І саме своїм ставленням до цих засад українська влада здає тест на українськість чи антиукраїнськість.
Судіть самі: підписаний “союз чотирьох”; із стратегічних підприємств більш як 90 відсотків — вже не українські; ситуація з українською церквою в стагнації; про ситуацію мовну ми сьогодні чули. Як не парадоксально‚ але (ось мій голий прагматизм) крісла українських посадовців тримаються на тих самих чотирьох ніжках — українська мова, українська церква, стратегічні об’єкти і український європейський вибір. Не вірите? Подивіться на маріонетковий уряд і парламент губернії Білорусі.
Шановні панове депутати, які зібралися голосувати за хартію‚ та урядовці! Придивіться до білоруських парламентаріїв. Це “гомо совєтікус” гіршого зразка, який все буде одобрямс: і “Цілину”, і “Малу землю”, і “Відродження”, і політичну реформу. На всіх форумах вони не мають інтересів Білорусії, вони говорять про якусь “слов’яночку”. Я знаю тільки такі молочні продукти.
Шановні колеги, українська мова — в небезпеці. “Союз українок” Чернівецької області пропонує все те, що пропонують наші посадовці: і державну програму, і кримінальну відповідальність за порушення статті 10 Конституції та за лайку, все це ми пропонуємо. А я впевнена, що якби були мовні наглядачі, то бюджет України був би значно більший, ніж збирало відомство Азарова за всі часи і роки.
Отже‚ я закликаю одних — з любові до України, інших — з любові до власного крісла і кар’єри зробити вибір
на користь інтересів українського народу. Якщо забракне сили, то покладіться на тих жінок‚ від імені організації яких — “Союзу українок” я маю честь сьогодні виступати. Сьогодні відійшла у вічність Слава Стецько. Вона говорила б так само або солідаризувалася зі мною. А якщо забракне духу (бо‚ на превеликий жаль, більший кворум чоловічий, я не ділю політику на чоловічу і жіночу, але сьогодні, дивлячись на цю ложу і на нашу чоловічу більшість, все-таки скажу), то покладіться на Лесю Українку, на Мілену Рудницьку, на Софію Русову, на Олену Степанів, на героїню світу Ірину Сеник, на вдову В’ячеслава Чорновола Атену Пашко. І тоді, я думаю, вам сили стане. Так що голосуйте або за Україну, або за свою кар’єру, тільки проти Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (Оплески).ГОЛОВА. Запрошую до виступу Володимира Яворівського, народного депутата України. Підготуватися Тамарі Прошкуратовій.
ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область) Дорогі мої колеги! Дорогі українці, які нас зараз слухають! Я хочу запропонувати дві думки, може‚ нетрадиційних, а можливо, навіть для когось і неприйнятних, але вислухайте. Щось сумне і трагічне є в тому, що після першого десятка літ існування Української держави ми сьогодні ще дискутуємо довкола цього питання. Інші народи про нього вже забули, для них мова — як повітря, як хліб, як вода.
Я не раз ставив собі запитання: чому так сталося? Тут є різні версії. Хтось каже‚ що потрібен ще один закон про українську мову‚ хтось — ще один указ Президента. Я як політик абсолютно переконаний: це нічого нам не дасть. Є одна наша загальнонаціональна фатальна помилка, наслідки якої ми сьогодні пожинаємо. Якщо не виправимо її, будемо пожинати і ми‚ і наші діти.
Давайте дещо пригадаємо. Десь 1990–1991 роки. Моя доця прибігала зі школи (київської, зросійщеної, звичайно, школи) і з гордістю мені казала: “Тату, у школі стало модно говорити українською мовою”. Я тішився, бо це був найкращий варіант приживлення української мови. Але варто було піти першому Президентові, який залишив нам на пам’ять “маємо те, що маємо” і не сказав, а де ж ділося решта (Оплески)‚ замість нього прийшов другий чоловік, який пройшов у президенти на трьох примітивних популістських гаслах, найперше з яких: “Я буду выступать за двуязычие”. Звідти все й почалося. Через те ми сьогодні розмовляємо так, ніби надворі 1989 рік, а ми знову рвемо свою українську душу про те, про що б, здавалося, вже й говорити не варто.
Ми сьогодні думаємо над тим, чому в такій ситуації опинилася наша рідна мова. А яка ж вона може бути, дорогі мої? Коли Президент не прийде на спектакль український в театр імені І. Франка, не приїде на Шевченківський вечір, а тікає кудись там аж у Словаччину, мабуть, словацьку мову вивчає, “так сказать”, щоб краще її знати. Коли вся сім’я Президента біжить до Кобзона (я з повагою ставлюся до цього співака), а на Шевченківський вечір ніхто не прийде. То що ж ви хочете? Нації не подано сигнали про те, що це потрібно, що це ключ для її виживання. Коли вся родина Президента російськомовна. Коли Президент‚ від’їхавши за 10 кілометрів від Києва‚ забуває, хто він. То давайте ми сьогодні собі скажемо, українці й ті, хто нас чує: ми маємо сьогодні малоросійську владу від початку й до кінця. І ця проблема буде над нами ще довго стояти. Через те треба владу змінювати! Все ж абсолютно зрозуміло (Оплески).
