ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин
ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ
щодо вшанування пам’яті жертв голодомору
1932–1933 років(Стенографічний звіт)
ЗМІСТ
Вступне слово Голови Верховної Ради України ЛИТВИНА В.М. ...3
Доповідь віце-прем’єр-міністра України ТАБАЧНИКА Д.В. ...9Співдоповіді:
голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини‚ національних меншин
і міжнаціональних відносин УДОВЕНКА Г.Й. ...19
голови Асоціації дослідників голодоморів в Україні‚ народного депутата України
ЛУК’ЯНЕНКА Л.Г. ...23Виступи в обговоренні:
МЕЙС ДЖЕЙМС‚ професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”‚
виконавчий директор Комісії президента США і конгресу США з вивчення голоду
1932–1933 років в Україні ...28
ЮЩЕНКО В.А.‚ народний депутат України …30
КУЛЬЧИЦЬКИЙ С.В.‚ заступник директора Інституту історії України НАН України ...33
ТАНЮК Л.С.‚ голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності‚
голова Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного
благодійного товариства “Меморіал” імені Василя Стуса ...35
КУРАС І.Ф.‚ віце-президент Національної академії наук України‚ народний депутат України ...39
СИМОНЕНКО П.М.‚ народний депутат України ...42
ПЛЮЩ І.С.‚ народний депутат України ...46
ЧУБАРОВ Р.А.‚ заступник голови Ради представників кримськотатарського народу
при Президенті України‚ народний депутат України ...49
МОВЧАН П.М.‚ голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка‚ народний депутат
України ...52
ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г.‚ народний депутат України ...55
СЕРГІЙЧУК В.І.‚ директор Центру українознавства Київського національного університету
імені Тараса Шевченка ...58
ГЛАДІЙ М.В.‚ народний депутат України ...60
ДРАЧ І.Ф.‚ голова Товариства “Україна—Світ”‚ народний депутат України ...63
ОЛІЙНИК Б.І.‚ голова Українського фонду культури‚ народний депутат України ...66
СПОДАРЕНКО І.В.‚ народний депутат України ...68
ЛЕВІТАС І.М.‚ голова Ради представників громадських організацій національних меншин
України при Президенті України ...71
КУЛЬЧИНСЬКИЙ М.Г.‚ голова Полтавського обласного товариства “Просвіта”‚ народний
депутат України третього скликання ...73
ГАЙДОШ І.Ф.‚ народний депутат України ...76
МИГОВИЧ І.І.‚ народний депутат України ...78
ХМАРА С.І.‚ народний депутат України ...80
ЧЕРВОНІЙ В.М.‚ народний депутат України ...82
ЗАЄЦЬ І.О.‚ народний депутат України ...87
ПРОНЮК Є.В.‚ голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих‚ народний
депутат України другого скликання ...90Заключне слово Голови Верховної Ради України ЛИТВИНА В.М. ...93
Невиголошені виступи:
КАФАРСЬКИЙ В.І., народний депутат України …95
КРУЦИК Р.М.‚ голова Київської міської організації товариства “Меморіал”‚ народний депутат України другого скликання‚ член Оргкомітету з відзначення 70-ї річниці голодомору ...100
ТАТУСЯК С.П., заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації …104
ХОЛОДНИЦЬКИЙ В.Ф., доцент кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького
національного університету …110
ЮХНОВСЬКИЙ І.Р., народний депутат України …114
Сесійний зал Верховної Ради України
12 лютого 2003 року. 16 годинаВеде засідання Голова Верховної Ради України ЛИТВИН В.М.
ГОЛОВА. Шановні народні депутати! Шановні гості, учасники парламентських слухань! Відповідно до постанови Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року сьогодні проводяться парламентські слухання щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років.
Минає 70-та річниця подій, які вразили світ своїми безпрецедентними масштабами і драматизмом. Це надає особливого звучання і забарвлення парламентським слуханням, що ставлять за мету ще раз привернути увагу вітчизняної та світової громадськості до трагічної сторінки історії України. Прошу вшанувати світлу пам’ять мільйонів невинних жертв, на які збіднів тієї страшної доби український народ, хвилиною мовчання.
(Хвилина мовчання).
Прошу сідати.
Гострота і скорботність цієї пам’яті тим більші, що гірка, пекуча правда буквально обрушилася на нас після десятиліть відвертого мовчання. Потрібно визнати, що своєрідним і потужним каталізатором посилення уваги до теми великого голоду як в Україні, так і за кордоном послужила діяльність відповідної комісії Конгресу Сполучених Штатів Америки. Сьогодні її керівник, професор Джеймс Мейс бере участь у парламентських слуханнях.
Згодом Володимир Щербицький зважився на порушення заборони на згадку про голод і визнав, що він дійсно мав місце. Це було зроблено під час святкування 70-річчя встановлення радянської влади в Україні. Відтак і в нас стала можливою науково-дослідна робота із заповнення моторошної “білої плями” у вітчизняній історії. Вже в січні 1990 року було вирішено питання про видання присвяченого їй збірника партійних документів. На такий крок пішов новий лідер республіканської Компартії Володимир Івашко. Але остаточно греблю мовчання було прорвано лише з набуттям Україною незалежності.
Голодомор, його перебіг і наслідки, постаті дійових осіб та виконавців стали чи не наймасштабнішим пластом історії, вихопленим з мороку забуття. У демографічній науці вживається поняття “вікова піраміда”. Його сутність можна передати у вигляді графіка, що показує чисельність людських контингентів кожного року народження. Масова загибель людей від голоду на початку 30-х років минулого століття залишила в цій піраміді незаповненою глибоку виїмку, а можна сказати‚ і справжнє провалля. Хоча прийнято вважати, що час лікує рани, у суспільній свідомості і нині ятриться фантомний біль від тих непоправних втрат.
Якщо народ неповний навіть без однієї людини, то удар, завданий сталінською машиною знищення Україні і українцям, деяким іншим регіонам Радянського Союзу‚ був справді колосальним. Ця машина спопелила не тільки мільйони сущих у ті часи‚ вона продовжувала знищувати і ненароджених ними. Наші співвітчизники, приречені на голодну смерть, не знали слова “геноцид”, але вони стали фактично його жертвами і страдницькою своєю долею шлють нам пересторогу крізь плин часів, крізь відстань прожитого і пережитого наступними поколіннями.
Люди не спроможні щось змінити у минулому — це правда. Але вони здатні дати йому всебічну, чесну й об’єктивну оцінку, а також, і це ще важливіше, винести необхідні уроки, запобігти повторенню гірких і драматичних його сторінок. Саме під таким кутом зору я розглядаю нинішні парламентські слухання.
Ми маємо, по-перше, і до цього зобов’язує вже сам порядок денний слухань, надати нового імпульсу встановленню поіменно всіх жертв голодомору і увічненню їхньої пам’яті, відтворенню досі невідомих подій та обставин всенародної трагедії. Сьогодні відбулося покладання квітів до пам’ятного знаку жертвам голодомору від учасників парламентських слухань. Слід сподіватися, що незабаром у Києві та інших містах постануть монументи і меморіали, які співставні з цією трагедією.
По-друге, Верховна Рада повинна дати політико-правову оцінку голодомору. Водночас слухання не повинні бути звернені тільки в минуле. Нам треба, і це по-третє, тверезо й виважено‚ без надмірних емоцій співвіднести свої думки, судження та висновки з сучасними завданнями і перспективами розвитку.
До всього сказаного є, на мій погляд, необхідні передумови. Так, на зміну скупим і розрізненим даним, які здебільшого просочувалися з-за кордону, прийшов величезний масив матеріалів, присвячених голодомору. Можна назвати, наприклад, бібліографічний покажчик, я його тримаю в руках, в якому налічується близько 6,5 тисячі праць на дану тему.
Ця тема, без перебільшення, невичерпна, з архівних глибин продовжують з’являтися все нові документи, від яких здригаються наші душі й наші серця. Я тримаю в руках оригінал щоденника Олександри Радченко, жительки міста Городок Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. На 60 сторінках, які зберігаються в архіві Служби безпеки України, зафіксовано те, що ця людина чула, знала і переживала у 1932–1933 роках. Тут є записи, від яких, і це не просто гучний вислів, стигне кров у жилах. Один із них‚ про випадки канібалізму серед доведених до краю голодуючих‚ обведено червоним олівцем, очевидно, як такий, що поглиблює вину авторки цього щоденника, адже її звинуватили в антирадянській пропаганді. Дозволю собі зачитати один запис з цього щоденника, який датований 9 січнем 1933 року:
“В Харькове творится ужас голода, воруют детей и продают колбасу из человеческого мяса. Воруют и берут выкуп. Писали факты в газетах, что принимают меры, но дети все гибнут. Факты потом запишу, устала...”
Такі факти, ясна річ, важко сприймати спокійно, ними волають до нас давно змовклі голоси, згаслі очі, завмерлі серця і знівечені долі. Ми, нащадки, багато за що відповідальні перед ними. І за те, зокрема, щоб не взяли гору емоції, щоб замість глибокого, виваженого та далекоглядного аналізу трагічного відрізку вітчизняної історії вкотре не вийшов взаємний обмін політичними випадами‚ тим більше не банальне зведення політичних рахунків, не використання чергового приводу для конфлікту чи протистояння.
Це не просто абстрактне припущення. Багато хто сходиться на думці, що саме надмірна політизація відчутно вплинула на атмосферу та ефективність роботи міжнародної наукової конференції, присвяченої 60-й річниці голодомору. Безкомпромісне ідеологічне протистояння явно пішло на шкоду дослідженню нової і на той час ще не зовсім звичної для нас тематики.
За це десятиліття ми стали дорослішими і мудрішими, опам’яталися від шокуючої‚ приголомшливої правди про голодомор. Є підстави для висновку, що у поглядах на страшне всенародне лихо, на його причини та наслідки, в оцінках мотивації та діяльності інспіраторів і виконавців голодомору почали, хоча ще й надто повільно, зближуватися навіть полярні і протилежні непримиренні політики та політичні сили.
Я не хочу сказати, що і в цьому, і в інших дуже непростих питаннях ми вже на порозі одностайності. Ще не зроблено вибір між можливими варіантами: чи зациклюватися, як уже бувало, на взаємних звинуваченнях, що не призведе і не може призвести до чогось доброго, чи обережно, виважено і відповідально, з увагою і повагою до опонентів шукати точки дотику‚ узгодження думок та висновків.
Роблячи цей вибір, кожен з нас повинен враховувати принаймні два істотних моменти.
Перший. Ситуація в парламенті дедалі більше впливає на морально-психологічну атмосферу в суспільстві, сприяє його згуртуванню чи, навпаки, роз’єднаності. Не забуваймо також, що згоди чи незгоди навколо подій давно минулих днів дуже легко і швидко трансформуються в сьогоденні позиції та колізії, а відтак — у практичні вчинки і дії.
Другий. У сучасному світі держави і народи піддаються дуже серйозним випробуванням, ставляться перед вирішальними, справді доленосними альтернативами. Історичні перспективи будуть за тими з них, котрі не ятрять старі рани, без кінця оплакуючи втрати і шукаючи для себе співчуття, а звертаються до минулого перш за все для того, щоб з урахуванням його уроків впевнено діяти сьогодні і краще проектувати та вибудовувати своє майбутнє. У наших силах домогтися, щоб серед них були Україна й український народ. І щоб нинішні слухання, віддаючи данину пам’яті жертв голодомору, стали ще одним кроком до цього.
До участі у парламентських слуханнях запрошено керівників центральних та місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, представників неурядових право-захисних інституцій, інших громадських організацій, науковців, відомих політичних і громадських діячів. Присутні також представники міжнародних організацій, акредитованих в Україні, іноземні дипломати, працівники засобів масової інформації. Учасникам парламентських слухань, тобто вам‚ шановні колеги, роздано також проекти рекомендацій і постанови Верховної Ради України. Серед народних депутатів ці документи були поширені раніше.
Нашу роботу пропонується побудувати таким чином. Заслухати доповідь від уряду, з якою виступить віце-прем’єр-міністр України Дмитро Володимирович Табачник (до 20 хвилин)‚ заслухати співдоповіді голови Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадія Йосиповича Удовенка та голови Асоціації дослідників голодомору в Україні‚ народного депутата Левка Григоровича Лук’яненка (до 10 хвилин кожна)‚ а потім перейти до виступів, на кожен з яких передбачити до 5 хвилин. Таким чином ми завершимо роботу о 19 годині. Немає заперечень?
Шановні колеги! Думаю, у нас не всі зможуть виступити, оскільки тих, хто вже виявив бажання і записався попередньо, дуже багато. Тому я просив би тих, хто не зможе скористатися своїм законним правом на виступ, передати матеріали до секретаріату. Вони будуть узагальнені і використані при доопрацюванні відповідних рішень Верховної Ради України. І я думаю, що ми підемо на те, щоб видати матеріали парламентських слухань‚ для того щоб з ними могли ознайомитися якомога більше людей.
Крім того, хочу нагадати, що згідно з Постановою Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року на травень нинішнього року заплановано спеціальне засідання парламенту за участю Президента України і членів Кабінету Міністрів України. Тобто ми до цієї теми будемо повертатися ще не один раз, у тому числі в цій залі.
Якщо немає заперечень проти такого порядку організації нашої роботи, я запрошую до виступу з доповіддю віце-прем’єр-міністра України Табачника Дмитра Володимировича.
Я прошу, шановні колеги, питання подавати в письмовому вигляді, а потім буде відведено час (до 15 хвилин), щоб доповідач і співдоповідачі могли на них відповісти.ТАБАЧНИК Д.В.‚ віце-прем’єр-міністр України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Виповнюється скорботна річниця найбільшої національної трагедії українського народу — 70-ліття голодомору 1933 року в Україні, організованого антигуманним сталінським режимом.
Як відомо, в історії бурхливого XX століття це був другий масовий голод на території України. Відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції голод охопив значну частину України — Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об’єктивний характер — посуха 1921 року, економічні наслідки світової та громадянської воєн, але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.
Дослідники відзначають, що якщо про голод 1920-х років у Росії відразу дізналася світова громадськість, яка організувала широку допомогу голодуючим, то стосовно України проводилася свідома тактика замовчування становища голодуючих губерній, внаслідок чого міжнародна допомога надходила до них із значним запізненням.
Голод 1932–1933 років охопив ті самі регіони України, але цього разу його спричинили перш за все політичні чинники. Потрібно було винищити численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців. Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Голодне лихоліття 1933 року — не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Соціально-фізіологічне почуття страху, заподіяне народові масовими репресіями та голодоморами, живе у свідомості багатьох поколінь. Воно запало в генотип нації, певною мірою гальмує демократизацію нашого суспільства.
Ми засуджуємо сталінізм не лише за геноцид проти українського народу та мільйони убієнних, а й за насаджування в суспільстві принципів класової нетерпимості, войовничої ненависті, антигуманних норм і правил соціальної поведінки.
Голод 1933 року в Україні — це не фізіологічне явище, а насамперед цинічна форма політичного терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932–1933 роках засвідчують перед нами глобальну соціогуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства. Тому маємо з’ясувати обставини голодного лихоліття, дати належну політико-правову оцінку.
Вважаю, що постанови Верховної Ради України, рішення Президента України та Кабінету Міністрів України щодо підготовки і проведення заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні, по суті, є першим за 15 років офіційним визнанням факту голоду державними органами України. Вони заклали юридичну базу для широкомасштабного дослідження‚ правового тлумачення і політичної оцінки злочинів проти людства.
Звернення уваги вищим законодавчим органом влади на визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932–1933 років в Україні актом геноциду проти українського народу свідчить про суттєві зрушення в громадсько-політичному житті нашого суспільства. Визнання голоду актом геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні і є доказом незворотності демократизації суспільства, фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами.
Визнаючи українських селян жертвами геноциду 1933 року, ми не лише увічнюємо пам’ять про загиблих, ми маємо постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути. Науковці з’ясували і переконливо довели основні причини голоду, зосередившись на соціально-економічних наслідках масової колективізації, політики розкуркулення та сумнозвісних хлібозаготівель. Хоча досі залишаються малоз’ясованими безпосередні та опосередковані фактори національної трагедії, політичні репресії проти чоловічого сільського населення, руйнація храмів і фізична ліквідація священиків, створення та діяльність системи Торгсину в Україні, в магазинах якої селяни мали придбавати щойно вилучений у них хліб за так зване побутове золото, а також байдуже споглядання міжнародного співтовариства та інших іноземних держав.
Про обставини та масштаби голоду в Україні, судячи із спецдонесень закордонних консулів в Києві, Одесі, Харкові‚ було відомо керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося у зверненнях голови еміграційного уряду УНР у Парижі професора Олександра Шульгина до Ліги Націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торгівельних організацій. Однак політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали.
Історики і демографи сперечаються навколо визначення кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані‚ від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 1937 року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, масового канібалізму, репресій, самогубств на ґрунті розладу психіки та соціального колапсу становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України. Смертність в Україні в 1933 році перевищувала народжуваність у 5 разів. Органи загсів реєстрували поіменно полеглих від голоду селян, а в службових довідках ГПУ та ЦК КП(б)У за підписами Балицького, Косіора, Чубаря, Постишева йшлося про десятки й сотні тисяч померлих від голоду українських селян.
Вчені продовжують вивчати архівні джерела, з’ясовуючи абсолютні та відносні дані про кількість жертв голодомору. Очевидно, критерієм масштабності трагедії є не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе як своє. Всеосяжність національної катастрофи 1933 року можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою та освіченою людиною.
Архівні документи зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 1933 року в 66 районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більш як 70 відсотків населення. У таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 1933 року повідомлялося про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік. Поіменні списки полеглих від голоду селян, які відтворені краєзнавцями та активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні, — це вже не статистика, це загальнонаціональна трагедія.
Ретроспективний документальний масив свідчень про жахливу трагедію голодомору є важливою складовою національного архівного фонду, що зберігається в державних та галузевих архівах. Протягом останніх 12 років він став відкритим для широкого наукового і суспільного загалу. Але вже перша публікація цієї тематики, здійснена істориками та архівістами в 1990 році, оприлюднила цілий масив документів за січень 1932 — листопад 1933 років. У них відбилася трагедія українського народу, яка стала наслідком злочинного курсу особисто Сталіна та його оточення на ліквідацію трудового селянства. Відтоді зусиллями науковців і архівістів до широкого суспільного обігу введено понад 15 тисяч оригінальних документів як тогочасних установ різного рівня, так і спогадів, свідчень, зафіксованих вже з певної часової дистанції. Вони в цілому дають уявлення про джерельну базу відомостей про голодомор в Україні.
У зв’язку з цим‚ очевидно, вже назріла потреба переходу до якісно нового рівня широкого оприлюднення документальних свідчень про голодомор. Не відмовляючись від продовження публікацій нових архівних документів, слід підготувати і видати масовим накладом хрестоматію документів про трагедію 1932–1933 років. Таке видання, підготовка якого є спільним завданням Держкомархіву, Міносвіти, Національної академії наук, має бути посібником для всіх, хто вивчає історію України. Вважаю, що настав час перейти до збирання відомостей, які зосереджені і в закордонних архівах. Передусім це документи, які нині зберігаються в федеральних архівах системи “Росархив”.
Крім того, хотілося б нагадати, що кілька років тому американська сторона передала Верховній Раді значний масив матеріалів, зібраних протягом 1980-х років Комісією конгресу США з розслідування голоду 1932–1933 років в Україні. Ці матеріали досі зберігаються в парламенті. На нашу думку, вони повинні належним чином вивчатися науковцями та широкою громадськістю.
Навіть досконала статистика не спроможна передати глибину та масштабність соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища — канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населенням більш як 40 мільйонів чоловік і тривало майже два роки, — явище не стихійне, а цілком рукотворне. За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування голод 1933 року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.
Політико-правова оцінка голоду 1932–1933 років, а саме вона становить основне завдання парламентських слухань, вимагає нетрадиційних історико-політологічних методик з’ясування його специфіки. Обмежитись простим переліком причин та висвітленням наслідків голоду на сьогодні вже недостатньо.
Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932–1933 років в Україні користувалася загальноприйнятими нормами міжнародного права, зокрема Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року. І хоча закон зворотної сили не має, геноцид має бути визнаний злочином без строку давності. Організація Об’єднаних Націй визнала геноцид злочином 11 грудня 1946 року, тобто коли Україна вже входила до складу цієї міжнародної організації. У Конвенції підкреслено і зафіксовано той факт, що геноцид упродовж всієї історії завдав великих втрат людству, відтак проголошено заклик до міжнародної співпраці з метою його подальшого уникнення. Геноцидом, за Конвенцією, вважаються дії‚ “вчинені з наміром знищити‚ повністю або частково‚ будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу”. Як свідчать документи та матеріали архівних фондів, а також спогади очевидців та жертв трагедії, це мало місце в Україні протягом голодомору 1932–1933 років та масових репресій.
Аналіз змісту близько 30 опублікованих протягом 1929–1933 років постанов ЦК ВКП(б), раднаркомів УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, що призвели до їхнього відвертого фізичного винищення. За розпорядженнями уряду заборонялася будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув’язнення і розстріл “привласнення” п’яти колосків, за будь-яке використання хліба на трудодні в колгоспах та районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система масового вилучення насіннєвих фондів та “незаконно” розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів, товарних репресій і таке інше, таке інше, таке інше.
15 грудня 1932 року до списку товарно репресованих, тобто позбавлених продовольчого постачання‚ увійшли господарства майже сотні районів Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської, Донецької областей. 20 січня 1933 року союзний уряд поповнив практику так званих “твердих завдань” для кожного селянського двору, невиконання обсягів якого супроводжувалося жорстокими карально-репресивними акціями. Документи, підписані першими особами держави — Сталіним, Молотовим, Калініним та головою уряду України Чубарем, секретарем ЦК КП(б)У Косіором, головою ЦВК УСРР Петровським‚ набирали юридичної законності, відтак ставали нормативно-правовою основою творення соціально-економічної катастрофи в українському селі. У цих документах проглядалися цілком виразні наміри знищення мирного населення шляхом створення відповідних умов. Центр, накреслюючи плани заготівель хліба, виходив з власних потреб, а не з економічно-господарських можливостей України. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих. Голодомор 1933 року, таким чином, спричиняли також непосильні плани хлібозаготівель з мізерного врожаю попереднього року.
Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони під час першої половини 1932 року і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 1932 — першої половини 1933 року. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель. Творенню голодоморів сприяла страшна система розподілу на трудодні — двічі на рік: аванс та остаточний розрахунок. Вчені довели, що 49 відсотків колгоспів України не видавали колгоспникам хліба на трудодні, а це означало, що 9 мільйонів чоловік були приречені на нестерпне голодування та голодну смерть.
Економічний механізм творення голоду виявився звичайним і відвертим пограбуванням селян. Його витворили свідомо в союзних та республіканських керівних інституціях, а здійснювали так звані молотовські хлібозаготівельні комісії. Вони почали діяти саме влітку 1932 року, запроваджуючи сумнозвісні “чорні дошки” та цілком злочинні постанови, виконання яких призводило до масового вимирання населення.
Соціальну катастрофу спричинили також відверті репресії проти сільського населення впродовж чотирьох років‚ починаючи з 1929 року‚ а надто протягом другої половини 1932 — початку 1933 року, коли карально-силові структури виконували Постанову про охорону соцвласності від 7 серпня 1932 року. Вакханалія доходила до повного абсурду. Судовим репресіям підлягали батьки дітей, які зрізали колосся зернових на полях родичів, селяни-одноосібники, що розпочали косовицю на власному полі за кілька днів до колгоспних жнив. Фізичне насильство супроводжувалося нанесенням тілесних ушкоджень, моральним приниженням гідності людей, масовими розстрілами та депортаціями українських селян.
За роки колективізації більш як 200 тисяч селянських господарств України зазнали депортації, тобто їх свідомо позбавили засобів до існування. Українські села опинилися тоді у військово-адміністративній резервації, тому що селян позбавили можливості міграції, пошуку джерел виживання поза районом. 27 грудня 1937 року був запроваджений єдиний паспортний режим на території СРСР, згідно з яким селян фактично і юридично позбавили права паспорта, а відтак громадянства, працевлаштування та переміщення. Село могли покинути лише тимчасово завербовані на будівництво сталінських велетів перших п’ятирічок. У березні 1933 року паспорти одержали 257 тисяч робітників та 104 тисячі службовців.
