| Аннотацiя: |
Захист екологічних викривачів є одним із найбільш вразливих і водночас найменш системно врегульованих інститутів сучасного права. Він перебуває на перетині права на доступ до інформації та гарантій ефективного судового захисту, але досі не отримав ані належного міжнародно-правового закріплення, ані повноцінної імплементації на національному рівні. Орхуська конвенція 1998 року закріпила три ключові складові "екологічної демократії": доступ до інформації, участь громадськості та доступ до правосуддя. Однак залишила поза увагою процесуальні гарантії (імунітет викривачів, інверсію тягаря доказування) та матеріальні засоби захисту (захист від переслідувань, поновлення на роботі).
Дослідження ґрунтується на доктринально-практичному аналізі міжнародних і національних механізмів захисту екологічних викривачів. На міжнародному рівні розглянуто Директиву (ЄС) 2019/1937, Рекомендацію CM/Rec(2014)7 Комітету міністрів Ради Європи, практику ЄСПЛ (Guja v. Moldova, Bucur and Toma v. Romania), а також резолюції та спеціальні доповіді Ради ООН з прав людини.
В українському контексті проаналізовано новітню практику Верховного Суду у справах, пов’язаних із доказуванням екологічних порушень, встановленням причинно-наслідкового зв’язку між шкодою довкіллю та правами особи, а також балансуванням між економічними інтересами суб’єктів господарювання і правом на безпечне довкілля. Окрему увагу приділено діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції у сфері повідомлень про порушення, пов’язані з видачею екологічно значущих дозволів. |