І на завершення. Згадайте, як телесувалася Прибалтика. Інтерфронти, скільки шуму, гаму було, що притісняють, ніхто не хотів вчити мову литовську, естонську, латиську. Ви чули сьогодні, щоб хтось звідти подавав якісь сигнали? Все затихло. Все нормально‚ ніхто не хоче у свою “Расєю” повертатися, у своє Нечорнозем’я‚ пропите й прогуляне. Їм там добре жити, тому що там сьогодні висока пенсія, висока заробітна плата, і вони зубами тримаються за цей литовський прапор. Отож думаймо ще й про те‚ як ми живемо. І це також провина нашої влади, що ми сьогодні в таких злиднях, у такому страхітті. І мені гірко (даруйте мені, але я скажу й про це)‚ що сьогодні україномовний люд мій, український, одягнутий набагато гірше, ніж тузи, оця наша псевдоеліта. Яку шкоду вона робить! Хоч один дав на книжку українську чи ще на що-небудь‚ хоч самі вже репаються?
І останнє‚ дорогі мої. Якось я вичитав‚ хтось підрахував‚ що за три століття 479 циркулярів, указів, розпоряджень були спрямовані проти нашої рідної української мови. Вона вижила‚ вона й сьогодні жива. Ми її вже не віддамо нікому, ніяким ні кучмам, ні кравчукам, нікому, вона — наша! Через те — вище голову! Вона у нас є і вона наша, українська мова. Будьмо! (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Тамара Прошкуратова‚ народний депутат України. Підготуватися Михайлу Косіву.
ПРОШКУРАТОВА Т.С., член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Фракція СДПУ(о). Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Сучасна Україна‚ за світовими стандартами‚ є досить мононаціональною державою, адже українці становлять майже три чверті всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно, ідеологічно неоднорідною. Значна частина українців досі використовує російську мову як мову повсякденного спілкування, зокрема в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі, пресі. На ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище посідає навіть не російськомовна, а, на жаль, англомовна продукція.
Ми поділяємо думку колег, що хоча в Україні українська мова є державною, але, на жаль, не є загальновживаною. Рідко хто говорить гарною літературною мовою, найчастіше — суржиком. Прикро, що навіть у найвищому законодавчому органі не всі депутати говорять українською мовою, та й часто використовують, не помічаючи навіть того, особливо під час політичних баталій‚ такі мовні звороти, які стають смішними.
Мені нещодавно пощастило бути членом журі другого етапу всеукраїнського конкурсу “Учитель року” в номінації “Українська мова і література”. Конкурсанти поставили сценку “Із залу засідань Верховної Ради”, де методом сюжетно-рольової гри цитували вислови депутатів, викликаючи сміх
у залі. Вважаємо, що насамперед представники найвищого законодавчого органу повинні грамотно, гарно‚ літературно говорити українською мовою (Оплески). Дякую.
Викликає занепокоєння, і про це говорив мій колега‚ надмірне вживання слів іншомовного походження навіть тоді,
коли в цьому немає потреби, наприклад: “консьєрж” замість “черговий”, “маркет” замість “магазин”. Стає смішно і навіть страшно від назв кафе, фірм, готелів типу “Вольяж”, Lestnitsa‚ “Іскат”. Хотілося б знати значення слова “іскат”‚ але коли прочитати навпаки, виявляється‚ — це просто “таксі”. Це мені нагадує фільм “Де знаходиться нофелет?”, коли головний герой слово “телефон” вимовляв навпаки, і це було приводом для того, щоб познайомитися з дівчиною. Отже‚ вважаємо, що в засобах масової інформації слід ширше висвітлювати проблеми української мови, пропагувати її престиж.
Надзвичайно гострою є проблема дитячої української книги. Якщо і є такі книги, то вони в декілька разів дорожчі‚ ніж російські. Наприклад, на Петрівці казка “Червона шапочка” російською мовою коштує 6 гривень‚ а українською мовою — 12. Тому пропонуємо створити умови пільгового оподаткування для підтримки україномовної друкованої продукції.
Отже, проблема функціонування української мови є гострою, актуальною. Добре, коли задоволені національні громадянські права всіх, хто населяє нашу державу (і про це йдеться в проекті рекомендацій, розданому нам сьогодні перед парламентськими слуханнями), однак лише тоді, коли буде належно підтримуватися в державі український національний пріоритет, і здобуде повну волю для свого утвердження, дружачи з іншими мовами, наша державна українська мова (Оплески).ГОЛОВА. Дякую.
Михайло Косів, народний депутат України. Підготуватися Терену.КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Голово Верховної Ради! Шановні панове урядовці! Дорогі друзі! Виступів було багато і вони були зовсім різні. Мовознавці‚ звісно‚ виступали з точки зору своєї професії. Те, що вони говорили, є абсолютно слушним‚ бо нам потрібні і підручники, і словники, і атласи української мови. Урядовці й політики наводили приклади звуження сфери вживання української мови. Я не маю сумніву, що кожен із вас може навести приклади зі свого регіону‚ зі свого особистого досвіду, що українська мова в Україні опинилася на краю прірви.