Уряд заборонив колгоспникам самочинно покидати села. Українське село тоді нагадувало жахливу соціальну резервацію, масштабів якої не знав світ, у якій методично і планово винищували хліборобів, про що свідчать факти голодної смерті селян у кожному селі, випадки канібалізму, епідемія тифу, трупоїдство як наслідок патологічних зрушень людської психіки, що відбувалися у масових масштабах.
Політико-правова оцінка голоду передбачає з’ясування не лише історичного факту, причин, обставин та наслідків, а також належної наукової та юридичної кваліфікації масштабності злочину та відповідальності.
Абсолютна залежність українського уряду, керівництва республіки від ЦК ВКП(б) унеможливлювала будь-який спротив, хоча спроби мали місце, але на рівні секретарів райкомів та деяких обкомів. У зв’язку з цим, говорячи про відповідальність, необхідно дотримуватися диференційованого підходу. Призвідцями голоду є тоталітарний сталінський режим, його безпосередні лідери — Сталін, Молотов, Каганович, Чубар, Петровський, Косіор та інші в Україні. Звинувачувати ж усіх членів Комуністичної партії більшовиків, які гинули в селах разом із селянами, у творенні голодомору не можна, позаяк така оцінка суперечить історичним реаліям. За ухилення від виконання хлібозаготівельних завдань, які були рівнозначні смертному вироку для односельчан‚ сотні голів колгоспів та сільських рад стали жертвами репресій. Органи ДПУ судили керівників райкомів та райвиконкомів.
Завдання істориків, правників і політиків, які досліджують проблеми голоду, — не лише з’ясувати причини й наслідки, а також не забути жертв голоду та справжніх призвідців. Голодомор 1933 року — це наша розрита могила, бо мільйони людей не поховано за християнським обрядом. Відтак маємо насамперед визнати їх жертвами політичного терору, жертвами геноциду, щоб у храмах священики мали змогу поминати їх за належним церковним обрядом. Сперечатись же про кількість полеглих, ніби на аукціоні, некоректно, бо життя кожної людини — безцінне.
Перед нинішнім урядом України, перед Верховною Радою України, як і перед усім українським суспільством стоять завдання щодо належного вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років, що не обмежується лише відзначенням скорботної 70-ї річниці жахливого мору. Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні на чолі з Прем’єр-міністром України Віктором Федоровичем Януковичем розпочав реалізацію масштабних загальнодержавних заходів, одним з яких буде спорудження національного меморіального комплексу в місті Києві. Голод 1933 року — це національна трагедія, наша ущемлена совість і пригноблена гідність. Відтак, звичайно, ми маємо витворити Національний меморіал жертв голодомору та політичних репресій, в якому втілити біль і спокуту перед невинно загиблими і ненародженими нашими співвітчизниками. Однак найголовніше, на мою думку, — вибудувати меморіал у кожному з нас, в поколіннях нині сущих і прийдешніх, у генетичній пам’яті українського народу.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Запрошую до виступу із співдоповіддю голову Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадія Йосиповича Удовенка. Будь ласка.
УДОВЕНКО Г.Й., Голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна"). Шановний пане Голово! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Сьогодні у Верховній Раді України відбувається справді знаменна подія, адже вперше в історії України на такому високому рівні розглядається проблема голодомору. Завдання цих слухань, на мою думку, полягає в тому, щоб привернути увагу вітчизняної і світової громадськості до цієї безпрецедентної в історії людства антигуманної акції‚ дати їй належну політико-правову оцінку, засудивши як акт геноциду.
70 літ тому з усією жорстокістю і невблаганністю була реалізована чи не найбільша в історії людства акція геноциду —голодомор 1932–1933 років проти української нації.
Існують різні визначення терміна “геноцид” в енциклопедіях, довідковій літературі, наукових виданнях. У стислому, узагальнюючому формулюванні це — різновид національної політики, спрямованої проти конкретного етносу з метою його повного зникнення шляхом фізичного винищення.
Слід також нагадати‚ про що говорив і доповідач, Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього‚ прийняту Генеральною асамблеєю 9 грудня 1948 року. У ній геноцид визначено як акт, “учинений з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу”, зокрема “зумисне створення для членів групи таких умов життя, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення”. Це визначення прийнято Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй.
Таким чином‚ у всіх нас не повинно бути жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до сталінського режиму за його дії в Україні. Голодомор в Україні як дійсний історичний факт визнали ще в 1988 році конгрес США та Міжнародна комісія юристів. Про це більш детально розкажуть тут шановний професор Джеймс Мейс та відомі українські вчені — дослідники цієї трагедії.
Цими днями до Верховної Ради надійшов лист від надзвичайного і повноважного посла України в Канаді Юрія Щербака. Він повідомляє, що ближчим часом верхня палата канадського парламенту розгляне резолюцію, згідно з якою уряд Канади має визнати голодомор 1932—1933 років в Україні як історичний факт геноциду та проголосити в Канаді четверту суботу листопада кожного року Днем пам’яті жертв голодомору в Україні. Принагідно повідомляється, що представниками української діаспори в Канаді було позитивно сприйнято рішення Верховної Ради України про проведення парламентських слухань з цього питання. На думку членів української громади в Канаді, це є однією з важливих і необхідних передумов визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932–1933 років геноцидом проти українського народу.
Може, хтось із присутніх через свою молодість і не знає цього, але факт голодомору замовчувався якнайретельніше тодішнім правлячим режимом. Лише після здобуття Україною незалежності про жорстокий акт геноциду проти українського народу було офіційно заявлено представниками нашої влади, у тому числі й на міжнародному рівні.
28 листопада 2002 року Верховна Рада прийняла дві важливі постанови — про 70-ті роковини голодомору в Україні і про проведення сьогоднішніх парламентських слухань. Я хотів би акцентувати вашу увагу на першій з названих постанов. У ній вперше Верховна Рада України визначила голодомор як політику геноциду. Цитую констатуючу частину постанови: “Засуджуючи політику геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду Українського народу, та з метою вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні, а також привернення уваги вітчизняної й іноземної громадськості до цієї трагічної події та надання державної підтримки громадянам, які пережили голодомор, Верховна Рада постановляє...” Цю постанову прийняла Верховна Рада нинішнього скликання вперше в історії незалежної держави‚ після 12 років незалежності, але прийняла все-таки це важливе рішення.
Проте слід наголосити, що встановлення достовірності й незаперечності фактів злочину — далеко не завершений процес. Світова історія — це світовий суд. Цей наведений Шіллерівський афоризм не виглядає сьогодні претензійним, адже встановлення фактів означає і встановлення чиєїсь відповідальності. Повною мірою це стосується і голодомору в Україні. Ми повинні, незважаючи ні на які перепони політичного характеру, добитися істини і правди про цей голодомор, геноцид, докопатися до його суті і першопричин, щоб запобігти подібним явищам у теперішньому житті нашого суспільства. Як свідчать документи, виявлені і проаналізовані фахівцями, спогади очевидців та жертв голодомору, котрим пощастило вижити, саме такі дії були застосовані проти нашого народу носіями тоталітарного режиму, насамперед Сталіним та його найближчим оточенням.
Нашому народу необхідно розкрити всю правду про страхітливі події 1932–1933 років, особливо це стосується молоді, серед якої доволі багато тих, хто цікавиться і цією трагічною сторінкою історії України. Я особисто переконався в цьому, взявши участь у роботі “круглого столу” в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що відбувся кілька днів тому, його тема: “Голодомор 1932–1933 років — це геноцид проти українського народу”.
Нам потрібен всеукраїнський центр, що концентрував би в собі інформацію не тільки про голодомор 1932–1933 років, а також про голодомори 1921–1923 та 1946–1947 років. Тому цілком підтримую пропозицію‚ висловлену у проекті рекомендацій слухань‚ щодо спорудження в Києві (не десь на околиці, а саме в центрі столиці України) меморіального комплексу. Він має включати в себе монумент — пам’ятник, музей, науково-дослідний центр, конференц-зал та інші необхідні функціональні приміщення.
Окремо хотілося б акцентувати увагу учасників слухань на міжнародному аспекті проблеми, яку ми обговорюємо. До проекту рекомендацій парламентських слухань включено пункт про порушення перед Організацією Об’єднаних Націй питання про визнання голодомору 1932–1933 років в Україні актом геноциду проти української нації. Причому мається на увазі українська політична нація, складовою частиною якої були і представники інших етносів. Міжнародні інституції повинні дати політико-правову оцінку цьому безпрецедентному і заздалегідь спланованому знищенню мільйонів людей в Україні.
Засуджуючи ганебне явище геноциду, яким став для українського народу голод 1932–1933 років‚ ми повинні повною мірою врахувати його трагічні уроки і наслідки. Головне — не допустити нічого подібного у майбутньому — ні фізичних, ні політичних, ні духовних, мовних голодоморів, брутальних порушень прав людини і громадянина в незалежній Українській державі. Це і буде головним у врахуванні тих трагічних уроків історії, які випали на долю наших сільських трудівників — годувальників нації. Це стане найбільш гідним вшануванням пам’яті мільйонів жертв голодомору в Україні. Вічна їм пам’ять.
На завершення прошу підтримати розданий вам проект рекомендацій. Профільним комітетом будуть враховані всі зауваження і пропозиції, які будуть висловлені на цих парламентських слуханнях.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. До співдоповіді запрошується голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні, народний депутат України Левко Григорович Лук’яненко (Оплески).
ЛУК’ЯНЕНКО Л.Г., член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Українська республіканська партія “Собор”. Шановні друзі‚ народні депутати України і учасники парламентських слухань! Сталося величезне нещастя: учора загинув Єрмак Анатолій‚ народний депутат України другого і третього скликань‚ зі своїм братом. Прошу вшанувати пам’ять про найкращих синів української нації хвилиною мовчання.
(Хвилина мовчання).
Прошу сідати.
Без вивчення справжньої історії неможливо зрозуміти трагічну долю нашої нації, неможливо збагнути причини багатьох катастроф, неможливо пояснити дивовижну живучість українців. Без осмислення минулого досвіду справжнє відродження нації неможливе.
Сьогоднішні слухання мають прояснити багато речей, які залишаються незрозумілими. Трагедія української нації полягає в тому, що ми 70 років жили під жорстокою диктатурою і жорстокою цензурою. Ця цензура не давала нам можливості знати, що діється із самою нашою нацією.
У 1988 році в Америці була створена комісія з видатних юристів із Швейцарії, Бельгії, Великої Британії, Франції, Аргентини, Сполучених Штатів і Канади. Вона зайнялася вивченням нашого голодомору‚ але результатів тих досліджень ми в Україні не знали.
Після демократизації України в 1992 році завдяки подружжю славної пам’яті Володимира і Лідії Маняків була створена Асоціація дослідників голодоморів в Україні. Ця громадська організація включала в себе сотні вчених-істориків і в Києві, і по областях, любителів нашої історії, письменників. Працю вели у таких напрямах: збір свідчень людей, що зазнали голодоморського лиха, пошуки архівних документів та вивчення тодішніх публікацій, вивчення і осмислення свідчень і фактів, проведення наукових конференцій, у тому числі міжнародних‚ підготовка і публікація статей та книг, встановлення пам’ятників, монументів і пам’ятних знаків на вшанування загиблих українців, поширення суворої правди про геноцид проти української нації серед громадян України.
Ця праця дала величезний матеріал на підтвердження навмисного знищення українців комуністичною Москвою. Юридичну оцінку ми дали на науковій конференції, яку провели у 1998 році, де детально проаналізували всі дії, які вчинила комуністична Москва, з точки зору міжнародного права і нашого внутрішнього законодавства. Як і міжнародна комісія, ми дійшли неоднозначного висновку, що мав місце геноцид. Цей геноцид комуністичний режим учинив не тільки у 1932–1933 роках, а також у 1921–1923 та 1946–1947 роках.
У незалежній Україні ставлення влади до діяльності асоціації було вкрай негативне. Влада відчувала свою причетність до злочину геноциду проти українців і тому не хотіла, щоб інформація про голодомори розходилася поміж людьми. Наприклад, пам’ятний знак на пам’ять про голодомор 1932–1933 років, що його асоціація встановила на Михайлівській площі, під час реконструкції вивезли і кинули в урвище. І тільки величезними зусиллями і наполяганням членів асоціації‚ зокрема Дмитра Каленика, який тут присутній, нам вдалося його повернути і поставити на місце.
Останнім часом ставлення влади до національної трагедії значно поліпшилося. Не в останню чергу це сталося під впливом нашої діаспори та світової демократичної громадськості у зв’язку із наближенням 70-річчя великого голодомору. І коли наш міністр закордонних справ повідомляє про заснування цього року в Нью-Йорку і Вашингтоні пам’ятника українському голодомору і музею, то владі в Україні соромно було б мовчки пройти 70-річну дату національної трагедії.
Перше, що необхідно відзначити як позитивне рішення пана Прем’єр-міністра Януковича, — це піднесення проблеми голодомору до рівня геноциду проти української нації. І за його рішенням (за підтримки й депутатської групи‚ і Комітету з питань прав людини рішення ухвалено, і я хотів би, щоб наші слухання рекомендували і Верховній Раді відповідне рішення ухвалити) буде зведено Меморіал національної пам’яті. Меморіал, як уже сказали мої попередники, має включати три елементи: пам’ятник трьом голодоморам, центр вивчення геноциду проти української нації і музей. Це перше велике завдання, яке в подальшому має розв’язати Верховна Рада. Відповідно пропоную учасникам парламентських слухань підтримати проект рекомендацій‚ щоб Верховна Рада законом ухвалила рішення про визнання факту геноциду проти української нації. У постанові Верховної Ради від 28 листопада 2002 року вже визначено цей факт, але необхіден окремий документ.
Друге. Необхідно схвалити рекомендацію Верховній Раді України порушити питання перед Організацією Об’єднаних Націй про визнання голодомору 1932–1933 років в Україні злочином проти людства. Цей документ так само необхідний для того, щоб і на міжнародному рівні Організація Об’єднаних Націй визнала факт геноциду проти української нації. Це матиме дуже вагоме значення з точки зору міжнародного становища нашої держави і ставлення світової громадськості до України.
Третє важливе рішення — використати весь 2003 жалобний рік для поширення інформації серед нашого народу. Ми добре знаємо‚ що багато людей ще й до сьогодні вважають, що голодомору не було. Це результат отої глухоти, яка була встановлена комуністичною цензурою, і люди не знають реальної нашої історії. Отже‚ тут необхідно зробити дуже багато.
А як є у нас у дійсності? Кінорежисер Леонід Мужук створив дуже змістовний телефільм про голодомор. Так його показують о 12 годині‚ коли ніхто телевізор не дивиться.
Завтра відбудеться запис бесіди за “круглим столом” групи людей, які скажуть чимало цікавої правди про голодомор 1932–1933 років. Так керівництво Першого державного телеканалу запланувало показати цю бесіду 20 лютого знову ж тоді, коли ніхто телевізор не буде дивитися, о 10 годині ранку. Що це, як не прагнення приховати жахливу правду від народу? Хто зацікавлений у цьому? Я хотів би звернути це питання до вас, шановні представники засобів масової інформації.
Хочу сказати, що новим цензорам не вдасться приховати ту велику правду, тому що вже Верховна Рада зайнялася дослідженням цього всього, і тому поступово нація все більше й більше знатиме істину. І ця істина допоможе нам об’єднатися, допоможе зрозуміти суть нашої національної трагедії і нашого майбутнього.
Я також хотів би спитати, чому не прийшов сюди посол Російської Федерації Чорномирдін. Він каже, що й Росія постраждала від голодомору‚ отже, здавалося б‚ варто було б і йому сюди прийти. Я не дивуюся, що комуністи проводять демонстрацію проти цих парламентських слухань. Вони нещасні, вони не знають, що в дійсності було з Україною за 70 років комуністичної диктатури. Було б чесніше, коли б вони прийшли сюди, взнали і покаялися, якщо вони до того причетні. Факт голодоморів доведений тисячами й тисячами документів, мільйонами свідчень людей, це є незаперечна істина, а вони проти цього протестують. Абсолютно нелогічно.
Нарешті, я хотів би звернутися до пана Табачника з приводу заходів з відзначення 85-ї річниці з дня народження Щербицького. Отже‚ ми бачимо, що наша виконавча влада хоче нас втягувати у відзначення комуністичних достойників. Хто такий Щербицький? Тут сказали добре слово про нього. Очевидно, що в його політичній діяльності були якісь і добрі справи, цього заперечувати не можна. Але у 1946–1947 роках йому було 28–29 років. Він що‚ не бачив, як мордували українську націю? Як тоді більше мільйона заморили голодом. Він що, цього не бачив?ГОЛОВА. Левку Григоровичу‚ завершуйте.
ЛУК’ЯНЕНКО Л.Г. У 1946–1947 роках вивозили хліб у Чехословаччину, в Австрію, у Францію. Він мусив це знати. У 1946–1947 роках у Запорізькій області переводили на російську мову викладання цілий район.
ГОЛОВА. Завершуйте, будь ласка.
ЛУК’ЯНЕНКО Л.Г. Батьки йшли у райвиконком‚ просили, щоб дозволили дітям довчитися українською мовою хоча б до кінця навчального року. Він їм не дозволив цього. Це глава окупаційної адміністрації, який відповідає за те все, що робилося в Україні, а ми святкуємо свято цих людей (Оплески).
ГОЛОВА. До виступу запрошується Джеймс Мейс, доктор історичних наук, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, у 1983–1990 роках виконавчий директор Комісії президента США і конгресу Сполучених Штатів Америки з вивчення голодомору 1932–1933 років в Україні. Будь ласка (Оплески). Підготуватися Ющенку.
МЕЙС ДЖЕЙМС‚ професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”‚ виконавчий директор Комісії президента США і конгресу США з вивчення голоду 1932–1933 років в Україні. Шановний Голово! Вельмишановне товариство! Американська комісія з дослідження голоду в Україні була яскравим прикладом народної ініціативи, коли громадська група з представників української діаспори‚ американців‚ які виступили на захист прав людини в Україні‚ зуміла організувати широку громадську підтримку в конгресі, особливо Українського народного союзу та Американсько-єврейського комітету, щоб домогтися законодавчого рішення, незважаючи на опозицію президента США, і створити тимчасовий орган влади. Комісія була гібридного типу, тобто аналогічна до конгресового комітету, але включала і представників президента, і приватних осіб — представників української громади США.
Офіційне завдання комісії полягало в тому‚ щоб зібрати всі доступні на той час матеріали про голодомор в Україні та надати рапорт конгресові. Ми збирали у Вашингтоні та в інших місцевостях США переважно свідчення очевидців, які могли прямо розповісти про бачене і пережите як жертви голодомору. Звіти про ці дослідження були опубліковані у формі конгресового розслідування у 1987–1988 роках. Основну доповідь конгресові комісія зробила 19 квітня 1988 року, її опубліковано як окремий урядовий документ. Доповідь стала основним документом комісії, фундаментальним дослідженням про голодомор.
При відсутності доступу до радянських архівів найважливішими джерелами дослідження були: офіційна радянська преса того часу, що містила щоденні заклики викачувати дедалі більше хліба у так званих куркулів чи глитаїв (насправді ж розкуркулення вже закінчилося‚ і справжніх куркулів, тобто заможних селян, уже не було); урядові декрети та пізніші звинувачення так званих “ворогів з партквитками в кишені”, тобто тих, які нібито саботували хлібозаготівлі під впливом ворожої ідеології, в тому числі й українського буржуазного націоналізму.
Особливе значення для підтвердження антиукраїнської суті політики Москви мала постанова ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року, якою Павло Постишев призначений другим секретарем ЦК КП(б)У. Цей документ започаткував тисячі кадрових змін на обласному і районному рівнях, масштабний терор проти тих комуністів, які були найбільш активні у проведенні політики українізації. Через цю виразну кампанію знищення всього українського в Українській РСР комісія дійшла висновку, що Сталін і його оточення були винними у злочині геноциду проти українців у 1932–1933 роках.
Багато тепер опублікованих документів ми ще не мали. Особливе значення мають лист Сталіна Молотову, де він писав, що ми “можемо втратити і Україну”; декрет Політбюро ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року, який звинуватив у труднощах виконання хлібозаготівель‚ між іншим і в буржуазному націоналізмі‚ комуністів України та Північного Кавказу; щоденник Кагановича часів його перебування на Північному Кавказі, де він писав, що основні проблеми були в україномовних регіонах Кубані, де перебували приїжджі з України, тобто представники наркома освіти УРСР Миколи Скрипника.
Є багато інших дослідників, але я не маю часу їм подякувати. Хочу висловити в українському парламенті свою заповітну мрію про встановлення памятника жертвам голодомору, і щоб усі прості українці запалили в цей день у вікнах свічки. Свічка у вікні стане поминальною свічкою за батьками, дідами, прадідами і маленьким вогником‚ який освітлює майбутнє без жертв, без насильства‚ без жахів.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Віктор Андрійович Ющенко (Оплески). Підготуватися Станіславу Кульчицькому.
ЮЩЕНКО В.А., член Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна"). Шановна президіє! Шановні друзі, колеги! Знаєте, свій виступ я хотів би розпочати із демонстрації рушничка, який став сумною традицією на моїй Слобожанщині у 1930-х роках. Після заручин наречена повинна була вишивати весільний рушник, символом якого завжди були два голуби. І коли один голуб помирав, то замість весільного рушника вишивалися отакі. Хай це буде пам’яттю про ті тисячі й сотні сімей, які не відбулися.
Шановні друзі! Я надзвичайно задоволений тією дискусією, яка сьогодні відбувається в цьому залі, і мені немає необхідності ставити вже риторичне для цього залу питання, чи був голодомор у 1920-х‚ 1930-х чи 1940-х роках. Хоча я можу навести слова свого земляка-лебединця, який говорив:
“Який голод, питаєте, був? Такий, що ні словом сказать, ні пером описать. Те, що собак та котів поїли‚ — це дрібниці; те, що дохлятину зі скотомогильника, щоб власті не бачили, — це теж ніщо; серед зими почали мертвяків одривати і їсти, а тоді вже за живих взялися. Чергинець, той викрав у Саханихи хлопця, зарізав і з’їв. Гарне таке хлоп’я було, Панасиком звали. Тільки рученята мати у зарізяки одняла, під порогом лежали. Та цим не врятувався убивця. Мені теж холодець уже снився. Мищенко Платон і Надолько Матвій захопили мене — і в бузок, та, спасибі, люди побачили і відняли”.
Я не буду питання ставити, чому це відбулося. Клим Ворошилов говорив: “Мы пошли сознательно на голод, ибо нам нужен был хлеб”. Михайло Калінін говорив: “Люди, які потрапили в біду через нестачу хліба, виявилися у цьому скрутному становищі не через поганий врожай, а тому що лінувалися, не хотіли чесно працювати щодня”. Є репліки Кагановича і так далі‚ й так далі.
Я переконаний, що сьогодні, дякувати Богу, ми вже головне знаємо. Знаємо, що голод був штучно організований, він був інструментом геноциду проти українського народу, його організувала і здійснила влада, тоталітарний режим. Мозаїка тих документів, які на сьогодні є, дає можливість зрозуміти і мету цього злочину, і як він коївся. Голодомор був не тільки інструментом колективізації, він був спрямований на викорінення національної ідентичності українців як в Україні, так і за її межами.
Не менш важливо, що байдужа політика до голодомору відкрила двері і до іншого геноциду — холокосту. Я сьогодні єдине хочу запитання поставити до всіх присутніх, воно стосується не історії‚ це питання стосується наших днів. Де наше місце в тому, що ми називаємо “голодомори України”? Яке наше бачення, яка наша діяльність? Врешті-решт, я хотів би вашу увагу звернути на те, що історія — це те, що залишено. Яку ми історію залишаємо по цій українській трагедії?
Світ уже поставив пам’ятник жертвам голодомору, але, на жаль, не в Україні‚ чомусь поставили у Лос-Анджелесі. У Нью-Йорку вийшов том документів про голодомор, в Англії вийшла книга Роберта Конквеста “Жнива скорботи”‚ конгрес США утворив спеціальну комісію з вивчення голодомору, і пан Мейс про результати її роботи доповідав. Це робота, яка завершилася багато років тому.
Я, шановні друзі, хотів би поставити питання таким чином. Де насипана всеукраїнська могила 10 мільйонам невинно убієнних — у Києві, в Сумах, у Чернігові? Немає. Де стоїть пам’ятник, адекватний трагедії 1930-х років‚ — у Києві, в Харкові? Де ми сьогодні покладали квіти, шановні друзі? Це наша історія! Зверніть увагу: до знаку, на місці якого має бути встановлений пам’ятник.