Хочу підкреслити одну ідею: українська мова в Україні не є проблемою тільки мовознавства і тільки культури‚ це насамперед проблема політична. Як сказав Іван Михайлович Дзюба, такі проблеми існують у всьому світі‚ і це так. Чому? Проблеми
з будь-якою мовою, тим паче з українською, виникають тому, що є такий принцип, він відкритий не мною: колонізація будь-якої території проводиться шляхом її асиміляції. Російська царська імперія проводила політику “собирания земель”. Ну, то “собирание земель” — це щось інше, ніж пішов у ліс, набрав грибів, кинув у кошик‚ і нікому від того ніякої шкоди немає. “Собирание земель” має закріпити ту землю за “собирателем”‚ а тому її треба асимілювати. Тому й виник Валуєвській указ: “Не было, нет и быть не может...” Така теза існувала і в новіші часи. У нас — “единый народнохозяйственный комплекс”, ми — “единый советский народ”‚ і в нас має бути “единый язык”.
Це з партійних документів, які багато хто з вас пам’ятає.
Не треба думати, що ця політика є тільки виявом імперії, тобто часів існування колоній і колоніальних народів. Погляньмо, що відбувалося на зорі нашої нинішньої незалежності. Багато хто з вас пам’ятає трактат Олександра Ісайовича Солженіцина “Как нам обустроить Россию”. Солженіцин не думав у той час‚ що можна залишити Радянський Союз, та він цього й не хотів. Він казав: Росія, Білорусія, Україна, Казахстан. Минуло 12 років, і президенти цих чотирьох держав підписали у Москві договір-заяву про організацію регіональної інтеграції. Тобто ці чотири народи підписали угоду про свою спільну інтеграцію на основі єдиного економічного простору. Все‚ Солженіцин‚ виявляється‚ через 12 років може торжествувати. Ну‚ Росія‚ звичайно‚ російськомовна, про Білорусію тут вже говорили, про Казахстан теж, там російськомовного населення — майже половина, залишається “обустроить” Україну‚ і все.
Отже, проблема мови — це проблема політики. І створюється вона для того, щоб захопити територію, колонізувати її‚ зробити своєю. Каже Яворівський: маємо те, що маємо‚ а де ділося решта? Та відомо‚ де ділося. Та всі основні стратегічні об’єкти вже не належать нам, вони вже належать Росії. Таж Одеський нафтопереробний завод приватизували за 5 мільйонів доларів‚ тоді як його вартість 325 мільйонів. За 12 років прихватизації ми виручили від половини проданої України 1 мільярд доларів‚ водночас дехто з наших колег у цьому залі має більш як 1 мільярд доларів на своєму власному рахунку.
Так що ж це відбувається? Та ото воно й відбувається. Звичайно, повторюю, потрібні словники, потрібні атласи, і до суду‚ харківський друже, теж потрібно подавати з кожного приводу. Зокрема, я не уявляю собі якийсь інший народ, де національного генія, пророка назвали б вурдалакою, як у нас Шевченка. Виявляється, можна. Однак допоки залишатимуться при владі ті люди, які є сьогодні, нічого не зміниться при всіх наших найпрекрасніших програмах (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Віктор Терен, народний депутат України. Підготуватися Правденку.
ТАРАН (ТЕРЕН) В.В.‚ голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини‚ національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ‚ Блок Юлії Тимошенко). Дорогі друзі! Шановний Іван Сергійович Чиж‚ присутній тут‚ говорив, що ми досягли успіхів в утвердженні української мови порівняно з першими роками незалежності.
Лише одна репліка. На початку 1990-х років ще за інерцією, як і за часів Радянського Союзу, на душу населення в Україні виходило 4 книжки‚ сьогодні виходить 0,9. За російські книги, які надходять на наш ринок, щороку з України вивозиться 100 мільйонів доларів‚ ці гроші йдуть на розвиток російського книгодрукування та російського бізнесу. І щоб припинити цей грабіж‚ зросійщення України за рахунок українських грошей‚ Верховна Рада України 28 листопада минулого року прийняла Закон про державну підтримку видавничої справи. Кучма наклав вето.
Між тим небезпека для українського книгодрукування зросла ще більше, адже Держдума прийняла закон, який продовжив пільги російським видавцям. Путін його підписав, як свого часу підписав аналогічний закон Лукашенко‚ тепер і в Білорусі виходить 5 книг на душу населення.
Після кучминського вето Турчинов із фракції Блоку Юлії Тимошенко пропонує законопроект, який принаймні хоч на рік продовжує пільги українським книговидавцям. І знову Верховна Рада його прийняла‚ а Кучма наклав вето. Хочу вам сказати, що не така вже й погана Верховна Рада, бо ми подолали вето Президента. Прийняли новий закон про пільги книговидавцям. Що скаже гарант, залишається під великим знаком питання.
Шановний Іван Сергійович Чиж говорить‚ що він має невеликий вплив на українське телебачення, бо воно приватизоване. Але ж закон є закон‚ і він у нормальних країнах діє незалежно від форми власності‚ або я щось не розумію тут. Наприклад, у Франції якщо по телебаченню прозвучить іншомовне слово, якому є аналог у французькій мові, то це підстава для серйозного штрафу. Аналогічний закон уже діє в Росії. Тобто справа в державній політиці, яка в Україні ніколи не була українською.
Наш мудрий народ каже, що все починається з голови. Коли російською говорив Щербицький, то це сприймалося як команда‚ і всі чиновники говорили російською.
Дорогі друзі! Якщо в цьому залі є добра душа — учителька мови, будь ласка, навчіть Президента України української мови, бо коли він читає те, що йому напишуть, то це українська мова, а коли сам говорить, “так сказать”‚ то це жахливий суржик, який ганьбить нашу державу.
І я би хотів абсолютно по-дружньому запитати присутнього тут Дмитра Володимировича, якого я знаю і шаную давно. Дмитре Володимировичу, скажіть щиро, якою мовою ви спілкуєтеся з нашим Президентом? (Оплески).
І ще факти. На розвиток російської мови Росія, де державній мові нічого не загрожує, виділяє щороку 3 мільярди доларів США. В Україні лише уряд Ющенка передбачив у бюджеті на розвиток української мови 20 мільйонів гривень. Уряд відправили у відставку‚ і ці гроші не було профінансовано, вони пішли на інші цілі, згадайте, були вибори, все кидалося на них.
Цього року Юлія Тимошенко направила листа голові бюджетного комітету Порошенку‚ аби передбачити в бюджеті бодай 10 мільйонів гривень Міністерству культури на розвиток української мови. І знову-таки Верховна Рада проголосувала за це. Але це тільки завдало головного болю шановному Юрію Петровичу Богуцькому, міністру культури, який таки докладає зусиль для того, щоб якось виправити ситуацію. Міністерство фінансів розписало ці нещасні 10 мільйонів гривень так, що вони підуть на технічні проблеми — столи чи, може, машини, чи на що інше. Але ж гроші мали піти на закупівлю книжок для сільських бібліотек‚ на рідне слово і таке інше.
Шановні друзі! Хочу сказати, що українська мова може бути лише в Українській державі, а Українська держава може бути лише тоді, коли буде українська влада. І тому коли Президент намагається собі продовжити повноваження ще на три роки‚ змістити термін обрання його як Президента до чергових виборів народних депутатів у 2006 році, то це означає продовжити на три роки русифікацію і знищення України. І тому реально розв’язати проблеми української мови можна буде лише після виборів Президента, сподіваюся, дострокових.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Правденко Сергій, народний депутат України. Підготуватися Семистязі.
ПРАВДЕНКО С.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Вельмишановний Володимире Михайловичу! Вельмишановні учасники парламентських слухань! Значення мови українці розуміли дуже давно. Український гуманіст XVI століття Станіслав Оріховський, відомий як Оріховський-Рутенець або Оріховський-Роксолан, писав: “Де є одне серце і душа одна, там і мова мусить бути одна”.
Визначний російський історик (російський, підкреслюю) Василь Ключевський у праці “Этнографические следствия русской колонизации Верхнего Поволжья...” відзначав “распадение народности на две новые ветви, начавшееся приблизительно с ХІІІ века‚ когда население центральной среднеднепровской полосы, служившее основой первоначальной русской народности, разошлось в противоположные стороны, когда обе разошедшиеся ветви потеряли свой связующий и обобщающий центр, каким был Киев, стали под действие новых и различных условий и перестали жить общей жизнью”. І далі: “Великорусское племя вышло не из продолжавшегося развития этих старых областных особенностей, а было делом новых разнообразных влияний, начавших действовать после этого разрыва народности, притом в краю, который лежал вне старой коренной Руси и в XII веке был более инородческим, чем русским краем”. Отже, зрозуміло, одні русичі залишилися у центральній середньодніпровській смузі, інші подалися на Волгу.
Нашим предкам не треба було, як пізніше європейцям, пливти слідами Колумба, пішки можна було приступати до колонізації. Руський вестерн, отже, дещо давніший.
Але В. Ключевський був не лише визначним істориком,
а й кваліфікованим філологом. І в уже згаданій праці він наводить кілька прикладів: “Киевская Русь сочетала гортанное к с твердым ы ... она говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики”. Так само він говорить: “Мы‚ великороссы, напротив‚ не сочетаем ц и шипящих ж и ш с мягкими гласными ... и не сумеем так тонко выговорить соединенных с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отьця, горобця”. Отже, щоб довго не цитувати, на основі праці В. Ключевського можна зробити висновок, що сучасна українська мова стоїть найближче до давньоруської, витікає безпосередньо з неї‚ а російська — дещо дистанційоване відгалуження давньоруської.
Безперечно й те, що пізніше‚ у ХVI, ХVIІ, ХVIII століттях‚ українські гуманісти, літератори, священнослужителі чимало посприяли формуванню російської мови. Звідси цілком зрозуміло, чому російська мова, увійшовши в силу, постійно прагнула заперечити саме існування української. Не лише тому, що була мовою імперії, а й за діалектичним законом заперечення. Те, що народжене, завжди заперечує те, що його породило. Це ми маємо враховувати‚ як сказав поет з іншого приводу‚ — “нам своє робить!” Самим робить, а не метати стріли на адресу сусідів та вічно бідкатися.
Сучасна українська мова, як, до речі, і російська, й інші слов’янські мови‚ засмічується різним непотребом, і про це вже блискуче сказав Борис Ілліч Олійник. Не буду на цьому зупинятися, тільки скажу, що використання різних словечок начебто означає, що той газетний, журнальний чи телевізійний автор щось тямить у тому, про що намагається нам розповісти.
Ще одна‚ і чи не найсуттєвіша‚ болячка сучасної української мови — це слабкість української економіки, вельми худий бюджет держави, через тендітність якого не можна хоч скільки-небудь підтримувати українську мову не те що в діаспорі, а й у власному домі — в Українській державі.