Що таке 10 мільйонів? Якщо кожну секунду вмиратиме людина, то щоб зробити трагедію з 10 мільйонами жертв потрібно було б 115 років. І в центрі України, в місті Києві, немає жодного пам’ятника, який був би адекватний до тих почуттів, які викликає доля цих невинно убієнних.
Коли ви бачили останній раз український фільм, замовлений державою? Бо це державна політика. Коли ви читали останній раз книжку, замовлену державою? Не так, як у постанові записано: на пожертви колгоспників видати. Це державна трагедія, державна влада її скоїла, і державне каяття повинно бути.
Шановні, я не можу зловживати часом‚ але я переконаний в одному. Ми сьогодні так бурхливо повертаємося до історії і судимо тих, кого вже немає. Я хотів би звернути вашу увагу на те, що сьогоднішній день завтра стане історією. Що ми зробили сьогодні, щоб не повторилася трагедія 1930-х років? Бо сьогодні теж чиниться геноцид політичний, духовний (Оплески). Якщо, шановні друзі, оті зобов’язання, які виписані в запропонованому законопроекті‚ ми виконаємо, я переконаний‚ ми зможемо бути чесними стосовно тих 10 мільйонів невинно убієнних. Нам треба говорити про 2003 рік як Рік всенародної жалоби за жертвами голодомору.
Парламент України повинен визнати історичний факт геноциду, а не посилатися на те, як робить Канада чи як робить Америка, шановні друзі. Я переконаний, що нам сьогодні треба дати правову оцінку того, що відбулося у 1920-х, 1930-х і 1940-х роках.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Станіслав Владиславович Кульчицький, заступник директора Інституту історії України Національної академії наук України, доктор історичних наук, професор. Підготуватися Лесю Танюку.
КУЛЬЧИЦЬКИЙ С.В.‚ заступник директора Інституту історії України НАН України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановне товариство! Наше суспільство ривками осмислює найбільшу трагедію в історії українського народу. Перші десятиліття були суцільним забуттям. Тільки в 50-ту річницю голодомору канадсько-американська діаспора достукалася до людей, серед яких вона жила. Про винахідливість, з якою вона примусила американський конгрес створити у 1984 році парламентську комісію з розслідування українського голоду, варто поговорити окремо. Науковці Інституту історії України разом зі спеціалістами інших установ постараються розповісти про це в узагальнюючому дослідженні про голодомор, яке вони тепер готують. Діяльність комісії конгресу була публічною і висвітлювалася засобами масової інформації.
Коли Володимир Щербицький робив доповідь про 70-річний ювілей Радянської України, він уперше за п’ять з половиною десятиліть вголос вимовив це слово — голод. І після того дослідники одержали можливість вивчати тему голодомору.
60-та річниця голодомору десять років тому виявилася непродуктивною. Тема тоді була вкрай заполітизована. Політичні противники звинувачували в цій народній трагедії тих, хто народився після 1933 року‚ за ознакою партійності або національності. Але з точки зору науково-дослідної роботи ці десять років проведені дуже плідно. Вчені, архівісти, журналісти, письменники не втрачали часу даремно. Володимир Михайлович вже показував книгу “Голодомор в Україні”, видану в минулому році. Тут подано всі публікації на всіх континентах за всі часи, починаючи з 1932 року‚ це 6 тисяч 400 публікацій 4 тисяч авторів. Це за всі роки‚ але 80 відсотків обсягу цієї книги — це якраз здобуток останніх десяти років. І серед цих публікацій, мені здається, найцінніші — це спогади свідків голоду, які були зібрані комісією Джеймса Мейса. Це три томи, півтори тисячі сторінок, які були опубліковані Вашингтонською урядовою друкарнею в 1990 році. Спогади збиралися в середині 1980-х років. У нас вже немає можливості здійснити таке опитування в силу того‚ що, власне кажучи, покоління вже відходить, вже немає тих людей, які могли б нам розповісти. І тому, очевидно, що ці три томи треба перевидати у нас.
До 70-ї річниці планується провести вагомий перелік заходів від Дня пам’яті жертв голодомору і політичних репресій у 2002 році впродовж 2003 року. Дозвольте зупинитися лише на одному із запланованих заходів. У документах до 70-ї річниці, підписаних Президентом України і Головою Верховної Ради, у зверненнях громадськості, в тому числі української діаспори, вказується на необхідність організації меморіального і науково-дослідного комплексу з вузькою або ширшою спеціалізацією — з історії голодомору або з історії геноциду.
Світова громадськість знає, що історична доля євреїв і поляків у першій половині ХХ століття була трагічною. Про те, щоб вона це знала, турбуються спеціалізовані державні установи — в Ізраїлі “Яд Вашем” і в Польщі Інститут народної пам’яті. Та головною функцією цих установ є прищеплення знання про втрати‚ яких зазнав народ‚ поколінням, що входять у життя.
Думаю, що не треба прискіпливо встановлювати, який народ постраждав більше, а який менше в період між 1914 і 1953 роками. Але Україна обов’язково опиняється на першому місці. Згубні наслідки чотирьох десятиліть між початком Першої світової війни і смертю Сталіна відчуваються й досі. В Україні не народжуються правнуки тих, хто загинув у 1933 році‚ і праправнуки тих, хто поліг у 1914 році. Якби не катаклізми, в Україні на початку ХХІ століття жив би стомільйонний народ.
І тому нам потрібен цей меморіальний науково-дослідний комплекс, присвячений геноциду українського народу. Вартість спорудження подібних центрів в Ізраїлі і Польщі вимірювалася мільярдами доларів‚ їх функціонування вимагає постійного виділення мільйонів доларів з бюджету. Ми повинні зрозуміти масштаб і необхідність таких витрат та постаратися реалізувати їх у найближчому майбутньому.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується голова Комітету з питань культури і духовності, голова Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” імені Василя Стуса Лесь Степанович Танюк. Підготуватися Івану Федоровичу Курасу.
ТАНЮК Л.С., Голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загально-державний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна")
. “Імена ти їх‚ Господи‚ знаєш”, — завершував в українській церкві Америки поминальний обряд священик, не маючи змоги назвати поіменно кожного, замученого в Україні голодомором. Жертви українського етноциду і геноциду‚ неоплакані і неполічені діти України‚ лежать в тисячах братських могил, недоглянутих, а часом і варварськи сплюндрованих‚ без огорожі і хреста; і борги наші перед ними неоплатні.
Десятки років влада робила все, щоб стерти з людської пам’яті сліди своїх злочинів, нерідко разом з очевидцями, фальсифікувала документи і числа, паплюжила тих, хто мав сміливість навіть сказати слово “голодомор”. Але не існує нічого такого, що рано чи пізно не стало б явним. Є сотні досліджень цієї страхітливої теми, десятки художніх творів, починаючи від роману Василя Барки “Жовтий князь”.
“Меморіал” імені Василя Стуса‚ крім шести симпозіумів‚ взяв участь у виданні кількох сотень книг, брошур, збірок, починаючи з оцієї народної книги-меморіалу “33-й: голод”, виданої справді за народні копійки. Скидалися всім миром, держава не дала тоді ні копійки. Цю книгу слід було б теж сьогодні перевидати за державний кошт, збільшеним накладом, щоб її могли одержати всі бібліотеки України і всі школи. Це стало б і даниною пам’яті її авторам-упорядникам покійним Лідії Коваленко та Володимиру Маняку. Принагідно я просив би Київську міську державну адміністрацію виконати і прохання групи письменників про встановлення пам’ятної дошки на письменницькому будинку, де вони жили. Вони заслужили на нашу вдячність.
“Меморіал” імені Василя Стуса взяв участь у впорядкуванні численних могил, у встановленні 372 хрестів та інших знаків пошанування жертв голодомору. Але будьмо свідомі і процесу нищення цих хрестів, не перевелися ще вандали, численні приклади не називаю за браком часу.
Людській уяві важко охопити картину голодомору в цілому, тому люди звикли до порівнянь з уже пізнаним, відомим. Вдумаймося: “Упродовж одного року в Україні загинуло стільки ж українців, скільки євреїв в усіх країнах, які потрапили під чобіт Третього рейху за всі роки Другої світової війни”. Це я цитую фразу з дослідження Володимира Малинковича 1983 року, надрукованого в “Сучасності”‚ і поділяю його біль з того приводу, що “про трагедію єврейства знає і пам'ятає світ, а про не менш страшну трагедію українського народу не знають навіть багато українців”.
Ще приклад. У 1918–1919 роках весь Західний світ був просто шокований величезним процентом смертності у зв’язку зі страшним голодом в Індії. Газети рясніли співчуттям, доброчинні організації збирали кошти, добровольці записувалися до рятівних місій. Але український процент смертності в 1933 році був уп’ятеро вищий за індійський, в окремих регіонах він сягав 18–20 відсотків населення! 3 4 мільйонів українських дітей‚ які вмерли з 1927 по 1938 роки‚ 2 мільйони вимерло в рік голодомору.
Максудов, який досліджував демографічні втрати населення з 1927 по 1938 роки‚ подає цифру 7 мільйонів — 25 тисяч щодня! Додайте сюди 1,4 мільйона розкуркулених і вивезених з України до 1931 року, близько 1 мільйона з яких загинули. Загальна цифра розкуркулених по Союзу — 12 мільйонів. Близько 350 тисяч пропаж, знищень і самострілів, бо стрілялися не лише Хвильові і Скрипники. І ми одержимо до 10 мільйонів жертв! При тому, що в цій статистиці відсутні села, занесені постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року на “чорну дошку”. Це 86 районів України, не сіл, а районів! Занесення на “чорну дошку” означало повну блокаду села, облогу, вивіску “тиф”, село було роковано на вимирання. У деяких районах Вінниччини дитяча смертність, за нашими документами, сягала 40 відсотків! У 1993–1995 роках більш як у 70 районах України не виявилося осіб, які виходять на пенсію, — не народилися або померли в дитинстві. Отак ми виходимо на 14 мільйонів жертв голодоморів.
У Максудова хіба одна теза потребує нині правки. “Часто зауважують, — пише він, — що в села України після голоду було завезено багато переселенців з російських областей. З цим твердженням погодитися важко. Перепис 1959 року показав, що частка російського населення в селах змінилася мало”. Це неправда. У розпорядженні “Меморіалу” є документ, який засвідчує, що лише в грудні 1932 року НКВД відправило 232 спецешелони з переселенцями з Московської, Вологодської, Тульської та інших областей. А процес почався з літа. Елементарний підрахунок дає як мінімум до мільйона переселенців. Для цих переселенців потрібна була нова інфраструктура — російські школи, російські садки. Годі й казати про вплив такого масованого переселення на етнічний портрет держави.
Голодомор — не єдиний вияв геноциду. Але ми й досі в окремих випадках вдаємо, що краще б нам не знати розмірів цих втрат. До сьогодні офіціоз визнає на Биківні 6 тисяч захоронених, хоча там лежить 120–130 тисяч жертв сталінського режиму! І не лише ті конкретні місця, які розкопали, а вся Биківня, весь квартал, все озеро — це спільна могила. Весь світ знає про вінницькі розкопи і про тисячі жертв енкаведистів, а на їх рештках досі стоять атракціони в парку імені Горького‚ танцюють. Звертаюся з цієї трибуни безпосередньо до вінничан, від кого залежить нарешті вирішення цієї моральної проблеми: “Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде!”
“Меморіал” імені Василя Стуса пропонує утворити в Києві Національний меморіал пам’яті жертв голодомору і політичних репресій у складі монументу жертвам комуністичного режиму, музею історії голодомору та політичних репресій і науково-дослідного центру. Приєднати до нього державний історико-меморіальний заповідник “Биківнянські могили”, підпорядкувати його центральному органові виконавчої влади, щоб це був єдиний цілісний комплекс. Затвердити державний план видання науково-дослідницької та художньої літератури з тематикою голодомору та політичних репресій. Підготувати і провести в листопаді 2003 року в Києві міжнародну конференцію з метою визнання світовою спільнотою голодомору актом геноциду проти українського народу, в тому числі шляхом запровадження процесу кодифікації законодавства держав СНД стосовно реабілітації жертв політичних репресій. Засудити людиноненависницький режим більшовицького фашизму і скласти історичний меморіум катів українського народу з визначенням їхніх злочинів перед людьми та людством. Назвати поіменно в Книгах пам’яті кожну жертву режиму і кожного, хто поклав своє життя у боротьбі з ним.
Імена ти їх, Господи, знаєш! Істинна Україна постане лише тоді, коли ці імена стануть святими для всіх сущих в Україні (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Іван Федорович Курас — віце-президент Національної академії наук України, народний депутат України. Підготуватися Петру Миколайовичу Симоненку.
КУРАС І.Ф., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (багатомандатний загально-державний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Вельмишановний Голово! Шановні члени уряду! Шановні учасники парламентських слухань! Напевно‚ ще ніколи так зримо не відчувалася нерозривна єдність минулого і сьогодення, історії і майбутнього, як у наш час. Можливо, через те, що ми разом з усім людством переступаємо рубікон століть і тисячоліть. Можливо, тому, що надто багато білих, а точніше, чорних плям і сторінок ще залишаються нез’ясованими. І, можливо, тому, що дуже вже трагічно складалася історія України у XX столітті, а відтак дуже складно про неї говорити і писати, але треба, і про це свідчать наші сьогоднішні парламентські слухання. Не повторюючи вже сказане в доповідях і попередніх виступах‚ з огляду на регламент, дозвольте привернути вашу увагу лише до деяких міркувань і конкретних пропозицій.
Можна вважати встановленим, що зусиллями громадськості, вчених і політиків, українських і зарубіжних, в основному на сьогодні визначені причини, масштаби‚ найближчі і віддалені наслідки голодомору і політичного терору в Україні. За своїми масштабами цю страшну катастрофу можна порівняти тільки з жертвами у Другій світовій війні, щоправда‚ із суттєвою поправкою: воєнні втрати понесені на полі брані за святу справу, а жертви голодомору — результат війни, актів геноциду тоталітарної влади проти власного народу. Подвиги героїв війни оспівано народом, увічнено в бронзі і мармурі, у Книгах пам’яті. Про жертви голодомору заборонялося говорити 55 років, про це вже казали. Я мушу тут заради справедливості сказати про те, що тільки в 1990 році Центральний комітет Компартії України прийняв спеціальну постанову з цього питання, де відмежувався від своїх попередників і засудив їх. І після цього було видано перший збірник саме закритих до того часу документів “Мовою документів, очима істориків”.
Крім уроків людської пам’яті і політичної перестороги маємо здійснити цілком конкретні‚ реальні справи. Щоб не говорити про цю драму тільки у зв’язку з круглими датами, треба нарешті налагодити систематичні дослідження, вивчення і всебічне висвітлення всіх її складових. Можна сказати, що вже багато зроблено, називалися цифри дуже справедливі і вражаючі. Але поки що це, хоча й дуже цікаві, важливі, але переважно розрізнені‚ фрагментарні публікації. Необхідно створити комплексні, узагальнюючі дослідження. Вони можливі лише за умови об’єднання зусиль істориків і економістів, соціологів і демографів, народознавців і політологів, літературознавців, мистецтвознавців, архівістів, публіцистів і письменників.
Установи Національної академії наук України, створений минулого року в Інституті історії Центр досліджень геноциду в Україні мають забезпечити координацію всієї роботи, оприлюднення її результатів. Щоб ця робота була успішною, потрібно здійснити принаймні два великих проекти. Перший — це виявлення нових документів в архівосховищах інших країн, передусім Росії, і повернення їх до України. У Москві зберігаються так звані особливі теки з відповідними постановами по Україні ЦК ВКП(б), Раднаркому, інформаційні матеріали інших центральних органів влади того часу, зокрема сумної пам’яті комісії Молотова — Кагановича.
Тільки в архівах Свердловська (Єкатеринбурга) збереглося 32 тисячі особових справ депортованих з України за роки колективізації. Думаю, такі документи є в архівах Кубані, Вологди, Архангельська, Поволжя, Казахстану. Збереглися вони у фондах колишніх дипломатичних відомств Італії, Німеччини, прикордонних і митних служб Румунії і Польщі. У їх виявленні вченим і архівістам мають надати допомогу відповідні міністерства й відомства, а можливо, і Верховна Рада України. Це дасть змогу видати корпус автентичних документів, створити необхідну базу для видання мортиролога, Книг народної пам’яті, свідчень людей всеукраїнського і регіонального масштабу.
Другий проект торкається відновлення демографічних досліджень в Україні. Як відомо, результати проведеного 1937 року Всесоюзного перепису зафіксували зменшення населення порівняно з 1933 роком на 6 мільйонів. Керівник тогочасного ЦСУ був негайно розстріляний, майже всі демографи репресовані, зокрема, був ліквідований всесвітньо відомий демографічний інститут у нашій академії, очолюваний академіком Птухою. Перепис 1937 року оголосили скасованим, але всі його матеріали, на щастя, збереглися.
Шановні колеги! Московські демографи нещодавно видали книгу про 1937 рік‚ про цей перепис. Але про Україну там, звичайно, нічого немає. І це наш обов’язок, наше завдання. І ще один парадокс: Національний інститут демографії Франції за участю нашого колеги академіка Пирожкова підготував книгу “Еволюція смертності населення України у ХХ столітті”. Днями вона побачить світ французькою мовою, а в березні — квітні посольство Франції має намір презентувати її тут‚ у Києві. Як кажуть, висновок очевидний.
Так от з метою запобігти цій ситуації за ініціативою президента Національної академії наук академіка Патона у минулому році в академії відтворено Інститут демографії і соціальних досліджень, який має якраз цими питаннями займатися не тільки в ретроспективному, а й, звичайно, у сьогоденному варіанті.
Щодо проекту наших рекомендацій. Підтримуючи тези, які там сформульовано, я хотів би внести пропозицію, щоб там зазначити і зафіксувати положення про необхідність визнання на державному рівні полеглих від голодомору українських селян жертвами політичного терору. Не заради матеріальних відшкодувань і компенсацій, а заради справедливості.
Дякую (Оплески).
ГОЛОВА. Дякую. Слово має Петро Миколайович Симоненко. Підготуватися Івану Степановичу Плющу.СИМОНЕНКО П.М. Голова Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники парламентських слухань! Безумовно, голод є однією з найстрашніших трагедій у житті народу. Такою трагедією був і голод, що восени 1932 — весною 1933 років спіткав населення п’яти великих регіонів СРСР, у тому числі ряду областей нашої України. Про цю трагедію не можна забувати в ім’я людської пам’яті про загиблих, а особливо, щоб подібне ніколи не повторилося. Глибоко переконаний у тому, що саме такий підхід є обов’язковим для політичного керівництва країни і кожного політика зокрема. І тільки в такому сенсі‚ з огляду на катастрофічне становище сучасної України‚ сьогоднішні парламентські слухання можуть стати корисними.
Голод, що віковічно супроводжував і супроводжує людство, в абсолютній більшості випадків зумовлюють природні катаклізми або війни. Для вивчення причин голоду треба завжди бути об’єктивними.
У 1932–1933 роках в нашій країні однією з причин голоду була посуха в голодних районах (Шум у залі).ГОЛОВА. Я прошу заспокоїтися.
СИМОНЕНКО П.М. За офіційними даними державної метеорологічної служби‚ індекс погодних умов напередодні голоду був у півтора раза гіршим, ніж у попередні чи наступні роки. Голоду передували два неврожайні роки підряд — 1931 і 1932‚ коли в середньому було зібрано по 7,2 центнера з гектара, а в регіонах, де стався голод, — по 1–3 центнери з гектара. До того ж не вродили навіть картопля, буряк та інша городина. Такою є одна з головних причин голоду.
Та історія людства свідчить, що не завжди природні катаклізми призводять до голоду. Від нього потерпають насамперед трудящі економічно відсталих країн. Саме тому в Росії і Україні голод повторювався до жовтня 1917 року кожні чотири-п’ять років, а великий голод, коли вимирали мільйони людей, з фатальною невідворотністю відбувався кожні десять-одинадцять років — 1891, 1900, 1911 роки. Голодні 1921 і 1933 роки були також продовженням цієї страшної спадщини, бо в 1932 році, як відомо, Країна Рад залишалася ще економічно відсталою, вона тільки-но залікувала рани багаторічної імперіалістичної війни‚ інтервенції, в тому числі й під чоботом німців та австро-угорців, яких сюди закликали певні політичні сили у той історичний час.
Отже, окрім посухи, додалася ще неподолана відсталість на селі. І це правда‚ це об’єктивні фактори. До того ж прикру роль відіграв і суб’єктивний фактор. Ніхто сьогодні не заперечує, що суттєвими були й викривлення у проведенні колективізації хлібозаготівель на місцях, в районах і областях. До речі, політбюро ЦК своїм рішенням засудило цю практику і зажадало притягнення винних до кримінальної відповідальності зразу ж. Радянським урядом були вжиті всі заходи. І тут я хотів би, щоб відомі науковці, які тут виступають‚ все-таки сказали, чому у 1933 році вже подолана була проблема голоду (Шум у залі). Бо направлялися і хліб‚ і насіння, й матеріали. Та, на жаль, незважаючи на все‚ трагедія зачепила мільйони людей.
Які уроки треба зробити для того, щоб сьогодні не було голоду? Передусім не допускати економічної відсталості країни. Саме тут полягає корінь лиха в разі природних катаклізмів‚ і наша сьогоднішня дійсність це якраз і доводить. Другий урок полягає в тому, щоб влада не допускала невиважених політичних кроків, зокрема, щоб не приймалися рішення, які неминуче руйнують самодостатність країни у всіх сферах нашого життя.
Трагічне відлуння голоду 1930-х років використовується нинішньою владою та окремими політичними силами для розколу суспільства‚ і це зрозуміло‚ щоб сьогоднішній геноцид начебто виправдати голодом 1932–1933 років. Ось де головна причина того, чому сьогодні розглядається ця проблема.
До речі, тоді влада, враховуючи уроки цієї трагедії, не тільки зробила певні кроки, щоб припинити голод, а дійсно в 1933 році зробила все, щоб врятувати в голодуючих регіонах тих, хто страждав. Як відомо, за роки довоєнних п’ятирічок Країна Рад, у тому числі й наша Україна, з відсталої аграрної країни перетворилася на могутню індустріально-колгоспну державу. Я ще раз нагадую, вже в 1934–1935 роках була скасована карткова система в країні. І багато інших здобутків можна навести. Ще один висновок: за винятком страшних років фашистської окупації та перших повоєнних 1946–1947 років, коли лихо охопило спалене фашистами і тими, хто розстрілював у Бабиному Яру українців, українське село, наш народ ніколи не знав більше голоду за часів радянської влади‚ крім років незалежності України.
Такі факти з минулого є безперечним свідченням того, що голод 1932–1933 років був наслідком трагічного збігу ряду об’єктивних і суб’єктивних обставин‚ а не штучним.ГОЛОВА. Завершуйте, будь ласка.
СИМОНЕНКО П.М. До речі, я звертаюся до пана Кураса, це ви зробили висновок, що вся сукупність фактів, які відкрили канадські вчені і які містяться в архівних документах, не дає жодних підстав вважати, що голод був спеціально спланованою акцією проти українського народу, як це стверджують деякі натхненники і організатори сьогоднішньої акції (Шум у залі).
ГОЛОВА. Прошу заспокоїтися.
СИМОНЕНКО П.М. З цієї трибуни я звертаюся до панів можновладців з пропозицією і вимагаю не брехнею займатися на радянське минуле, а відповісти за свою сьогоднішню злочинну політику — політику геноциду. Одинадцять років крали у народу, обдуривши його, державну владу, народну економіку, суди, засоби масової інформаці‚ багато чого іншого зробили, у зв’язку з чим Організація Об’єднаних Націй визнала народ України вимираючою нацією, це визнано сьогодні (Шум у залі).
ГОЛОВА. Завершуйте, Петре Миколайовичу.
СИМОНЕНКО П.М. Я зараз завершую, одне речення, Володимире Михайловичу.
ГОЛОВА. Я прошу, заспокойтеся, шановні учасники парламентських слухань.
СИМОНЕНКО П.М. Хіба не є сьогодні ознакою голоду і недостатнього харчування стан здоров’я більшості дітей України, народу України, коли третина призовників визначається дистрофіками, коли шириться епідемія туберкульозу, коли кожні півгодини хтось із співвітчизників від безвиході накладає на себе руки? Це також сьогодення.
І на завершення звертаюся до пана Джеймса, який сьогодні навів багато прикладів. Я прошу вас продовжити офіційно діяльність вашої комісії, яка була утворена 1984 року, щоб розслідувати політику геноциду 1991–2003 років проти українського народу. Це по-перше.ГОЛОВА. Петре Миколайовичу, завершуйте, будь ласка.