Є і ще одна причина з тих, що заважають поширенню української мови і навіть прагнуть звузити її вживання. Причина‚ розповіді про яку хочу приділити дещо більше уваги. М’яко цю причину можна назвати некомпетентністю, це дуже м’яко. Суть у тому, що ті самі люди, які на мітингах, у засобах масової інформації чи й з трибуни Верховної Ради на словах за нашу “солов’їну й калинову” ладні ледь не горло перегризти кожному з її ворогів, на ділі сприяють звуженню функціонування рідної мови. Саме так: сприяють звуженню її вживання.
Ось вам приклад. Як відомо, “Укрпошта”, що діє в системі Держкомзв’язку, є монополістом з доставки періодичної преси передплатникам. І монополіст цей, хоч і є державним підприємством, державних завдань не розуміє, у своєму прагненні до збільшення прибутків легко їх переборює. Тому цей наш монополіст постійно прагне різними неправедними шляхами збільшити ціну за свої послуги, не переймаючись тим, що платоспроможність населення низька, що штучне збільшення цін за доставку різко звужує коло читачів, підриває економіку видань і позбавляє дедалі більшу кількість громадян можливості реалізувати своє конституційне право на інформацію.
Щоб хоч якось зарадити цій біді, Верховна Рада України у 1997 році прийняла Закон про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів. І в ньому зазначила, що вартість доставки преси не повинна перевищувати 40 відсотків собівартості видань, оскільки сама “Укрпошта” не здатна обґрунтувати вартість доставки.
Наш монополіст три роки терпів, закон цей виконував, а в минулому почав і закон трактувати сам, і вартість оформлення передплати піднімати, і запропонував вважати кінцевим продуктом не саму газету, а газету, доставлену до поштової скриньки. На підставі цього абсурду монополіст ще більше заліз у кишені читачів.
Верховна Рада мусила уточнити вищезгадане положення закону: ціна доставки — не просто 40 відсотків собівартості примірника, а до 40 відсотків собівартості виготовлення примірника. Здавалося б, апетити монополіста держава, як їй і належить, остаточно обмежила, врегулювала питання. Аж ні, знайшлося 46 народних депутатів, і дехто з них виступав сьогодні з цієї трибуни, які втнули подання до Конституційного Суду України про відповідність Конституції України частини другої статті 9 Закону України про державну підтримку засобів масової інформації.
Тобто 46 депутатів — за те, щоб розв’язати руки “Укрпошті”, яка й так має прибутки, щоб ціни на пресу росли, щоб відповідно звужувалося поле передплатників, щоб зменшувалося коло діяльності україномовної преси. Це звичайнісінький бізнес-проект, за рахунок якого можна збільшити ціни на пресу, потім вибити українську пресу з України і зайняти всю територію іншомовною пресою, яка представляє інші держави.
Я міг би зупинитися на прізвищах, але це вже питання нашої депутатської компетентності. І я вважаю, що одне слово в законі, одна норма закону важить більше, ніж усі освідчення в любові до рідного слова. Нам потрібна методична, грамота і послідовна підтримка державної мови.
Дякую.ГОЛОВА. Дякую.
Слово має Семистяга Володимир, голова Луганського обласного товариства “Просвіта”. Будь ласка‚ тільки ж як дисциплінована людина дотримуйтеся регламенту.СЕМИСТЯГА В.Ф.‚ голова Луганського обласного осередку Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Шановний Голово! Шановна громадо! Я хотів би підтримати Михайла Васильовича Косіва і поговорити про стан української мови в конкретному регіоні. Як відомо, на бездуховності та брехні не те що збудувати потужну незалежну національну державу, а навіть відродити її з руїн неможливо. Основою духовності, її підмурком завжди була рідна мова. На превеликий жаль‚ і на дванадцятому році незалежності ми ніяк не збагнемо, що в поліетнічній державі титульний етнос та його мова не повинні відлучатися від національно-державного будівництва, що не можна перетворювати суспільство на заручників власних передвиборчих забаганок, запроваджувати в країні другу державну мову, мову чужої, нехай і сусідньої, нехай і братньої‚ держави.
Ситуація з мовною проблемою в Україні засвідчує, що певні сили намагаються перетворити її з гуманітарної на політичну. Що це саме так‚ засвідчує ситуація на Луганщині, яка працює проти української державності, дестабілізує міжетнічну злагоду
і в регіоні, і в цілому в державі.
За статистикою‚ на сьогодні на Луганщині 58 відсотків населення становлять українці, 54 відсотки українців мешкають в обласному центрі. Водночас кількість українців у краї, які називають рідною українську мову, скоротилася за роки незалежності майже на 10 відсотків і становить на сьогодні 10,5 відсотка‚ в обласному центрі цей показник ще нижчий — 27 проти 41 відсотка в 1989 році.
На нашу думку, все це — не тільки наслідок страшної фальсифікації під час останнього перепису населення, а й вказує на наслідки тієї шаленої русифікації місцевого населення за українські гривні антиукраїнською за сутністю місцевою владою з мовчазного потурання центру. Адже коли в’їжджаєш на Луганщину, складається враження, що ти випадково перетнув кордон і потрапив до сусідньої держави. Куди не кинеш оком, реклама, гасла, оголошення — російською мовою, дискредитуючи українську, інакше не скажеш, бо державною мовою тільки реклама тютюнових, горілчаних виробів і безпечного сексу.
В області постійно‚ цілодобово усі без винятку ЗМІ нав’язують населенню ідею життєвої необхідності узаконення російської мови як другої державної. Нерідко в публікаціях місцевої преси з’являються матеріали про політичну, економічну, фінансову зверхність Росії над Україною та недолугість українців. Та й як їм не з’являтися, коли в області немає жодної української обласної газети‚ лише російські і так звані двомовні‚ які насправді теж російські. Щоб не позбутися ліцензії на випуск‚ вони глумливо друкують українською мовою дитячий віршик або нісенітниці про НЛО чи потойбічне життя. Та й цього обласній владі стало замало, бо з початку року за бюджетні кошти в області з’явилося ще одне‚ звичайно, російське видання “Областные ведомости”, створене під майбутні вибори, яке безкоштовно розповсюджується накладом 200 тисяч примірників.
Становище з пресою змушує мене як історика вдатися до некоректного, але правдивого і гіркого порівняння. Такого не було не те що за часів СРСР, а й навіть під час німецько-нацистської окупації, бо тоді кількість українських газет за назвою, змістом і за накладом перевищувала всі сьогоднішні українські видання в Донбасі. Це наша ганьба!
Що ж стосовно телерадіокомпаній, то разом з кількома десятками діючих на Луганщині телерадіостанцій на добу вони подають тільки 15 годин передач українською мовою і понад 400 годин — російською.
Якщо звернутися до мистецьких закладів, то тут така сама ситуація. Ні обласна філармонія, ні ляльковий театр не пропагують серед дітей та молоді українське слово, а тільки російське. Навіть у Луганському обласному музично-драматичному українському театрі, який нещодавно удостоївся звання академічного, Різдвяне свято для дітлахів проводилося російською мовою.
В області практично відсутні національні дитячі садки. Якщо говорити про середню освіту, то й тут багато дутої статистики‚ адже у 18 містах і районах області (а це 61 відсоток) не має зовсім або ж відкрито одну-дві‚ максимум три-чотири українські школи. Про те‚ які це школи‚ засвідчує приклад Станично-Луганського району. Там відкрили єдину на район українську школу, в якій навчаються рідною мовою, аж страшно сказати, всього 14 дітлахів. Водночас в області з горем пополам навчаються українською мовою тільки 22,6 відсотка учнів‚ у ряді міст зовсім не здійснюється навчання українською мовою. А про те‚ чи є в тих школах українські бібліотеки, годі й говорити.
Стосовно вищих навчальних закладів, то, крім педагогічного університету, всі інші академії та національні університети не тільки продовжують зрусифіковувати українську молодь, а ще й їхні науковці прямо чи завуальовано заявляють, що ніколи не було й не буде ні української мови, ні Української держави. То постає запитання: як усе це пов’язується із статусом національних? Та й невипадково у плані роботи обласного управління освіти і науки не передбачено розгляд питання про хід виконання Програми розвитку української мови в тому чи іншому місті або районі області. Те, що діти не можуть здобувати освіту рідною мовою, є не тільки показником слабкості держави,
а й прямою загрозою її державному суверенітету.
Якщо ж говорити про силові структури, то виникає запитання: кого й від кого вони будуть захищати, якщо послуговуються повністю мовою сусідньої держави? І як глузування сприймається звернення Луганської обласної ради до Верховної Ради України 21 листопада 2002 року з пропозицією
“о придании русскому языку статуса второго государственного языка”, з чого сміється навіть російськомовна інтелігенція.
Хочу сказати, шановне товариство, що аналогічна ситуація в цілому на Донеччині. І для того, щоб все це припинилося,
все-таки ми просимо прийняти закон на захист державної мови, як це зроблено у Франції та інших цивілізованих країнах.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Ми працюємо вже майже 4 години. Будемо завершувати нашу роботу?
Від учасників слухань надійшли запитання до голови державного комітету Івана Сергійовича Чижа‚ прошу на них відповісти. Потім попросив би від уряду висловити бачення‚ що будемо робити для поліпшення стану української мови. І на цьому завершимо роботу. Немає заперечень?
Я прошу вибачення у всіх, хто не зміг виступити. Долучіть, будь ласка, ваші виступи до стенограми. Думаю, що ми видамо матеріали парламентських слухань.ЧИЖ І.С. Дякую, Володимире Михайловичу. Шановні учасники парламентських слухань! Тут є кілька запитань‚ я їх об’єднаю, бо вони‚ по суті‚ одної тематичної спрямованості. Кілька анонімних‚ а є підписані — Андрій Павленко з Василькова.
Йдеться про те, чому в огляді преси‚ який ведеться на Першому національному‚ десь 90 відсотків оглядається російськомовних газет, значна частина видань не оглядається.
Є й інша записка: “Коли повернеться на УТ-2 передача “Відкриваємо Біблію” і на УТ-1 “Помилка”‚ на Українське радіо “20 хвилин з Володимиром Яворівським”?
І є ще тема, пов’язана з приватними ЗМІ в Україні. “Так ви що, ними не управляєте, не керуєте?” — такий зміст записки.
Наприкінці минулого року в цій залі відбулися парламентські слухання з проблем цензури і свободи слова. Якраз акцент робився на тому, щоб ні в якому разі чиновники, державні службовці, посадовці мого, скажімо, рівня‚ не втручалися,
бо це суперечить Конституції і закону. Підтверджую: втручання в програмну політику будь-яких каналів, включно з державними‚ не дозволяється, не передбачено законами‚ і я не здійснюю такого втручання, бо не маю на це конституційного права. Якби я здійснював таке втручання, це справді було б цензурою і відповідало б тій тональності звинувачень, які часто звучать (Шум у залі).