СИМОНЕНКО П.М. І по-друге‚ я звертаюся до парламенту України: давайте ми також сьогодні утворимо певні комісії, щоб вивчати ядерний геноцид та інший геноцид, який реально відбувається у світі задля тих, хто сьогодні панує над світом чи намагається опанувати всім світом.
Голод був, треба робити висновки. Але сьогодні зробити висновки так, щоб ми ніколи більше не мали такого лиха, а сучасні можновладці не знущалися над українським народом.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! У нас парламентські слухання, не примушуйте мене вимикати мікрофон. Давайте працювати толерантно, щоб кожен мав можливість висловити свою позицію.
Будь ласка, Іване Степановичу. Підготуватися Алтуняну Генріху Ованесовичу.ПЛЮЩ І.С., член Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (виборчий округ №209, Чернігівська область). Шановні учасники парламентських слухань! Голодомор в Україні — найтрагічніша сторінка XX століття. На Україні віддавна шанувалися християнські вартості, висока етичність праці, поведінки, почуття обов’язку пошанування старших. Жорстокий, безбожний більшовизм витолочив людські душі, землю‚ звичаї, вимордував найкращих синів і дочок країни (Оплески).
Саме про це вражаюче гостро пише нащадок з родини полтавських козаків‚ відомий вчений-мовознавець Софія Денисенко. Її книга адресована кожному, в тому числі й вам, кого цікавить історія України і в кого не зачерствіло серце до пережитого народом. На прикладі однієї родини, подібної до багатьох тисяч таких же простих за своїм способом життя‚ показано‚ як хлібороба‚ хазяїна своєї власної землі била революція, била колективізація, а вже голод 1933-го зрізав усіх на пні. У книзі відтворено моторошні картини, які згадує автор: першої ночі, коли горіла хата і “вогненний стовп вдарив мені у вічі, корчем пройняв усе моє маленьке тіло”; другої ночі, коли енкаведисти та їхні посіпаки робили обшук у будинку на околиці Полтави, куди вони втекли з хутора після трагедії пожежі, хвороби батька, втрати дитини; третьої ночі‚ вже після 1933 року, коли десь у Донбасі помер батько, рятуючись від голоду, автор стала свідком брутального арешту сусідів Дмитренків. “Почувся надривний сльозами і тугою голос Михайла: “Ну, прощай...” Мені цей чоловічий голос, повний сліз беззахисної людини перед великим нещастям, тривоги за любих йому дітей і жінку, чується й досі”, — пише ця жінка.
І така документальна повість Софії Денисенко, яка окреслює всю панораму методичної руйнації нашої нації — села, яка викликає розмаїття почуттів і відчуттів, співчуття до жертв цинічних і жорстоких репресій, видана яким ви думаєте тиражем в Україні? Аж 700 примірників! Це я до того, що ми закликали тут книжки писати і видавати. От написала людина книгу... Автор‚ до речі, 1925 року народження, ви прочитаєте її біографію і побачите, що вона мало чим відрізняється від нас.
Скільки нам твердили, переконували, і ще й досі намагаються це робити відомі політичні сили, буцімто ніякого голодомору в Україні не було. Звичайно, така думка розрахована хіба що на зацікавлених або не зовсім розумних людей. Бо як можна спростувати слова, проголошені в Києві у січні 1934 року Павлом Постишевим (якого називають творцем українського холокосту) на з’їзді партії? Він‚ зокрема‚ сказав: “Украинский голодомор 1933 года был годом поражения украинской националистической контрреволюции. Партия проделала гераклов труд по ликвидации националистических элементов на Украине”. Думаю, таку цитату коментувати не потрібно, бо в ній розкрито ініціаторів і виконавців страхітливого злочину проти цілого народу.
Так система тотального знищення переламала, перекалічила душі й долі тих, хто якимось дивом уцілів чи повернувся з лісоповалів. І це не могло не позначитися на психіці народу, який в основній масі був змушений підкоритися тій злій і бездушній силі‚ добровільно чи вимушено, доносячи один на одного й беручи участь в організованих та інспірованих кампаніях влади проти “ворогів народу”.
До речі, ви не кричіть, бо ви ж забрали трохи часу, і я заберу стільки, як Петро Миколайович. Петро Миколайович тільки що сказав, що рішенням Політбюро це було визнано як злочин, і винних потрібно притягти до відповідальності. Я це вам скажу (Шум у залі). Ви не кричіть, ви послухайте, в тому числі й академік.
Які ж висновки маємо зробити з усього цього?
Треба стрепенутися‚ нарешті навчитися на гірких уроках власної історії, щоб знову не зсунутися у провалля безпам’яті, летаргічного сну байдужості, щоб вдихнути мужність у зів’ялі серця, пробудити віру в те, що‚ як писав Тарас Шевченко: “Встане Україна, світ правди засвітить”.
Слід описати, і про це вже сьогодні говорилося, що трапилося з нами‚ українцями‚ поки ще є живі свідки, є архіви й документи. Жертви чекають справедливого суду історії. Для народу, який втрачає свою пам’ять, відродження неможливе.
Треба збагнути нарешті, що тільки національний солідаризм нас порятує і прокладе шлях до гідного місця у світовій спільноті. Розчленовуючий підхід‚ чи то класовий (за марксистським вченням)‚ чи плюралістичний (за лібералізмом), вигідний тим‚ хто вміє в каламутній воді ловити рибку і хитромудро користується цим протягом багатьох десятиліть.
Закінчити хотілося б рядками з історичного роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”, де вона говорила про потребу написати Велику книгу нашого народу:
Вже скільки тих віків минає‚
а в світі‚ певно‚ кожен знає‚
коли й кого там розпинали.
Про це написано аннали‚
про це писали так і в риму‚
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване‚ туманом пойнялося.
Непізнане‚ пішло у небуття.
То я ж закликаю всіх допомогти написати таку Велику книгу правди.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Алтунян Генріх Ованесович, член Харківського обласного оргкомітету із вшанування пам’яті про жертви голодомору (Харківська правозахисна група). Підготуватися Чубарову. Немає?
Рефат Чубаров. Будь ласка. Підготуватися Мовчану.ЧУБАРОВ Р.А., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна"). Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Я хотів би звернути вашу увагу на один з аспектів, пов’язаний з такими формами здійснення радянською владою геноциду проти власного народу, як штучно утворені голодомори. Перед цим зазначу, що катастрофі 1932–1933 років у центральних областях України передували голодомори на інших територіях, які сьогодні також є у складі України. Зокрема, голодомор 1921–1923 років на території новоствореної тоді Кримської автономії. Отже, цього року маємо в Україні дві сумні дати: 70-річчя голодомору в Україні і 80-річчя голодомору в частині України — Кримській автономії.
Вивчаючи причини голодомору в Криму у 1921–1923 роках і голодомору в Україні у 1932–1933 роках, а також їхні наслідки, я не міг не закцентувати свою увагу на етнічних вимірах, пов’язаних із жертвами вказаних голодоморів. Тут вже наводилися дані щодо жертв голодомору в Україні у 1932–1933 роках. Додам, що в Криму внаслідок голодомору в 1921–1923 роках загинули‚ за офіційними даними радянської влади‚ близько 100 тисяч людей, з них 76 тисяч — кримських татар, тобто майже 35 відсотків від чисельності цього народу на той час. Ні в якій мірі не хочу порівнювати цифри, бо, дійсно, безцінне життя кожної людини‚ просто прошу подумати: 76 тисяч жертв із 200-тисячного кримського народу.
Наголошуючи на тому, що жертвами згаданих голодоморів стали представники багатьох національностей, я хочу також особливо підкреслити, що справжньою, майже неприхованою метою штучно організованих радянською владою голодоморів було фізичне знищення етнічного ядра тих народів, які внутрішньо не сприймали життєві реалії, що насильницьки нав’язувала їм радянська влада та її комуністичні вожді. Саме тому кількість жертв голодоморів 1921–1923 років у Криму і 1932–1933 років в Україні — в місцевостях, населених‚ з точки зору радянської влади‚ неблагонадійними народами, — була на декілька порядків вищою. Тобто голодомори 1921–1923 років і 1932–1933 років були організовані таким чином, щоб зламати, поставити на коліна як українську націю, так і кримськотатарську, які за своєю природною ментальністю ще в якійсь мірі намагалися протидіяти зміцненню влади більшовиків.
Підтверджують цю тезу і партійні документи тих часів. Наведу тільки один приклад, який свідчить про те, як влада діяла в тих умовах. Тут говорили, що вмирали однаково і комуністи, і безпартійні. Послухайте, будь ласка, цей документ.
21 грудня 1922 року секретар ЦК РКП(б) Куйбишев направляє такий таємний циркуляр до Криму: “Предложить Крымобкому использовать переводимые кредиты для взаимопомощи в первую очередь для удовлетворения нужд коммунистов голодающих районов. Предложить ЦК Последголода выяснить вопрос о возможности оказания помощи коммунистам голодающих районов Крыма и в случае необходимости перевести для этой цели Последголоду Крыма соответствующие средства”. Виконуючи це розпорядження у лютому 1923 року, а це був період піку голодомору в Криму, Президія Кримського ЦК виділяє голодуючим комуністам 300 тисяч рублів готівкою та 10 тисяч пудів хліба.
Закінчуючи свій виступ, хочу підкреслити, що ми маємо обов’язково визнати голодомор 1932–1933 років актом геноциду проти української нації. Також маємо визнати штучний голодомор в Криму у 1921–1923 роках актом геноциду проти кримськотатарської нації. Хочу сказати, що в тому меморіальному центрі, який буде побудований тут‚ у Києві ( а я впевнений, що такий центр буде), мають бути й дослідження щодо голодоморів в окремих регіонах і щодо голодоморів, які були спрямовані проти цілісних народів України. Хочу при цьому наголосити, що таке визнання потрібне в першу чергу нам, живущим сьогодні‚ — і християнам, і мусульманам, і іудеям, і всім сущим.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Павло Михайлович Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний депутат України. Підготуватися Миколі Жулинському.
МОВЧАН П.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна"). Шановні учасники парламентських слухань, колеги, пані, панове та шевальє! Коли я чую спорадичні суперечки, що схоплюються навколо числа жертв (11 чи 7 мільйонів), які загинули від мученицьких страждань голодом у 1933 році, то виникає цілком логічне запитання: а смерть твоїх рідних, твоїх‚ а не чужих‚ батька, матері, брата чи сестри, — це багато чи мало? Я з сім’ї, де від голоду померли старші діти. Їх родову відсутність ми відчуваємо й досі. А їхні муки я вповні відчув у 1947 році, коли давився лип’яниками чи видовбував із землі пророслі горошини, чи обгризав кору дерев навесні, чи вигрібав коріння пирію‚ аби втамувати голод, а згодом качався по землі від нестерпного болю всередині. І з того часу я знаю, що розмова про голод зводиться до єдиної формули: ситий голодного не розуміє…
Те, хто і чому був голодним і є голодним‚ ми ще з’ясуємо. Але питання: “Хто був ситим, був і є ситим, і чому ситі не хотіли і не хочуть зрозуміти мільйони голодних українців?” — нам необхідно з’ясовувати всім разом, Петре Миколайовичу. Як і те, якою ідеологією керувалися кати, що виголошували вирок українській нації тричі — у 1922‚ 1933 і 1947 роках.
Пам’ять наша зберігатиме ці апокаліпсичні сюжети‚ допоки ми живі... Але ті, хто розробляв ці акти винародовлення української нації, чиї нащадки споруджують у роковини національної трагедії пам’ятники виконавцям цієї трагедії і випихають під небо багатозіркові капища в зонах суцільного вимирання, знають, що пам’ять нетривка, тому й замулюють її роками братньої культури та річницями видатних манкуртів.
Як відомо, голод в Україні почався 1932 року, та вже наступного він досяг Верещагінського апофеозу… Піраміда, яку вимостили б з черепів померлих від голоду в 1933 році, могла б піднестися аж під хмари…
Серед найважливіших причин перша, безсумнівно, — відсутність власної держави, що зумовлена була розпуском урядом УНР своїх збройних сил. “Голодомор 1932–1933 років, —за словами академіка І. Дзюби, — був тим страхітливо- переломним часом української історії, після якого вона пішла “вниз”. Дійсно, після цього акту інтелектуальну, енергетичну, активно-творчу силу нації було підірвано на багато років. Будь-який спротив актам насилля у всіх сферах національного, суспільного життя був зламаний.
Нове прислане керівництво республіки діяло за схемами давно і вже добре відпрацьованими ще з ветхозавітних часів... Ідеологія ж була чіткою, недвозначно сформульованою ще Левом Троцьким: “Если нужно триста миллионов голов, мы, не задумываясь, срежем эти миллионы”. Та Бухаріним: “Надо совершить коренную ломку — до самых глубин. В течение пятидесяти лет уничтожить все непролетарские элементы. Если же рабочий класс будет несоответствовать обще-пролетарским задачам — расстреливать и рабочих”. Пізніше Гітлер узагальнить ці засади у формулі: “Терор — це засіб переконання”. Цей засіб переконання практикують і до сьогодні в Україні‚ про це сказав Віктор Андрійович Ющенко.
Ленін дає вказівку “поместить 1/2 миллиона (армии из РСФСР) на Украине, чтоб они помогли усилению продработы”. Після голодомору 1922 року вже можна було запускати механізм геноциду, який був покликаний замінити на території України‚ за висловом одного гепеушника Кацнельсона з Харкова‚ “этнографический материал”. Як ми знаємо з численних свідчень, ця “заміна” через голод була найефективнішою.
Мені немає потреби зупинятися на тих жахіттях, які чинилися в Україні. Потрібно лише ознайомитися зі звітом королівського консула Італії Граденіго. Називаючи три причини застосування геноциду, консул зазначає, що третьою причиною є “вирішення ліквідації української проблеми протягом кількох місяців ціною смерті від 10 до 15 мільйонів осіб”.
31 травня 1933 року королівський консул у своєму докладному звіті зазначає: “Товариш Френкель, член колегії ГПУ, сказав одній відомій мені особі, що у Харкові щоночі збирають на вулиці по 250 трупів померлих від голоду… На базарі 21 травня мертвих скидали‚ як купи мотлоху‚ в болото, в людські нечистоти‚ уздовж частоколу, що відмежовує площу від річки…”ГОЛОВА. Завершуйте, будь ласка.
МОВЧАН П.М. Зараз завершую. Я користуюся тим регламентом, який був для Петра Миколайовича.
Підбиваючи підсумок, консул Граденіго пише: “Нещастя, про яке йде мова, спричинить колективізацію України, переважно росіянами. Воно змінить її етнографічний характер. І, можливо, в дуже недалекому майбутньому не можна буде вже говорити ані про Україну, ані про українську проблему, тому що Україна насправді стане російським краєм”.
Для роздумів ще трохи статистики, взятої з довідки Всесоюзного переселенського комітету, що діяв при РНК СРСР, це для вас, Петре Миколайовичу. “3 листопада по грудень 1933 року в Україну було відправлено: з Білорусії — 40 ешелонів, із західних областей Росії — 51, з Івановської — 24, Центральної чорноземної області — 43 ешелони з колгоспниками та їхнім майном. Для переселенців до Одеської, Харківської, Донецької, Дніпропетровської областей було підготовлено 20 тисяч 306 хат… На 28 грудня 1933 року в Україну було відправлено 329 ешелонів, 21 тисяча 856 господарств і 117 тисяч 149 людей…”
Консул мав рацію. Зміна “етнографічного матеріалу” не припинилася і триває й досі. Тому статус українця в Україні —особливий. Ми є тут всупереч усьому, і будемо! І відбудуємо в Харкові не лише пам’ятники гепеушникам, як це відбулося в кінці минулого року, а й сотням, тисячам померлих дітей, яких двірники вночі вилами скидали на полудрабки. Це свідчення того самого консула.
Неодмінно має постати в центрі Києва Меморіальний комплекс жертвам геноциду, про що говорили. І найкраще для цього місце — не на Лук’янівському цвинтарі, як нам сьогодні пропонують, а біля станції метро “Арсенальна”, де так звана комендатура. Це — логічно і необхідно (Оплески).
Прийняття Верховною Радою Закону про геноцид — це обов’язок перед тими‚ хто знав найсвятіше ремесло — вирощувати хліб і ділитися ним з усіма сущими... Той‚ хто проти, хай пам’ятає: мільйони з небес волають про помсту! І вам, Петре Миколайовичу, треба пам’ятати про це і не підігрувати своєю позавчорашньою оцінкою товаришам шевальє та іншим пріорам.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Дякую. Микола Григорович Жулинський‚ народний депутат України. Підготуватися Сергійчуку Володимиру.
ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна"). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Ось я тримаю в руках роман Василя Барки “Жовтий князь”. Ця книга була написана у Нью-Йорку письменником, який жив на горищі, витрачаючи 25–30 центів на день‚ і однією мисочкою дешевого рису відновлював у пам’яті події, які він особисто пережив. Цьому письменникові сьогодні 95 років‚ і це перший художній твір, який написаний про голодомор 1932–1933 років. Сам Василь Барка пережив голод на Кубані, потім поїхав до свого брата на Полтавщину і бачив там голодні села, бачив‚ як запустілі ці села мовчали‚ і лише голодні собаки втікали від людей.
Створюючи цей роман, він‚ безперечно‚ пам’ятав про те, що свого часу про голод 1921–1923 років Павло Тичина написав поему “Чистила матір картоплю”. У цій поемі мати звертається до свого сина, який ходив і забирав останню зернину у голодних людей:
Ленін-антихрист явився, мій сину,
а ти — проти мене,
треба боротись — ворог явився.
Роман “Жовтий князь” був виданий в 1981 році у Парижі французькою мовою‚ але поширення не набув. Як французькі комуністи зробили все, щоб роман Василя Ґроссмана “Все минає” не дійшов до французького читача, так само і цей роман не став відомим світовій громадськості. Через два роки‚ в 1983 році‚ професор Сорбонни Ален Безансон у промові, виголошеній 4 серпня 1983 року в Парижі‚ у сквері Тараса Шевченка‚ з нагоди 50-річчя голодомору так сказав: “У цілому демографічний дефіцит за 1930-ті роки на Україні становить приблизно 7 мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних числах це винищення арифметично дорівнює винищенню євреїв, заподіяному Гітлером. Але тимчасом‚ як кінцевий наслідок винищення євреїв відомий усьому світові, як воно стало об’єктом дослідження великої літератури на всіх мовах‚ і пам’ять про нього побожно і пильно зберігається, штучний голод, 50-ті роковини якого ми сьогодні відзначаємо, лишається майже невідомим”.
Павло Мовчан вже цитував королівського консула Граденіго, який повідомляв свій уряд про те, що сучасне нещастя в Україні спричинить колонізацію переважно російську: “І‚ можливо‚ в дуже недалекому майбутньому не можна буде вже говорити ані про Україну, ані про українську проблему‚ тому що Україна насправді стане російським краєм”. Але ці слова консула Граденіго стали відомі лише в 1991 році завдяки книзі професора Андреа Граціозі “Листи з Харкова”. Ширша громадськість у США та Великій Британії дізналася про голодомор після того, як там з’явився в перекладі англійською мовою роман Василя Ґроссмана “Все минає”.
Сьогодні у нас в Україні вийшла книга Нормана Дейвіса “Європа: Історія”, і там є такі слова: “Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики‚ слід вважати за унікальний”.
Ми повинні добрим словом згадати також єврейського юриста з Польщі Рафаеля Лемкіна, який у 1993 році на п’ятій міжнародній конференції з питань уніфікації кримінального законодавства запропонував проект, в якому знищення расових, релігійних чи суспільних колективів оголошувалися злочинами проти законів даного народу, нації, людства і людяності.
І на закінчення я хочу нагадати шановним колегам з лівого краю про те, що в 1921 році у Харкові відбувся відкритий судовий процес над членами Партії соціалістів-революціонерів на чолі з Часником, Лизанівським та іншими. Якщо ви прочитаєте уважно обвинувачення, то там чітко сказано: “Наша мета — знищення української інтелігенції, винищення того інтелектуала українського, який має потенцію до того, щоб боротися за незалежність України”.
Тому геноцид 1932–1933 років треба розглядати саме під тим кутом зору, це була свідомо заподіяна акція, і це ми повинні засудити як геноцид проти українського народу.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Запрошується до виступу Володимир Іванович Сергійчук, директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук. Підготуватися Михайлу Гладію.
СЕРГІЙЧУК В.І.‚ директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановні народні депутати! Шановні гості! Коли починаєш займатися проблемою трьох голодоморів в Україні, одразу ж постає питання: чи було це вбивство мільйонів українців свідомим злочином тієї влади? І от коли переглянеш архіви, особливо ті документи, які зберігалися в колишніх спецхранах, то можна однозначно стверджувати, що всі три голодомори в Україні у XX столітті були штучними.
Чому штучними? Тому що хліб в Україні був, але хліб з України забрали і в 1921–1923, і в 1932–1933, і в 1946–1947 роках. Скажімо, у вересні 1920 року, тобто тоді, коли Україна ще не була у складі Радянського Союзу, коли Радянська Україна нібито існувала самостійною, було прийнято рішення Політбюро ЦК Російської Комуністичної партії про вивезення з України 56 мільйонів пудів хліба. У лютому 1922 року, коли Україна вже була повністю паралізована голодом, особливо її південні області, Ленін послав до Харкова члена Наркомпрода РРФСР Мойсея Фрумкіна із завданням привезти з України ще хліба. І за участю Фрумкіна у лютому 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює рішення про те, щоб забрати з України ще 8 мільйонів пудів хліба.
Хочу навести ще один досить промовистий факт. Влітку 1922 року влада Катеринослава (нинішнього Дніпропетровська) знайшла якісь кошти чи домовилася з подільськими властями про те, щоб голодному Подніпров’ю доставили два ешелони продуктів. Однак коли Фрумкін дізнався про ці два ешелони, він порушив питання на Політбюро ЦК КП(б)У‚ і ці два ешелони пройшли через голодний нинішній Дніпропетровськ і пішли до Росії.
У 1932 році після приїзду Молотова з України вже, здавалося б, вимели все, що можна було вимести, та Сталін восени ще присилає Кагановича, і 29 грудня 1932 року за участю Кагановича відбувається засідання Політбюро ЦК КП(б)У, на якому ухвалюється рішення про те, щоб забрати з України все, у тому числі посівний матеріал. Таким чином у колгоспах зовсім не залишилося нічого. Тоді ж, у 1932 році, тією ж постановою за участю Кагановича було ухвалено рішення: з Одеської‚ Дніпропетровської, Чернігівської областей висилати представників місцевого керівництва‚ які не спроможні забезпечити той план хлібозаготівель, який для України, зрозуміло, був нереальним.
Мушу сказати, що в 1932–1933 роках з України забрали не тільки хліб. У документах Політбюро ЦК КП(б)У, до речі, збереглися свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України спеціальні так звані “червоні ешелони” для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до Жовтневих свят. З України забирали навіть квашені огірки‚ капусту, помідори. Таким чином, люди наші‚ ті, хто вирощував цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть.
Подібне було і в 1946–1947 роках, тоді, коли Україна також хліб мала. Ось вам документи, як Сталін послав до Києва Кагановича, щоб виконати той план хлібоздачі, про який Хрущов казав, що він нереальний. І ось тут написано: “Москва, товарищу Сталину. Докладываем вам о принятых мерах по выполнению ваших указаний в директиве от 15 сентября. Все будет сделано”. І забирають з України все‚ і знову голод.
Тут сьогодні говорили про те, що Міжнародна комісія юристів працювала. Справді, комісія, яка була ініційована українцем з Канади Юрієм Данилівим‚ встановила, що це геноцид. Це юристи з семи країн, серед них не було жодного українця. І ця комісія, до речі, навела такі факти, які будуть цікаві для всіх‚ я думаю. Вона порівняла кількість населення за переписами 1926 і 1939 року. І вийшло, що в СРСР за цей період населення збільшилося на 16 відсотків, зокрема, кількість росіян збільшилася на 28 відсотків, білорусів — на 11 відсотків, а українців — зменшилася на 9,9 відсотка.ГОЛОВА. Завершуйте, будь ласка.
СЕРГІЙЧУК В.І. Тут говорили, що голодувала й Росія. Так, голодували ті регіони Росії, Петре Миколайовичу, де жили українці: Кубань, Поволжя, Слобожанщина, Північний Казахстан. І саме в цих регіонах також померла велика кількість населення, за оцінкою Міжнародної комісії юристів‚ — по 1 мільйону на Кубані, на Слобожанщині і на Нижній Волзі.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Дякую. Михайло Васильович Гладій, заступник голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин. Будь ласка. Підготуватися Івану Федоровичу Драчу.
ГЛАДІЙ М.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, виборчий блок "за єдину Україну”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні колеги, запрошені! Мабуть, кожен з вас читав чи чув слова Володимира Винниченка про те, що історію України читати без брому неможливо. І це, на превеликий жаль, так. І мені дуже боляче‚ як і багатьом моїм колегам сьогодні в цьому залі, що у ці трагічні дні й місяці знаходяться політичні сили і в державі, і в цьому залі, які цинічно говорять про те, що причиною трагедії, яка сталася в ті далекі роки, був катастрофічний неврожай 1932 року. Це що, шановні друзі, політична сліпота чи глухота? Невже мало було 12 років їхнім історикам‚ аби дослідити справжні причини сталінської політики колективізації і побачити в архівних документах прізвища тих, хто особисто був причетний до цієї трагедії, і чиї імена ще й досі, на жаль, носять вулиці в багатьох містах і селах?
Приклад. Павло Постишев, якого Сталін особисто призначив у березні 1933 року главголом‚ тобто‚ я вам розшифрую, головнокомандуючим голодомором на Україні. А чи Косіор, що був перед Постишевим, який, як писав Сталін, дещо розгубився, керуючи голодомором.
Десятки тисяч сторінок архівних документів, у яких збереглися різного роду рішення та постанови, а також свідчення очевидців цього страхітливого дійства, про що говорив сьогодні Голова Верховної Ради, переконливо доводять, що то була чітко спланована акція у великій сталінській програмі колективізації‚ початій у 1929 році. То, по суті, була остання кривава крапка підкорення українського села, насадження колективного рабства. Тільки у такий спосіб могли фізично зламати українського селянина. А по суті то було понівечення душі всього народу, тому що селянство в нашій країні споконвіку є не лише годувальником і захисником рідної землі, а й світлим і чистим оберегом нації, джерелом духовності наших прадавніх і нових звичаїв, традицій, колискою пісні й мови.
Український селянин — це, без перебільшення, феномен світової цивілізації. У цьому переконалися немало інших народів, серед яких живуть сьогодні вихідці з українського села. Автори та виконавці голодомору це добре знали‚ тому й виморювали голодом цілі селянські родини, хутори і села. Вони боялися багатого й незалежного українського селянина. Вони пересвідчилися в цьому протягом п’яти-шести років, коли діяла так звана нова економічна політика (НЕП). Вдихнувши ковток волі і свободи‚ український селянин за короткий строк зробив буквально диво на своїй землі, перетворивши її на джерело достатку і добробуту для своєї родини і, на жаль‚ для держави, яка згодом і позбавила його останнього шматка хліба.
Це було, я сказав би, дикунське, антилюдське грабіжництво, державний розбій. Чогось подібного історія людства не знає. Навіть найжорстокіші режими, про які нам відомо з історії інших країн, не вдавалися до такого тотального геноциду проти власного народу, позбавляючи всіх засобів до існування.
По суті‚ половина України була перетворена на суцільний цвинтар. І нині майже в кожному селі вам можуть показати горбочки землі, які десятками років заростали бур’янами‚ і на які радянська влада наклала табу. Там поховано цілі сім’ї... За роки незалежності багато зроблено для того, аби впорядкувати ці неприродно створені цвинтарі. Але, на жаль, ще багато невпорядкованих кладовищ. І це є серйозним докором нам усім‚ адже великих інвестицій для цього не потрібно.
За десять років від того, як уперше офіційно було відзначено 60-річчя цієї сумної дати, ми так і не спромоглися на будівництво всеукраїнського Меморіалу жертвам голодомору. Якщо хтось вважає, що досить того, що біля Мгарського монастиря під Лубнами, якому присвятив вірш наш колега, видатний поет Борис Олійник, то я вважаю, що цього досить мало. Українські селяни, які стали жертвами колективізації, голодомору, заслужили гідного пам’ятника в межах столиці, про що сьогодні йдеться‚ до якого міг би прийти кожен‚ і громадянин України, і іноземець. Бо трагедія українського селянства — це світова трагедія, про яку світ повинен знати не менше, ніж про зло, заподіяне Чорнобильською атомною.
І останнє. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні колеги і запрошені! З цієї парламентської трибуни я хочу внести дві пропозиції.
Перша. Сьогодні в цій залі було багато сказано про трагічну й гірку долю наших селян і в минулому, і, на жаль, сьогодні. Як не прикро, але насправді наш селянин є найбільш соціально незахищеним і матеріально обкраденим. Тому давайте хоч раз за багато десятиліть по-державному і просто по-людському віддамо йому належне, не лише шану й повагу, а й повернемо авторитет, зробимо його насправді головною особою нації як годувальника. А ще оголосимо 2003 рік Роком українського селянина. Це буде також добрим знаком пам’яті про ті мільйони селян, які у 30-ті роки минулого століття стали жертвами голодомору тільки тому, що були селянами, просто жили у селі і добре знали своє хліборобське ремесло.
Від імені Аграрної партії України і нашої парламентської фракції прошу внести цю пропозицію до проекту постанови Верховної Ради України.
І друга пропозиція. В історії нашої країни є постаті‚ події і дати, які, з точки зору ідеології, неоднозначно сприймаються різними верствами населення. До таких належать події Другої світової війни, усе, що пов’язано з ОУН—УПА, колективізацією, голодомором. Це все трагічні сторінки нашої історії, це наша біда і наш біль, це мільйони невинно загиблих наших людей. З того часу минуло вже десятки років, а ми досі дорікаємо один одному, досі шукаємо ворогів‚ і навіть у цій залі. Бог нас усіх уже давно розсудив і кожному віддав належне. Тому давайте в знак пам’яті раз і назавжди покладемо край ідеологічним протиріччям і спільно виробимо політичну формулу примирення та об’єднання нації в ім’я України. Прощення і примирення є суттю нашої християнської моралі.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Іван Федорович Драч запрошується до виступу, голова Товариства “Україна—Світ”, народний депутат України. Підготуватися Борису Іллічу.
ДРАЧ І.Ф., член Комітету Верховної ради України з питань Європейської інтеграції (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка"Наша Україна"). Шановний Голово! Шановне товариство! Ми за цих 12 років мусили пережити вже стільки, що маємо зрозуміти: на нашу найбільшу національну трагедію треба або дивитися абсолютно відкритими очима, або взагалі не нівечити нашої мови, не нівечити нашої історії. І коли казати впритул про те все, про цю найстрашнішу подію минулого століття, яка переломила хребет українській нації, що вона й досі не може зіп’ястися на ноги, то передовсім треба говорити про одну державу — Росію. Вона весь час посилала сюди хвилі‚ від Петрового Меншикова до того самого Муравйова, який розстрілював наших студентів під Крутами і розстрілював будинок Грушевського. Коли ми цього всього не зрозуміємо і будемо приховувати‚ і загортати все це у папірці, то ми нічого не зрозуміємо. І ми повинні знати, що цей 349-й рік Росії в Україні, а не перший‚ — це роковини голодомору 1932–1933 років (Оплески).
І елементарно зрозуміло‚ що держава, яка починає відкриття року своєї культури тут, передовсім повинна скласти якесь вибачення, покаяння за те все, що сталося протягом століть, адже саме такі були стосунки між українцями і росіянами. І оцього покаяння ми не почули. На жаль, ми не почули його і десять років тому від президента Єльцина, хоч там всі намагання були різними шляхами зробити все, щоб Єльцин якийсь такий варіант покаяння перед Україною склав. Цього всього не було. Не зробив цього, звичайно, і Путін, який налаштований більш войовничо і більш шовіністично, аніж його попередник. І це ми повинні розуміти. Коли ми цього всього не зрозуміємо, то про які нормальні стосунки між Росією і Україною можна говорити‚ шановні мої друзі? (Оплески).
Тут уже наводив Лесь Танюк цитати від Малинковича та інших про десятки тисяч росіян, які сюди завозилися і так далі. От я бачив, там обурювався Сергій Іванович Дорогунцов чи там сумнівається щось Борис Ілліч Олійник... Я сьогодні перечитав листування між Шолоховим і Сталіним якраз у період 1932–1933 років. Шолохов захищає своїх донських козаків‚ і Сталін йому відповідає: “Михаил Александрович, вот шлем вам столько-то составов, столько-то всего — будет все в порядке”. Шолохов йому дякує і так далі. Щось подібне стосовно українців і московського центру ми можемо сказати? Не можемо! Із цього елементарно зрозуміло, що це було винищення української нації як такої. І я не згоден з тим, що Геннадій Йосипович Удовенко говорив про політичну націю. Йшлося передовсім про український етнос, українську націю. Ми побачимо те все, коли подивимося на карту голодомору. Саме там, де були українці, де той чорнозем, де українці посідали, саме вони й вигинули — і на Поволжі, і на Кубані, і на Ставропіллі. Це карта нищення українців як нації.
Я також дивуюся, чому наші історики не зачіпають ще одну проблему, яка надзвичайно важлива‚ — це проблема стосунків українського і єврейського народів. Адже це надзвичайно важливе питання, це питання нашого майбутнього, хочемо ми цього чи не хочемо. І ми повинні розуміти, що для нашого майбутнього, для співжиття українців і росіян, українців і євреїв ми повинні дуже чітко розібратися, що ж там було, хто був у тих Торгсинах‚ і чи Каганович — це було просто наймення єврейства, і воно було причетне до ліквідації українства як нації‚ чи це було зовсім інакше. Ми повинні розібратися і з боку єврейського народу‚ і з боку українського народу, бо коли ми цього не зробимо, то на цьому всьому будуть грати‚ на наших нервах і на нашій майбутній історії. Це наш обов’язок. І якщо ми не зможемо подивитися відкритими очима на цю проблему, то ми нічого не варті, і не треба нічого відзначати.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Борис Ілліч Олійник — голова Українського фонду культури, народний депутат України. Підготуватися Івану Васильовичу Сподаренку.
ОЛІЙНИК Б.І., член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні колеги! Я маю сумнів в іншому, Іване Федоровичу. Навіть найзатятіші тоталітаристи були не настільки наївні, аби вірити в те, що можна приховати такого масштабу лихо, як тотальний голод 1933 року. І все ж приховували, і причому ще за живих свідків. Чому б то?
Можливо, до відповіді хоч трохи наблизить таке. Тут я не задля реклами, а тільки заради фактажу змушений послатися на свій куций досвід. Мені ще за радянських часів на державному рівні з трибуни XIX партконференції 1988 року вдалося порушити табу щодо голодомору. Цитую за стенограмою виступу: “А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937 року, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933 року, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, з чиєї вини сталася ця трагедія”.
На прикінцевих словах у Кремлівському палаці запала скляна тиша. Паче того‚ вона нависає й досі, вже за суверенітету‚ не щодо голоду як факту, а стосовно винуватців. Ще раз запитаймо себе: чому б то? Адже ми зважуємося доторкуватися до відкритої рани не задля посипання її сіллю, а заради з’ясування усіх видимих і досі прихованих пружин та причин апокаліпсису. Саме цього й не хочуть, а скорше‚ бояться вітчизняні, як кажуть, шевальє та кавалерственні дами і їхні пріори за межами суверенної (Оплески).
Механіка відлагоджена століттями. До всіх найпотаємніших архівів з початком “перестройки” першими кинулися Олександр Яковлєв і його команда. Таким чином, всі факти істини в доконечній інстанції яковлєви і дозують, і подають нам, профанам, через свої сита. А перевірити — зась, бо в них монополія на істину.
Експлуатуючи наші природні почуття невимовного жалю за безневинно убієнними, не даючи зосередитись на причинах трагедії, нам щоразу підкидають все нові й нові свої факти, цифри і концепції, відводячи від справжніх причин і винуватців. Та вже те жахіття, що на унікальних українських чорноземах лягли кістьми мільйони‚ без будь-яких цифрових викладок вкидає у моторош нормальну людину, бо ж мільйони! І чи треба доводити, що це злочин проти людяності, оскільки вбивалася людина в людині, адже до канібалізму вдавалися вже не люди, а живі трупи? Хіба цього не досить, аби світ і ми самі вжахнулися масштабами цього вселенського лиха? Ні, комусь треба перекидатись мільйонами, як міченими картами, свідомо знижуючи поріг болю, перетворюючи страховіття у гру цифр, даючи підстави цинікам шкіритися з хохлів, які, мовляв, звикли до приписок.
Тут цитували листи з центру‚ я процитую знизу. Чого вартий лише лист, надісланий Косіором тому ж таки Сталіну 26 квітня 1932 року: “У нас є окремі випадки голоду, і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого головотяпства, перегинів. Усілякі розмови про голод на Україні слід категорично відкинути”. А такі ж цинічні косіори були у всіх владних структурах України.
І чи всі в Україні голодували? Та ні, чимало жиріли на цьому горі людському. Згадаймо хоча б ті ж Торгсини, куди несли все‚ до прадідівських хрестиків, а на другий день вмирали з голоду.
Один з учених на моє зауваження, що ми далеко не все знаємо про цю трагедію, твердо заперечив: ні, ми все знаємо. У такому разі, колего, і скажіть же нам усе. На жаль, поки що вчений не зможе цього зробити, бо тоді йому доведеться відповісти на головне запитання: чому за всіх страждань від голоду інших народів найжорстокішого удару було завдано українському етносу? Причому не тільки в 1933 і 1947, а й не менш нещадно у 1920-х роках.
Шановні українці! Доки ми будемо маріонетками тих, котрі‚ криво посміхаючись‚ зводять нас лобами, ділячи бариші на нашому розбраті? Хай хоч незглибиме горе об’єднає нас над могилами полеглих, об’єднає усіх без винятку. Це й буде живим і вічним пам’ятником страдникам. Я не кличу до всепрощення, я кличу до взаємопорозуміння. Тільки в єдності ми в спромозі віднайти корінь зла і, вирвавши його, полегшено сказати: ми зробили все, що могли, аби ваші душі упокоїлися з усвідомленням того, що подібного “на нашій, на своїй землі” ніколи не повториться.
Шановний Володимире Михайловичу, обома руками підтримую ваш заклик назвати всіх поіменно жертв. Прошу долучити заклик назвати всіх поіменно катів.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Слово має Іван Васильович Сподаренко, народний депутат України. Підготуватися Іллі Левітасу.
СПОДАРЕНКО І.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні добродії! Тема наших слухань дуже болюча. Це рана, яка ятрить серця мільйонів людей, по яких молохом пройшовся голодомор. Фракція соціалістів у своїй заяві першою‚ підкреслюю, серед політичних сил, представлених у Верховній Раді, заявила про необхідність звернутися до світової спільноти про визнання голодомору 1933 року геноцидом проти українського народу, який перевершує за масштабами засуджений світом холокост. Тоді ми вказали на творця голодомору — тоталітарний режим.
У мене є моральне право говорити про голодомор, тому що в дитинстві я сам пережив його, а ще більше тому, що я належу до журналістського колективу “Сільських вістей”, який вперше в Україні напередодні 50-річчя голодомору сказав на повен голос про нього всупереч інструкціям нинішнього нашого колеги, а тоді ідеолога ЦК Компартії України Л. Кравчука, який твердив, що ніякого голодомору не було, це підла вигадка українських буржуазних націоналістів. На повен голос говорить газета про голодомор і сьогодні, як про минулий, так і про нинішній.
“Сільським вістям” люди сьогодні оповідають про страшну трагедію. Ось один із листів: “Невеличкий хутір Вакалівщина на Сумщині. Я‚ шестирічний хлопчик‚ і старший брат нишпоримо у пошуках їстівної трави під тином халупи, в якій жила стара баба. З хати вийшла стара, підійшла до мене: “Ти голодний, я бачу, ходімо, я дам тобі пряника. Добрий пряник, солодкий”. Довірливий до старих людей‚ пішов за нею. Почув‚ як позаду грюкнув засув. Це насторожило. На долівці побачив ночви з водою. “Треба тебе вмити, ти такий замурзаний, — сказала стара, — тоді дам пряника”. Та раптом почув чиргикання ножа об чавун. Мене охопив жах. Більше нічого не пам’ятаю. Згодом виявилося, порятував старший брат, він помчав до матері і сповістив, що мене забрала баба, про яку ходили чутки, що вона з’їла дівчинку, батьки якої лежали вдома пухлі від голоду. Мама визволила мене, бабу забрала міліція”. Це епізод 1933 року.
А ось епізод 1947 року: “У моєму селі на Чернігівщині жила багатодітна родина. Найстарша 16-літня дівчина ходила на торфорозробки, де давали пайку хліба. Дівча несло її додому, щоб розділити на всіх. Та одного разу спокусилася відломити шматочок, доки дійшла — не зчулася, як у руках нічого не лишилося. А коли в хаті побачила голодні, благаючі очі дітей, не витримала і з розпачу повісилася”.
Я не знаю, чи повісився хоч один виконавець сталінської політики голодомору. В усякому разі ні Постишев, ні Каганович, ні Хатаєвич не повісилися. Проте відомо всім, що репресивна машина перемолола, поглинула тисячі й десятки тисяч високих владців і низових виконавців волі режиму за неналежне старання, віднісши всіх їх до “ворогів народу”.
У день сьогоднішній із степової глибинки Одещини, із села Козацьке‚ доноситься нечутний у владних кабінетах голос колишньої вчительки: “Пережила війну. У 17 років носила снаряди за 30 кілометрів. Мала трудові заощадження на чорний день. А тепер на старості літ немає шматка хліба. Як страшно вмерти з голоду. Я дуже боюся цього, бо пережила два голодомори 1933 і 1947 років”.
Дослідники й досі не можуть визначити число втрат від тих голодоморів. А чи знає хто, скільки дітей сьогодні живе у холоді й голоді? “Часто я чую від чиновників: “Не треба було народжувати дітей, якщо не можете їх забезпечити”‚ — скаржиться у листі мати чотирьох дітей із села Козацьке, але вже Сумської області, яка волею долі змушена сама утримувати їх, не маючи роботи. Тільки бездушна влада може докоряти матері за народження дітей у вимираючій Україні. Вклонитися б доземно таким жінкам!
Тому цинічною видається спроба декого піддати забуттю трагедії українського народу. Та ще цинічнішою видається спроба розкрутити проблему, аби жахами минулого відвернути народ від жахів сьогоднішнього дня. Так чинив сталінський режим, жонглюючи цифрами і фактами з життя народу в дореволюційній Російській імперії, водночас замовчуючи масові жертви власного правління. Подібну методу спостерігаємо в діях нинішньої влади, яка‚ розвінчуючи тоталітарну сутність радянської системи, замовчує для всіх очевидний факт прискорення вимирання народу за останнє десятиліття.
На відміну від верховодів, виконавців нинішньої стратегії розору України і вимирання її народу‚ люди за самими обставинами життя проводять паралелі і знаходять чимало подібного між тим, що творилося тоді‚ і що робиться тепер. А найголовніший висновок простий: голодомор і убоге життя — породження тоталітарних режимів як засіб упокорити народ, поставити його в роль слухняного і наляканого жебрака, якому тільки й треба, що шматок хліба. Це чітко визнав Рузвельт: “Нужденні і голодні люди — дуже добрий матеріал, з якого легко ліпити диктатуру”. І яким же треба бути генієм зла, щоб приректи українську землю не родити, а хлібороба — голодувати. Уроки голодомору — не в монументах і молебнях, вони, уроки, волають: будьте пильні, диктатура — це голод, репресії, а отже, винищення нації.
І насамкінець. Святу нашу справу — пошанування жертв голодомору в Україні — поганьблено доповіддю пана Табачника, виголошувати яку в нього немає ніякого морального права. Але не будемо через те принижувати саму святість нашої пам’яті.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Ілля Михайлович Левітас, голова Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президенті України. Будь ласка. Підготуватися Кафарському.
ЛЕВІТАС І.М.‚ голова Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президенті України. Шановні добродії! Хочу нагадати, що Україна з часів Запорозької Січі завжди була багатонаціональною територією, багато-національними землями, це продовжується й до наших часів. Хочу зазначити, що ще на початку 1918 року, коли створювалася Українська Народна Республіка, у IV Універсалі Центральної Ради‚ виголошеному М. Грушевським, йшлося про становище національних меншин в УНР. За останнім переписом населення, який нещодавно відбувся‚ 22 відсотки населення — це не є етнічні українці, це українці, підкреслюю‚ іншого етнічного походження.
Хочу показати вам карту саме з тих часів‚ про які ми сьогодні говоримо‚ це карта початку 1930-х років. Тут видно, що на той час на території України (яка була значно меншою, ніж нині, бо не було західних областей і Криму) було 26 національних районів, тобто територій, серед населення яких переважали представники шести етносів: болгари, греки, євреї, поляки, німці, росіяни. Ви бачите на загальному кольорі області позначено окремі анклави, це національні райони. Крім національних районів, були ще й сільські ради. Ніхто не знає, що в Херсонщині були навіть естонські‚ шведські сільські ради, поблизу Житомира були чеські сільські ради.
Нині цього немає‚ Україна є соборною єдиною державою. Хочу сказати, що представники національних меншин завжди були вірними синами України, своєї землі, і голодомор, звичайно, торкнувся також і національних районів. Однак зауважу: історично склалося так, що українські селяни були переважно хліборобами, сіяли хліб, і тому голодомор дійсно в значній мірі більше торкнувся саме українських хліборобів. У національних районах‚ деякі з них також були хліборобними, крім того‚ розвивалися й інші галузі сільського господарства (на Півдні це було виноградарство, а також городництво, тваринництво), тому там голодомор почався трохи пізніше, ніж загалом на землях України. Але постраждали і представники тих етносів, тобто постраждали українці всіх етносів, які жили на терені України. Я не буду зараз вираховувати проценти, це не наша справа. Кожна людина, якої б національності вона не була, є громадянином нашої України‚ і не нам рахувати‚ кого було більше.
Кожна нація має право на свою пам’ять про національну трагедію, але ми завжди пам’ятаємо, що наша земля — це Україна, і голодомор України — це трагедія всіх етносів України. І коли ми кажемо про те, що ми — діти України, то ми впевнені в тому, що ми дійсно є українцями, хоча й іншого етнічного походження.
Спасибі (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Кафарський Володимир Іванович, народний депутат України. Немає?
Кульчинський Микола Георгійович — голова Полтавського обласного товариства “Просвіта”, народний депутат України третього скликання.КУЛЬЧИНСЬКИЙ М.Г.‚ голова Полтавського обласного товариства “Просвіта”‚ народний депутат України третього скликання. Шановний пане Голово! Шановні учасники слухань! Говорити про трагедію найбільшого у світовій історії народовбивства, що відбулося у 1932–1933 роках в Україні, не можна, не згадавши 1921–1923 роки, бо саме тоді відбулася репетиція майбутнього голодомору українців, яка забрала‚ за оцінками різних дослідників‚ від 1‚5 до 2 мільйонів смертей українських селян і робітників. У ті роки голод був не лише в Україні, а й у Росії. Та якщо про голод у Росії знав увесь світ, і радянська влада вжила ряд заходів для врятування селян Росії, допустивши в голодуючі райони навіть Американську допомогову адміністрацію та ряд інших благодійних організацій, то голод у південних областях України замовчувався. Та коли все-таки відомості про голод в Україні почали просочуватися у світ, і та ж Американська допомогова адміністрація звернулася до московських вождів за дозволом розгорнути свою допомогову діяльність на Півдні України, їй у цьому було відмовлено. І тільки в 1922 році благодійні організації змогли надати допомогу голодуючим Півдня України, і в першу чергу голодуючим дітям, яких на осінь 1922 року нараховувалося 2 мільйони. У Росії ж благодійні організації почали працювати вже з серпня 1921 року.
Так само і нова економічна політика прийшла в Україну набагато пізніше, ніж у Росію. У 1921–1922 роках в українських селах і далі мародерствували продзагони, забираючи все до зернятка, а в разі селянського опору відповідь одна — розстріли і розстріли. Забирали для голодуючих Росії, а згодом‚ у 1923 році, — і на експорт. Все відповідно до постанов московської влади та її українських поплічників.
З протоколу засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 3 вересня 1923 року: “Слушали: вопросы наркомпрода. Присутствуют: (вже згаданий тут паном Сергійчуком) член коллегии наркомпрода РСФСР Фрумкин. Постановили: принять предложение товарища Фрумкина и установить количество хлеба, которое Украина обязана дать России как миниальное‚ в 30 миллионов пудов‚ даже в ущерб собственному снабжению”.
З протоколу засідання ЦК КП(б)У від 4 серпня 1921 року: “Постановили: о кампании по борьбе с голодом указать губкомам, что при проведении кампании необходимо различать призыв к борьбе с голодом в России от борьбы с неурожаем на Украине”.