Проте місцеві телерадіокомпанії, Національна телекомпанія зобов’язані самі формувати цю політику‚ і вони формують. Я скажу тільки про Національну радіокомпанію, можу навести масу прикладів. Щодо програми Володимира Яворівського... Ну‚ програма не створюється раз і на 100 років, вона буває динамічною, змінюється формат передачі і таке інше. Є програми прекрасні відомих політиків‚ мовознавців і захисників мови. Зокрема‚ програма Анатолія Погрібного йде‚ вона витребувана. Є програма Павла Мовчана, на мій погляд, цікава. Є культурологічні програми професора Раїси Іванченко, професора Юрія Шаповала та інші. Надзвичайно багато програм, але це все робиться самою Національною радіокомпанією‚
і я задоволений з того, як вона формує свою політику.
Що стосується Національної телекомпанії, там своя проблема. Національна телекомпанія, на жаль, не є цілісним навіть програмним комплексом, вона роздерта на кілька частин‚ тут треба вирішувати питання, безумовно, і рейтинговості. Безумовно, записки, ці акценти ми проаналізуємо і через механізми просто порад будемо впливати. Я сподіваюся, що парламентські слухання стимулюватимуть ці процеси.
Далі, що стосується приватних ЗМІ. Коли я закцентував, що у нас 96,2 відсотка ЗМІ недержавні, я ніякою мірою не звинувачував недержавні комерційні канали в тому, що вони роблять щось не так. Вони працюють у правовому полі України, створені відповідно до Конституції і законів. Але те, що акценти при цьому виставляються комерційні, — абсолютно очевидно. Є попит, пропозиція, є ринок‚ і вони намагаються виживати, бо для них реклама, все інше — це те, що тримає їх. Виходить дисбаланс, суперечність інтересів того, хто заснував компанію, і самої компанії з інтересами, скажімо, споживача інформаційного продукту. Врегульовувати це треба законодавчо. Я переконаний, що треба рухатися шляхом усуспільнення, створення суспільного мовлення, про що було сказано з трибуни Верховної Ради. Разом з тим і тут є змога впливати, ми будемо це робити знову-таки не адмініструванням, бо цим тільки нашкодити можна, а як це ми робили, коли все-таки забезпечили дотримання Закону про вибори. Бо інакше, якби ми не залучили недержавних мовників, ми б його не виконали.
І остання теза, пов’язана з виступом народного депутата України Терена. Хочу повідомити просто, що ініціатива Закону про державну підтримку книговидавничої справи була від уряду, від державного комітету‚ він як невідкладний подавався і підтримувався Президентом. Є механізми певні, я, на жаль, мушу дещо пояснити. Якщо закон‚ що втручається в економічну сферу, прийнято після 17 серпня, він мусить‚ по суті‚ ветуватися...ГОЛОВА. Я прошу, Іване Сергійовичу, не коментувати це питання, бо закон надійшов до Верховної Ради 15 вересня,
а не 15 серпня. Давайте забудемо‚ перегорнемо цю сторінку і будемо далі працювати.ЧИЖ І.С. Володимире Михайловичу‚ я тут з вами згоден повністю. Тому й відбулося вето. Але закон підтриманий, прийнятий, і це якраз була спільна робота. Думаю, що ми й далі будемо рухатися.
ГОЛОВА. Ну‚ це абсурд просто. Законопроект надходить 15 вересня, а потім мотивація йде при вето, яке готує уряд, що він повинен був надійти до 15 серпня. Треба ж дивитися, дати хоч співставляти. І коли готуються пропозиції про вето, підставляють Президента.
ЧИЖ І.С. Володимире Михайловичу, повністю з вами згоден.
ГОЛОВА. Ну так давайте не будемо про це говорити‚ все.
Дмитро Володимирович Табачник. Будь ласка.ТАБАЧНИК Д.В.‚ віце-прем’єр-міністр України. Дякую. Шановний Володимире Михайловичу! Шановне зібрання! Шановні учасники парламентських слухань! Передусім хочу подякувати всім присутнім, всім учасникам слухань, Комітету з питань культури і духовності за проведення цих парламентських слухань, які є‚ без перебільшення‚ дуже важливою подією в суспільному житті нашої держави.
Я за браком часу не буду надовго затримувати вашу увагу‚ хочу сказати, що підготовлені дуже важливі рекомендації за підсумками парламентських слухань. Ми готові сприйняти і працювати над втіленням в життя всіх тих пропозицій. Хочу лише підкреслити, що я вважаю з цих рекомендацій найважливішими дві позиції, які є системним підходом, і вони поглинають дуже багато інших.
Перший пункт — розробити та подати до Верховної Ради України проект Програми розвитку та функціонування української мови. Це проект, який має охопити дуже багато проблем, і я вам обіцяю, що цей проект ми будемо розробляти, щоб у якомога стисліший термін його подати до Верховної Ради. Це щодо бачення уряду.
І другий пункт, він також системний, на мою думку, він один із найважливіших — це про проект Закону про розвиток і застосування мов в Україні. Про це говорили сьогодні і академік Дзюба, і академік Олійник, що закон, якому на сьогодні майже 14 років, надзвичайно відстав від живого розвитку політичних і соціальних процесів.