Ця кампанія по боротьбі з неврожаєм в Україні зводилася до одного: забрати в голодуючих все, щоб вони не вижили. Діяли згідно з пекельними умовиводами вождя світової революції. Цитую, праця “Чи втримають більшовики державну владу?”: “Гільйотина тільки залякувала, тільки ламала активний опір, нам цього мало. Нам треба примусити працювати в нових організаційно-державних рамках, і ми маємо засіб для цього. Цей засіб — хлібна монополія, хлібна картка”.
І примусили, забравши в людей хліб у 1921–1922, у 1932–1933 і в 1946–1947 роках. І байдуже, що мученицькою смертю померли близько 13 мільйонів ні в чому не повинних людей. Хіба що тільки в одному завинили: хотіли бути такими, як їх створив Господь, із своєю мовою, піснею, церквою, способом праці, своїми відносинами в родині‚ із самоповагою та повагою до інших. Для Кремля з моменту утворення Московського царства і протягом всієї історії Російської імперії в різних її формах — чи то монархічній, чи комуністичній, чи то керованої демократії, як нині, така самобутність була і є неприйнятною. Скрізь мав бути єдиний російський народ.
Нове кремлівське керівництво проаналізувало знищення українців у 1920-х роках і врахувало допущені помилки. Щоб селянство не змогло врятуватися втечею з України до Росії чи Білорусії, де голоду в 1932–1933 роках не було, за підписами Сталіна і Молотова розсилається директива радянським партійним та чекістським органам, зміст якої зводиться до одного: всіх, хто намагається вибратися з України, повертати назад, на своє місце проживання, а контрреволюційні елементи арештовувати.
Тепер планувалася значно більша кількість смертей. Говорив бо Сталін: “Національна проблема — це селянська проблема”. Проблему треба було ліквідовувати. Ліквідували, про що заявив присланий з Москви кат України Павло Постишев на ХІІ з’їзді КП(б)У: “Останній рік (мається на увазі 1933 рік) був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції”.
“Хоч би де показався селянин-українець у пошуках харчів за межами свого села, на нього полювали, як на дикого звіра”, — згадує очевидець голодомору Семен Старий у своїй книзі “Страта голодом”.
“А проте як можна було зупинити доведених до останньої межі відчаю мільйони голодних людей? Всі дороги, залізниці були засіяні трупами українців, декому пощастило прорватися”, — згадує Нечипоренко Михайло Карпович (книга “33-й: голод”) —добрався до Ростова, голоду тут не було, на вокзалі валялися трупи, але це приїжджі українці. Зліз на станції “Нарзан”. За три кілометри радгосп по вирощенню городини. Став до роботи, давали три рази їсти, 800 грамів хліба. Спасибі за життя. Ходив у сусіднє село Базарка, ніяких хлібозаготівель тут не було. На подвір’ях у плетених кошелях — кукурудза, від такого ми, українці, відвикли. Якось добрався до кубанської станиці‚ розпитав у козаків. Виявляється‚ і тут голод, хлібозаготівлі чиняться такими самими методами, як і в нас на Україні, під суворим контролем ОГПУ”.
Комісія конгресу США, утворена з конгресменів та представників громадськості‚ з вивчення голоду 1932–1933 років в Україні передала свій звіт до ООН.ГОЛОВА. Дякую.
КУЛЬЧИНСЬКИЙ М.Г. Ще півхвилинки буквально.
ГОЛОВА. Завершуйте, будь ласка, ще є дуже багато бажаючих виступити.КУЛЬЧИНСЬКИЙ М.Г. Ніхто, жоден народ світу не постраждав так, як українці, у ХХ столітті. Ні холокост євреїв, ні геноцид проти вірменів, ні голод в Ірландії ні в яке порівняння не йдуть з масштабами народовбивства в Україні, зокрема й за жорстокістю його виконання.
Але ніхто, окрім нас, українців, так мало не зробив для увічнення пам’яті загиблих братів наших і сестер. І чи може бути цьому виправдання? Скромний пам’ятник біля Михайлівського золотоверхого собору — чи відповідає він масштабам трагедії?
Нам потрібна сьогодні культурологічна чи, якщо хочете, ідеологічна така політика, щоб трагедія народовбивства стала для кожного громадянина України особистісним переживанням, особливо для так званої сучасної української еліти (Оплески).ГОЛОВА. Дякую. Слово має Іштван Гайдош, народний депутат України, секретар комітету з питань прав людини‚ національних меншин і міжнаціональних відносин. Будь ласка. Підготуватися Івану Миговичу.
ГАЙДОШ І.Ф., секретар Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (виборчий округ, Закарпатська область). Шановний пане Голово! Шановні учасники сьогоднішніх парламентських слухань! СДПУ(о) разом з усім народом України з глибокою скорботою схиляє голову перед пам’яттю багатомільйонних жертв голодомору 1932–1933 років. Цей голодомор став однією з найбільших трагедій нашого народу за всю його історію і одним із найстрашніших злочинів в історії людства. Історики остаточно не визначилися з числом його жертв, але ясно, що рахунок іде на мільйони. Страшною смертю загинули мільйони наших земляків — українців та людей інших національностей. Сьогодні серед нас — їхні діти й онуки, але скільки з тих, хто загинув, так і не змогли залишити по собі дітей і онуків‚ від них залишилася тільки пам’ять.
Сьогодні час не тільки для скорботи, а й для роздумів. У чому причина цієї трагедії? Як могло статися, що на найродючішій землі вимерла з голоду величезна частина народу, який віками обробляв цю землю? Витоки цієї трагедії — у природі тоталітарного режиму. Для встановлення жорстокої диктатури йому було необхідно зламати становий хребет народу, знищити саме тих, хто своєю працею годував не лише свої сім’ї, а й усіх людей, знищити тих, хто більше за всіх прагнув і був здатний вільно працювати на вільній землі. Тому перші удари сталінсько-більшовицький режим завдав по найбільш міцних і працьовитих, назвавши їх куркулями. Справжню війну, війну на знищення‚ він оголосив трудовому селянству України, а потім режим знайшов спосіб скористатися з наслідків цієї війни. Вони стали страшним уроком для тих, хто вижив. За цим настали знищення української інтелігенції, переслідування національних меншин, атмосфера загального терору.
Ми начебто повторюємо загальновідомі речі. На жаль, ні. Як це не дивно і не соромно, але й сьогодні доводиться чути і читати інші оцінки голодомору з вуст вічно вчорашніх захисників та шанувальників комуністичного режиму. Вони й сьогодні запевнюють, що режим тут ні при чому, що йдеться просто про наслідки звичайного неврожаю, а дехто договорився до того, що голодомору взагалі не було. Ні, шановні, ця трагедія була, цей злочин був‚ і в історичній пам’яті народу він має зберегтися навіки.
Небезпечними є заклики окремих політиків націонал-радикального напряму, які нерідко звинувачують у трагедіях, що випали українському народу, не сталінський режим, не взагалі компартійно-радянську систему влади, а Росію і російський народ.
Шановні! Голодомор — не тільки трагедія України, це трагедія всього людства. Ми віримо, що разом з нами пам’ять про його жертви вшанують люди всієї землі і перш за все громадяни тих нині незалежних країн, які разом з нами пройшли цей тяжкий шлях. Так само, як ми шануємо пам’ять про всіх, хто загинув у ці страшні роки від голоду, організованого тоталітарним режимом у Росії, Казахстані‚ інших колишніх республіках Союзу, і про всі жертви цього режиму за всі роки його існування.
Шановні присутні! Хотів би закликати вас не розглядати дані парламентські слухання як привід для розпалювання міжпартійних суперечок та отримання додаткових політичних дивідендів. Вважаю, що вироблена єдина оцінка голодомору має сприяти консолідації всього спектра політичних сил у Верховній Раді і бути спрямована на досягнення солідарності у суспільстві.
Фракція СДПУ(о) підтримує звернення до ООН про визнання голодомору в Україні актом геноциду проти української нації.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Іван Іванович Мигович, народний депутат України. Підготуватися Хмарі.
МИГОВИЧ І.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники парламентських слухань, виборці! До 70-літніх подій привернута увага в усіх регіонах країни, трагедії українського народу співчувають і мої земляки. Голод у 1930-ті роки лютував не лише в Центральній і Східній Україні, але й на територіях, що входили тоді до інших держав, маю на увазі Підкарпатську Русь, Північну Буковину, Ізмаїльщину, Крим та інші. Сумуючи за численними жертвами багатоплемінного радянського селянства в Україні, на Кавказі, у Поволжі‚ ми із щемом у серці згадуємо тих своїх попередників закарпатців, які, будучи тривалий час громадянами Австро-Угорської імперії, а згодом буржуазної Чехословаччини‚ зазнавали страшенних утисків і переслідувань.
“Безробітних і приречених на голод селян є в краї понад 60 тисяч” — бив на сполох у празькому парламенті депутат-комуніст Сидоряк у березні 1931 року.
“80 відсоткам збіднілого населення Підкарпатської Русі загрожує голодна смерть. У більшості людей немає роботи, хліба, картоплі. Голод набирає катастрофічних розмірів. На Верховині люди живляться переважно бур’яном, який не мають навіть чим посолити”, — писав Локота в інтерпеляції до чеського уряду.
“Наступна зима загрожує голодом 500 тисячам людей”, — попереджував колег парламентаріїв Терек 25 жовтня 1932 року. І це із 700-тисячного населення нашого краю.
Стогін умираючих верховинців, похоронні дзвони з Підкарпаття рознеслися по Європі. Сюди була направлена Комісія міжнародної робітничої взаємодопомоги‚ і угорський літератор Золтан Фабрі у 1932 році написав книгу “Легенда про голод”, у якій правдиво показав страждання моїх співвітчизників. І не лише він. І сьогодні холоне кров‚ коли читаєш враження про вмираючих від голоду чеського письменника Івана Ольбрахта, його колег по перу німця Бруно Фрея, голландця Ніко Роста, американця Ерскіна Колдвелла, англійського лорда Джеральда Гамілтона та інших прогресивних діячів, які побували тоді на Закарпатті і намагалися надати йому посильну допомогу.
Петро Миколайович Симоненко щойно зробив неупереджені уроки з голоду 1930-х років для сьогодення. Додам: і нині у капіталістичному світі більшість народів терплять це лихо. Так‚ у доповіді ООН про її роль у ХХ столітті сказано, що на сьогодні близько 840 мільйонів чоловік відчувають голод. Більш як третина дітей до 5 років у світі страждають від недоїдання, кожні 7 секунд від голоду та супутніх причин помирає одна дитина. А сільське господарство нашої України, як показали недавні парламентські слухання, доведено до того, що ознаки цього голоду ми відчуємо найближчими роками. Тому давайте займатися не ідеологічним мазохізмом, а рятувати наше українське село, щоб не церковні дзвони і не нові могили на цвинтарях були характерною ознакою сьогодення, а нормальне‚ гідне нашого народу життя.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Степан Ількович Хмара запрошується на виступ. Підготуватися Червонію. Якщо немає заперечень, давайте ще на 15 хвилин продовжимо наші парламентські слухання.
ХМАРА С.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України (багатомандатний загально-державний виборчий округ, "Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановні учасники парламентських слухань! Я собі дозволю подякувати Геннадію Удовенку, що включив мене до останніх промовців‚ і думаю, що для України це реальна ситуація‚ коли саме останнім має виступати‚ або взагалі не виступати той, хто займався дослідженням етноциду українців в СРСР ще за тих часів, коли це було табуйоване питання‚ і в КГБ мене звинувачували у страшному злочині — злісний наклеп на радянську дійсність і завдання шкоди авторитету Совєцького Союзу.
Я хотів би звернути увагу шановних учасників парламентських слухань на те, що голодомор 1932–1933 років —це особлива трагедія‚ найбільша за всю багатотисячолітню історію українського народу, трагедія‚ яка не має аналогів у світі. Жоден народ не зазнав такої трагедії. Голодомор 1932–1933 років — це особлива форма геноциду — етноцид, фізичний етноцид — це вбивство народу за етнічною ознакою. І ця політика проводилася свідомо‚ цинічно, вона була організована владою‚ яка вживала всіх заходів, щоб якнайбільше знищити саме українців.
Хотів би вам нагадати, що за переписом 1926 року міста в Україні налічували 5,7 мільйона чоловік, а сільське населення становило 23,8 мільйона. Готувалась індустріалізація і, звичайно, в Москві знали і боялися того, щоб Україна знову не заговорила про свої претензії на державність. Вони це дуже добре розуміли.
Хочу вам зацитувати слова так званого товариша Сталіна з виступу на X з’їзді РКП(б), де він сказав: “Так, дійсно, міста в Україні носять російський характер, але після колективізації вони обов’язково будуть українізовані, тому що туди підуть селяни-українці”. А отже‚ було зроблено все, щоб цього не сталося. Про це свідчать незаперечні факти, які підтверджують, що була поставлена мета знищувати саме українців. Це створення навколо міст кордонів, щоб не допустити селян‚ це знімання з поїздів селян, які на дахах поїздів намагалися залишити Україну, щоб врятуватися від голодної смерті, це — нищення по оселях абсолютно всіх продуктів харчування, овочів тощо‚ навіть руйнування печей і нищення вже приготовленої їжі.
Тут дехто хоче сказати, що трагедія українського народу — це не лише трагедія українського народу, це взагалі трагедія всього людства. Я хочу підкреслити: давайте не будемо напускати туману‚ голодомор 1932–1933 років — це виключно трагедія саме етнічних українців, а не просто політичних українців, громадян України. І про це свідчать факти.
Я хотів би звернутися до науковців, зокрема до Станіслава Кульчицького, який намагається занизити число жертв і оцінює їх у межах 3–3,5 мільйона осіб. Цими питаннями я займався, аналізуючи демографічну статистику, ще в середині 1970-х років і дійшов висновку, що було не менш як 7 мільйонів загиблих. Наслідки від цієї катастрофи важко осягнути‚ так само як не можемо сьогодні з усією повнотою збагнути наслідки Чорнобильської катастрофи.
І я хотів би нагадати й те, що політика етноциду в Україні продовжується: етноцид економічний, інформаційний, лінгвістичний, духовно-культурний і частково фізичний (звичайно‚ не в таких межах, як це було в минулому столітті). Ми повинні пам’ятати, розуміти, вдумливо усвідомити‚ що організатором етноциду проти свого народу в Україні сьогодні є найвища влада в Україні, яка через свою корумпованість, непатріотичність, користолюбство не захищає національні інтереси, не поважає своїх громадян, топче демократичні свободи. Цей Карфаген має бути знищений. В Україні повинна бути влада, яка захищатиме свій народ, національні інтереси, поважатиме своїх громадян, і тільки це буде запорукою того, що подібні трагедії не повторяться в майбутньому (Оплески).ГОЛОВА. До виступу запрошується Василь Михайлович Червоній‚ член Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Підготуватися Зайцю Івану Олександровичу.
ЧЕРВОНІЙ В.М., член Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"). Дякую. А чи стояла осторонь трагедії Західна Україна?
“Починаючи від 1930 року‚ польсько-радянський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між втікачами та погранвійськами ГПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети, сяють ракети та прожектори ... такого видовища цей край ще не бачив. Біля польських прикордонних ... хмари народу ... Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії ... Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок”. Так описав жахливу картину втечі голодних людей з Радянської України в окуповану поляками Волинь (тепер Рівненська область) мешканець села Бистричі Тарас Боровець.
Втікачі ходили по селах і хуторах всієї Західної України, а брати-українці допомагали, чим могли, як і під час голоду, до речі, 1946–1947 років. А через сім років населення Західної України “скуштувало” московського кирзового чобота: 1‚5 мільйона українців в 1939–1941 роках замордовано в застінках НКВД та вислано до ГУЛАГів.
Це й спонукало славного сина Волині Тараса Боровця (Бульбу) створити УПА, яка після героїчної боротьби з німецькими, угорськими та польськими окупантами ціною власного життя стримувала заплановану Москвою колективізацію і голодомор в Західній Україні аж до смерті Сталіна. До речі, сьогодні виповнюється 58 років з дня загибелі другого командира УПА Дмитра Клячківського — Клима Савура.
У 1933 році в усіх повітах Західної України виникають комітети допомоги голодуючим. У місті Рівному до цього комітету обрано депутатів сейму Буру та Степана Скрипника (нині покійного Патріарха Мстислава), директора української гімназії Бичковського, Тараса Бульбу та інших. Комітет рятунку України звертається до громадянства з проханням “збирати жито, пшеницю, просо, ячмінь, гречку, гроші на допомогу братам-українцям, а також ... збирати і надсилати до комітету листи з Великої України ... про голод і проче”. Ці листи потрібні комітетові у його заходах у справі голоду в Україні перед міжнародними організаціями.
По всій Західній Україні проходили масові протестні акції. 18-річний студент фізмату Львівського університету Микола Лелик 21 жовтня 1933 року застрілив начальника секретаріату радянського консульства у Львові О. Маїлова. Засуджений на довічне ув’язнення патріот заявив суддям: “На приказ ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала Українську державу‚ нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю. Цей атентат має звернути увагу цілого світу на становище‚ в якому знаходиться українська нація!” (Газета “Новий Час”‚ 1933 р.‚ 25 жовтня).
У ці дні в Рівному на всіх будинках рясніли об’яви: “Панахида за упокій душ мілліонів нещасливих жертв голодної смерти наших братів на колись пребагатій Придніпрянщині та Кубані‚ що загинули внаслідок нелюдських знущань та терору московських червоних катів‚ відбудеться в неділю‚ 29 жовтня цього року‚ після служби Божої‚ у Рівненському православному соборі. В цей пам’ятний день всенародної жалоби хай не бракне ні одного українця‚ без огляду на особисті переконання‚ на цьому сумному обряді. Комітет УНДО в Рівному.” Панахиди відбулися також у православних храмах сіл Басів Кут, Корнин, Новий Двір, Колоденка, Городок, Понебель, Обарів, Хотинь та інших. А московська церква на той час не протестувала. Мовчить вона й по сьогодні.
Українці під польською окупацією бачили, як через станцію Здолбунів до Європи йшли ешелони з українською пшеницею, що продавалася за демпінговими цінами. Так, центнер пшениці коштував на європейському ринку 9 гульденів (дані з голландської преси), СРСР продавав центнер української пшениці по 5 гульденів (або по 70 копійок за пуд). У СРСР пуд пшениці коштував 25 рублів.
Московський консулят у Львові відмовився прийняти допомогу громадського комітету рятунку України в 1 мільйон центнерів. Та інакше й не могло бути‚ бо прийняти допомогу — означало визнати факт голодомору. Тоді з пунктів збору зерна в Дубні і Дермані обози пішли в Корець. Польські прикордонники обози пропустили, а московські — завернули їх назад, заявивши, що нікому це в Україні не потрібно. Невипадково саме у Корці десять років тому ми насипали високий курган і встановили на ньому хрест у пам’ять про жертви того голодомору.
Уродженець старовинного Дерманя Улас Самчук потряс страшною правдою про голодомор всю Західну Україну. У 1933 році він написав повість, перший художній твір про голодомор і примусову колективізацію, “Марія”. І саме за цей твір, за цю правду одержав прокляття Москви, бо зрозумів, що хліб до останньої зернини забирали виключно в українців.
Зрозуміли це й колгоспники з Фастова, які у квітні 1932 року писали Сталіну: “Спрашивается, почему в Воронеже, Анновке, Москве, Тифлисе есть хлеб дешевый, сколько угодно ... а на Украине — нет?”
Постанова ЦК ВКП(б) та РНК про хлібозаготівлі на Україні‚ Північному Кавказі та у західних областях від 14 грудня 1932 року все роз’яснює. Пункт 5: “заключения в концлагерь”‚ пункт 6: “расстрел”‚ пункт 7 (д): “Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов “украинизированных” районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык”. Підписи — Молотов, Сталін.
Постанова вимагає застосування “высшей меры” до куркулів, петлюрівців, прихильників Кубанської Ради, інших буржуазно-націоналістичних елементів саме на етнічних українських територіях — на Україні і Північному Кавказі, а не в російських регіонах. А якої ж національності були всі оті “елементи”, як‚ до речі‚ і всі хлібороби Слобожанщини та Кубані? Звичайно, української. І якщо говорити про справжніх організаторів етноциду українців, то потрібно врахувати й те, хто фактично захопив на той час владу в керівництві КПСС і НКВД.
Так‚ штат енкаведистів в Україні тоді більш як на 90 відсотків складався з єврейських діячів, які безпосередньо виконували настанови своїх кремлівських зверхників. І не були вони атеїстами, були вони запеклими ворогами християнства, бо несли людству замість старої норми “око — за око” нову — “любіть один одного”.
Дослідник голодомору А. Куліш у книзі “Геноцид. Голодомор 1932–33” (Харків‚ 2001 рік) доводить, що метою цього злочину було “принесення українців у жертву як християнського народу” та звільнення Руси-України від українців”.
Покійний доцент Київського університету Матвій Шестопал у своїй книзі “Євреї на Україні” документально стверджує, що геноцид проти українського народу був організований і проведений сіоністами. Знаю, що ця болюча тема ще чекає своїх дослідників. Проте переконаний, що лише правда, якою б страшною вона не була, може загоїти рани живих і душі мертвих. А досягти міжнаціонального порозуміння можна лише‚ не ховаючи від правди голову в пісок. Бо тоді історія може повернутися назад.
Ще є серед нас “професори” саухи від СДПУ(о), які вчили рівненських, а тепер житомирських студентів, що голодомор в Україні — не що інше‚ як природна катастрофа‚ результат засухи (П. Ю. Саух. ХХ століття. Підсумки. — Рівне‚ 2001).
Оскільки сьогодні учасники парламентських слухань в основному зійшлися на думці і стверджували, що це геноцид, а в Кримінальному кодексі України є відповідна стаття 442, яка передбачає покарання за геноцид, з цієї трибуни сьогодні я вношу пропозицію‚ щоб Верховна Рада звернулася до Генеральної прокуратури України з клопотанням про порушення кримінальної справи за цією статтею. А простих українських патріотів я хотів би закликати підтримати наші звернення до міжнародних інстанцій про визнання голодомору актом геноциду проти українського народу і насипати кургани та встановити хрести в усіх населених пунктах, де був голодомор.
Я хотів би звернутися з проханням до вас, пане Голово, і до пана Табачника, який дружить з телеканалами “1+1” та “Інтер”. У моїх руках телефільм про голодомор на 58 хвилин‚ створений у Торонто, Інститутом Святого Володимира‚ який називається “Жнива скорботи”. Я просив би, пане Голово, щоб ви і пан Табачник сьогодні пообіцяли, що посприяєте, щоб на всіх телеканалах, особливо на цих, “1+1” та “Інтер”‚ показали цей фільм неодноразово.
Дякую (Оплески).ГОЛОВА. Іван Олександрович Заєць, перший заступник голови Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Будь ласка.
ЗАЄЦЬ І.О., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (багато-мандатний загальнодержавний виборчий округ, "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Що ж треба зробити владі, щоб виконати свій обов’язок перед пам’яттю мільйонів жертв голодомору і перед прийдешніми поколіннями українців?
Перш за все Верховна Рада повинна на законодавчому рівні дати оцінку цієї страшної біди. Врешті-решт влада має сказати всю правду про голодомор. А правда полягає в тому, що цей голодомор, як і голодомор 1922 і 1947 років, слід класифікувати як геноцид проти української нації. По суті голодомор 1932–1933 року був етноцидом щодо українців‚ до того ж у найстрашнішій формі — у формі масового голоду.
Тодішня комуністична влада обрала найлютіший і найжорстокіший метод винищення української нації. Масовий голод не тільки призводить до мільйонів жертв, він глибоко вражає психіку народу, руйнує усталені в суспільстві етичні норми та традиції, супроводжується божевіллям у небачених формах тисяч і тисяч людей. Масовий голод запускає потужний механізм самознищення народу. Хто може збагнути всю глибину трагедії народу, коли матері їдять своїх дітей? Тому голодомор — це унікальний механізм геноциду, який розрахований не тільки на зовнішнє знищення, а й на запуск механізмів самознищення.
Мені дивно сьогодні, що від Кабінету Міністрів немає у Верховній Раді законопроекту, в якому голодомор визначався б як геноцид. Нагадаю‚ що Верховна Рада у своїй постанові від 28 листопада зробила перший крок і класифікувала голодомор як геноцид. Але це лише постанова‚ тому нам потрібен спеціальний акт, затверджений законом України, наголошую на цьому, про те, що голодомор — це геноцид проти української нації.
На засіданні національного організаційного комітету 31 січня було дано доручення панові віце-прем’єр-міністру Дмитру Табачнику підготувати такий законопроект. Раніше в розпорядженні Президента України так само про це говорилося, а ми аж сьогодні пишемо у проекті постанови, щоб Кабінет Міністрів подав нам такий законопроект. Логічно виникає питання: як це розуміти? Як саботаж чи, може, хтось сподівається, що поговорять та й забудуть? Ні! Не забудемо, шановні друзі. Тому Кабінет Міністрів зобов’язаний у невідкладному порядку розробити документ з оцінки голодомору як геноциду проти української нації і подати його на законодавче затвердження Верховній Раді України.
Крім цього, Кабінет Міністрів повинен був би розробити і подати до парламенту ще один законопроект — про статус потерпілих від голодомору. Не треба дурити один одного, кожен знає, що якщо ми законом не визначимо голодомор як геноцид, то нічого звертатися ні до ООН‚ ні до інших організацій, щоб вони визнали голодомор як геноцид. Тому давайте не обманювати самих себе, а діяти так, як це записано у постанові Верховної Ради, у розпорядженнях та указах Президента, і не відступати від того, що там записано. Бо я дуже стурбований тим, що система заходів, яка викладена в нашій постанові і в указах Президента, сьогодні не виконується. Скажіть мені, будь ласка, чи ви задоволені тим висвітленням цієї проблеми, яке ми бачимо в засобах масової інформації‚ на телебаченні? Не думаю, що задоволені, бо нічого там сьогодні не показують і нічого не роблять.
Тепер будуть місяцями вибирати майданчик для того, щоб створити меморіал. Майданчик дійсно готовий, я тут Мовчана підтримую, ось він під боком, недалеко, біля “Арсеналу”. Усі делегації іноземні на чолі з президентами будуть приїжджати‚ класти квіти‚ вшановувати ці жертви і таким чином віддаватимуть належне українській нації. Куди ще ходити? За ким бігати, шановні друзі? Чому ми знову стукаємо у відчинені двері? Отож давайте сьогодні говорити про проблему не тільки в історичному плані. Я закликаю вас обговорити її саме в тому плані‚ як виконати наше завдання, наш обов’язок перед пам’яттю цих жертв.
І останнє. Це проблема причин і проблема винуватців. Чого я тільки не почув сьогодні від нашого віце-прем’єр-міністра і навіть від Геннадія Йосиповича Удовенка, — що голодомор начебто творили Сталін та його оточення, керівні інституції, сталінський режим, антигуманний сталінський режим і таке інше. Так, Сталін і його режим творили голодомор, але давайте дивитися глибше. Голодомор організувала і творила комуністична тоталітарна імперська влада, та система. Який режим був у 1922–1923 роках? Ленінський був режим. Але ж корінь один у цих режимів.
Тому мені дуже прикро було сьогодні чути виступ Петра Симоненка, коли він доводив, що голодомор стався через те, що був неврожай. Ні, Петре Миколайовичу. Думаю, вам треба було б сьогодні визнати, що винна була система, відректися від тієї системи і дати нову можливість для комуністів в Україні. Це було б справедливіше і це було б краще.
Дякую (Оплески).
ГОЛОВА. Шановні колеги! Якщо ви не заперечуєте, останній виступ Пронюка Євгена Васильовича, голови Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Будь ласка.
Ну, будь ласка, з процедури Володимир Яворівський.
ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні гості! Шановні колеги народні депутати! Ми зустрінемося з вами аж наступного вівторка. Отож я запропонував би після виступу пана Пронюка встати і хвилиною мовчання пошанувати пам’ять про нашого колегу, народного депутата України другого і третього скликань, одважного лицаря боротьби з мафією і корупцією Анатолія Єрмака, який вчора вночі трагічно, знову ж таки, загинув у автокатастрофі.
ГОЛОВА. Ми це зробили вже при відкритті парламентських слухань на пропозицію Левка Григоровича Лук’яненка.
Будь ласка, Євгене Васильовичу.ПРОНЮК Є.В.‚ голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих‚ народний депутат України другого скликання. Шановний пане Голово! Шановні учасники парламентських слухань! З цієї високої трибуни маю наголосити на тих суттєвих аспектах теми наших слухань, погляди на котрі панують у середовищі Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Настав, нарешті, час, коли ми можемо висвітлювати і оцінювати голодомор 1932–1933 років як з боку держави (маємо відповідні укази Президента України і сьогоднішні парламентські слухання у Верховній Раді), так і з боку українського громадянського суспільства (позиції громадських об’єднань, політичних партій, окремих діячів).
Голодомор був виявом особливої злочинної‚ масової форми репресії з боку комуністичного тоталітарного режиму проти українського народу. Комуністична Москва сподівалася, що з допомогою голоду упокорить волелюбних українців, примусить їх піти в колгоспи, утвердить своє панування над Україною, і, можливо, найголовніше — знищить українську націю як єдину на той час реальну, потужну, монолітну силу опору кремлівській політиці панування над народами і побудови так званого комунізму.
Слід підкреслити, що політичний курс замовчування голодомору 1932–1933 років в УРСР успіху не мав. Про нього ми в 1960–1970 роках дізнавалися з самвидавівської літератури, з праць закордонних дослідників, зокрема з першої ґрунтовної на цю тему монографії Юрія Семенка “Голод 1933 року в Україні” (Мюнхен, 1963 рік), що таємно розповсюджувалася в Києві, Львові, Харкові та інших містах.
Заспівом до поширення цієї правди став сміливий виступ 1962 року Андрія Малишка у Спілці письменників України про те, що голодомор 1932–1933 років забрав 15 мільйонів життів. Ця цифра, звичайно, буде довго уточнюватися. Професори Кульчицький і Роженко наводять відомості про те, що в багатьох регіонах кількість загиблих від голоду перевищувала кількість полеглих українців у Другій світовій війні.
Наслідки комуністичного голодомору для України важкі й довготривалі, насамперед це винищення людей. Голодомор 1932–1933 років — це винищення елітного селянства як носія національної культури, традицій, звичаїв, духовності українців, опори економічного ладу України і, що чи не найголовніше, скорочення, зменшення генофонду українців. Треба визнати, що голодомор 1932–1933 років завдав великої шкоди духовно-психологічному стану української нації, породивши синдроми страху, пасивності. Хоча самогубства Хвильового і Скрипника маємо розглядати саме як вияв цього опору.
Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих вносить наступні пропозиції до рекомендацій сьогоднішніх парламентських слухань.
Прийняти закон про визнання злочинним комуністичного режиму в Україні, як це ще у квітні 2000 року зробили Національні збори Болгарії, а ще раніше — парламент Чехії. У цьому законі має бути визначено голодомор 1932–1933 років як злочин геноциду проти українського народу і міститися заклик до світового співтовариства про міжнародне його визнання.
Друге. До Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій, що цього року припадає на 22 листопада, в усіх місцях поховань загиблих від голодомору встановити пам’ятні знаки, практично в усіх селах України, крім західних областей.
Третє. Створити в Києві Всеукраїнський меморіал жертв комунізму з науково-дослідним центром, монументом, з музеєм і базовим заповідником “Биківнянські могили”. Варто тут зазначити, що за впорядкування Биківнянського могильника ми, репресовані, вдячні Київській міській владі, Київському міському голові Олександру Омельченку.
Хочу зазначити, що оскільки у 70-ті роковини голодомору відбувається Рік Російської Федерації в Україні, то цілком доречно висловитися про те, що для поліпшення українсько-російського порозуміння ми очікуємо від Державної Думи Російської Федерації прийняття постанови про засудження злочину голодомору і відмежування від політики тодішнього Кремля у ставленні до інших народів.
Вшановуючи пам’ять про загиблих, полеглих, ми не можемо не висловити своєї стурбованості про сьогоднішню долю ще живих потерпілих від репресій. Низькі пенсії, дорогі ліки, неможливість санаторного лікування призводять до швидкого їх вимирання. Так, за півтора року померли 5 тисяч 100 осіб з числа колишніх політв’язнів. Тепер їх із кількох мільйонів залишилося 26 тисяч. Гострим залишається питання соціального захисту колишніх спецпоселенців‚ тих, які були на засланні, дітей політв’язнів і репресованих. Тому, користуюсь нагодою‚ прошу Верховну Раду прийняти новий проект закону, який вже підготовлений Міністерством юстиції і нашим товариством. Мені приємно відзначити, що віце-прем’єр-міністр Табачник підтримує нашу позицію в цьому.
Належно вшановуючи пам’ять загиблих від голодомору, ми стверджуємо свою гідність, своє єство, посилюємо міць Української держави і консолідацію української нації.
Дякую за увагу (Оплески).ГОЛОВА. Дякую вам також.
Шановні учасники парламентських слухань! Попри розбіжності в підходах, баченні, в оцінках, які прозвучали сьогодні під час виступів, думаю, що у нас є всі підстави констатувати, що сьогодні в Україні відбулася історична подія. А саме, що сьогодні вперше започатковано загальнодержавну, загальносуспільну розмову про цю жахливу і трагічну сторінку нашої історії. Я хотів би наголосити, що попри те, що відкрито про ці жахи, які мали місце у 1932–1933 роках, почали говорити після здобуття Україною незалежності, тим не менше лише нинішній парламент спромігся на постановку питання саме у такій площині (Оплески).
Я переконаний і розраховую на вашу підтримку в тому, що нам цю загальноукраїнську розмову потрібно продовжити, щоб поіменно назвати всіх жертв, а тут була пропозиція — і організаторів, інспіраторів цього процесу (Оплески).
Очевидно, нам треба уникати палких закликів, а більше уваги, енергії, зусиль акцентувати на практичних діях. Щоб наші діти, наші внуки, нащадки бачили наочне підтвердження того, що вдалося пережити їхнім батькам і дідам. Щоб у кожному місті, у кожному селі ці меморіали, нехай скромні, стукали до розуму і серця‚ і пам’яті українства.
Думаю, що нам потрібно видати матеріали сьогоднішніх парламентських слухань, долучивши матеріали невиголошених виступів‚ бо сьогодні більш як 60 учасників парламентських слухань хотіли виступити, а менш як 30 виступили. Думаю, що ми зусиллями Верховної Ради видамо стенограму цих парламентських слухань.
Я думаю, що ми врахуємо недоліки, прогалини цих парламентських слухань, коли у травні будемо проводити спільне засідання Верховної Ради, присвячене цій сумній і трагічній даті.
Тому я хотів би щиро подякувати усім вам за участь у роботі парламентських слухань. Думаю, що ми сьогодні не лише серцем, душею і пам’яттю повернулися в той трагічний період нашої історії, а й сповнені прагненням діяти таким чином, щоб більше такі гіркі, трагічні сторінки в історії і в житті українського народу не повторилися.
Парламентські слухання завершено. Дякую всім за роботу (Оплески).
НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИКАФАРСЬКИЙ В.І., секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загально-державний виборчий округ, "За єдину Україну"). Сьогоднішні парламентські слухання у Верховній Раді України, на мою думку‚ присвячені не тільки 70-й річниці голодомору 1932–1933 років‚ а й голодоморам 1921 та 1947 років. Питання про кількість жертв, що їх зазнав український народ, і досі залишається відкритим, втрати оцінюються в межах від 6 до 15 мільйонів осіб. Проте донині міжнародними інституціями, урядами держав світу і державною владою України це масове вбивство українських селян не засуджено, не визнано злочином проти людства у формі геноциду.
Голодомор 1932–1933 років був логічним і закономірним результатом карально-репресивної політики‚ яку проводила більшовицька тоталітарна система щодо українського народу. Плануючи його‚ сталінське керівництво ставило перед собою три основні мети.
Перша мета була суто економічна‚ а саме проведення в СРСР індустріалізації форсованими темпами за рахунок вилучення з села обширних продовольчих резервів.
Друга — політична. Вона полягала в руйнуванні індивідуальних селянських господарств під виглядом “розкуркулення”‚ поділі селян на “куркулів” і “некуркулів”‚ розпалюванні між ними ворожнечі та в насильницькому запровадженні нової форми ведення “соціалістичного” господарства на селі‚ яку уособлювали колгоспи.
Третя мета мала ідеологічний характер. Плануючи штучний голодомор 1932–1933 років‚ більшовицькі лідери намагалися “зламати хребет” українському селянству‚ яке було‚ на їхню думку‚ основною соціальною‚ економічною і політичною базою українського національно-визвольного руху. Адже саме українське селянство втілювало свободолюбний дух‚ споконвічне прагнення українського народу до незалежності‚ що аж ніяк не ув’язувалося з ідеологічною доктриною тодішнього радянського керівництва.
Переважна частина українського селянства була незадоволена більшовицькою політикою “військового комунізму”, яка внаслідок насильницьких експропріацій, продрозверсток і каральних експедицій призвела до знекровлення українського села.
Зважуючи на це, більшовицьке керівництво з метою береження свого владного становища змушене було піти на тимчасові поступки індивідуально-національній стихії, які виявилися у формі нової економічної політики та політики “українізації”.
У зв’язку із запровадженням НЕП у суспільстві почалося відновлення ринкової економіки, підприємництва та приватної ініциативи. У свою чергу, приватні чинники тисячами способів розбивали тоталітаризм, а також активізували підсвідому потенцію українського національного руху, який виявив себе у формі “українізації”.
За роки “українізації” викристалізувалося дві тенденції, які поставили під сумнів імперську перспективу. По-перше, активізувалася роль села не лише в самозбереженні нації в колоніальних умовах, але й як могутнього каталізатора процесу українізації міста. По-друге, стала зрозумілою роль села як вагомого чинника у процесі формування нової української інтелігенції, що, як стверджує Валентин Мороз, “органічно виросла із субстанціональної гущі”.
Сталінське керівництво не могло з цим миритися, тому, починаючи з другої половини 1920-х років, було взято курс на одночасну ліквідацію НЕПу та “українізації”. Як альтернативу НЕПу більшовицькі лідери запропонували індустріалізацію і колективізацію, а політика “українізації” була замінена “культурною революцією”.
Колективізація в Україні завдала удару і самостійному господарському життю селян‚ і національним цінностям українців. Здійснювалася вона варварськими і жорстокими методами. Так‚ у 1928–1931 роках було розкуркулено близько 200 тисяч українських селянських господарств‚ а їхнє майно передано в суспільні фонди колгоспів. При цьому велику кількість родин‚ розкуркулених насильно‚ переселяли в інші райони СРСР‚ зокрема в Сибір та Північний Казахстан. За неповними даними‚ кількість осіб‚ які в ході розкуркулення підпали під категорію переселенців‚ сягає 1 мільйона 500 тисяч. Слід зауважити‚ що під розкуркулення підпадали‚ як правило‚ найкращі представники українського селянства.
Проведення колективізації форсованими темпами та великі державні хлібозаготівлі прирікали мільйони людей на голодну смерть. Влада не гребувала ніякими методами і засобами‚ щоб примусити селян віддати останні залишки продуктів. Крім репресивних‚ активно застосовувалися організаційні та економічні методи вилучення продовольства з українського села. Так‚ ще задовго до голодомору в Україні була організована широкомасштабна кампанія із закупівлі у населення м’яса‚ шкур та хутра в обмін на промислові товари. При цьому ціна на ці товари була свідомо завищена в кілька разів‚ що‚ у свою чергу‚ призвело до масового винищення поголів’я худоби. Так‚ за офіційними даними Центрального управління народно-господарського обліку СРСР‚ в Україні у 1928–1932 роках поголів’я великої рогатої худоби зменшилося майже вдвічі (з 8604‚8 тисячі до 4827‚9 тисячі одиниць)‚ овець — майже в 4 рази (з 8065‚2 тисячі до 2083‚8 тисячі)‚ свиней — більш як у 2 рази (з 6962‚9 тисячі до 3089‚9 тисячі). Крім того‚ масово відстрілювали навіть котів і собак. Це загалом свідчить про те‚ що сталінський режим ґрунтовно готувався до організації штучного голоду в Україні.
На середину 1932 року голод посилився‚ голодували вже цілі райони‚ про що тодішнє керівництво УРСР змушене було інформувати Москву. Зокрема‚ в одному з листів Власа Чубаря у червні 1932 року підкреслювалося‚ що в Україні розпочався голод‚ який охопив понад 100 районів. Основну причину голоду автор листа вбачав у тому‚ що за останні роки (тобто в період колективізації) сільськогосподарське виробництво в Україні було зруйноване постійним збільшенням заготівель зерна та інших продуктів харчування. Однак сталінське керівництво ігнорувало інформацію про голод в Україні.
Пік голодомору припадає на зиму — весну 1932–1933 років. Опубліковані в останні роки документи розкривають жахливу картину винищення української нації. Голодом була охоплена більша частина території України. Смертність на селі в цей час перевищувала звичайні показники в десятки разів. У десятках районів були зафіксовані численні випадки людоїдства.
Однак і за таких умов Москва нічого не зробила‚ щоб хоча б частково пом’якшити катастрофу. Більше того‚ 7 серпня Сталін видає “закон про п’ять колосків”. Згідно з цим законом за крадіжку зерна (незважаючи на кількість) селян чекала смертна кара.
Наступним кроком сталінського керівництва було введення ЦВК СРСР єдиної паспортної системи‚ яка закріплювала селян за місцем проживання. Незабаром кордон України з Росією було перекрито військами НКВС‚ яким була дана команда стріляти в голодних людей‚ які намагатимуться в пошуках хліба перейти на територію Росії. Фактично українське село опинилося в голодній пастці. Поряд з цим сталінський режим для українських поселень Сибіру‚ Далекого Сходу та Північного Казахстану‚ куди переселялися розкуркулені українські сім’ї‚ влаштовував локальні голодомори.
Крім того‚ в період голоду була створена спеціальна організація “Торгсин”‚ установи якої за безцінь скуповували у місцевого населення вироби із золота‚ срібла та інші дорогоцінності. Хліб у селян відбирали різними способами і відправляли за кордон. Більше того, виготовляли з нього спирт та горілчані вироби, які теж були джерелом валютних надходжень.
Реальну допомогу голодуючим українцям пропонували західні держави‚ а також громадські організації Західної України‚ такі як “Просвіта”‚ ОУН‚ “Союз українок” тощо. Однак цю допомогу передати не вдалося‚ тодішнє керівництво СРСР‚ запевняючи міжнародну громадськість‚ що ніякого голоду в Україні немає‚ не приймало ніякої гуманітарної допомоги.
Голод 1932–1933 років в Україні збігається з початком масового терору і репресій проти української інтелігенції‚ більша частина представників якої протягом 1930-х років була репресована. Загалом‚ всі культурні та духовні надбання‚ створені в період “українізації” впродовж 1921–1929 років, були вщент зруйновані.
Розпочався терор і в самій КП(б)У. В результаті партійної чистки початку 1930-х років виключено з лав КП(б)У 50 тисяч членів‚ більшість з яких теж репресовані.
Голодомор в Україні спричинив глибинні наслідки. Знищенням найкращих представників було зруйновано генофонд української нації‚ сталінська тоталітарна система зробила все‚ щоб нація перетворилася на спільноту безвільних і слабкодухих людей‚ які повинні породжувати собі подібних‚ без роду‚ без племені‚ позбавлених можливості побудувати свою національну державу. Наслідки цих злодіянь ми відчуваємо й нині по всій Україні. До сьогодні сотні тисяч людей лежать у могилах, на яких немає хреста.
В областях працювали міжвідомчі комісії з питань увічнення пам’яті жертв голодомору, війни та політичних репресій. На жаль, до сьогодні їхня робота не завершена і не завжди знаходить належну підтримку в органах місцевої влади.
Необхідно створити на державному рівні комісію з провідних юристів‚ яка відповідно до ст.12 Конвенції ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього дала б правову оцінку голодомору 1932–1933 років та порушила в Міжнародному кримінальному суді позов про визнання голодомору в Україні геноцидом (злочином проти людства) і про притягнення винних до відповідальності.
Місцеві органи влади разом з громадськістю мають перепоховати жертви голодомору‚ окультурити могили невинно убієнних та увічнити їх пам’ять.КРУЦИК Р.М.‚ голова Київської міської організації товариства “Меморіал”‚ народний депутат України другого скликання‚ член Оргкомітету з відзначення 70-ї річниці трагедії голодомору. Нинішні слухання засвідчують‚ що українське суспільство нарешті починає розуміти необхідність політичної‚ історичної та юридичної оцінки важкого тоталітарного минулого своєї історії. Не зробивши цього‚ ми не зможемо рухатися вперед шляхом побудови та розвитку демократичного суспільства.
Світова практика знає немало прикладів‚ коли масове знищення людей у різних формах визнавалося геноцидом та піддавалося осуду якщо не на міжнародному рівні‚ то на рівні вищої влади тих держав‚ на території яких або проти народу яких такий злочин скоювався (Вірменія‚ Ізраїль). Українські голодомори 1921–1923‚ 1932–1933 і 1946–1947 років і до сьогодні не визнано геноцидом‚ злочином проти людства ні державною владою незалежної України‚ ні міжнародними організаціями.
Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року є першою універсальною угодою як у галузі міжнародного кримінального права‚ так і в галузі міжнародно-правового захисту прав людини.
Відповідно до цієї конвенції розрізняють три форми геноциду: фізичний‚ біологічний і національно-культурний. Національно-культурний геноцид спрямований на позбавлення пригнобленої нації можливості розвивати свою національну культуру‚ літературу‚ мову‚ створювати в національній формі загальнолюдські цінності. Ця форма геноциду також мала масовий характер в Україні‚ як і фізична форма знищення українців.
Процитую один із численних московських документів‚ спрямованих на вчинення національно-культурного геноциду проти українців. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлю на Україні‚ Північному Кавказі та у західних областях від 14 грудня 1932 року: “Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов “украинизированных” районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык”. Підписи — Молотов і Сталін.
Ще одним важливим міжнародно-правовим документом‚ на який має спиратися Україна на шляху визнання голодомору 1932–1933 років геноцидом‚ є Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства‚ прийнята Генеральною асамблеєю ООН 26 листопада 1968 року. Вона встановлює‚ що строки давності не застосовуються до злочинів проти людства‚ незалежно від часу їх скоєння. До таких злочинів віднесено і геноцид.
Безперечно‚ першим і головним кроком на шляху до визнання голодомору геноцидом має бути політичне рішення — окремий закон України про визнання голодомору 1932–1933 років геноцидом. Підставою для прийняття такого правового акта є численні архівні документи того періоду‚ що підтверджують такі визначення та форми геноциду‚ як вбивство української нації‚ створення умов‚ спрямованих на фізичне винищення українців‚ національно-культурний геноцид.
Конвенція ООН від 9 грудня 1948 року про попередження злочину геноциду і покарання за нього прямо визнає геноцид за міжнародним правом злочином‚ який тягне відповідальність як фізичних осіб‚ так і держави. Тепер прослідкуємо‚ хто може обвинуватити державу‚ яка вчинила злочин геноциду. Конвенція передбачає кілька механізмів.
Перший — переслідування винних осіб судами держави‚ на території якої вчинено злочин геноциду. Відомо‚ що створена 1917 року Українська Народна Республіка була визнана рядом європейських держав. Вибудовуючи юридично-історичний ланцюг доводів‚ слід починати з подій 4 грудня 1917 року‚ коли більшовицький Совнарком передав у Київ підписаний Леніним і Троцьким ультиматум Центральній Раді‚ після чого протягом 1917–1920 років територію України окуповує більшовицька Росія. За Брест-Литовським мирним договором 1918 року Росія зобов’язується “...негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою і державами Четвертного союзу. Територія України без зволікань очищується від російських військ і російської червоної гвардії”. Росія як одна із сторін просто проігнорувала виконання підписаного договору. Такі дії міжнародним правом не допускаються.
Можна вибудовувати такий юридичний ланцюг історичних подій до серпня 1991 року‚ коли була відновлена Українська держава. У даному разі суди Української держави вправі розглядати злочин геноциду‚ що стався на її території.
Якщо ж вважати‚ що СРСР був законним державним утворенням‚ то злочин голодомору 1932–1933 років мав би розглядатися судами Російської Федерації як спадкоємиці СРСР. Враховуючи політичну ситуацію‚ коли на найвищих державних рівнях України і Росії будуються добросусідські відносини‚ розгляд справи геноциду спричинить політичне протистояння.
Другий механізм — звернення до компетентних органів Організації Об’єднаних Націй для вжиття заходів‚ передбачених статутом ООН (стаття ХІІІ Конвенції).
Третій механізм — це звернення до Міжнародного суду ООН‚ який може лише встановити протиправність дій держави і визнати її відповідальною‚ але не може вжити заходів (стаття ІХ Конвенції).