Стосовно інших рекомендацій я хотів би лише звернути увагу шановного Голови Верховної Ради, учасників парламентських слухань, що, на мою думку, найголовніше, щоб втілити в життя рекомендації і цих слухань, і попередніх‚ — це відчувати, що уряд і парламент становлять два борти одного човна. Ми можемо робити прогресивні, правильні, розумні кроки, спираючись на щиру підтримку один одного і в межах того бюджету, який збирає Україна і затверджує Верховна Рада. Інших можливостей, на жаль, у нас немає. Просто прошу зважити на це.
І ще раз сердечно дякую всім навіть за той біль і підвищену політизацію, яка звучала під час цих слухань.
Спасибі.ГОЛОВА. Шановні учасники парламентських слухань! Тут дві записки були адресовані мені‚ я зачитаю.
“Допоможіть шановним депутатам вимовляти: перше читання, друге читання, двотисячного року, у дві тисячі третьому році, дві тисячі третім роком. Гнаткевич уклав для депутатів чудовий словничок, заглядайте в нього. Дякую, що прочитали. З повагою, учителька рідної мови Людмила Антонівна Брит”. Дякую за цю записку. Думаю, що ми розшукаємо цей словничок Гнаткевича‚ роздамо кожному народному депутату і врахуємо це в подальшій нашій роботі (Оплески).
“Пане Голово, коли буде виконуватися на радіо Державний Гімн України зі словами?” Маю поінформувати вас, що я підписав відповідне рішення, яке вже опрацьоване після того, як ми проголосували його в сесійній залі. Думаю, що за це Верховній Раді також треба подякувати, що нарешті ми спромоглися на Державний Гімн. А ще треба нам прийняти Великий Герб,
і ми будемо мати всі необхідні атрибути державні. Але‚ на моє переконання‚ нам потрібно подбати про гідне еталонне виконання Державного Гімну, щоб ми добру, необхідну справу не сплюндрували. От над цим треба подумати. Думаю, що ми пришвидшимо цю роботу.
Шановні учасники парламентських слухань! Я розумів, яке буде обговорення сьогодні, які будуть парламентські слухання. По суті справи‚ це була, знову хочу підкреслити, як в останні періоди це відбувається, загальноукраїнська розмова про найболючіші проблеми, які зачіпають, без перебільшення,
кожну сім’ю, кожного громадянина. Розмова вийшла емоційною,
і я думаю, інакше й не могло бути, зважаючи на предмет обговорення‚ оскільки у кожного з нас є свій особистий, можливо, суб’єктивно забарвлений досвід, своє бачення і відчуття мови, своє поєднання раціонального і емоційного, що в загальному підсумку повинно дати нам необхідний результат. Не говорити про становище української мови — на мій погляд, це рівнозначно тому, що заснути біля провалля. І сьогоднішні парламентські слухання‚ на моє переконання‚ покликані слугувати пробудженню. Ми не повинні сьогодні акцентувати увагу на ринку‚ він не може бути вирішальним щодо державної‚ щодо рідної мови.
На превеликий жаль, ми поставлені сьогодні перед необхідністю прийняти відповідні законодавчі акти, які захистили б мову. Це також парадокс: в Українській державі ми повинні приймати якісь акти для розвитку української мови, що мало б бути органічним від самого народження, як розуміння слів “мати”, “Батьківщина”. Але така наша доля, такий наш шлях і‚ очевидно‚ ми повинні такі рішення прийняти, а головне — здійснити необхідні практичні кроки, перевести наше емоційне збудження, наш біль в активний стан‚ тобто у стан практичної роботи.
З урахуванням цього я пропоную комітету (тут передали багато письмових пропозицій) серйозно доопрацювати рекомендації парламентських слухань. І я відразу просив би вашої підтримки, шановні учасники парламентських слухань, щоб ми передбачили в рекомендаціях ряд позицій, приурочених
до 190-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Ми багато говоримо про Шевченка, цитуємо Шевченка, правда, останнім часом часто-густо з папірця, бо не можемо вивчити принаймні кілька його творів.
Чому я про це кажу? 9 березня я побував на Чернечій горі, вручаючи грамоти переможцям конкурсу серед учнів. Передусім я хотів би сказати, що отримав насолоду‚ читаючи дитячі твори. У них — непідробний патріотизм і вболівання за нашу країну. Але, на превеликий жаль, у нас змінюються уряди, але не вирішується питання реконструкції музею. І директор бідкається, що треба на рік виділити (вдумайтеся в цифру) 900 тисяч гривень. Виділяють у кращому разі половину. Ми домовилися з міністром культури, що буде відповідне звернення від парламенту до уряду, щоб цю проблему вирішувати вже сьогодні, а то будемо вирішувати в переддень Шевченківського ювілею. Думаю, нам треба ці позиції також записати, якщо ви підтримуєте, в рекомендації парламентських слухань, а, можливо, і в постановляючу частину (Оплески).
Сьогодні в цій сесійній залі нас об’єднує головне — щире вболівання за становище української мови. Отож ми відпрацюємо відповідні рекомендації, підемо на те, щоб видати окремою книжкою матеріали парламентських слухань, долучивши до них виступи тих, хто не зміг оприлюднити своє бачення проблеми і ситуації. І я думаю, що ми повинні передбачити в рекомендаціях парламентських слухань повернення до цього питання через певний період, щоб проаналізувати, що зроблено для реалізації рекомендацій парламентських слухань.
На цьому парламентські слухання завершено. Дякую вам за спільну продуктивну роботу. До побачення.