Як бачимо‚ імплементаційний механізм Конвенції про геноцид є недосконалим і розмитим. Тому для його посилення і боротьби з таким найтяжчим міжнародним злочином‚ як геноцид покликаний зробити внесок Міжнародний кримінальний суд‚ створення якого нарешті стало реальністю. Це і є четвертий механізм визнання голодомору 1932–1933 років геноцидом на міжнародному рівні. І‚ може‚ вже в цьому році першою справою МКС буде геноцид проти українського народу.
Як бачимо‚ шлях визнання українського голодомору геноцидом є тривалим і важким процесом‚ але не безнадійним. Перший крок до нього має зробити Верховна Рада України.
Не можу не висловити кілька аргументів до виступу П. Симоненка та інших промовців. Твердження про те‚ що причинами голодоморів були посуха і неврожаї‚ є вигадкою московської комуністичної влади‚ яка таким чином прагнула приховати свої злочини. Україна має таке географічне положення‚ що посуха і неврожай не можуть одночасно відбуватися на всій її території. І якщо посуха і неврожай мали місце у південних або центральних її районах‚ то їх не було на півночі‚ заході чи сході України. Коли відбувається нормальний обмін продовольчими продуктами і забезпечується безперешкодна міграція населення‚ тоді ніколи не виникне голод з масовими людськими втратами. Прикро‚ що товариш Симоненко‚ цитуючи архівні партійні документи‚ не знає того‚ що 1932 рік був врожайним‚ на відміну від 1930 та 1931 років‚ про що заявляв сам “вождь” Сталін.
Чи був голод у російських губерніях? Тут потрібно розрізняти страждання голодом від недоїдання (що було в російських губерніях) і голодом‚ що призвів до численних смертей і канібалізму (чого в Росії не було).
Захисники творців голодомору твердять‚ що Комуністична партія СРСР у 1934 році повністю подолала голод у країні‚ що теж є відвертою комуністичною неправдою. Це засвідчують листи українських селян своїм синам‚ які відбували військову службу в Червоній Армії. Ці листи вилучила радянська цензура‚ і вони й до сьогодні зберігаються в архівах. У них батьки-селяни просять синів прислати хліба та по можливості не повертатися додому‚ бо ще багато їхніх односельчан продовжують помирати від голоду. Листи ці датовані 1934 роком.
І останній аргумент. Навіщо було ніби також постраждалій від голоду Росії за рішенням ЦК відправляти у спустошені голодом райони України сотні ешелонів цілих сіл і колгоспів з російських губерній?
Шановні народні депутати України! Шановні учасники парламентських слухань! Трагічна історія тоталітарного періоду України сама визначила місце у столиці для пам’ятника як жертвам голодомору‚ так і жертвам репресій‚ а також музею та наукового інституту з вивчення геноциду. Це так званий Жовтневий палац‚ де розміщувалася найбільш кривава київська ЧК, і пагорб навколо нього‚ залиті кров’ю сотень тисяч громадян України. Неморально і неетично‚ щоб на крові і кістках відбувалися розважальні заходи та встановлювалися алеї зірок. Це глумління над пам’яттю.ТАТУСЯК С.П., заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації. Час невблаганно віддаляє нас від фатальних 30-х років минулого століття — епохи національної трагедії нашого народу, коли масові репресії сталінського режиму нищили мільйони ні в чому не винних українців. Виморювання голодом — найжахливіша форма геноциду, внаслідок якого загинуло понад 7 мільйонів українців, в тому числі не менше 1 мільйона — на Поділлі.
Ці факти свідчать, що в Україні відбувався один з найбільших та наймасовіших актів геноциду в історії людства. Проте й до сьогодні міжнародні інституції, уряди держав світу і державна влада незалежної України це масове вбивство українських селян не засудили, не визнали геноцидом як складовою частиною форми злочинів проти людства.
Разом з тим згідно із статтею 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про попередження злочину геноциду і покарання за нього геноцидом визнаються дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”. Відповідно до Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН
26 листопада 1968 року, строки давності не застосовуються
до злочинів проти людства, незалежно від часу їх скоєння, в тому числі і злочинів геноциду. Маючи за основу вищезазначене юридичне підґрунтя, український голодомор у 1988 році конгрес США визнав геноцидом. На міжнародному рівні про це ганебне явище заявили Прем’єр-міністр України В. Ющенко в 2001 році у Гельсінкі та міністр закордонних справ України А. Зленко на загальних дебатах 57-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 14 вересня 2002 року. У своєму Зверненні до Українського народу у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодомору та політичних репресій Президент України однозначно заявив: “Маємо визнати — це був геноцид. Цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу і передусім проти українських селян”.
Міжнародною громадськістю на сьогодні встановлено пам’ятники та пам’ятні знаки жертвам голодомору в Чикаго та Баунд-Бруці (США), Вінніпезі та Едмонтоні (Канада), Канберрі (Австралія), Перхтольдсдорфі (Австрія).
Українські громади зарубіжжя та закордонні дипломатичні установи України продовжують роботу із залучення додаткових коштів на увічнення пам’яті борців з тоталітарним режимом як за кордоном, так і в Україні.
Події потребують безстороннього наукового підходу та тверезої оцінки. Жертви — пам’яті.
Вінниччина, по суті, була одним з епіцентрів, де лютував голод в 1932–1934 роках та проводилися масові репресії в сумнозвісних 1937–1938 роках. Сотні, тисячі документів лише державного архіву Вінницької області свідчать про злодіяння сталінського репресивного режиму в Україні в 1930-х роках.
За роки незалежності України у Вінницькій області науковцями, громадськими діячами віднайдені і опубліковані численні матеріали про голодомор та політичні репресії
1930-х років, що дало змогу обласній міжвідомчій комісії з питань увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при облдержадміністрації провести в листопаді 2001 року міжнародну науково-практичну конференцію “Політичні репресії на Поділлі
в ХХ столітті” за участю вчених з Німеччини, Франції та України та в листопаді 2002 року науково-практичну конференцію “Голодомор як засіб політичного терору”. Учасниками міжнародної науково-практичні конференції “Політичні репресії на Поділлі
в ХХ столітті” доведено, що протягом 1937–1938 років комуністичний режим арештував понад 40 тисяч подолян, з них щонайменше 20 тисяч було розстріляно, здебільшого українські селяни.
Центральний парк культури та відпочинку у Вінниці — місце масових поховань репресованих. У 1943 р. німецька окупаційна влада, створивши міжнародну слідчу комісію, провела розкопки і переховала 9439 тіл невинно убієнних. Проте й до сьогодні в парку знаходяться нерозкриті могили (що доведено документально) репресованих у 1937–1938 роках, а це від 2 до 5 тисяч тіл подолян.
Зусилля обласної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, спрямовані на цивілізоване вирішення питання про вінницький парк, не знаходять належної підтримки в органах місцевого самоврядування та у правоохоронних органах. На даний час у кримінальній справі за фактом масових поховань репресованих і розстріляних громадян у 1937—1938 роках у Вінницькому центральному парку культури та відпочинку продовжуються слідчі дії, що тривають вже більш як 12 років. Зазначені факти свідчать про необхідність врегулювання питань увічнення пам’яті жертв сталінських репресій на державному рівні.
У продовження вищезазначеної тематики в листопаді
2002 року на науково-практичній конференції “Голодомор як засіб політичного терору” були заслухані останні архівні дослідження щодо політичних причин, форм, методів та наслідків голодомору 1932–1933 років. Зокрема, учасники конференції дійшли висновку, що основною політичною причиною голодомору, нищення українського селянства були несприйняття селянами насильницької колективізації та назрівання повстанського вибуху. А за метод сталінська кліка обрала непомірні хлібозаготівлі, вилучення продуктів харчування та застосування різноманітних силових заходів.
Так, зокрема, на Поділлі відбирали, крім хліба, засіяну землю, активно діяли “похідні” судово-слідчі бригади, партійні комітети ухвалювали постанови про вилучення жорен у селян. Крім того, селянам не виплачувався хліб на зароблені трудодні, був запроваджений паспортний режим, що забороняв залишати місця проживання, відбувався масовий розпродаж селянських господарств.
У доповідній представника ДПУ у Вінницькій області
від 23 травня 1932 року йдеться: “Цілком таємно. В результаті хлібозаготівель та інших кампаній мають місце велика кількість розпроданих селянських господарств та виселення із хат сімей... Чечельницький район — розпродано біля 700 господарств,
90% селян вигнані зі своїх домівок... Чернівецький район —
в одному лише селі Березівка розпродано 122 господарства... Немирівський район — 250 господарств... Тиврівський район — 265 господарств... Подібне становище і в інших районах...
Велика кількість селян залишилась під відкритим небом, голодують, нишпорять по селах...”
Вигнані зі своїх домівок за невиконання хлібозаготівель, приречені на неминучу смерть (паспортний режим не дозволяв кудись виїхати і спробувати вижити, та й охоронні загони військ ДПУ одразу повертали бездомних селян назад), тисячі селянських сімей бродили по своїй же землі в пошуках їжі, падали під чужими тинами, благаючи людей допомогти продуктами хоча б їхнім дітям. Але людомор жалості не мав, вмирали від голоду й діти. Зазначені заходи впроваджувались більшовиками з неабиякою жорстокістю. Так, в с. Мигалівці Барського району бригада із хлібозаготівлі змушувала цілувати рогожне знамено, тримати на піднятих руках бочку до ранку.
В Козятинському районі 5 січня 1932 року комісія по хлібозаготівлях у селі Вівсяники у п’яному вигляді під час виконання своїх обов’язків допускала знущання... Стали робити обшук золота, розвалили піч, після чого запропонували присутнім роздягтися, коли останні не захотіли, — роздягли примусово, вигнали на 15-градусний мороз.
Моторошно, страшно читати архівні документи
1932–1934 років. Із доповідної записки секретаря Липовецького райпарткому секретареві Вінницького обкому КП(б)У (квітень
1933 року): “Лос-Лосіївка, один громадянин поїв своїх троє дітей. В цій же Лос-Лосівці вимирає щоденно 30–35 чоловік. У Вахнівці 10 квітня вмерло 37 чоловік за день, у Зозові по 15–20 чоловік вмирає щоденно”.
Врятувати опухле від голоду селянство українські партійні керівники ще могли. Хліб в Україні був! Його тримали під посиленою охороною в районних центрах на зсипних пунктах,
в товарних вагонах ешелонів, підготовлених до відправки за кордон. Під час цього страшного голодомору на Поділлі продовжувати працювати спиртові заводи, переробляючи зерно на спирт. У доповідній секретаря Тульчинського РПК секретарю Вінницького обкому КП(б)У від 9 травня 1923 року йдеться: “В Немирові повстання, селяни піднялись від голоду, оточили центроспирт. Знищили горілку з викриками, що нам потрібен хліб, а не спирт”.
Копітка робота, проведена членами обласної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, яка базується на віднайдених нових архівних джерелах, дослідженнях, аналізі дає повне право стверджувати, що терор щодо українського селянства голодом, а фактично — неоголошена війна селянству сталінським режимом є геноцидом. Його організувала і здійснила влада, тоталітарний комуністичний режим на чолі з Й. Сталіним.
Зрозуміти всі причини, через які став можливим голодомор, коли люди були катами і жертвами, героями і байдужими свідками, є нашим обов’язком не лише перед мертвими, це наш обов’язок перед дітьми й онуками, яким жити в Україні. Доки немає такого усвідомлення, ми не гарантовані, що знову не повторяться жахи геноциду проти української нації.
Виходячи з вищевикладеного, звертаємося до вищих органів державної влади України з пропозицією створити на державному рівні комісію юристів, аби відповідно до ст.12 Конвенції ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього визнати голодомор 1932–1933 років геноцидом проти українського народу та порушити в Міжнародному кримінальному суді позов про визнання голодомору в Україні геноцидом (як форми злочину проти людства) і про притягнення винних до відповідальності. Подібне визнання геноциду вірменського і єврейського народів зроблено урядами Вірменії і Ізраїлю.
ХОЛОДНИЦЬКИЙ В.Ф., доцент кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету. Кожне століття нашої історії позначене голодними роками. Їх жахливі наслідки ніхто не приховував, а навпаки, шукали порятунку для людей. Наприклад, упродовж голодних років кінця ХІХ століття уряди царської Росії, а також Австро-Угорщини не залишилися байдужими до голодуючих селян: були створені комітети порятунку, прикуто увагу громадськості до стихійного лиха. Допомогу надавали всі, хто міг.
Важкими для селян України видалися 1921–1923 роки, від голоду загинули сотні тисяч людей. Уряди радянських України та Росії не приховували наслідків лихоліття, а навпаки, сприяли їх подоланню, приймаючи й міжнародну допомогу, чим пом’якшили гостроту ситуації.
Однак вже 1932–1933 роки стали катастрофою ХХ століття, котра за підступністю й цинізмом творення, за соціально-демографічними наслідками випереджає жертви єврейського холокосту. Світ такого ще не бачив, щоб при гарних кліматичних умовах, при нормальному врожаєві люди були доведені власним урядом до голоду і канібалізму, до масового вимирання. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, на Кубані, на півночі Казахстану (тобто там, де компактно проживали українці), заподіяв смерть мільйонам хліборобів.
Саме на українське селянство припав головний удар сталінського режиму. Його фізичне винищення було не випадковим, як і сама колективізація з її злочинною політикою розкуркулення. Сталін добре знав, що національне питання в Україні — це, по суті, селянське питання. Український селянин був і залишається джерелом традиційної культури, її носієм та творцем. Вождя турбувала могутня хвиля українізації, споконвічна прив’язаність українського хлібороба до своєї землі. Волелюбне селянство стояло на заваді здійснення експериментів над селом. Голод 1933 року — це акція свідомого знищення українського народу, наслідок безжалісного експерименту над ним, це акт геноциду проти власного народу.
Не встигли народи Радянського Союзу отямитися від трагічних наслідків війни з фашистськими загарбниками, як були втягнуті в черговий радянський голодомор, кульмінаційний момент якого припав на 1946–1947 роки. Безперечно, наслідки війни негативно вплинули на агротехніку обробітку ґрунту. Немилосердною була й посуха 1946 року, що охопила Центральне Чорноземелля Росії, Молдавію та майже всю Україну, за винятком її західної частини. Разом з наслідками війни посуха негативно вплинула на врожайність зернових та інших культур. У середньому в СРСР було зібрано по 4,1 центнера зерна з гектара, в Україні — 3,8 центнера. В окремих селах, районах, областях не зібрали навіть тієї кількості зерна, яка була витрачена на посівний матеріал. Однак фатальну роль, як і в 1932–1933 роках, відіграв саме суб’єктивний фактор і перш за все — грабіжницька політика хлібозаготівель. В ім’я виконання плану заготівель восени 1946 року у селян забрали всі запаси зерна, в тому числі й насіннєвий фонд, котрий завжди був священним і недоторканним. У результаті селянство в черговий раз було втягнуто радянською системою в голодну круговерть, котра призвела до людоїдства та масової загибелі людей.
Лише по Чернівецький області, за даними подвірного обходу населених пунктів, в 1947 році було зареєстровано 41264 хворих на дистрофію, в тому числі дітей до 14 років — 10397 осіб. Серед дистрофіків лише 14,5 відсотка було госпіталізовано. Чернівецька область називалася у всіх звітах МВС як така, де мали місце випадки канібалізму, трупоїдства.
Особливо страждали діти. Так, за даними дитячих лікарень Чернівців та Сторожинця, загальна дитяча смертність становила 18,7 відсотка. У стаціонарі для хворих на дизентерію, який був спеціально відкритий у 1947 році при дитячій лікарні Чернівців, дитяча смертність досягла 43,3 відсотка.
Вражає також рівень смертності в дитячих будинках, де, здавалося б, на перший погляд, держава мала створити всі умови для нормального життя дітей. Однак тільки за перше півріччя
1947 року в будинку дитини в Чернівцях з 376 дітей
померло 114 (30,3 відсотка). А всього по будинках дитини області смертність у 1947 році зросла до 67,9 відсотка.
Проте найбільшою смертність була в стаціонарі для дистрофіків, котрий також був спеціально відкритий при Чернівецькій дитячій лікарні. З тих, хто прибував на лікування, помирали 73,1 відсотка. Що могли вдіяти лікарі, коли бракувало ліжок, медикаментів, кваліфікованого медичного персоналу, транспортних засобів і найголовніше — не було найнеобхіднішого при лікуванні дистрофії — продуктів харчування. За даними санітарно-епідемічних загонів, котрі в 1946–1947 роках працювали в районах Чернівецької області, охоплених цією трагедією, в окремих лікарнях хворі не отримували хліба протягом 3–4 днів. Немало було випадків, коли лікарі рятували дітей від голодної смерті і вони виходили з поліпшеним здоров’ям, але відсутність належного харчування за межами лікарні призводила до повторного захворювання на дистрофію. Саме ця категорія хворих давала стовідсоткову летальність.
У результаті Чернівецька область вийшла на сумне друге місце в Україні по дитячій смертності віком до одного року. Так, якщо по Україні вона становила 127,7 на тисячу осіб, то по Ізмаїльській — 319,0, по Чернівецькій — 217,0, по Запорізькій області — 179,9 смертельних випадків.
Страждали найбеззахисніші, які не здатні були постояти за себе, як це нерідко робили дорослі. Однак там, де діти з певних обставин опинялися в одному колективі, вони вдавалися до активних форм опору, відстоюючи свої права і гідність у смертельній боротьбі за виживання.
Зокрема, систематичне недоїдання та нестерпні умови проживання призвели до того, що в ніч з 14 на 15 квітня
1948 року повстали вихованці дитячої трудової та виховної колонії (ДТВК) МВС в Чернівцях. Відключивши світло та скориставшись темрявою, повстанці побили наглядача та чергового по колонії. Вирвавшись із гуртожитка, 40 осіб, озброївшись палицями і камінням, розбили двері та вікно контрольно-пропускного пункту, відкрили ворота і подалися до міста. При цому знищили документацію. Вжитими оперативними заходами частину дітей вдалося повернути в колонію, проте 21 вихованець в такий спосіб залишив стіни даної колонії назавжди.
У наказі №157 від 17 травня 1946 року, виданому начальником УМВС по Чернівецькій області, Героєм Радянського Союзу, генерал-майором Наумовим щодо причин такого явища говорилося, що “діти, які перебували в дитячій колонії, знаходились в незадовільним умовах”, однак їхні дії були кваліфіковані як “хуліганські”. Звичайно, в даному документі Наумов не розкриває суті “незадовільних умов”, в яких перебували вихованці колонії. Але після того, як 20 квітня за його ж розпорядженням була створена спеціальна комісія з обстеження стану ДТВК, яка виявила ряд суттєвих недоліків, було накреслено заходи з їх ліквідації у місячний термін. Через місяць виявилося, що, незважаючи на вжиті заходи, становище в колонії залишалося нестерпним. Невдовзі Чернівецька ДТВК була розформована.
За наближеними даними, в Чернівецькій області від голоду та різного роду інфекційних хвороб, що супроводжували цю страшну трагедію, лише в 1947 році загинули 17 тисяч осіб.
Чи можна було уникнути цієї трагедії? Так!
Хоч планів заготівель і не вдалося виконати, проте рівномірний розподіл тих запасів хліба, які були віднесені до державних резервів, міг запобігти трагедії. Можна було звернутися по допомогу до світової громадськості, однак в ім’я збереження на міжнародній арені іміджу могутньої і заможної держави радянський уряд заявив, що голоду в країні немає і відмовився від допомоги міжнародних організацій. Більше того,
на підтвердження своєї заможності Радянський Союз в 1946–1947 роках вивіз у країни Центральної і Західної Європи
2,5 мільйона тонн зерна, пограбованого у власного народу.
Отже, голод 1946–1947 років також був таємним і рукотворним.
Інколи можна почути різні заперечення даної трагедії, мовляв, навіщо згадувати минуле, оскільки сучасне життя в Україні маловтішне. Так, сьогодні непроста соціальна ситуація, в Україні 70 відсотків громадян опинилися за межею бідності.
Але треба говорити про минуле задля майбутнього. Безпам’ятність породжує бездуховність, перекреслює історію, паплюжить традиції, руйнує соціальну й культурну самобутність народу.
Народна мудрість говорить: народ, який забуває про свою історію, приречений на її повторення. Тож пам’ятаймо про свою історію, робімо правильні висновки, докладаймо всіх зусиль для того, щоб не допустити подібної трагедії як сьогодні, так і в майбутньому.ЮХНОВСЬКИЙ І.Р., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Всеукраїнське об’єднання ветеранів запропонувало Національній телерадіокомпанії України надати ефірний час для висвітлення подій голодомору 1932–1933 років в Україні за участю ветеранів Всеукраїнського об’єднання ветеранів — свідків цих подій.
За сучасної світової конкуренції на ринку товарів кожна нація і створена нею держава повинні мати своє‚ притаманне їм‚ конкурентоспроможне виробниче вікно‚ засноване на непере-хідних‚ відновлювальних джерелах утворення. Для України це — передусім індустрія сільського господарства‚ що спирається на надзвичайно врожайні землі і споконвічно зрощуваний на цих землях‚ ще від часів Трипілля‚ хліборобський талант.
Українські хлібороби і розвинена ними індустрія вирощення та переробки сільськогосподарської продукції були і будуть основою української нації та її державності. Знищення українського хлібороба означає знищення української нації. За таке астрономічне‚ непосильне завдання бралися основні завойовники України.
Катерина ІІ знищила не тільки Запорозьку Січ‚ вона знищила великі добре організовані товарні козацькі сімейні господарства. Щоб знищити козацьку січ як політичного представника нації‚ потрібно було знищити козацькі селянські поселення. Українські козаки згодом заснували Кубань‚ де до середини 30-х років ХХ століття функціонувала Рада Кубані.
За Катериною і царями‚ Польщею Пілсудського йде послідовність подій‚ створених радянською владою. Ми не будемо говорити про принциповий утопізм комунізму‚ пов’язаний з ненауковістю тверджень Маркса‚ Леніна‚ Сталіна. Ми маємо говорити про злочинний зговір більшовицьких пройдисвітів‚ що зуміли підняти‚ озброїти і підбурити падку на пограбування чернь з метою знищення основного класу України — селянства. Було обрано найбільш радикальний спосіб знищення основи нації — голод.
Україна пережила три голоди‚ усвідомлено спричинені правлячою системою: 1921–1923‚ 1932–1933 та 1946–1947 років‚ з яких голодомор 1932–1933 років мав нечувані в історії людства жертви і політичні наслідки. Під виглядом хлібозаготівлі чітко і жорстоко була проведена політична акція знищення української нації. Як один з безмежного ланцюжка доказів цього можна навести Постанову ЦК ВКП(б) і РНК Союзу РСР від 14 грудня 1932 року №114751:
“В целях разгрома сопротивления хлебозаготовкам кулацких элементов и их “партийных” и непартийных прислужников‚ ЦК и СНК Советского Союза постановляют:
а) Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Северный Кавказ) как наиболее контрреволюционной всех жителей‚ за исключением действительно преданных соввласти и не замешанных в саботаже хлебозаготовок колхозников и единоличников‚ и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами‚ работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях‚ передав им все земли и озимые посевы‚ строения‚ инвентарь и скот выселяемых.
Ответственность за проведение этого решения (пункт “а”) возложить на тт. Ягоду‚ Гамарина‚ Шеболдаева и Евдокимова.
б) Арестованных изменников партии на Украине как организаторов саботажа хлебозаготовок районов — Ореховский‚ Балаклейский‚ Носовский‚ Кобелякский‚ Больше-Токмакский — предать суду.
в) Всех исключенных за саботаж хлебозаготовок и сева “коммунистов” выселять в северные области наравне с кулаками.
г) Предложить ЦК КП(б)У и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение украинизации‚ устранить механическое проведение ее‚ изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций‚ тщательно подбирать руководство и воспитывать украинские большевистские кадры‚ обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации.
д) Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов “украинизированных” районов‚ а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев‚ а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в “украинизированных” районах.
е) В отмену старого решения разрешить завоз товаров для украинской деревни и предоставить тт. Косиору и Чубарю право приостановить снабжение товарами особо отставших районов впредь до окончания ими хлебозаготовительного плана”.
Шановні народні депутати! Ми маємо прийняти Постанову Верховної Ради України про голодомор як геноцид проти українського народу і української нації. Це необхідна складова нашої державної справедливості‚ яку світ повинен визнати. Верховна Рада України має це зробити професійно і твердо.
А всім нині живучим в Україні і за її межами слід безальтернативно визнати підтверджену історією незнищимість української нації та України як результату самовизначення української нації.